Раді Вас бачити!

27 Листопарія 158р.

Дорим

Цього разу я навіть не завітала до пана Ланга привітатися. Метою мого візиту було зовсім інше. Я хотіла переконатися в одній речі: побачити тих, із ким потрапила в цей світ - воїнів, що залишилися в Дорімі на службі.

Лізти до казарм, де жили чужинці, так і не наважилася - надто ризиковано та й не пустять мене туди. Тож, пройшовши вулицю, я підстерегла одного з хлопчаків, що гасали поміж заметів і гралися у свої дитячі забавки та пообіцяла йому ассім, якщо покаже, де саме можна знайти чужинців. Хлопчина охоче кивнув, і очі в нього хитро заблищали, мов у кота, перед носом якого покрутили салом.

І мушу визнати - не збрехав. Він упевнено вказав на корчму, в якій зазвичай збиралися потраплянці: з її димарів валила густа хмара диму, крізь вікна пробивалося тьмяне жовте світло, а самі двері без угаву відчинялися й зачинялися, пропускаючи гомін, брязкіт кухлів і запах скислого пива.

Заздалегідь взявши в оренду в крамниці пана Приєра артефакт для тимчасової зміни зовнішності, я прямувала до корчми вже не як дракониця Ята, а як звичайна людська дівчина на ім’я Саллі. Сподіваюся, я правильно обрала расу - пригадуючи слова Галеона, що ще на початку вони не змогли знайти з людьми спільної мови саме через невдалий вибір раси.

Чужинців я помітила відразу. Вони сиділи за столом у глибині зали й вечеряли. Їхні голоси губилися у загальному гаморі, проте навіть без слів я впізнала кожного. Вони змінилися. Трохи підросли, подорослішали - й не лише зовні. Я відчувала це емпатійно, на їхню долю також випала купа випробувань, легким життя тут не було.

Як зав’язати з ними розмову й при цьому не викликати підозри - гадки не мала. Тож, скориставшись тим, що сусідній столик виявився вільним, я зробила вигляд, ніби шукаю затишне місце, й неквапом підсіла за нього. Замовила кухоль елю, аби здаватися зайнятою власними думками, а сама нагострила вуха.

Чужинці розмовляли тихо, майже пошепки, і спершу обговорювали досить буденні речі - дорогу, ціну на харчі, щось про коней та ночівлю. Проте в їхніх голосах відчувалася напруженість, наче справжні теми ховалися десь глибше, під прикриттям цієї буденної балаканини.

Я вже майже встигла розчаруватися у своєму плані - підслухати щось справді важливе. Тим паче магічної енергії в артефакті залишалося трохи менше половини, і я починала сумніватися, чи варта вся ця гра ризику.

Та, як на мою дивну вдачу, до компанії чужинців підсів ще один хлопець. Запах його видав одразу - особливий, який залишався на всіх, хто колись потрапив сюди. Неважливо скільки минуло часу він залишався присутнім як на Наджи чи Фросту.

- Маги забігали, - коротко мовив він, навіть не вітаючись. - Хочуть завадити жерцям урятувати наступних потраплянців.

Я ледь стрималася, щоб не скрикнути. В мене, мабуть, навіть очі від здивування стали вдвічі більшими. Якщо про наші плани відомо якимось воякам на вулиці, то що вже казати про верхівку жерців?

- Треба їм якось завадити, - озвалася дівчина на ім’я Мілава, якщо пам'ять мене не підводить. Вона сиділа, схрестивши руки на грудях, і виглядала наче та, хто готова зчепитися з ким завгодно.

- Жерці й так прикладають усіх зусиль, - заперечив хлопець. - Але на боці магів ваша руда діваха.

- Як її звали? - вступив в розмову ще один. - Яра… Яна…

- Ята! - вигукнув Нерон і навіть по лобі себе ляснув, радіючи, що пригадав. - Вона ще з тим нелюдом шашні крутила.

- Та вона й сама людиною не була, - знову озвалася Мілава. - Як згадаю ті страшні очі… Гляне - і мурахи по шкірі, а ще таке відчуття, ніби хочеться перехреститися.

Нічого собі враження я лишаю по собі. Ще трохи - й можна буде дітей мною лякати перед сном.

- А що в ній такого особливого? - запитав Ксенагор. - Дівка та й дівка. Ну магічка, але ж не архімаг.

- Ходять плітки між жерцями, - знову озвався хлопець, що щойно приєднався, - що вона Спостерігач головного. Але це ж маячня. Не міг він обрати для такого завдання жалюгідного перевертня.

Я відчула, як мені стискає груди. Холодно, мов крига. Виходить, чутки про мене ширяться швидше, ніж я могла уявити.

- То який план дій? - запитав Нерон.

- Жерці хочуть заслати когось із вас у Маг-Рівік шпигуном, щоб поспілкуватися з вашими магами.

- Святогоре, ще раз назвеш їх “нашими” - і ніс зламаю. Те, що ми потрапили одночасно, не означає, що ми несемо за них відповідальність. І чому одразу мої люди мають ризикувати? У вашій групі також є маги!

Ага, виходить, головним у моїй партії був до цього мовчазний Телмах.

- Тому що потрібно розговорити саме цю Яту. Інші не так тісно спілкуються з верхівкою магів Маг-Рівіка.

Ця сторона мого життя не була державною таємницею: багато хто знав, що я проводжу чимало часу разом із деканом. А коли деякі помічали на його зап’ясті браслет, то взагалі вважали мене нареченою.

- Ми обговоримо і вирішимо, кого відправити, - пообіцяв Телмах.

- Не зволікай тільки з цим. Часу й так майже не лишилося, а вам він ще потрібен на дорогу.

- Порталами скористаємося.

- Головне, щоб шкоди не принесли.

Хлопець попрощався й побіг далі у своїх клопотах. Я вийшла майже одразу за ним - артефакт ось-ось перестане діяти.

Я брела вуличками Дориму, уважно придивляючись до кожного закутка, шукаючи чисту й безлюдну подворотню, де можна було б непомітно телепортуватися додому. А в голові, наче туман, оселилися важкі думки: як же легко жерцям вдалося затьмарити мозок чужинцям і перетягнути їх на свій бік. І найстрашніше - ті навіть не сумнівалися. Не вимагали доказів, не шукали відповідей самостійно. Вони просто взяли й повірили. Сліпо, без жодного питання.

29 Листопарія 158р.

Маг-Рівік

З підготовкою кола та навчанням останніми днями я зовсім перестала цікавитися, що відбувається з демонами. Чи були ще перевтілення дівчат? Чи знаходили нові мертві тіла? Чи виявили залишки темних ритуалів? Усі ці питання лишалися без відповіді, і я вже майже звикла до тиші.

Та сьогодні ми зібралися великою компанією в моєму будинку й почали обговорювати все підряд.

По-перше, артефакт переміщення був готовий до використання. Звітував про це, фот Хейнн.

По-друге, в Вільних Землях більше не зустріли жодного сліду перебування когось із темних. Цим питанням займався магістр Дорт разом із Мірандою та ще кількома членами Ордену.

По-третє, ані в місті, ані за його межами не поширилося жодної плітки про нові перетворення чи знайдені трупи. Цю інформацію підтвердив Нолан, з яким я зустрілася напередодні.

По-четверте, магістр Ванлір повідомив про дивне затишшя на кордоні. Ані хімери, ані немерці не виходили на сутички. Навпаки - вони почали збиратися в зграї, навіть ті види, яким за природою не властиво гуртуватися. Це було тривожно й більше скидалося на те, що вони чекали на чиюсь команду.

І, по-п’яте, я розповіла про випадково підслухану розмову чужинців і попередила всіх, щоб, якщо зустрінуть когось із першої партії, робили вигляд здивованих і ретельно стежили за своїм язиком. Жодних зайвих слів, жодних натяків - краще слухати й аналізувати, ніж потім шкодувати. Щоправда, що робити з Конном та його компанією, я й гадки не мала. Їм я зовсім не довіряла.

І наостанок - жерці, боги, стара й нова релігія.

У Маг-Рівіку нові жерці більше не показувалися, так само, як і в селах, що належали нашій крихітній країні. Але плітки з інших місць долинали регулярно - то там новий храм побудували, то десь когось переконали зректися старих богів.

Якось я не витримала й пішла до храму сама. Точніше, не зовсім сама - на моєму шляху, зовсім “випадково”, знову трапився Віткар. Він, як завжди, з’явився дуже невчасно, але й відмовитися від його компанії я не змогла.

Так от, від жерців дванадцяти богів я нічого путнього не почула.

Один із них почав щось пояснювати - мовляв, нова релігія довго не протримається, а тих, хто їй вірить, у справжній храм усе одно не пустять. Інший пішов у філософію й почав плести такі складні міркування, здається, й сам їх не розумів. А решта взагалі відмовилися говорити зі мною, дивилися насторожено, наче я могла зіпсувати їм повітря самим фактом своєї присутності.

Це мене не лише розчарувало, а й розізлило. Усередині почало свербіти бажання поговорити безпосередньо з іншими богами, дізнатися їхню думку. Можливо, навіть почути правду, якої не знають, або не хочуть знати їхні служителі.

Але часу в мене зараз не було зовсім. До того ж, хто знає - раптом боги розсердяться на мою цікавість і вигадають якусь перепону, яка може стати на заваді запуску кола?

Тож питання релігії та богів я відклала на наступний місяць.

32 Листопарія 158р.

Маг-Рівік

В обідню перерву я, як завжди, сиділа за столиком у “Великій ложці” й неквапом їла тушковане овочеве рагу з м’ясом. Сьогодні компанію мені склали Біра та Улла. Інші були зайняти хто в бібліотеці, хто в лікарні. Ми жваво перебирали останні шкільні плітки; говорити про щось серйозне тут було недоречно, та й настрій явно не той.

Я саме розповідала, як Вальдегор дивом уник “випадкових” обіймів із дівчиною в бібліотеці, яка раптом перечепилася прямо йому на руки, коли у таверну зайшли ті, кого я одночасно і чекала, і не чекала побачити.

Телмах і Мілава.

Я перевела погляд на подружок і вдавала, ніби нічого не помітила. Адже мені належало щиро здивуватися, коли ми “раптом” зустрінемось.

Мабуть, мій колір волосся виглядав як червоний прапор посеред снігової пустки, бо мене впізнали миттєво. І вже за кілька хвилин вони підійшли до нашого столика.

- Привіт, - привітався Телмах із натягнутою дружелюбністю, яка виглядала більше як маска, ніж як щире почуття. - Ми тебе шукали.

Схоже, ніхто не ризикнув відправитися до Маг-Рівіка, тому ватажок прийшов сам.

- Привіт. А ви хто? - я зробила вигляд, що намагаюся згадати, сподіваючись не переграти. - Ваші обличчя мені здаються знайомими.

- Я Телмах Штадлер, а це Мілава Зорич, - швидко представився він. - Ми разом з’явилися в колі два роки тому.

- Справді, тепер згадала, - кивнула я. - Ви тоді вирішили залишитися в Доримі. Щось трапилося? Чи ви просто захотіли трохи подорожувати? Сідайте, розповідайте.

- Може… в іншому місці? - обережно запропонував Телмах. Він явно почувався невпевнено серед такої кількості магів, що заповнили таверну. Його очі раз по раз ковзали залом, ніби він боявся небажаних вух.

- Навіть коли розмова коротка, на вулиці все одно холодно: сніг іде другий день майже безперервно, а вітер з моря так пронизує, що жодне хутро не рятує. Тому або зараз тут, або лише ввечері в іншій таверні, - поставила я ультиматум.

- Якщо ми вам заважаємо, то ми підемо. Треба ще перед наступним уроком у бібліотеці посидіти, - сказала Улла, підводячись. - Я займу тобі місце на майданчику.

- Добре, - погодилася я й глянула просто в очі Телмаху.

Хлопець вагався, наче зважував кожне слово, та все ж обережно присів за стіл, аби обговорити те, що йому доручили жерці. Мілава, трохи несміливо, вмостилася поруч, але більшу частину часу лише нишком зиркала на всі боки, наче боялася, що на неї ось-ось хтось накине чари.

- То що трапилося? - запитала я. - Ви ж не на прогулянку вийшли в переддень зими, та й не в сусіднє село, а в іншу країну.

- До нас дійшли плітки, що хтось намагається заблокувати коло і не дати наступним потраплянцям потрапити в цей світ.

Я здивовано розплющила очі, ніби справді не могла повірити.

- Нащо? - запитала я. - Кому ми заважаємо?

- Невідомо, кому ми заважаємо, - відповів Телмах. - Але хтось вирішив позбутися нас.

- Позбутися? Майбутніх, чи вже є загиблі серед тих, хто потрапив у цей світ?

Я ставила питання щиро: раптом їм відомо більше, ніж мені. До цього часу я майже не цікавилася, що трапилося з іншими бардами та воїнами з наступних груп.

- Поки про загиблих не чув…

- Хвала Силі! - видихнула я, намагаючись заспокоїти себе. Та краєм ока помітила, як Мілава здригнулася при згадці слова “сила”. - То що зі блокуванням кола? Є подробиці?

- Завадити хоче голова північної магічної гільдії Німідор. А допомагає йому маг із Дориму Ланг.

Я здивовано підняла брови: шпигуни відпрацювали кожен свій крок.

- Це погано. Але чим я можу допомогти?

- Треба знешкодити Німідора, - промовив Телмах так, ніби це була найочевидніша річ у світі.

- І як ви це собі уявляєте? - здивовано запитала я.

- У нас із собою є зілля. Потрібно, щоб він його випив.

Я навіть не стала питати, як вони збираються напоїти ельфа своїм зіллям - сама здогадалася. Моє мовчання вони розцінили як недалекодумність, тому слово взяла Мілава:

- Ти змішай його з вином, чаєм, кавою. Неважливо. Пляшки має вистачити.

- Тобто ви хочете, щоб я отруїла голову магічної гільдії?

- Так, - підтвердив Телмах.

Чесно кажучи, я до останнього вірила, що вони скажуть, що зілля просто сонне, і Німідор проспить тиждень.

- Це все заради порятунку. Нас і майбутніх потраплянців.

На стіл поклали мішечок, з якого легенько дзенькнуло скло об стільницю.

Звісно, я його взяла - не я, так вони знайдуть когось іншого, готового за гроші навіть матір рідну вбити.

Видих полегшення я скоріше відчула, аніж почула: вони до останнього не вірили, що я погоджусь. Але вони зовсім не знали мене. Або цей крок був не єдиним і служив прикриттям для справжніх дій. Треба якось попередити і Тайдора, і Ланга - про всяк випадок.

Ми розійшлися з обіцянками допомагати один одному.

А чому ні? Можливо, колись до них дійде, хто тут справжній ворог.

35 Листопарія 158р.

Дорим

Я телепортувалася прямісінько в зал переміщення за годину до півночі. Приблизно через шістдесят хвилин на священних плитах з’являться нові імена, а ще за сім годин - і самі потраплянці. Отже, час діяти. Добре, що підземелля було порожнім.

Ставши на один з промінів я почала блокувати коло, замазуючи глиною частину малюнка. Краще б, звісно, розбити його повністю, та раптом воно ще колись знадобиться й мені самій. До того ж, було видно, що переді мною тут попрацював іще хтось - чи то Ланг, чи хтось за його дорученням. Стіни й підлога вкривалися ледь помітними ельфійськими рунами, виписаними блідо-зеленою фарбою, що відсвічувала у темряві. Сподівалася, усе разом дасть саме той результат, якого прагнули ми всі, - щоб коло не спрацювало.

Нам би працювати разом, але Німідор поводився відсторонено. Він лише коротко подякував мені за пляшечку з отрутою, яку я передала, і за попередження про замах на його життя. Проте у відповідь своїх планів не розкрив. І в мене самої закралася думка: може, він теж задумав використати нову групу потраплянців і завербувати їх під свої знамена. Тому я не стала ділитися нашим із Лавером планом. Тим паче, що нас підтримав ще й фот Хейнн, якому довіри було більше.

Я глибоко вдихнула, розплющила очі й стала посеред залу. Холод кам’яної підлоги пробивався крізь чоботи, від чого мороз пробіг по шкірі. Стиснувши пальці в складному жесті, я почала читати заклинання, поступово вливаючи у нього магічну силу. Слова давалися важко: вони немов тягнули з мене саму суть, та я вперто продовжувала.

Коли перше плетиво рун замерехтіло, я зробила наступний жест руками, відчуваючи, як магія починає чинити опір, наче саме місце не хотіло підкорятися чужій волі. Я знову заговорила - цього разу голосніше, рішучіше.

Моє заклинання наче полум’я розтікалося підлогою, змішувалося з намальованими символами, і я зрозуміла: від цього моменту назад дороги вже не буде.

Я так захопилася самою дією, що навіть не помітила, коли й як у залі з’явився ще хтось. Він тихо підкрадався зі спини, очевидно, з наміром мене вбити. Бо як інакше розцінити підняту зброю? Та саме вчасно мені довелося озирнутися, щоб перевірити, чи заклинання рівномірно лягло.

Від першого удару я ухилилася, хоча це далося нелегко: сил майже не залишилося - стільки енергії я ще ніколи ні на яке заклинання не витрачала. Голова паморочилася, важко було навіть тримати рівновагу. Другий удар я вже не відбила - він прийшовся якраз по потилиці. В очах потемніло, а коли змогла зосередитися, зрозуміла: у залі їх уже було двоє.

Удар був настільки сильним, що я ледь тримала свідомість. Вдарити у відповідь не вистачало ні сил, ні змоги, бігати по залі також - ноги наче налилися свинцем і не слухалися. Та принаймні я встигла переконатися: заклинання спрацювало. І тоді, не маючи жодної кращої ідеї, я зібрала рештки магії й телепортувалася, вчепившись у крихти власної сили так, ніби то була єдина можливість вижити.