Раді Вас бачити!

29 Сребния 158р.

Мілет-Дун

Виходячи з порталу, я сподівалась, що навколишня спека - це лише наслідок дії переходу. Та ні. У Мілет-Дуні дійсно було жарко, як у Маг-Рівіку влітку. Повітря, здавалось, стояло стіною - густе, сухе, з присмаком пилу, спецій і чогось паленого. Зірка хоч і не було над головою, та був її злий дух, що вирішив випробувати на мені всі муки варення живцем. Уже за кілька хвилин потилиця липла до волосся.

На мить захотілось роздягнутися до спіднього, вмоститися десь під фонтаном і стати водоростю. Але я ж не на відпочинок приїхала. І добре.

Питання “куди йди” в нас не було - Галеон чітко вказав, що чекатиме мене у заїзді “Смажений Гусак” до тридцятого числа включно. Я встигла, тож хлопці мають бути на місці. Скинувши зайвий одяг до мого браслета, ми одразу попрямували в напрямку, люб’язно вказаному магом з вежі.

Мілет-Дун нагадував місто з фільмів про південний схід, що розташовувались серед пустель. Та на відміну від них, саме це місто оточували гори, а за ними йшли безкрайні степи, де переважно жили кочові племена. Його будинки тісно тулилися один до одного, мов притиснуті роками спеки, з глиняними фасадами теплих відтінків. На дахах сушилось простирадло життя: трави, білизна, іноді й самі мешканці - засмаглі, у легкому одязі, повільні, мов час тут тече інакше.

Базарні вулиці в’юнились між будівель, наче живі, заповнені запахами смаженого м’яса, духмяних спецій, поту й дешевих парфумів. З усіх боків щось кричали - продавці, птахи, діти, - і здавалося, місто не спить ніколи. Воно дихає, пульсує, обгортає тебе хвилею спеки, запахів і якогось майже казкового безладу, де магія сплелась із пилом і криками.

Потрібний нам заїзд зустрів нас задухою та запахом прянощів.

- Чого панове бажають? - підскочивши до нас, запитав робітник цього закладу.

- Я шукаю приятелів, вони мають чекати на мене тут, - відповідаючи я роздивлялась присутніх.

- Кого саме?

- А от їх, - вказала рукою на братів-близнюків, Ронана та Бевана. Їх важко було не помітити навіть серед різноманітного натовпу.

- Тоді, може, бажаєте чогось скуштувати?

- Чаю принеси з фчурі, - зробив замовлення Філл і віддав кілька мідних монет. Хоча я б не відмовилась від чогось більш поживного.

Підходити чи гукати братів не довелось - через шум, викликаний нашою появою, хлопці відволіклись від їжі та зі здивуванням витріщились на мене. Схоже, Галеон не попередив їх про мій можливий приїзд.

- В мене галюцинації, чи це дійсно ти? - вигукнув один із братів, підхоплюючись так, що перекинув стілець на якому сидів.

- Ні, це не я. Це примара старого чаклуна прийшла вас лякати, - щиро посміхаючись відповіла я. - Мені здається, чи ви виросли за рік, що не бачилися?

- Не здається. Ще трохи - й будемо шістдесят п’ять соларків зросту. А ти майже не змінилась, хіба що схудла трохи, - додав Беван.

- Може, я не помітила. А де Галеон?

- Нагорі. Разом з Наджи планують порятунок.

- То веди мене до нього. Й хто такий Наджи?

- Один місцевий шукач пригод, що погодився нам допомогти.

- Сподіваюсь на це, - щиро відповіла я.

Ми вже спрямувались до сходів, коли Террі, перехопивши Віткара, який не бажав спускати з мене очей, оголосив:

- Ми краще почекаємо тут. Заодно познайомимось, вип’ємо чаю та послухаємо останні новини.

Террі - справжній друг. Він розумів, чому мені не терпілось побачити саме Галеона.

Підіймаючись по сходах за Беваном, у мене почали трястися ноги - наче перед першим побаченням. Розізлилась на себе за лічені секунди: я тут не для того, щоб особисте життя влаштовувати, а для допомоги.

Стукати, схоже, теффіра, мабуть, не вчили, бо несподівано відкриті двері змусили всіх присутніх в кімнаті схопитись за зброю.

- Спокійно. Це лише я. З Ятою, - доповів хлопець, пропускаючи мене в середину.

Я на хвилину випала з реальності - мене накрило ціле цунамі емоцій. Навіть відрізнити одне від одного було не можливо. Божевілля. Приємне божевілля.

Обіймів не було - Галеон ледь стримався. Замість цього схопив мене за плечі підвів до стола, де відбувалась нарада.

Познайомившись з усіма присутніми, я почала розпитувати:

- Я так розумію, що є шанс викупити Лавену. Скільки для цього потрібно грошей?

- Сто джубів, - оголосив ціну засмаглий блондин, якого мені представили як Наджи Пустельного. - Цю суму нам вдалось знайти, проте якщо торгаш захоче більше - взяти буде ніде.

- Гроші - не проблема. А от що буде, коли він відмовиться продавати? Чи є можливість її викрасти? - продовжила я. Зараз й тисяча джубів не проблема - луски на продаж ще вдосталь.

- Її десь переховують. І сам Логер дістається туди через мага-телепортиста.

Я важко зітхнула. Мої уроки традиційної телепортації так й не увінчалися успіхом. Що вже й казати про те, щоб прослідкувати за чужим телепортом.

- Можете показати на мапі, де знаходиться це місто? - попросила я.

- Звісно. Отут, під горою, розташований Алврід.

- Тоді з нього й почну пошуки, - вирішила я. Час скористуватися чарівною дією мого компаса. - Й поки буду шукати, ви будите відволікати цього мерзотника.

- А зможеш? - з надією запитав Галеон.

- Повір, я минулий рік не лише біля казана стояла та зілля варила. Він в мене аж занадто був насичений - і практики вистачало. То демони, то химери, то ще якась гидота. Й хоча маю лише найнижчий ранг, та вже вважаюсь повноцінним магом й маю право чаклувати. Коли їдемо до Алвріда?

- Завтра на світанку. Сьогодні маємо отримати гроші, - зізнався Галеон.

- Ти ж сказав, що вже маєте потрібну суму.

- Ми її беремо в “Платиновій Кірці”, - відповів Наджи. Як я помітила, лише ці двоє вступали в розмову, решта мовчки слухала.

- Під відсоток?

- Звісно.

- Підемо до банку разом. Краще взяти свої, аніж позичати у гномів. З ними до кінця життя не розрахуєтесь.

***

Гноми в банку не дуже зраділи коли зрозуміли, що угода скасовується, та все ж зняли з мого рахунку потрібну суму.

- Звідки в тебе стільки грошей? - запитав Ронан, коли ми повернувшись до заїзду, сіли вечеряти.

Жарт про те, що я продала в рабство інших магів, зараз був недоречним. Та я ще не встигла почати брехати про раптове спадкоємство, як в розмову втрутився Террі.

- А це вона з аномальної зони своє багатство притягла. Що ще можна очікувати від драконів? Вони завжди відчувають, де золото та коштовності без нагляду лежать.

- Тримати дракона в гаремі - не кожен може собі дозволити, - промовив Філл між ковтками вечері.

- Ти це до чого? - розлючено запитав Галеон.

- А що, як запропонувати цьому Логеру продати Яту? Так вона зможе потрапити до місця, де тримають Лавену, - пояснив ал’єр.

- А якщо ельфійки там не опиниться? - продовжував допитуватись потраплянець.

- Тоді телепортується звідти назад.

- Їй це навряд вдасться. Місце, скоріше за все, захищене від усіх способів проникнення й втечі, - доповів Наджи. Як самий досвідчений серед нас, він краще розумівся на таких речах.

- Не погоджусь, - не здавався Філл. - Ята змогла спокійно потрапити до кабінету голови гільдії магів в Маг-Рівіку - й жодна сигналізація не спрацювала. Вона робить це якось не так, як наші маги.

- Ідея не погана. Але якщо Лавена таки буде там, то як вони вдвох звідти виберуться? - запитав Віткар.

- Тим же диво-телепортом, - відповів не обізнаний в цьому питанні Галеон.

- В тому й проблема, що Ята може використовувати цей портал лише зі своїм фамільяром, - пояснив вінор. Й звідки він про це довідався?

- А нащо в неї крила? Перетвориться на дракона та полетить, - відповів Філл.

Я тихо сиділа й не втручалась у розмову. Лише потроху закипала. Террі, що сидів поруч, це відчував і тримав мою руку у своїй під столом - хоч якось заспокоїти. Дивно… Ми проводили не так уже й багато часу вдвох, але він знав мене краще за інших

- А може, саму Яту запитаємо? - подав голос Вальдегор. Він навряд чи відчував мої емоції, але, проживши поруч майже рік навчився читати їх по виразу мого обличчя.

Усі дружньо подивились на мене.

- Я от вас слухала, - мовила я, - і в мене виникло питання: а де документи Лавени?

- У мене, - відповів Галеон.

- То чого б не звернутися до влади й не спробувати повернути законним шляхом?

Чому одразу про це не подумала? Мабуть, через радість зустрічі та купу зайвих думок.

- Довести, що це саме її документи, можна - навіть попри те, що там лише письмовий опис. Але, на жаль, вони дійсні не в кожній країні.

- А ще місцева варта, отримує частку з незаконних продажів. Зловити їх на цьому не має можливості, але про це знають всі, - додав Наджи.

- Шкода. А то відправити б цю сволоту на каменоломні - щоб іншим було наука.

- Мрії. У цьому світі закон - на боці грошей. І правий той, у кого їх більше, - гірко посміхнувся шукач. На мить у мене склалось відчуття, що він сам пережив ще.

- Отже, пропонуємо по черзі план дій, - промовив Вальдегор. - У мене він такий: ділимось на кілька груп. В першій - Філл, під виглядом торговця, спробує викупити Лавену для свого “гарему”. В другій - Галеон також спробує її викупити, як чужинець чужинку. В третій - Ята намагатиметься самостійно знайти дівчину. Тепер слухаю ваші пропозиції.

- План добрий. А інших поки не має, - підхопив розмову Надж. - А як пропонуєш поділитись на групи?

- З Галеоном підуть ті, кого вже бачив Логер. З Філлом - Віткар, й треба ще когось. З Ятою - я та Террі, нас трьох вистачить.

- Чотирьох, - виправила я.

- Так, звісно, ще Самідір. У вас є кого додати до Філла?

- Знайдемо. Їх не було з нами минулого разу - лікувалися після нападу демонів. Трьох має вистачити, - пообіцяв шукач.

- А вони здолають такий шлях? Це не зашкодить їхнему здоров’ю? - перепитала я. Не хотілося, щоб через нас хтось постраждав, а тим більше - загинув.

- Вони вже здорові. Як і ваші перевертні. Та готові до дій, - запевнив мене Наджи.

- Краще я піду з Галеоном, - подав голос Віткар. - Я так зрозумів, серед вас немає жодного мага, тож буду корисним. Тим паче як менталист - зможу відчути брехню або змусити розповісти правду.

- Філл, сам впораєшся? - перепитала я.

- Звісно. Ти ж сама казала, побутова магія в руках чарівника з фантазією - страшна річ. Та ще й на відміну від тебе, я не погано проклинаю.

- Інших планів ні в кого не має? - перепитав на випадок вампір, і, трохи почекавши, продовжив. - А як будемо пересуватись? Якщо на своїх двох, то втратимо багато часу. А в нас лише один кінь та фамільяр.

- З цим проблем не буде. У нас є свої коні, а також де взяти ще, - заспокоїв Наджи.

01 Лютерія 158р.

Гора Бенфаіл

Пройшовши три маленьких портали, ми зійшли зі Шляху й звернули на південь. За звичайних обставин у дорозі мали б провести десь днів десять - то підіймаючись, то спускаючись по схилах гори. Я все дивувалась, як хлопці минулого разу встигли так хутко з’їздити в місто та повернутися? Як виявилось, гора цілком належала гномам - навіть декілька поселень було на зовні. А ще вона мала підземну, пряму дорогу аж до самого Алвріда.

Після того як сплатили митний податок та отримали дозвіл, я нарешті змогла оцінити перевагу цієї дороги. Ані спеки, ані вітру, ані дощу.

Мене взагалі захопило підгір’я. Його велетенські зали вражали уяву. Павутиння коридорів тяглося у всі боки, іноді зникало за арками, іноді розходилося на кілька рівнів, ніби це була не просто дорога, а ціле підземне місто. Кам’яні статуї стояли вздовж проходів - суворі бородаті обличчя з насупленими бровами, вицятковані так майстерно, що здавалося, вони от-от зітхнуть. Кожна фігура тримала в руках інструмент - молоти, чи кирки - і, напевно, мала якесь значення, хоч я й не розуміла всієї символіки.

Переходи та містки між секціями підземелля здавались мереживом: аркові, з масивними балюстрадами, вони іноді виводили у просторі зали, де підлога вигравала мозаїкою, а іноді - у тісніші тунелі, обвиті кованими поручнями. Все це освітлювали переважно смолоскипи, що горіли майже без диму. Їхній теплий вогонь кидав тіні на стіни, і здавалося, що камінь дихає. Але подекуди я помічала хитрі магічні конструкції - в деяких приміщеннях за допомогою дзеркал і кристалів було спрямовано промені зірки, які проникали вглиб гори крізь вузькі отвори чи світлові шахти.

Це підземне царство здавалося живим. Кожна деталь тут мала своє місце, своє призначення. Я навіть ловила себе на думці, що починаю розуміти логіку простору - мовби ці коридори навмисне ведуть не лише до мети, а й через враження, історії, давню мудрість, закарбовану в камені.

І хоча ми рухались вперед, частина мене хотіла залишитись - просто стояти серед цього спокою й величі, доторкнутись до кам’яних плит і уявити, скільки поколінь пройшли тут до нас.

А ще моя драконяча сутність, мов навіжений шукач скарбів, вперто смикала мою свідомість у бік кожної золотої жили, кожного клаптика коштовного каміння, що ховався за кам’яними стінами. Я не бачила їх на власні очі, але відчувала - чітко, яскраво, майже на смак. Мовби хтось навмисно дражнив мене ароматом скарбів, які тільки й чекали, щоб я простягнула руку й забрала їх.

Іноді мене аж трусило від бажання зупинитися й крикнути: “Ставайте табором! Тут буде моя копальня!” У такі моменти Террі, помітивши, як у мене в очах з’являється той блиск, що буває тільки в закоханих чи божевільних, м’яко, але наполегливо кликав мене по імені. Його голос - тихий, теплий, впевнений - мов якір, що тримав мене біля берега здорового глузду. Інколи він брав мене за лікоть або торкався плеча, і ця проста турбота наче гасила у мені вогонь жадоби.

Тимчасово це допомагало, хоч я знала - варто йому відволіктись бодай на мить, і я знову подамся на пошуки багатства. Саме тому Террі не відходив від мене ні на крок - ніби мій особистий оберіг від самої себе.

***

На ночівлю ми зупинились в чомусь середньому між трактиром та майстернею, яку тримало подружжя гномів. Хоча й гномами їх назвати було важко - значно кремезніши за тих, кого я звикла бачити в банку. Атарільдо взагалі називав їх дварфами. Треба запам’ятати, а то ненароком можу образити цих невисоких, бородатих розумних.

А ще відсутність зірки заважала визначати, котра година - ранок, чи вже вечір. Лише завдяки годиннику я слідкувала за часом.

На вечерю нам подали багато жирнючого, смаженого м'ясо, трохи варених овочів та кухлі з елем.

Втомивши голод, усі розбіглись по кутках. Наджи разом із Філлом, Галеоном та хлопцем зі своєї команди, на ім’я Бекан пішли про щось домовлятись. Вальдегор щось завзято розповідав близнюкам та іншим членам команди Наджи. Перевертні, розтягнувшись на лавках дрімали, а Террі тихо пояснював Віткару щось з ельфійської менталістики. Я ж, діставши компас, спостерігала, як його стрілка продовжує показувати на південь. Шкода, що артефакт не показує відстань, бо поняття “південь” розтягується аж до самого узбережжя.

Десь через пів години повернувся Наджи зі своїм супроводом, а глянувши на задоволене обличчя Філла, я зрозуміла - похід вдався.

- Завтра поїдемо на вагонках, - доповів він, сівши поряд. Побачивши компас в руках додав: - Є зміни?

- Поки що ні. Навіть не знаю, чи це добре. А що таке вагонки?

- Це результат спільної праці дварфів та магів. Самохідні візки, що здатні розігнатися до небувалої швидкості.

Питати, скільки кілометрів на годину, було марно, того поцікавилась як вони працюють. На жаль, виявилось, що дварфи ховають цю таємницю більше, аніж знаходження жили білого золота.

Розпитувати про вигляд не стала - зранку все одно побачу.

05 Лютерія 158р.

Околиця Алвріда

Майже дві доби ми на шаленій, для цього світу, швидкості їхали під горою в залізних вагонках, від гуркоту яких я ледь не втратила слух. Ці штучні монстри, створені руками гірських майстрів, віддалено нагадували товарні вагони з мого світу - лише розміром менше. І рухались вони не по колії, а на натягнутих тросах, що викликало в мене моторошне відчуття - ще трохи, й зірвемось в чергову прірву, якими рясніло підземелля.

Учора ми вийшли до стін Алвріди й стали на ночівлю. А сьогодні, з першими променями зірки, розділившись на групи, пішли в різні напрямки. Філл зі своїм супроводом мав зайти з заходу, Галеон - з півночі. Я ж мала просто об’їхати місто по колу, щоб з’ясувати, чи знаходиться Лавена тут. Та цього робити не довелось - щойно ми почали звертати до південних воріт, стрілка, як і раніше, вперто вказувати напрямок на південь.

- В місті її немає, - оголосила я.

- Треба іншим передати, - відповів Террі. - Я зараз спробую зв’язатися з Віткаром.

За короткий час нашої мандрівки ельфу вдалось налагодити телепатичний зв'язок з вінором. Аж заздрощі брали, але я не була морально готова до такого випробування, як постійний гул чужих думок - мені і емоцій вистачає.

- Попередив, - доповів ельф, витративши на це хвилин двадцять.

- Тоді їдемо далі. Чекати на них не будемо - нехай здоганяють.

Й ми, вскочивши в сідла, рушили далі.

***

Після обіду ми втрьох - інші ще не встигли нас наздогнати - дістались маєтку, що захищала величезна кам’яна стіна. Ледь ми почали її оминати на певній дистанції, стрілка компаса раптом смикнулася на захід.

- Вона там! - оголосила я, вказуючи на будівлю.

Ми зупинилися в тіні одинокого дерева, що росло у двохстах ларків від стіни, щоб обговорити план дій.

- Так просто туди не потрапити. Навколо наведене заклинання. Мабуть, через це на стіні і не видно вартових, - промовив Террі.

- Якесь дивне закляття, - додав Вальдегор, відійшовши від нас на кілька кроків. - Щойно я віддаляюсь від вас, мені важко втримати погляд на цій споруді. Постійно хочеться відвернутися й пройти повз.

- Я стою поряд з Ятою, але відчуття схожі.

- То в чому? - запитав повернувшись до нас вампір.

- Навіть не знаю. А ти що думаєш? - запитав Атарільдо в мене.

Я ж увесь цей час мовчала - прислуховуючись до відчуттів.

- Це місце має знайомий сморід, - відповіла я. - І ще гидке відчуття, ніби на мене чаклують… Я ось що думаю: що нас трьох пов’язує?

- Точно, - здогадався ельф. - Ти думаєш це через ключі?

- Інших варіантів поки не маю.

- Але як наші ключі можуть буди пов’язані з цим містом? - запитав Вальдегор.

- Може тут лежить четвертий? - припустив Террі.

- Або якийсь інший артефакт з Гаяв-Тока, - додала я. - Треба вирішити, як проникнути всередину. Будемо стукати у ворота чи лізти через стіну?

- Краще було б дочекатись інших, але ми втрьох, певно, вже привернули увагу. А більша компанія може спровокувати непотрібну нам агресію. Та й маг, який створив це захисне поле, може бути всередині, й він значно досвідченіший за нас, не кажучи про силу. Я, до речі, нарешті впізнав природу цього заклинання - це підрозділ ментальної магії. Воно змушує тих, хто поруч, оминати місце, а проїхавши повз - одразу забувати про нього. Наскільки ви захищені від стороннього впливу? - запитав ельф.

- Якось на мене спробували вплинути, їм це не вдалось, - згадуючи про Суфо з Наосом, відповіла я.

- Навіть гадки не маю, але от саме це заклинання на мене ще як діє, - зізнався вампір.

- На мене воно також впливає.

- Тоді не відходимо один від одного більше ніж на крок. Пробуємо постукати - може, вийде просто викупити Лавену, - видала я чергову зміну плану.

- Не подобається мені ця ідея, - пробуркотів Вальдегор.

- В тебе є інша?

- Немає. Поки немає.

- Тоді рушаємо, - і я рішучіше зробила перший крок.

***

Стукати в ворота не довелось - нам залишилось ларків з п’ять коли ті самостійно відчинились, а з них вийшов чоловік у яскравому одязі, що обтягло живіт так туго, того й гляди лусне. Вийшов цей пан не сам - за його спинами стояло ще двоє. Височенні, сірошкірі, з білим волоссям - для мене вони виглядали ще більш екзотичніше, ніж перший зі своїм одягом.

- Чим можу допомогти мандрівникам? - запитав товстун на загальній мові з сильним акцентом, щойно ми до нього наблизились.

Його засмагле обличчя, аж світилось привітністю, але що він відчував насправді, я не змогла відчути - як не намагалась. Через це в мене виникло неприємне враження. Мабуть, через з асоціацію на Наоса.

- Ми дещо шукаємо, - злізши з коня, почав перемови Атарільдо. - А якщо точніше - нам потрібен дуже непростий товар. Я б мовив - надзвичайний.

- То вам пощастило. Я торгівець, у мене багато чого є. Якщо маєте бажання оглянути - запрошую до мого будинку.

Ми з Вальдегором також злізли з коней, і вже пішки пройшли крізь ворота.

За стінами розкинувся невеличкий сад, доглянутий до лоску. Посеред нього виблискував чистий, мов дзеркало, басейн, у воді якого плавали розкішні водяні квіти - бузкові, рожеві, білі, з пелюстками, що тремтіли від найменшого подиху повітря. Навколо басейну стелилась вишукана кам’яна мозаїка, візерунок якої нагадував луски змії.

На гілках дерев висіли клітки зі строкатими птахами - якісь співали солодкими голосами, інші мовчали, ховаючи блискучі очі в пір’ї. В деяких клітках були дзвіночки, що легенько подзенькували, коли птах стрибав із жердочки на жердочку.

Між кущами снували дрібні тваринки, прив’язані до металевих кільцят на тоненьких срібних ланцюжках. Вони були химерні - щось середнє між зайцем і котом, з м’яким хутром, вушками, що піднімалися й опадали в такт кожному руху, і блискучими очима, що насторожено стежили за нами.

Попри затишок і багатство цього місця, в ньому відчувалося небезпека. Яка саме - невідомо.

- Коней можете залишити тут, а самі проходьте до альтанки - тут й поговоримо, - махнув він на невеличку дерев'яну споруду, повність оплетену квітучою рослиною.

Ми тільки вмостили свої дупки на лавку, як із будинку вибігла дівчина з прозорим глечиком, у якому плескалась рожева рідина. Вигляд у неї був не дуже щасливий, скоріше наляканий.

Розливши вино по чарках, господар цього маєтку - пан Мілад - продовжив перемови.

- То що саме вас цікавить?

- Ми шукаємо особливий подарунок для особливого розумного.

Террі соловейком заливався, розповідаючи, що саме ми шукаємо. Іноді навіть здавалось, що розмова відхилялась від теми, та пан Мілад, схоже, розумів все, що не було сказано в голос. Я ж тим часом, понюхавши напій, обережно стукнула ельфа по нозі, попереджаючи, щоб не пив. Як і Вальдегора. Вампір хоча б кивнув, що зрозумів, а от від Атарільдо - жодної реакції.

Перемови тривали вже з пів години. Іноді до них приєднувався Гор. Я ж лише мовчки спостерігала, намагаючись хоча б щось відчути від цього господаря. Та все марно.

- Що ж, ходімо - покажу все, що маю, - запропонував чоловік. В його очах на секунду промайнуло незадоволення з того, що ми не зробили жодного ковтка.

Дівчат було всього чотири. Усім - не більше тринадцяти років, і всі - напівкровки. Та потрібної серед них не було.

- А є в вас щось більш екзотичне? - запитав Вальдегор.

- Це все. Інші - чистокровні люди, - запевнив пан Мілад. - Але запевняю вас, всі вони незаймані.

- А щодо… займаних?

- Таких не тримаю. Нащо? В гареми вони не годяться, лише для борделів.

- При умові, що дівчина чужинка? - не втрималась й запитала я, вперше подавши голос.

Хвиля незадоволення ледь зачепила мене. Ага, значить артефакт, який тягає на собі работорговець, не такий уже й досконалий.

- То що с привиду чужинок? - перепитав Террі, бо схоже, відповідати мені не збирались.

- Як я чув, ті, що прийшли в цей світ занадто старі, аби привабити моїх клієнтів.

Нічого собі - старі?! Мені, а точніше цьому тілу, на момент потрапляння було сімнадцять років, а Лавені - навряд чи більше п’ятнадцяти. Чого рік народження в документі не вписали? Бо ми в цьому світі не народжувались. Ось і вся відповідь.

- Та й із цнотою проблема. Це марна трата коштів та часу - їх продавати. До того ж, вони ж, начебто, вільні.

То ж бо й воно - що “начебто”. Викрасти це не завадило.

Я обережно дістала компас. Його стрілка крутилась, наче дзиґа.

Щось тут не сходилось. Від дівчат навіть трохи не пахло моєю подружкою. Її або тримали в окремому приміщенні, або її дійсно тут не було, або компас зламався.

Залишатись тут зайвий час не хотілось, тому ми попрощавшись й почали збиратись. Як раптом усім трьом стало зле - я відчула загрозу. Чинити опір не було сил, рухатись - й то було важко. Поступово я осіла на землю, і останнє, що бачила перед тим, як заплющились очі - моїх друзів кудись тягли.