Раді Вас бачити!

02 Смарагдия 158р.

Маг-Рівік

Ще вчора ми обговорювали нових чужинців, робили ставки, скільки з них - маги, раділи початку літа. А сьогодні повернулися до пошуків - хоча б якихось зачіпок.

Вранці прийшов лист від Террі. Друг розповів, що дізнався, як можна зняти прокляття із Соернто. Й тут би радіти, а от ні. Допопмогти з цим могли б лише чистокровні інголи. Та, на жаль, жодного представника не залишилось у цьому світі. І тут у голові й промайнула думка: інголи, хоча й вважаються умовно місцевою расою, все ж звідкись прийшли. От би знати - звідки й як туди потрапити.

Ще друг написав, що дію прокляття можна відтягти, якщо ділитися своєю життєвою енергією. У голові вже жила думка: а скільки тієї енергії в безсмертних? Та, на жаль, відповіді поки нема. Й треба це якось пришвидшити, бо час для Рена спливає.

Та це - не єдиний мій головний біль.

Минуло кілька днів після розмови з Беллатором, а я досі не знала, що з цим робити. Звісно, я розповіла Вальдегору, написала Террі… Та дупою відчувала - своїми силами не впораюся. Потрібен більш впливовий союзник. Більш обізнаний. Й лише один розумний спадав на думку. Тим паче, що він й так ним був - просто розповідав не про все, що страшенно дратувало, гнівало та бісило. От завтра, у Вільних Землях, і поспілкуємося.

То все завтра. А сьогодні потрібно не тільки відвідати уроки, отримати нові знання, а й все ж таки з’ясувати, чому ніхто з Соренто на змаганнях так і не зв’язався. Чи то вони помітили на ньому нові чари, чи щось інше завадило?

***

На уроці магістра Карла ми проходили чергову магічну тварину, а з магістром Ванліром розглядали наступну нечисть. На елементаристиці вивчали суміші вогняної та земельної магії. А на улюбленій артефакториці розбирали, як магія різних рас впливає на роботу виробів.

Кожен викладач намагався якомога більше завантажити самостійними завданнями перед іспитами. Тож нічого дивного, що бібліотека знов переповнилась шумом, товкотнечею та чергами за довідниками. Цього разу іспити очікували й Вальдегора як особистого учня, що навчається дистанційно, тому вампір сидів поруч, по самі вуха “занурений” у довідник з некромантії.

Компанія за столом зібралась велика: до нашого звичного складу до нас доєдналися Біра, Лавена та її подружка-одногрупниця Норін. Здавалось, якщо так й надалі будемо зростати, одного столу буде замало. Та, на жаль, цілительки навчалися останній рік - далі на них чекала практика в лікарні.

Ми з Бірою удвох гортали довідник з артефакторики, пошепки запитуючи одна одну потрібну інформацію, коли до нашого столу підійшла Міранда.

Я здивувалася - що їй потрібно? Адже ми не розмовляли з тієї самої ночі, біля “Ведмедика”. Я пані Дору інколи бачила в школі - то в компанії з деканом, то з магістром Дорта, то ще х якимось іншим викладачем або навіть учнів - вона завжди знаходила, з ким потеревенити. Але зі мною - жодного разу. Та здається, сьогодні настала моя черга.

Від розмови не відмовилась, тим паче сама мала кілька питань. Та й цікаво стало - чого дамонці від мене треба?

Розмовляти на території школи молода жінка вирішила недоцільним, тому телепортувала нас на околицю міста - до руїн храму, де ми навесні проводили ритуал. У голові одразу майнула думка, що мене сюди притягли саме через це. А от і ні.

- Я хочу, щоб ти на дещо глянула, - й протягла мені старовинну шухляду. - Тільки не поспішай чіпати її зміст.

Я здивовано підняла брів й обережно відкрила кришку.

Всередині лежав камінець. Чорний наче сама темрява. Та загрози від нього не відчувала.

- Він якийсь дивний, - не витримала й промовила, очікуючи пояснень. - Що це?

- Його позичили у жерців. Не питай тільки “нащо?” - все одне не скажу.

Я знову підняла брову, даючи зрозуміти, що я здогадалась, як насправді цей камінець з’явився у магів. Його вкрали.

- Й що в ньому такого особливого?

- Це артефакт. Зараз покажу, як він працює.

Чаклунка спокійно взяла до рук камінець й обережно поклала на вівтар. Старовинні письмена спалахнули, а над плитою з’явилася арка.

- Нічого собі! - вигукнула я. - Це прохід? Й куди він веде?

- Куди - невідомо. Та точно не до світу демонів.

- Звідки така впевненість?

- Ходімо, побачиш сама.

Й знов жага пригод узяла гору над здоровим глуздом. Як результат - я пішла слідом.

Місце, де ми опинилася було знайомим. Чисте блакитне небо, яскраві промені зірки, зелена трава під ногами. Невеличка споруда з білого каменю, прикрашена колонами та барельєфами. Й квіти - всюди квіти. Дерева, кущі - все цвіте. А от чого не було - то це тварин. Навіть комахи й ті не докучали.

- Цікаве місце, - порушивши тишу промовила Міранда. - Це міжпростір. Щось дуже схоже на аномальну зону. Але не таке небезпечне. Це місце стабільне, лише з одним недоліком - його можна відчинити лише на місцях стародавніх храмів.

- Це в таких місцях збираються демони, щоб потрапити потім в наш світ?

- Здогадлива. Та я привела тебе сюди з іншої причини.

Моя брова, здається, скоро звикне жити в піднятому стані.

- Я хочу, щоб ти звідси спробувала самостійно телепортуватися, - оголосила магічка. - Потрібно в дечому переконатися.

- Потім поділишся? - запитала я.

- Звісно.

Що ж.

Я зосередилась. Й - на диво - з першого разу вийшло опинитися біля руїн.

Очікувати появи Міранди довелось не довго, хвилини дві й чаклунка вийшла з міжпростору, зачинивши за собою прохід.

- Отже, я мала рацію. Ти можеш телепортуватися не лише в межах одного світу, а й поза ним. І можу життя закласти, тобі ніщо не завадить зараз знов повернутися в міжпростір.

- Перевіримо? - запропонувала я, бо впевненості чаклунки вистачило б й на сотню.

- Та ні. Не треба. Але я тебе про дещо попрошу.

Я вже почала здогадуватись про що піде мова, та все ж вирішила зачекати, коли про це в голос скаже дамонка.

- Пам’ятаєш загін магів, що перетнули межу? Так от - їх треба повернути додому.

- Але я не вмію телепортуватися з кимось, лише сама. Мій фамільяр це незрозумілий виняток.

- Я знаю. Та давай спочатку дещо поясню. Ось дивись: демони зі свого світу відкривають міжпростір. Відкрити його можна лише в межах стародавніх храмів. Що з цього випливає?

- У них теж є такі храми.

- Вірно. Звідки вони в них - гадки не маю, тож навіть не запитуй. Йдемо далі. З міжпросторів вони вже потрапляють в наш світ. Спочатку хотіли Маг-Рівік перетворити на суцільний, велетенський портал. За допомогою ритуалу перетягували особливі… властивості з руїн на місто.

Я ледь не вигукнула від здивування - про перетягування почула вперше! Та стрималась, лише кивнула головою, згадуючи як ми з Вальдегором зруйнували його.

- Й на перший погляд здається, що, якщо не вийшло так, демони спробують інший шлях - маленькі портали. Та це не так. Є дві групи, що співпрацюють з демонами. Одна - це Джанна та її міжпростірні схованки. А є ще хтось, хто здатен відкрити через ритуал величезний, прямий портал. Я бачу, для тебе це не є таємниця.

- Щось про таке я здогадувалась. Й не хочу хизуватися, та здається груп більше аніж дві. Може вони й працюють одна з однією, та кожен тягне на себе ковдру.

- Така версія в мене також була.

В мене, не в нас. Одразу відмітила я. Отже, в цьому чаклунку ніхто не підтримав окрім мене. Захотілося розповісти про ритуал, що я бачила, та втрималась. Послухаю, що вона ще мені скаже.

- Так от. Повернемось до міжпросторів. Я хочу попросити тебе пройти на ту сторону, відкрити портал в наш світ, врятувати моїх друзів, зруйнувати те місце, а потім самої повернутися додому. Я розумію, ризик великий. Та ти подумай над цим.

- А як ви планували повернути їх без мого втручання?

- Відкрити портал вони можуть й самі. Та головне - знищити міжпростір. Це місце, звісно, не єдине, та на одне менше - нам легше. Зробиш це?

- Не обіцяю. Треба над цим подумати. Й зважити всі переваги й недоліки. Тим паче, що не відомо, чи потраплю я саме на потрібний міжпростір. Я так розумію, їх не один?

- Не один. Та все одно, дякую й за це. Ти також хотіла в мене про дещо запитати, то питай.

- Так. Ти ж знаєш, що Соренто Лонг-Кра прокляли? Так от, я дізналася, що прокляття може зняти сила інголів. Що можеш про це розповісти?

Міранда на хвилинку замислилась, тяжко зітхнула та відповіла:

- Є таке. Та, на жаль, для цього потрібні чистокровні інголи, а їх в наш час не зустрінеш. Та в мене є книжка про їх магію - можу дати почитати.

- Дякую.

А в голові засіло: “у наш час.” Цікаво, чи є заклинання для подорожі в минуле?

07 Смарагдия 158р.

Маг-Рівік

Вихідний у крамниці видався тихим - покупців майже не було, тому ми с Джуліаном перечитували записи замовлень пана Прієра за останні десять років у пошуках зачіпок. Книги нещодавно артефактору повернули після ретельної перевірки в магічній варті, й, на жаль, нічого, за чим могла прийти Джанна, не знайшли. Тому пан Прієр-старший, махнувши рукою, дозволив їх переглянути ще нам у вільний час.

- Що в тебе? - запитав Джуліан, відклавши чергову книжку.

Я саме закінчувала переписувати до свого записника декілька імен, які десь чула.

- Підозрілі імена, - чесно відповіла я.

- Назвеш?

- Дарвіш Форг та Дженаб Нілуф.

- Хмм. Звичайні імена. Навіть раси за ними визначити важко. Та також здаються знайомими.

- Отож. Будь-який натяк міг би пришвидшити спогади. Згадала - так звали героїв однієї з п’єс.

- Дійсно. “Вербова Долина.” Там ще… Та не важливо. Збіг?

- Навряд чи.

- Тоді у варті також мали б звернути на це увагу.

- Може, й звернули, та хто ж з нами, простими мешканцями, такою інформацією поділиться?

- Але ж діду мали б сказати. Може, він пам’ятає, як вони виглядали, чи ще щось.

Може, й запитували. Та про здогадку промовчала - нічого зайвого пліткувати.

- А в тебе щось цікаве знайшлось? - запитала я, змінюючи тему розмови.

- Нічого підозрілого, на перший погляд. Але зараз сиджу й думаю: а наскільки правдиві імена замовників вказані? Прав дід - відповідь ми тут навряд чи знайдемо. Лише загадки.

Я на це нічого не відповіла - просто замість імен почала приділяти більш увагу товарам, що замовляли. Особливо артефактам з вигаданими іменами замовників. Й десь через годину катувань мене очікувала винагорода. Загадковий пан Яруб Колл, також ім’я з п’єси, замовив з Мілет-Дуна артефакт для посилення магічного захисту домівок. Нащо так ховатися при купівлі цілком законних виробів? Тим паче, попередні два також купували не зброю масового ураження - звичайні накопичувачі. Підказка знайшлась доволі швидко. Продавець. Це був один і той самий розумний.

- Джуліан, а скажи, ви перевіряєте артефакти, які через вас замовляють клієнти?

- Не завжди, - хлопець відповів не одразу. Схоже, він в цьому дуже сумнівався. - Якщо це перевірений майстер, ми їх не чіпаємо.

- Чому? Настільки довіряєте?

- І так, і ні. Деякі артефакти можуть бути налаштовані на одного господаря, й якщо його торкнеться хтось сторонній - рукою чи магією - виріб втрачає всю свою цінність. Або взагалі може знищитись. Також є майстри, з якими дідусь працює дуже давно, тому цілком упевнений, що приходить саме те, що замовляли.

- А що скажеш про пана Васанта Садхіра?

- З ним дідусь ще навчався в школі, а потім разом проходили практику у магістра Фірдоса Шама. Як каже дід, це дружба, перевірена часом та незгодами.

- А от ще скажи: чи можливо посилки перехопити й підмінити їхній зміст?

- Якщо ти натякаєш на поштову компанію - то даремно. Ці посилки привозить особисто племінник пана Садхіра. Тому підміна виключається.

Я б не була така впевнена, та промовчала, лише запитала ім’я кур’єра. Навід Дурга. Треба якось на нього хоча б подивитися.

10 Смарагдия 158р.

Маг-Рівік

Практика із захисних заклинань проводилася на дворі, на одному із захищених майданчиків. І хоча, на перший погляд, то добра ідея - вибратися з кімнати на свіже повітря - коли б не дощ. А точніше, справжня злива. Вода майже суцільною стіною лила з неба, й нашим завданням було на практиці показати, як добре ми вже вміємо будувати захисні щити.

У когось виходило, у когось - ні, й вони стояли мокрі, наче з річки щойно виловлені. А дехто вирішив змахлювати й використовував елементаристику. Та магістра Дорта не обдуриш. Чоловік одразу помітив шахраїв й негайно призначив покарання: заклинання у вигляді вітру збило хлопців з ніг, змусивши впасти на землю та добряче забруднитися.

Декому одразу стало смішно, та не довго. Суворий погляд магістра швидко налаштував на заняття. Це здалося мені дивним, бо вчитель часто жартував на заняттях. Й одразу прийшла думка в голову: мабуть, це через демонів та темних. Або жерців.

Заняття закінчилось, а злива - ні, тому до школи ми бігли. Й вже я ступила на поріг й готова була розвіяти заклинання, як мене гукнув магістр:

- Ята, зачекай.

Я й зупинилася - на тій стороні дверей, чекаючи на магістра Дорта.

- Ходімо до мого кабінету, там все розповім. Зайві вуха нам не потрібні.

Тяжко зітхнувши, пішла слідом. От дупою відчуваю - нічого доброго там не почую. Й не помилилась.

- То про що буде мова? - запитала я, зручно вмощуючись на стільці.

- З тобою вже спілкувалась Міранда?

- Так, - чесно відповіла я, здогадуючись в якому напрямку піде наша розмова.

- Не роби цього. Зауваж, я не вимагаю, я прошу. Дуже. Міранда - шибайголова: часто спочатку діє, а потім думає. Ви з нею в цьому дуже схожі. Тому прошу ще раз - не лізь до світу демонів, навіть у їхній міжпростір.

- Я обміркую ваше прохання, - чесно пообіцяла я. Бо й самій, хоч би як не було цікаво, та все ж моторошно лізти до ворога. Тим паче, про це просив навіть Террі у останньому листі-відповіді.

- Обміркуй, будь ласка. А коли будеш думати - почитай ось ці книжки, - й хутко на папірцю написав перелік рекомендованої літератури. Навіть допуск на виніс не забув дати. А я що? Лише зраділа новим книжкам. Тим паче, що тепер мала змогу зняти з них копії.

Подякувавши, я побігла спочатку до бібліотеки, щоб зарезервувати книжки, а потім - захопивши Філла з Бірою - на чергове заняття з трансформації. Дуже корисна дисципліна в цьому світі. Замість того щоб витрачати купу грошей на папір для заміток, я навчилася робити його сама, використовуючи для основи опале листя. Або коли в дорозі був потрібен чайник, а не тарілка. А ще якось із купи битого скла я легко зробила флакони для зілля.

Дракониця в мене інколи прокидалась, й хотілося спробувати перетворити звичайні камінці, яких вдосталь було на узбережжі, на коштовні. Ось тут я стримувалась в експериментах. Не вистачало захворіти на хоардінг та перетворити дім на звалище.

12 Смарагдия 158р.

Маг-Рівік

“Про вовка промовка, а вовк у хату.”

Одразу згадалось приказка з мого старого світу.

На тому тижні Джуліан, тільки згадав про Навіда Дурга - як той з’явився з черговим замовленням. І добре, що була моя зміна в крамниці, бо до сьогодні ми з ним не перетиналися.

Високий чоловік з блідо-червоною шкірою та довгим, білосніжним волоссям одразу пригорнув до себе увагу. Особливо - одяг, що відрізнявся від місцевого вбрання: широкі шальвари, сорочка без рукавів, зверху вдягнена довга, майже до колін безрукавка. Шкіряний пояс що охоплював талію, чоботи, а на голові - хустина. Й все це - білого кольору.

На оголених руках красувались золоті браслети - й на зап’ястях, й на плечах. Також золоті сережки прикрашали його круглі віха. А ще злотом були прикрашені невеличкі ріжки, що стирчали з волосся.

- Доброго дня, - привітався він зі мною з легким акцентом. - Я Навід Дурга. Чи можу я побачити пана Прієра?

Від імені я аж смикнулась, та зібравшись, відповіла:

- Його зараз немає в крамниці, та він скоро буде. Якщо хочете можу покликати Прієра-молодшого?

- Не треба. Я почекаю тут. Звісно, якщо ви не проти?

- Не проти. Можете присісти на один зі стільців.

- Дякую, - скориставшись моєю пропозицією, чоловік сів поряд із вікном і почав роздивлятися перехожих.

Загрози від нього не відчула, тож й дозволила залишитись в крамниці до приходу артефактора. І скориставшись тим, що на мене не звертають увагу, ще більш уважно почала того роздивлятися. Звісно, раса Інті мешкала в Маг-Рівіку, й навіть у школі дехто з її представників навчався. Тому ані ріжки, ані дивні очі, мене не цікавили. Мене цікавили його думки. Що він привіз цього разу? Те, що замовлялось офіційно, чи щось інше?

Пан Прієр серйозно віднісся до результатів перевірки й пообіцяв з цим поділитися в Вежі. Хоча мені здалося - він і так про це знав. Тому я сиділа й думала, як заздалегідь попередити артефактора про прихід гостя. Чи про нього вже знали?

Дверний дзвоник оголосив про чергового клієнта, тому роздуми довелось відкласти.

На диво, до крамниці завітали чотири чужинки, з якими я потрапила в цей світ. Давно з ними не спілкувалася, лише інколи бачила в коридорах школи чи в “Ложці. До мене доходили про них плітки, та якось не цікаво було слідкувати за їхнім особистим життям.

Їх усе ще цікавили артефакти зв’язку - й, на диво, цього разу в них була потрібна сума. Аж запитати захотілось: “Звідки?”, та втрималася.

Дівчата задоволені залишили крамницю, а я лише через декілька хвилин зрозуміла, що мене в них збентежило. В них змінився запах. Ох, дарема не запитала звідки гроші. Хоча, скоріше за все, мені б не відповіли.

Стілець, на якому сидів відвідувач, скрипнув - і мені довелося звернути увагу на чоловіка. Кур’єр залишивши роздивлятися вулицю, перевів уважний погляд на мене.

- Ви про щось хочете запитати? - намагаючись зберегти ввічливість, запитала я.

- У наш час рідко зустрінеш молодого емпата, який не використовує свою силу, щоб досягти бажаного.

- Ви про що?

- Про дівчат. Якби ти захотіла - вони б радістю розповіли б про усе, що вас цікавило.

- Вважаєте?

- Так. Й мене ви хочете про щось запитати. Та стримуєтеся.

Від почутого аж завмерла. Здавалося, навіть серце пропустило декілька ударів.

Невже цей Дурга також емпат? Й він відчуває все, що відчуваю я? Чи, ще гірше - читає думки?

Так, стоп. Зупинити паніку. Декан казав: мої думки - для всіх таємниця. Їх хіба що дракони зможуть прочитати без моєї згоди. Й то не точно.

Так. Вдих - видих. Треба придумати, на яку тему можна перевести розмову.

- Який сюрприз! - вигукнув Джуліан, зазирнувши до крамниці перевірити, як тут я, - тим самим врятувавши мене. - Ми очікували тебе лише наступного тижня. Чому сидиш тут, а не проходиш до кабінету, щоб там почекати діда?

Хлопець аж сяяв від радощів зустрічі. Зовні. В середині - добряче наляканий. З нього б вийшов непоганий актор.

- Мені й тут було не сумно, - й подивився на мене своїми чорно-білими очима.

- Розумію. Та все ж наполягаю - ходімо всередину. Поспілкуємося, вип’ємо чогось.

- Ходімо, - погодився чоловік, і пройшовши повз, ще раз кинув на мене погляд.

За півтора року життя в цьому світі я бачила багато різних рас, та все ж інколи здавалося дивним, щоб очне яблуко було чорне, а райдужка - білою. Чи інших кольорів.

***

До крамниці встигли завітати, ще двоє покупців, перш ніж прийшов пан Прієр. Й не сам, а в компанії з Німідором. От справді - день несподіванок. Привітавшись зі мною, чоловіки не зупиняючись пройшли до кабінету, де вже були Джуліан і Дурга. Я навіть слова не встигла сказати, щоб попередити. Та й не потрібно було - вони вже й так знали. Ось чому артефактор запізнився: він ходив за допомогою у вигляді голови магічної гільдії.

Мене одразу охопило відчуття цікавості. Ледь втрималась, щоб не піти слідом.

Сил вистачило на хвилин п’ять.

Залишивши Самідіра охороняти крамницю, сама тихенько прокралась до зачинених дверей. А ні звуку - начебто там нікого не було. Але це не так: запах присутніх добре відчувала.

Довго гратися в шпигуна не вийшло: фамільяр досить голосно загарчав, привернувши мою увагу - до крамниці завітав черговий покупець.

Та чи на радість, чи розчарування - то був Нолан зі своїм загоном. Вони прийшли заарештувати кур’єра та супроводити його до Вежі.

Я незадоволено загарчала, як Дір нещодавно. Знов питання залишаться без відповідей. Чи ризикнути знов поспілкуватися з перевертнем?