Раді Вас бачити!

01 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

Поклавши надію, що учні за місяць не забули пройденого, магістри Кадмір Семо та Олівер Стер одразу перейшли до навчального матеріалу, не витрачаючи час на розхвалювання свого предмета, як минулого року. На першому уроці ми вивчали магічний вплив на залізну руду, а на другому готували універсальну протиотруту.

Під час обідньої перерви я зустрілась з Лавеною в “Ложці”. Подружка із захопленням розповіла, як їй сподобались викладачі й предмети, які обрала. Переконувати у зворотному не поспішала. Хоча й сама іноді шкодувала, що перевантажила навчальний розклад, усе ж намагалась докласти максимум зусиль, щоб швидше завершити навчання.

Потім Лавена пішла на роботу. Вчора подружка влаштувалась в крамницю парфумерії, в якій я, не дивлячись на носову мазь, ледь стрималась, щоб не чхнути від різноманіття запахів. Після обіду я ж на наступні два уроки - один з яких був із захисної магії, і вів його знайомий мені чоловік на ім’я Емріс Дорт, що також входив до ордену.

І, звісно, ввечері всі зібрались в “Ложці”, щоб відмітити початок навчального року.

Ось там й зустріла компанію потраплянців, на яких випадково натрапила посеред Північного Шляху. Трохи поспілкувавшись й побажав вдачі, повернулась до друзів. Поки мене не було, подружки-цілительки встигли зробити ставки, коли у Леорі з’явиться черговий синець - бо цей горе-коханець сидів серед дівчат-першокурсниць і залицявся до всіх одразу. Й діяло. Жодну не обурило, що вся увага не належить тільки їй. Філл з Вальдегором також не мовчали, й в знак чоловічої солідарності, ставки робили на зовсім інше.

Я знов трохи засумувала. Шостого діамантія вампір залишить мене - цього разу аж на два місяці, які буде навчатися у магістра фот Хейнн.

Віткар прийшов пізніше всіх. Хлопець був чимось засмучений і пригнічений, та періодично дивився на мене. Складалось враження, що він сидить й мріє, аби в мене прокинулася телепатія - і я змогла прочитати його думки. Не дочекається. Минулого разу то була реакція на магію елементарів, й нічого більше.

За загальними веселощами я не одразу помітила прихованого в кутку Соренто. Похмурий, злий, й до чогось приречений. Не подобався мені його стан - навіть лякав. Й тут я пригадала розповідь Олдрі про зникнення його дівчини та загадкові письмена, якими була обписана вся кімната. Було б цікаво на них глянути особисто. Щось мені підказувало, що саме я знайду там багато відповідей. Я замислилась, до кого б звернутись з цим питанням. Відповідь прийшла ввечорі коли повертались додому: я згадала про приятелів-вартових.

От алкоголь на мене не діяв аніяк, та все ж під дією чужих емоцій п’яніла не гірше, аніж від гном’ячого “вогника”. Тож і спала думка - проти ночі пошукати Нолана, який мав би в цей час патрулювати вулиці.

На таке важливе діло пішла не сама - в компанії Лавени, Вальдегора та Самідіра. Куди ж без фамільяра? З нами хотіла ще піти Улла, та подружка сьогодні останній день заміняла мене в “Ведмедику”. Філл же викликався її провести додому.

Поблукавши серед занесених метровими кучугурами містом десь із годину, коли вже й запал згас, і ми готові були повернутися додому, як на наше щастя все ж натрапили на Нолана з його друзями-підлеглими.

- Дивне прохання. А чого ти до пана Німідора не звернулась? - вислухавши мене, запитав перевертень.

- От кого-кого, а голову магічної гільдії бачити не хочу дуже довго. Бо в нього, як завжди, купа недоречних питань, для мене знайдеться.

- Щось на кшталт “Звідки посеред степу взялась крижана скульптура?”

- Звідки знаєш?

- То все ж це була ти. Пан Німідор знов виграв.

- Так що з оглядом?

- Давай завтра опівдні зустрінемось. У тебе буде час?

- Якраз обідня перерва. А куди підійти?

- Ти знаєш, де знаходиться гончарна майстерня пана Алвіша?

- Так, - пригадала я, як торік купувала там тарілки.

- Так от, біля неї є невеличкий провулок. Їдеш по ньому до самого тупика - і там побачиш прибутковий будинок пані Тіноко. От біля нього й зустрінемось. Встигнеш?

- Звісно, - пообіцяла я, сподіваючись, що на зворотному шляху не схиблю з телепортом й з першого разу опинюсь біля воріт школи.

02 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

Біля вказаного будинку на мене з Лавиною очікував не лише Нолан, а й Вальдегор. Перевертень спочатку захотів скасувати незаконний огляд - якось не розраховував на таку кількість розумних, - та все ж погодився.

Невеличка кімнатка, розташована в мансарді, ще при підході привернула до себе увагу: мене запахом, а Вальдегора, як виразився вампір, - темною енергією, яку я відчула, переступив поріг. Лавена ж взагалі ледь не знепритомніла.

- Які дивні руни, - промовив Гор, оглядаючи стіни.

- Я їх вже бачила, - тихенько додала Лавена.

- Я також. Та ніяк не можу пригадати.

- Ви обидві чужинки ж? - запитав Нолан, щоб прояснити дещо для себе.

- Так, - підтвердила я, здогадуючись, що мав на увазі приятель. - Може, ще когось покликати?

- Ні. Погана ідея. Може, якраз хтось із них і причасний до цього. Ви, звісно поза підозрою, бо вас в місті не було, а от щодо інших - не впевнений.

Ми ще трохи походили по кімнаті, намагаючись пригадати, і водночас розпитувати одне одного.

- То було в храмі?

- Можливо. У підземеллі, де ми опинились?

- Ні. Пізніше. Я їх ледь бачила.

- Коридор!

- Тунель!

Останнє ми вигукнули одночасно.

- Нас вели з храму до мерії через підземний хід. І саме там зустрічали ці написи, - пояснила наш здогад.

Знов на кілька хвилин запанувала тиша.

- А як можуть бути пов’язані жерці з темною енергією? - запитав Вальдегор.

- Змовою з демонами, - відповів Нолан. - Залишки темної енергії - це поки єдиний офіційний доказ.

- Єдиний? - здивувалась я. - А як же свідчення шпигунів?

- Свідчення - це лише слова. Слова - спогади. А от спогади маги добре вміють підробляти, - відповів перевертень.

- Але хіба ці докази не збирають самі маги?

- Звісно. Не кажучи й про Головного. От йому взагалі докази не потрібні - він сам може визнати провину й винести вирок. Та, на жаль, суд буде проводити не Головний і не маги. Тому й збирають докази, які не можливо підробити магією.

- Про знахідку будеш розповідати? - запитала Лавена.

- Так. Звісно. А ще мені доведеться зізнатися, що я притяг вас на місце злочину.

- Тоді ходімо одразу вдвох. Може, пан Адейр не так сильно буде кричати, коли дізнається про позитивний результат огляду, - сказала, а сама більш сподівалась не зустріти по дорозі Німідора. Після повернення ми ще жодного разу не зустрічалися, тому навіть гадки не маю, що на мене чекає.

Шкода тільки, що доведеться пропустити лекції з елементаристики та артифакторики. І якщо першу можна буде переписати в Улли, то за конспектом з другої доведеться звертатись до когось іншого.

03 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

Сьогодні на першому уроці був новий для мене й Філла предмет - “Анімагія”. На ньому ми маємо вивчити як силою волі контролювати звичайних та магічних звірів. Викладав його магістр Аллір Карла - здоровенний чоловік, від якого пахло звірами. Один запах належав йому самому - все ж перевертень, - а от інші тваринкам, з якими нам належало ознайомитись.

Окрім звичних вже однокурсників, тут було ще двоє з третього та дев’ять з першого, серед яких були чужинці: Вільгельм, Карвінель, Мікаель та Джинг. Я вже знала, що вони також вивчали захисну магію, але великий наплив охочих змусив розділити на дві групи, тому наші шляхи з ними там не перетнулись.

Після тієї розмови про гроші сніговий ельф більше жодного разу до мене не звертався, а тут раптом вирішив сісти поряд, скориставшись тим, що парти розраховані на трьох. Відчуваю - не просто так. Мабуть, знов порада знадобилась.

І дійсно - порада знадобилася. Як виявилося, потраплянці таки намагались вибратися до Лісу, але в них нічого не вийшло. Спроба приєднатися до місцевих шукачів також провалилась. Ніхто не хотів себе обтяжувати недосвідченими, ще навіть не учнями, магами.

Пообіцяла з цим допомогти, але не раніше, ніж зійде сніг, а пам’ятаючи як торік затяглась зима, - це не раніше початку кветовія. Якраз буде час поговорити з Леорі, чи планують вони знов похід до кордону.

***

Та це не єдина розмова за цей день - обідні теревеньки не рахуються. Одразу після заняття магістр Дорт попросив зайти до нього в кабінет після четвертої лекції. Звісно, я прийшла, бо на уроці з трансформації навіть зосередитись нормально не могла, гадаючи, що ще вигадали для мене члени ордену. Бо остання зустріч завершилась не дуже приємно.

Ми з Ноланом учора пішли до Вежі, щоб доповісти про знахідку. Пан Адейр уважно вислухав, обмінявся поглядами з Еір Брандом і відпустив мене додому. До вартового ж у нього залишились ще якісь питання.

Я, радіючи, що встигну на улюблену артефакторику, ледь стримувалась, щоб не перейти на біг, поспішила до виходу. Та не встигла. Якихось дві хвилини - й ми б розминулись, а так зіткнулись у дверях.

Розмовляти в коридорі Німідор не став, а потягнув до свого кабінету. Й, звісно, почав розмову про мою повну безвідповідальність. Про те, що втекла до Мілет-Дуна без додаткової охорони й нікого з керівництва не попередила. Про те, що утворила крижану скульптуру. Про жалобу жерців на мага, та вимога його видати для суду, бо в тій скульптурі ледь не загинув світлий жрець Діаш. Про те, що вкрала в тсарка його власність. Про те, що Великий Імператор Драконів отримує скарги на дракона-крадія… І тепер йому, бідолашному Німідору, доводиться з усім цим розбиратися, бо одна чужинка не змогла втриматися й непомітно посидіти в місті.

Лють ельфа, наче водоспад, падала на мене. Таке враження, що голова гільдії ніколи не спілкувався з емпатами й тому не знає, як це шкідливо. Звісно, він знав - навіть захисні артефакти носив, - та сьогодні, мабуть, забув їх надягти.

Через це я розлютилась у відповідь. Й не просто - а подвійно. Тож і виказала все, про що мовчала останнім часом. Особливо - про ставлення до мене деяких осіб і про те, що вони, ці особи, взагалі не мають права обмежувати мене в пересуванні цим світом, а тим паче - розпоряджатися моїм життям. А також нагадала, що Німідор не є ні моїм опікуном, ні батьком, ні братом, ні чоловіком, до речі останнє також не дає права мною командувати. Про статус “спостерігача” я взагалі чула тільки від них - більше ніхто й ніде про це не згадував. А розповіді “як правильно жити” хай залишать при собі. Бо коли цей світлий садист Діаш збирався використати мене - ніхто на допомогу не прийшов. Сама виплуталась.

- Коли до вас дійде, що ніхто не має права вказувати, як мені жити? Захочу - завтра кину школу й піду повією працювати! - завершила я свій гучний монолог словами, від яких в Німідора аж вухо смикнулось. Звісно, я розуміла, що ляпнула дурницю, та відступати не збиралася.

- Не зможеш!

- Що саме?

- Працювати повією. Помреш від голоду - у зв’язку з відсутністю клієнтів.

- Хочете сказати, така страшна, що ніхто не гляне?

- Гляне. Один раз. А потім більше не зможе - бо особисто йому очі вирву.

Нічого собі заява!

- З якого дива?!

- Це тебе не стосується, - ледь стримуючись відповів чоловік. Мабуть, все ж дійшло, що його емоції змішались з моїми - й зараз, наче гойдалка, літали поміж нас, лише погіршуючи становище.

- Що?! Ще і як стосується. Це моє особисте життя! Й ще раз наголошую: мені самій обирати, як жити! - здаватись я навіть не збиралась.

- Це тобі лише здається.

Ну от. Знов прийшли туди, з чого починали. Якесь замкнуте коло. Чого пан голова гільдії такий впертий, що чуже бажання для нього нічого не означає?

- Якби ви чесно відповіли, нащо вам я - може, й змогла зрозуміти. А так… ваші таємниці - то ваші проблеми.

Ми вже давно стояли один напроти одного, лише стіл заважав. Хоча руки й чесались побити ельфа обличчям об стіл - все ж стримувалась. Я взагалі після ночі з Галеоном менше відчувала жадоби до відривання голів. Нещодавня близькість подіяла на мене заспокійливо.

Починати сварку знову не було жодного бажання - тим паче, що всі аргументи з мого боку було наведено, а в запасі нічого не лишилось. Можна було б, звісно, вигадати нові - та я не майстриня суперечок. А таких довгих - тим паче. Чому декану цього вистачило, а цьому віслюку - ні?

Я втомлено впала в крісло й, закинувши голову, почала роздивлятися стелю. Нічого цікавого там, звісно, не було - лише голі побілені балки. Я мовчала. Німідор мовчав у відповідь. Кожен із нас намагався заспокоїтись.

Голову гільдії сидіти в тиші на довго не вистачило. Обійшовши стіл, він наблизився до мене зі спини й нахилив голову так низько, що я вперше змогла добре роздивитися колір його очей. Сріблясто-блакитні, з металевим відтінком.

- Чого вам? - буркнула я.

Замість відповіді ельф опустив голову ще нижче - і його лоб легенько торкнувся мого. Дивна поведінка, яку я не змогла ідентифікувати по емоціях - бо ельф від мене закрився. Схоже, про артефакти він не забув.

- Якби в житті було все так просто… - нарешті подав голос чоловік й підняв голову.

- Життя взагалі штука складна. А ви її ще додатково ускладнюєте.

- Ти не розумієш…

- Ви справді вважаєте мене дурненькою дитиною? - дивитися знизу вгору було не дуже зручно, тому я підвилась з крісла. Перевага в зрості на боці Німідора залишилась, та не вже не така значна.

- Дитина. В тому й проблема - ти ще дитина. Незважаючи на всю свою зрілість.

Це він на що натякає? Вже й інтимна сторона мого життя йому відома? Звідки?

- Знаєте, я краще піду. А ви обміркуйте свою поведінку.

Й, користуючись перервою в сварці, вибігла з кабінету. А потім - з вежі.

Зараз же я чекала чогось подібного й від магістра Дорта, тим паче, що в кабінеті знаходився ще декан. Та за кілька хвилин підійшов ще один чоловік, якого представили як магістра Герхард Еспен - викладача демонології.

Я вдруге в цьому житті бачила дамона без прокляття. Цього разу - крижаний сатрад. Високий, блідий, величний.

- То це і є ваш експерт? - запитав новий знайомий, окинувши мене оком.

Довіри в нього до мене не було. Зовсім. Та коли його очі зустрілись із моїми - негативне ставлення почало змінюватись у кращу сторону.

- Дракониця?

- Так, - підтвердила я й трохи вкрилась лускою, щоб розвіяти будь-які сумніви.

- То ти справді бачиш тіні?

- Тіні? - не зрозуміла я.

- Демонів, з якими розумні уклали договір, - пояснив декан.

- А, так., Бачу й навіть можу з ними спілкуватись - без шкідливих наслідків.

- У нас до тебе буде незвичне прохання. Язика тримати вмієш? - дамон так на мене подивився, наче на торговку з базару.

- Якщо заважаю за потрібним, то вмію, - чесно попередила.

- Від цього залежить життя одного з твоїх знайомих, - натякнув Лавер.

- Кого саме?

- Тобі цього замало?

- Так. Якщо йдеться про життя Айші, то мені байдуже.

- Невже така безсердечна? - здивувався магістр Еспен.

- Пристосовуюсь до світу. Так з ким біда?

- З Лонг-Кра, - втрутився магістр Дора.

- А що з ним трапилось?

Я вже встигла помітити стан Соренто, але все списала на зникнення його коханої.

- Зараз поясню. А то так і до ночі протягнеться, - почав декан. Серед присутніх він єдиним, хто хоча б трохи розумів мене. - Ти ж не забула, як восени демони шукали дівчину?

- Так.

- Цією дівчиною, можливо, була пані Інгір, актриса з місцевого театру. Ні, Соренто про це не знає - і хай надалі так буде. Так от, ця дівчина не тільки зв’язалась з демоном, а ще й наклала на свого коханого прокляття. Яке саме - ми навіть здогадки не маємо, але воно точно є. Магістр Трофа його й сама підтвердила, й колег попросила.

- Я бачила його дівчину кілька разів. Та жодного разу не помітила біля неї демона. Ви впевненні, що вона з ними зав’язана?

- На жаль, але це так. Між ними дивний зв’язок, і яка саме його природа - ми поки не знаємо

- А що з Соренто? Я на ньому нічого не помітила. А якби й помітила - то в прокляттях повний нуль.

- Цього від тебе й не вимагаємо. Лише стежити, щоб не наробив шкоди - ні собі, ні іншим.

- А він про це знає? Про прокляття?

- Ні. Це також може йому зашкодити.

- Зайві таємниці - от що може зашкодити, - не втрималась й випалила.

- Не погоджусь, - прозвучало у відповідь від декана.

Заводити суперечку на цю тему не ризикнула. Калрін знав, на що натиснути, щоб я погодилась.

- Ви ж розумієте, що я не можу бути з ним цілодобово? Має бути ще хтось на зміну.

- Звісно. Й тебе прошу стежити за ним, а не слідкувати. В бібліотеці, в таверні, та в інших громадських містах. В школі та гуртожитку цим є кому займатись.

- Мені, звісно, не скажете?

- Чому? Скажу. Це духи, - чесно відповів декан і з задоволення спостерігав за зміною виразу мого обличчя.

- Духи?! А вони тут є? І які саме?

- Потім розповім - на особистому занятті, - запевнив Лавер. - А зараз можеш йти до бібліотеки. І пам’ятай: нікому - ані слова. Навіть своїм друзям.

- А…?

- Ні.

- Тоді я піду.

- Звісно.

І я пішла. А в голові крутилася думка: навіщо демонам шукати якусь дівчину, якщо вона сама їх шукала? Якась нелогічна маячня виходила. Звісно, напрошувався лише один висновок: мені знову не все розповіли або навмисно дали неправдиву інформацію.