Раді Вас бачити!

Ґладіс оклигала за столом. Лице пекло, неначе щось добряче поранило його. Жінка зазирнула у люстерко. Жодних слідів. Схоже Ґвен поранилась минулої ночі. Неприємний різкуватий аромат розносився зі смітника під столом. Жінка опустилась, оглянувши вміст урни. Там було кілька папірців і рукавиці без пальців. Що в біса сталося?

Зазвичай вони писали одна одній листи, щоб по пробудженню лишатися в центрі подій. Цього разу жодного послання сестра не лишила. Ґладіс хутко підвелася. Значить, щось сталося.

Вона побігла до тронної зали, штовхнувши двері. Всі портрети вкрили чорним шовком, служники з опущеними головами, були вбрані у чорний одяг.

– Ні! – схвильовано мовила Ґладіс, в грудях раптово запекло. – Де вона? Де Тайніра?

До зали увійшла королева, позаду плівся син-підліток, вбраний у чорний камзол і штани.

Ґладіс полегшено зітхнула.

– З Вами все гаразд?

Королева повільно кивнула.

– Хто…– вона замовкла.

– Коултон, – тихо мовила Тайніра.

Архіваріус наблизилась до королеви. Вони якусь мить дивились одна на одну, а тоді міцно обійнялись.

– Мені дуже шкода, Ваша Високосте.

– Все буде гаразд…Ми уклали перемир’я.

– Після того, як вони вбили нашого короля?

– Ґвендолін подбала про Бальтазара.

– Яким чином?

Ґладіс заклякла. Той різкий запах від кошика, куди вона скинула рукавиці.

– Вона отруїла його.

Тайніра кивнула.

– Трунок вбиватиме його поступово. Вони не зв’яжуть цього із нами. Або зроблять це згодом. Ми матимемо час підготуватися. Я не погоджувала цю ідею, та якщо це допоможе нам виграти час…

– Виграти час для чого?

– До нас почали приходити маги. Вони неначе пробуджуються поступово, не всі разом. Їх треба вивчити. Як і Дейлана.

Ґладіс зустрілась поглядами із принцом.

– Він успадкував силу?

Королева кивнула.

– Мені знадобиться твоя поміч із навчанням.

– Звісно. Зроблю все, що треба.

– Дякую, Ґладіс.

***

Королева несла траур гідно. Ніхто не бачив ні сльозинки, хоч якби така й була – всі б зрозуміли. Тайніра лишалась дружньою і доброю. Та не дозволяла горю захопити її, хоч серце було розбитим. Ґладіс було сумно усвідомлювати, що королева втратила коханого чоловіка і мусить тепер триматися задля блага королівства.

Дейлан робив чималі успіхи у навчанні, Ґладіс сміливо б назвала його своїм найліпшим учнем. Зараз вони сиділи у її кабінеті повторюючи все вивчене впродовж заняття.

– Яким чином ти накладеш печать?

– Утримуватиму потік і спрямовуватиму у потрібному напрямку.

– Чудово, Дейлане!

– Дякую, архіваріусе, – всміхнувся він.

– Чим плануєш займатися як завершиш навчання?

– Буду боронити державу.

Усмішка зійшла з її губ. Молодий хлопчина, що зростав у війні марить полем бою. Схоже цей свій остаточно зламався.

– Тобі дуже пощастило з родиною. Твої батьки справжні герої, Дейлане. Та вони б не хотіли тобі цієї долі.

Хлопчик замислився.

– І Ґвен герой, і ти герой. Але ж ви боретесь? Чого я не маю?

– Твоїй мамі дуже непросто. Вона б не витримала, якби втратила і тебе теж.

– Знаю… – опустив очі Дейлан. – Я хочу їй допомогти. Щоб їй не було так важко…

Ґладіс відчувала до хлопця якусь невідому собі батьківську теплоту.

– Ти матимеш велике майбутнє, хлопче.

Він всміхнувся.

– Ти – мій улюблений вчитель. Тільки не кажи Матіссі, гаразд?

– Що, справді? – реготнула вона. – Дочекайся старших курсів, ми будемо вдало складені іспити разом відзначати.

Дейлан розреготався.

– Ти таки маєш рацію: з родиною мені пощастило.

– О, справді? Я – родина? – всміхнулась Ґладіс.

– Доброю тітонькою тебе б не назвав, та ти класна.

– Дякую за таку високу оцінку, мій принце.

Вони обмінялися хитрими усмішками.

– Ґладіс? – покликала Тайніра, увійшовши до кабінету. – Ви уже завершили?

– О…Так. Дейлане, ти молодець, до наступної ночі підготуй заклинання із третього розділу, гаразд?

Хлопець склав свої речі й пішов до дверей, спинившись біля матері, він обійняв її.

– Вибач, що рідко тебе обіймаю.

Королева здивовано притиснула його до себе. Хлопчик опустив руки і залишив кабінет.

Тайніра стояла на місці, замислено дивлячись в бік.

– То він гарчить на мене і просить дати йому спокій, то обіймає…

– Підлітки, – знизала плечима Ґладіс.

Королева підійшла ближче, поклавши кілька аркушів на стіл.

– Мені потрібна поміч. Я переклала один вірш. Це пророцтво.

Ґладіс покосилась на лист із гарно написаним текстом:

У темнішу з ночей як весь світ завмира,
Народяться двоє – як сяйво й пітьма.
Одна – як світанок, що серце зігріє,
Любов’ю торкнеться – майбутнє відкриє.
А інша – у хаосі буде блукати,
Помилки, як тінь будуть душу з'їдати.
Вона згасить сяйво і не змигне.
Оману посіє – її і пожне,
Та скільки біди не накличе вона –
Богиня колись і її покара!

– Любов і хаос. Історія де хаос перемагає любов…

– Так?

– Це нагадує пророцтво про Антареса і Альтаїр, – замислилась Ґладіс.

– Думаєш, вони пов'язані?

– Схоже на те… Лиши мені, я пошукаю ще.

Втім пошуки затягнулися. За кілька років Ґладіс так і не вдалося розгадати цю загадку.

***

Ґвендолін начищала меч, коли вартовий, задихавшись, спинився поряд.

– Що сталось, Кіране? – не підводячи очей, спитала вона.

– Там…Там гість біля кордону.

Очільниця варти здійняла брову.

– Гість від сонячних?

– Він хоче представитись Її Величності.

Ґвендолін схопила меча і рушила до кордону. Молодий хлопець, певно ровесник принца, стояв по той бік щита, вбраний у простий одяг, без меча, без обладунків. Він мав добрий погляд золотисто-зелених очей і каштанове волосся. Побачивши Ґвендолін хлопець поштиво кивнув.

– Мої вітання, начальнице.

– Хто ти такий?

– Мене звати Каллум. Я – король-регент Міста Сонця. Доки прямий нащадок мого померлого брата занадто юний для правління.

– Бальтазар сконав?

Хлопець кивнув.

– І чого ти прийшов сюди?

– Хочу засвідчити, що за час мого правління жоден боєць Міста Сонця не перейде «пустки» із наміром завдати удару. Мене не цікавлять війни і ваші території. Я прагну лише навести лад вдома і укласти мир із сусідами.

– Як благородно, –  пирхнула вона. –  І чого ми маємо вірити вам після стількох нападів?

– Ви не маєте. Я все розумію. Втім, для мене було важливим прийти і сказати це особисто. Я беззбройний, зі мною немає охорони. Мені нема чого приховувати, я кажу вам правду.

– Добре, коли так. Та ні я, ні моя королева не повірять тобі. Ти ділом покажи, що не маєш намірів завдавати нам шкоди. Тоді й побачимо.

– Дякую, що говориш від мого імені, Ґвендолін, – трохи жорсткувато мовила Тайніра, підійшовши. – Далі я сама.

– Ваша Високосте…– знітилась очільниця варти.

– І на майбутнє: якщо хтось просить аудієнції, твоя задача супроводжувати, а не йти замість мене. Зрозуміло?

Ґвендолін стиснула зуби.

– Так, Ваша Високосте.

Тайніра повернулась до хлопця.

– Вітаю, Каллуме.

Хлопець поштиво кивнув.

 Вітаю, Тайніро.

Вона дивилась на нього досить довго.

– Ти – маг?

– Так, Ваша Високосте.

– Але…як? Бальтазар був людиною. Звідки у нього брат із магічним даром?

– Думаю, Ви зрозумієте як ніхто, – всміхнувся він.

– Богиня врятувала Вашу душу…

– Радше Бог. Людське тіло крихке…Я був ще малим, коли почалась битва. Та з часом уже і мого віку було досить, аби доєднатися. Я не хотів битися. Брат намагався змусити мене і вдарив занадто сильно. Тоді я відчув тепло, що неначе увійшло у мої груди, оселившись там. Я здобув силу, та до останнього мовчав про це.

Тайніра повільно кивнула.

– Що ж…Я вдячна Вам, що прийшли запевнити нас у щирості власних намірів. Я сподіваюсь, що Ваше правління покладе початок нашому мирному співвіснуванню.

Каллум кивнув.

– Дякую, що погодились зустрітися зі мною. Це вже для мене неабиякий знак, що я ще здатний виправити помилки моїх попередників.

Тайніра попрощалась із ним і рушила до палацу. Ґвендолін побігла за нею обурившись:

– Як Ви можете йому вірити?! Він бреше як вони всі!

– Ти забуваєш дещо, Ґвен, я – королева цієї держави. І як би ти не прагнула відгородити мене від цього – твоя робота в іншому. Тож я прийматиму рішення, а ти не стоятимеш на шляху.

– Перепрошую.

Тайніра кивнула.

– До того ж наміри його чисті. Він не збрехав.

Ґвендолін насупилась.

– Хіба це можливо?

– Схоже і серед сонячних існують нормальні люди. Каллум не прагне завоювань. Його дійсно турбує виключно добробут власної держави й мирні відносини. Тож доки він при владі, ми матимемо спокій.

– Сподіваюся… – бурмотіла Ґвендолін.

Каллум і справді був нетиповим королем. Уже за кілька тижнів він відправив Тайнірі лист із запрошенням випити чаю разом з усіма охочими. Сам чай і печиво кожен може взяти на себе, аби уникнути страху бути отруєним. За його ідеєю таке чаювання може посприяти кращому знайомству і запевнити у щирості власних намірів.

Проблема лише полягала в тому, що Тайніра прожила надто довге життя. І ліміт її довіри вичерпувався із кожною новою війною. Та все ж вона погодилась на зустріч. Серед тих, хто супроводжував її були Ґладіс, Матісса, Кіран і Дейлан. Сина на зустріч вона звісно брати не збиралася, та шістнадцятирічний хлопець прагнув робити все на власний лад.

Захист кордону був невидимим. З боку Зоряної Варти можна було пройти крізь магічний щит, та зовні увійти було неможливо. Каллум постелив собі ковдру прямісінько під кордоном. Він обережно розставляв заварник, чашку і тарілку з ароматним печивом.

З того боку вже Тайніра та Матісса готували ковдру і сервіз для чаювання. Із собою вони мали смачні бісквіти із вишневою начинкою. Коли всі нарешті повсідалися, почалась дуже загальна розмова. Відчувалась певна напруга, доки Дейлан не мовив:

– Це печиво здається дуже апетитним, – кивнув він на тарілку з боку гостя.

Каллум всміхнувся.

– Пригощайся.

Щойно хлопчик потягнувся, Ґладіс перехопила його руку. Тайніра зустрілась із ним поглядами.

Каллум стримано кивнув і взяв одне, відкусивши.

– Можете поспостерігати за мною впродовж нашого чаювання.

– Твоєму братику це не надто допомогло, – хмикнула Ґладіс.

Тайніра легенько штовхнула її у коліно.

– У вас є бали? – спитав Дейлан, активно прожувавши печиво.

– О, так алеманда у нас просто чарівна.

– А що таке алеманда?

– Це танець, – пояснив Каллум, відпивши свого чаю. – Якось про нього розповів один із магів, яких привіз до королівства брат.

– А багато магів твій брат привіз до королівства? – спитала Ґладіс.

– Чимало…Він шукав їх по всьому світу, аби змусити взяти участь у війні.

– Як він їх змусив? – спитав Дейлан.

– По-різному, – знизав плечима Каллум. – Когось примусив, загрожуючи близьким…Когось переконав, що це велика мета. Бальтазар був досить жорстокою людиною. Власне не дивно, що його спіткала саме така доля.

Каллум і Тайніра обмінялись короткими поглядами.

– Прикро щодо твого брата. Яким би він не був, а втрата рідної душі це боляче. Я втратив батька на війні.

– Прийми мої щирі співчуття, Дейлане.

– Дякую.

Хлопець за допомогою магії підняв чашку і блюдце. Та підлетіла до його вуст, і він зробив ковток чаю.

Каллум на це всміхнувся.

– А це цікаво! Теж спробую.

Він і собі застосував чари і його чашка так само підлетіла до губ. Кілька крапель чаю пролилося на ковдру. 

– Треба м'якше це робити, – хитав головою Дейлан. – В мене теж на початку все виливалося.

– Часто так робиш?

Дейлан знизав плечима.

– Часом просто ліньки все робити самому.

Каллум всміхнувся.

– Розумію.

Тайніра і Ґладіс переглянулись. Здавалося, що Дейлан згладжував своєю появою чимало моментів.

Допивши свій чай, хлопець потягнувся до заварника Каллума і наповнив чашку.

– Синку…

– Ми ж просто чаюємо, чи не так? – звернувся до матері Дейлан. – Це пропозиція миру.

Тайніра схвильовано поглянула на сина.

– І я її приймаю, – мовив Дейлан, відпивши чаю. – Мм…смачний, це апельсин?

Каллум всміхнувся.

– Так. У нас росте чимало цитрусових. Такий чай мене завжди бадьорить.

– А я навпаки заспокійливі полюбляю. Лаванда, чебрець і трохи бергамоту.

– Звучить цікаво.

– Пригощайся, – мовив хлопець, простягнувши свій заварник через межу і наповнив чашку Каллума.

Король-регент скуштував чаю, заплющивши очі.

– Який цікавий смак…Хоч рідина і гаряча, здається освіжаючим, навіть прохолодним…

– Це завдяки м’яті та бергамоту, – кивнув Дейлан.

Зав’язалась приємна бесіда про різний чай, трави і улюблену їжу. Тайніра і Ґладіс лише переглядалися. Схоже мир таки було укладено. Та не Тайніра стала тією, хто прийняв його, а її син. Той, хто повірив представнику ворожої країни.

З тієї миті почалась міцна дружба хлопців. Вони гуляли вздовж кордону, багато розмовляли і ділилися планами на майбутнє для своїх держав. За кілька років і Тайніра примирилась із фактом, що Каллум і справді добросердний хлопець, що відповідав за власні слова.

На двадцятий день народження хлопця, Дейлан запросив Каллума як почесного гостя на бал у свою честь. Та основною умовою була повна відсутність зброї та супутників. Король-регент без оскарження пристав на умови. Він вважав, що прояв довіри єдиний шлях до отримання того ж у відповідь, тому не сперечався. Та і у його рідному королівстві не надто тішились новиною, що він водить дружбу із ворожим принцом. Місто Сонця не було готове до миру із Зоряною Вартою. Рада виказувала невдоволення. А його небіж, Аларик, уже з дитинства проявляв неабияку жорстокість. Та це вже геть інша історія…

***

Ґладіс розплющила очі. Останні роки кожне пробудження було не з найприємніших. Вона потягнулась, відчувши раптовий біль у шиї.

На столі лежала записка:

Цієї ночі в тебе буде нова учениця. Знаю, що ти не послухаєш, та все ж з надією прошу: не допомагай їй.

Це неабияк заінтригувало Ґладіс, тож вона рушила до Тайніри.

– Доброї ночі, Ваша Високосте.

– А…Привіт, – стурбовано мовила вона.

– Щось сталося?

– Сафріна сталася.

–  Ще не мала нагоди із нею познайомитись.

– Ну, тепер нагода з’явиться. Вона –  нова студентка академії.

– Гм…Цікаво.

– І прагне отримати посаду Ґвендолін.

Ґладіс здійняла брови.

– Оце так! А зможе?

– Навряд чи…

– Шкода…

– Тобі набридло навчати діток?

– Ну, Ви краще за мене знаєте, що я ніколи не прагнула їх навчати.

– Але ж як хвацько виходить!

Вони реготнули.

– Ви справді думаєте, що пророцтво стосується саме її?

Тайніра важко зітхнула.

– Я в цьому певна. Її мати щось знала. Та не встигла розповісти мені.

– Що буде, як вона стане очільницею варти?

– Навряд чи щось путнє… Її позаочі вже Офелією кличуть через нездорові амбіції.

– Офелією? Та дурепа з притчі, що мріяла стати принцесою?

– Саме так.

Ґладіс зітхнула. Ну, чого їй весь час доводиться вчити диваків?

***

Заняття минуло спокійно. Як завжди після Ґвендолін студенти приходили ледь живі. Вони до пуття і перо тримати не могли від перевтоми. Дурна ідея ставити теоретичні та магічні заняття після силових. Втім такий був графік у них із Ґвен, і змінити його, на жаль не вдавалося. Тож вся академія, фактично була підлаштована під години, коли кожна мала контроль.

Ґладіс одразу впізнала новеньку. Ґвендолін добряче з неї познущалася, обстригши їй коси. Та навіть попри це, дівчина мала дуже гоноровий вигляд. Тримала підборіддя піднятим, погляд зосередженим, хоч очевидно було, що вона гадки немає, що карлякає у своєму аркуші. А полегшене зітхання, яке вирвалось у неї, щойно завершилось заняття не помітити було складно. Вона мала темне волосся і холодний проникливий погляд. Це нагадало їй про Єрелу, що пішла з життя кілька років тому. Попри те, що крамарка так і не налагодила зв’язок із Ґладіс, вона все одно часом сумувала нею.

Всі почали складати речі, Ґладіс поглянула на дівчину і відкинулась на спинку стільця, зчепивши пальці у замок.

– Агов, Сафріно?

Дівчина озирнулася.

– Сядь.

Важко зітхнувши, вона сіла на стільчик біля її столу. Все у ній виказувало бажання огризнутися і повну неможливість це зробити.

– Ти – та нещасна, що посміла кинути виклик Ґвендолін?

Холодні бірюзові очі дівчини загорілись, в неї неначе відкрилося друге дихання:

– Чого б і ні? Вона тут велике цабе, певна їй рідко хтось сміє суперечити. Може це її трохи збадьорить.

– Ну, так. А то ж вона геть занудьгувала на своїй роботі!

– А хіба ні?

Кілька хвилин вони обмінювались колючими фразами. Ґладіс неначе дивилась на себе у той момент як тільки прибула до палацу. Скільки гонору, скільки бажання самоствердитись і зневага до сестри… Така сильна, глибинна зневага до самої себе, можна сказати.

– Годі! – рявкнула Сафріна, її руки аж тремтіли від гніву.

– О… – очі Ґладіс загорілись, вона іронічно всміхнулась. – Скільки заздрощів! І коли ж до тебе дійде,що ти і твоя сестра це різні люди із відмінними долями?

– А оця спроба вправити мені мозок, вона йде у комплекті до навчання? Чи це персональний підхід? Якщо так, то я б відмовилась, – закотила очі Сафріна.

Ґладіс хмикнула.

– Тебе так понесло до чи після того, як ти почула про пророцтво?

Сафріна вирівнялась.

– Тобі про це відомо?

– Ну, я – архіваріус, – знизала плечима вона. – У моїй владі всі можливі магічні знання, любонько.

– Ти розкажеш мені?

– Якщо виконуватимеш всі завдання і приходитимеш сюди щоночі після занять.

– Якщо матиму змогу йти, – скиглила вона.

– А це вже твої проблеми, – відмахнулась від неї архіваріус. – Нічого діставати Ґвендолін.

– Гаразд. Я виконаю те, що ти дала на занятті.

– Та не те, що б ти мала вибір, любонько, – вона всміхнулась. – Втім персональні завдання теж будуть.

– Та ти знущаєшся?! – пирхнула Сафріна.

– Цить, – вона взяла аркуш і почала щось шкрябати пером. – Це номери секцій, та назви книг, які ти маєш прочитати до наступного нашого заняття. І не просто пробігти очима, Локсаль. Ти маєш відповісти на всі питання.

– Шість книг! – видихнула вона. – До наступної ночі? Та ти смерті моєї хочеш!

– Хіба злегка… – примружилась архіваріус.

– Нащо ти це робиш?

– Ненавиджу пророцтва, – зітхнула архіваріус. – Вони змушують тебе покірно прийняти те, що написав якийсь дурень.

Сафріна всміхнулась.

– Он як? Особиста драма?

Ґладіс повільно всміхнулась.

– Колись і мене назвали тією, чиїм найліпшим учнем стане найбільше чудовисько в історії Зоряної Варти.

– Не боїшся, що це буду я? – криво всміхнулась Сафріна.

– Та мені начхати, – блиснула рівними зубами архіваріус. – Я – гарний вчитель. Навіть як ти і станеш чудовиськом, це вже точно не буде моєю провиною.

Сафріна розреготалась.

– До наступного заняття, і, Локсаль?

– Так?

– Краще виконуй всі завдання сумлінно. Пам’ятай, що як завалиш – втратиш геть усе.

– А як виконаю умови – все отримаю.

Ґладіс запам’ятала ці слова. І жалкувала, що не відреагувала на них. У ту мить вона бачила лише дурнувате дівча, що не мало нічого спільного із жодним пророцтвом. Все, що її цікавило –Ґвендолін залишить посаду очільниці варти і вони вдвох собі просто житимуть без нескінченних занять. Вони вже досить старі, щоб знайти собі інші заняття. Сама Ґвен на це б ніколи не пішла. Та якщо її хтось обставить…Словом, Ґладіс просто не змогла встояти, коли бажана свобода була так близько. Головний біль посилився. Жінка стиснула зуби.

***

Все ж пророцтва (хоч і не всі) Ґладіс намагалась розшифровувати. Зараз її руки дійшли до легенди про Богиню і вона кривилась настільки, що Тайніра, яка сиділа поряд раз по разу заливалася сміхом.
 

Злякалися ельфи, що Богиня їх розчарувалася, що живуть вони не так, як вона заповіла. І приносили вони самі себе у жертву, аби благати прощення Її. Та не знали бідні ельфи, що крім тих двох, існували й інші боги, ті що мали власні світи і облаштовували їх. І тих інших обурило те, що Богиня створила не когось нижчого за себе – вона створила рівного. Нового Бога, що править свої закони, відмінні від Її власних. І наслали вони свою кару. Спершу на творіння Її, а тоді і на неї з коханим…

– Не було такого! – крикнула Ґладіс, стукнувши по столу. – Хто писав цей маразм?!

– Ти ж розумієш, що легенди не завжди відповідають дійсності? – спокійно відповіла королева. – Це не історичні факти.

– Та тут з половини вільна інтерпретація п’яниці у гарячковому сні! – кривилася Ґладіс.

– Ти завжди можеш написати правильну версію подій. Ти все ж зростала у той час.

– Згодом, – махнула рукою вона. – Встигнеться.

Та все ж не встиглося. Впродовж наступних п’яти років сталося чимало різних подій. Їй почала частіше ввижатися бабуся. Неначе раптові образи, що виринали з тіней. Вона наче намагалась про щось сказати, та їй ніяк не вдавалося. Це непокоїло Ґладіс. Що як душа бабусі нині не спокійна? Що як вона хоче про щось попередити?

Жінка вирушила на прогулянку. В цілому її влаштовувало безвилазне сидіння у кабінеті, бо там було абсолютно все, що їй треба і, о цій порі були відсутні геть усі. А це вже найбільша радість для архіваріуса.

– Прийди до мене, журавлинко…

Ґладіс затремтіла.

– Прийти куди? Чого ж ти хочеш від мене? – знесилено спитала вона.

– Ти до мене? – спитав Деймон, йдучи їй на зустріч.

– Гм…Ні. Вибач.

– Все гаразд?

Вона повільно кивнула.

– Ти до неї?

Деймон кивнув. Ґладіс важко зітхнула.

– Як вона зараз?

– Стає гірше, – опустив очі Деймон. – Зілля лише знімають біль і дозволяють їй заснути. Та я не можу вилікувати її стан.

– Я можу її навідати?

– Вона не може говорити чи мислити…Неначе у гарячці. Сон змішався з реальністю. Сподіваюсь, твоя правда і вона має новий цикл. Я б хотів аби вона переродилась.

Ґладіс кивнула.

– А ким ти був у минулому циклі?

– Тайніра каже, що Ціаном.

Архіваріус заклякла, поглянувши на цілителя.

– Ціан? – перепитала вона.

– Ти знала його? – здійняв брову Деймон.

– Так… – зітхнула Ґладіс. – Так, я його знала. Він був другом моєї бабусі, і Тайніри теж…

– Цікаво, що я став її другом і після власного переродження. Можливо… – він опустив очі. – Можливо стану і після її наступного?

Ґладіс стиснула його плече. Очі набралися сліз.

– Невже геть немає шансів?

– Я перерив всі ельфійські праці. Не існує зілля яке б я не спробував. Повір, я б все зробив.

– Вона справді дорога тобі, – помітила Ґладіс.

– Тайніра когось нагадує мені, та я не згадаю кого. Когось доброго. Для кого добробут родини найвищий пріоритет.

Деймон прискорився.

– Даруй, щось я розпатякався. Маю йти.

Ґладіс застигла від дивного відчуття дежавю. Він перевірив всі ельфійські праці…Вона підняла очі. А може не всі? Ґладіс прискорилась і побігла до свого кабінета.

***

Її стіл нагадував наслідки урагану. Аркуші розкидані, перо зламане, чорнило розтеклося крапками по рівних поверхнях. З котла йшла пара, та вже вкотре вона виливала зілля у бідний горщик з посохлим фікусом. Кинувши мірну ложку, вона крикнула. Тремтячими пальцями прикрила очі.

Ґладіс ніколи ще не відчувала такого безсилля. Вона знов і знов гортала свій записник у пошуках необхідного рецепту. Вона перепробувала все. Окрім…

Діставши знеболювальне, яке Матісса дала їй колись давно, вона розглянула пляшку.

– Блакитне…

Сильний, проте рідкісний інгредієнт… Квітка «сяйливого ока», результат божественних сліз, які Троїста пролила, побачивши на що здатне її друге творіння. Квітка, що, як не дивно почала з’являтись дедалі частіше після війн Міста Сонця проти Зоряної Варти. А з появою Сафріни і поготів. Щось наближалося. Щось, що потребувало значно більшої сили. Ґладіс відчувала власну причетність до цього. Та змінити щось було запізно. Кляте пророцтво…

Перечитавши рецепт, вона обміркувала, що це зілля можна використати як каталізатор, дрібка магії і це може спрацювати. Ні. Це має спрацювати! Вступивши у реакцію ніжно-блакитна рідина набула смарагдово-зеленого кольору.

За сорок хвилин зілля було готове. Схопивши пляшечку, вона побігла до Дейлана, що сидів зараз зі своєю дружиною у вітальні, слухаючи висновки Деймона, який приходив до короля одразу як залишав Тайніру.

– Мій королю! – покликала Ґладіс, вклонившись.

Вона уникала погляду на нову очільницю варти. Не бажала бачити її після того, як усвідомила, ким вона є насправді. Архіваріус простягнула Дейлану флакон із зеленим зіллям.

– Я варила його вчора всю ніч. У крові леді Тайніри знайдено концентрат, це зілля має його нейтралізувати.

***

Повернувшись до свого кабінету, жінка прийнялась знервовано крокувати кімнатою. Щось страшенно непокоїло її. Щось було геть не так. У грудях пекло, від цього було важко дихати.

Вона поглянула на годинник. Вже мало спрацювати. Треба сходити і перевірити. Ґладіс відчинила двері і мало не побігла коридорами. Вартові, помітивши жінку напружились.

– Як вона?

– Сказали нікого не впускати.

– Хто сказав?

– Начальниця Варти.

Ґладіс відчула як в грудях запекло сильніше.

– Пустіть мене. Я маю перевірити чи допомогло їй зілля.

– Цілитель щойно пішов. За нею наглядають.

– Пустіть, негайно! Брайяне, Джойсе,  хутко впустіть мене!

За дверима чулись стогони. Тайнірі не було ліпше.

– Жура… – хрипіла вона. – Журавлинко…

Ґладіс застигла. Не може бути.

– Журавлинко… – знову кликала вона.

Ґладіс хутко пролізла між схрещених списів і штовхнула двері. Увійшовши до кімнати, вона запечатала двері магією. Надовго цього не вистачить.

Жінка повернулась до Тайніри, що тремтіла всім тілом. Сухі губи то стулялись, то розтулялись. Архіваріус сіла поряд, взявши її за руку.

Від того дотику спогади увірвалися в розум, змусивши її затамувати подих. Бабуся благала Богиню дати їй нове життя. Утворила зв’язок між їх душами. Саме вона врятувала тіло маленької Тайніри силою своєї душі. Скільки натяків на це Ґладіс пропустила? Скільки разів вона бачила сон про бабусю і одразу ж зустрічала Тайніру? Чому саме королева здогадалась, що у каблучці приховане послання? Чому Тайніра продовжує робити те, що робила бабуся за життя – шукає пророцтва?

– Не плач… – мовила до неї Тайніра.

– Ти знайшла мене… – заплакала Ґладіс. – Знайшла, як обіцяла.

Вона всміхнулась:

– І знову знайду.

– Ні, я зараз зварю нове зілля, чуєш? Ще краще! Ти одужаєш!

– Запізно…Якщо до мене повернулась пам’ять про минуле життя, я вже однією ногою у світі Богині.

– Я змарнувала стільки часу! Ми були поряд всі ці роки, а я дурна тікала від тебе…

– І все ж я побачила як ти зростаєш…– вона з ніжністю провела рукою по її щоці.

– Пробач мені…Пробач за все. Я мала бути поряд. Я мала більше спілкуватися з тобою. Якби ж я знала!

– Принаймні, я нарешті познайомилась із обома онучками. Із Ґвендолін навіть стала ближче. Перекажи їй, що я скоро повернуся.

– Чому ти так певна в цьому?

– Бо моє серце завжди лине до твого. А коли ви разом – то я неодмінно скоро побачу вас обох.

– Бабусю…

– Часу обмаль. Мені геть зле. Я не хочу, щоб ти вдруге бачила мою смерть. Йди.

– Ні…

– Йди, дитя, – вона поцілувала руку Ґладіс. – Йди і чекай на мене.

– Я лишуся!

Двері із гуркотом відчинились, магія більше не тримала замок. Вартові схопили Ґладіс, до останнього вона не могла відпустити руку Тайніри. Вона була поряд весь час, а дівчина просто відмовлялася це бачити.