Раді Вас бачити!

17 Лютерія 158р.

Три Дуба

Як і домовлялися, ми зустрілися з друзями біля північного схилу дварфової гори — в селищі Три Дуба. Воно тихо причаїлося біля підніжжя, а в’їзд до нього ще здалеку позначали три величні дуби, що росли обіч дороги, мов старі вартові, які пам’ятають більше, ніж зізнаються.

Ми з Лавеною провели тут декілька днів, очікуючи, поки підтягнуться інші. За цей час я встигла здобути славу побутового мага - виганяючи тарганів із домівок, лагодячи меблі чи відновлюючи старі речі, які інші давно списали. А ельфійка - талановитого менестреля, виступаючи в місцевому шинку, де мешканці слухали її з роззявленими ротами. Особливо коли вона співала про щось ліричне й зовсім не схоже на життя в Трьох Дубах.

Найбільше зустрічі зрадів мій фамільяр, якого довелося залишити з Террі, щоб друзі змогли дізнатися, чи вдався наш план. Він одразу заліз мені на плече, виказуючи образу через розлуку -й миттєво пробачив, отримавши трохи в’яленого м’яса та поцілунок в крихітний ніс.

Окинувши оком наш тимчасовий притулок, ельф зауважив, що ми добре влаштувалися, але затримуватися не радив. Як з’ясувалося, нас уже шукали в Мілет-Дуні - за шахрайство та вбивство. І якщо шахрайство ще можна було спростувати, то від крижаного витвору відмахатися не вийде, навіть якщо довести, що це був самозахист.

Тому було вирішено спрямувати наш шлях до міста Тондела, розташованого на перетині Західного та Серединного Шляхів, яке мало великий портал. Від Трьох Дубів туди було не близько - але значно безпечніше, ніж залишатися на місці.

22 Лютерія 158р.

Серединний Шлях

Позавчора пізно вечері ми прибули до Варзіна, де наша велика компанія поділилась на дві частини. Перша мала повернутися додому - до Мілет-Дуна, а друга вирушити на захід.

Учора зранку, розпрощавшись із Наджи та його компанією, ми перемістились до Праяду, обідали вже в Тінріурі, а на вечерю встигли в Сабугард. Сьогодні ж, залишив за спинами Фадом, вирішили добиратися верхи до Тондела. Погода була чудова, до початку навчання заоилилось ще більше тижня - чого б не помандрувати декілька днів? Шкода лише, що план пошуку шамана не вдалося втілити. Хоча тепер я маю орієнтири Мілет-Дуна й завжди можу повернутися.

Селища та невеличкі містечка на нашому шляху траплялися набагато частіше, ніж на Північному , тож з ночівлею та поповненням провіанту проблем не мало виникнути.

На ночівлю ми стали поряд із селищем під назвою Великі Кущі. Назва дивна, але допитуватись не стала.

Розбивши табір, кожен знайшов собі заняття: хтось намети ставив, хтось вогонь розводив, хтось вечерю готував. Я ж дістала з браслета камінь-артефакт, щоб добре розгледіти та, можливо, знайти підказку, де шукати інші. До мене приєднались Філл і Террі, і ми втрьох тихенько сперечались, як діяти далі.

- І заради цього каменю ти ризикувала? - запитав Віткар, підійшовши до нас зі спини.

Хоча й була поглинена розмовою, та попри загальний гамір, все ж почула його кроки й не здригнулась від несподіваного питання.

- Так, - чесно зізналась я.

- І нащо тобі камінь з покинутої портальної вежі? Чого дивуєшся, думала я його не впізнаю? - запитав вінор.

- Сподівалась.

- Так нащо він вам? Тільки чесно.

Я подивилась на Террі в пошуках допомоги. Та, на жаль - чи, на щастя - моя телепатія продовжувала мовчати, тож подумки, щоб знайти відповідь яка задовольнить всіх, ми домовитись не могли.

- Про що мова? - втрутився Вальдегор.

- Питає, навіщо нам цей камінець, - чесно відповіла я.

- І справді... Хотілося б знати, заради чого зайве ризикувала, - долучився до розмови Беван, що підійшов разом із братом.

- Шила в мішку довго ховати не вийде. А якщо боїшся, що вони розбовтають зайвим вухам, можу накласти на них прокляття, - запропонував Філл.

- Тобто, про це знають усі твої близькі друзі? - пісумував Віткар. - Я думав, що я теж твій друг.

- Міг би бути… якби не приховав про… Ти знаєш, про що, - відповіла я. - Так от, якщо пообіцяєш мовчати - ти знаєш, де - я розповім.

- Присяга не потрібна? - здивовано перепитав старшокурсник.

- Ні. Вистачить й слова.

От і побачимо, чи можна тобі довіряти, чи після повернення побіжиш до декана докладати про почуте.

- Я, Віткар Атгрем, даю слово мага, що буду мовчати про все, що почую тут, поки ти не дозволиш розповідати або обговорювати з тими, хто вже посвячений у вашу таємницю.

- Як офіційно! - здивовано вигукнув Ронан. - Нам також дати слово?

- Так, - замість мене відповів Філл.

Хвилин десять пішло, щоб зібрати всіх і почути від кожного обіцянку мовчання.

Я й розповіла все, що вважала за потрібне: про Лісовий Будинок, про Гаяв-Ток, про неробочу телепортаційну вежу. А от про спадок промовчала - зайва інформація, від якої поки жодної користі.

- Так от де ти все літо провела! А нам на вуха наплела, що їздила до Дикого Лісу, - промовив Віткар.

- А що я мала сказати? Правду? Взагалі ніхто зі сторонніх не мав про це дізнатися. Якби ти не вліз в портал - таємницю вдалось би й надалі переховувати.

- Як пам’ятаєш, я маю тебе охороняти.

- Теж мені, охоронець...

- А нащо тебе охороняти? - запитав Галеон.

- Це вже не моя таємниця. Якщо треба подробиць - запитуй у нього, - махнула я рукою на білявчика.

- Оскільки це стосується всіх чужинців, мабуть, варто розповісти вам хоча б частину, - погодився Віткар. - Сподіваюсь, ви вже чули про війну між жерцями та магами?

- Так. На жаль, версію магів не чули, а от від звичайних розумних та жерців - удосталь, - відповів Галеон. - Тож можеш починати розповідь з неї.

Віткар і почав. Йому іноді допомагав Террі, я ж з Філлом та Вальдегором тим часом зайнялись вечерею - а то голодними залишимось.

23 Лютерія 158р.

Серединний Шлях

Черговий невеличкий трактир під назвою “Скажений Кабан” зустрів нас із побоюванням. Мабуть, дійсно лячно виглядала група з десяти озброєних розумних. Одинадцятою була Лавена - з новенькою лютнею за спиною. Дуже загрозлива компанія, тож дівчина з трактиру так і не наважилась до нас підійти та прийняти замовлення. Це довелось зробити самому трактирнику - сивому діду, який кульгав на ліву ногу.

- Чого бажають панове мандрівники?

Ми якраз зайняли один із довгих столів на дворі під навісом. Усередині було душно, а так й за кіньми легше спостерігати, й за добром на них.

- У нас є печена яловичина, смажені качки та баранина., сир, овочі, пироги з куркою. Вина та ель, - перераховував усе, що було вже готове на кухні, господар.

- Усе неси, - вирішив за всіх Террі, - окрім вина з елем. Узвар крижаний є?

- Ні. Але можемо приготувати. От тільки чи встигне він охолонути.

- Не страшно. Ви приготуйте, а кригу ми й самі зробимо.

- То ви маги? - трактирник аж засяяв, наче мідний бік щойно начищеного чайника. Зляканість - як вітром здуло, а от надія на щось зародилась.

- Так, - відповів ельф. - А що, у вас для магів є знижка?

- Ні. То я так, просто уточнюю, - й покульгав усередину.

Ну-ну, “уточнює”. Та не пройшло й п’яти хвилин, як із трактиру в бік селища, хутко перебираючи ногами, побіг хлопчик років шісти-семи.

- Цікаво, за ким його послали? - запитав Ронан.

Не лише я помітила й зміну настрою трактирника, і посильного.

- Скоро дізнаємось, - усе ще дивлячись услід, відповів Галеон.

***

Ми вже встигли втамувати перший голод, коли з селища до нас прийшла делегація, яку очолював старенький жрець.

Несподіванка. Ще більшою несподіванкою стало те, що до нас, магів, звернувся саме він - та ще й з таким дивним проханням.

- Тобто ви просите нас врятувати вас від вогняного демона? - на всяк випадок перепитав Філл, раптом хтось із нашої компанії неправильно зрозумів слова жерця.

- Так.

- Й що нам за це буде? - запитав Террі. У нього, як і в мене, віри жерцям не було.

- Ми заплатимо вам сто ассімів.

- Небагато, - незадоволено пробуркотів ельф.

- Це все, що в нас є, - жалісно зізнався жрець.

Ага, так я й повірила, що у жерців нема грошей. А звідки тоді золоті статуї в храмах?

- А чого самі з демоном не впораєтесь? - вліз в розмову Кріон.

Оце було також дивним: селяни з проханням звернулися до магів, а не до шукачів пригод.

- Не можемо. Всі зусилля приклали - та марно. Навіть екзорциста викликали. Лише купка попелу від нього залишилася, - продовжив жрець.

- Нам треба порадитись, - промовила я, щоб хоча б на десять хвилин припинити скиглення.

- Звісно. Ми почекаємо он біля того дерева, - й вказав на одиноку, скошену вытрами акацію, чи що в них там росло.

Дочекавшись, коли ми залишимось без зайвих вух, навіть трактирник кудись подівся, першою заговорила Лавена:

- Й звідки він взявся тут? - здивовано запитала вона.

- Скоріше за все - з іншого світу, - відповів Філл. - У них дуже нав’язлива ідея перебратися в цей.

- Нащо? - викликнув Ронан.

- Мабуть, місця вже не має, тісно їм. Чи спекотно. Гадки не маю, якщо чесно. В одного вже запитували - та він мовчав весь час. Єдине, що ми зрозуміли: вони шукали якусь дівчину. Восени не одна загинула в Маг-Рівіку через це, - коротко розповіла я події минулих місяців.

- А ти не думаєш, що вони шукають саме тебе? - запитав Галеон. - Коли була на півночі - вони шукали там. А от тепер тут.

- Виключено. Я з ними трохи навіть поспілкувалась, й зі стовідсотковою впевненістю можу сказати, що я їх плану дуже заважаю.

- А ще в нас поки не вистачає доказів, - проте з кожною новою зустріччю ми дедалі більше переконуємось, що жерці з ними в змові, - додав Вальдегор. - Не здивуюсь, якщо вони його тут прикликали, а от керувати не змогли. Тому їм і потрібні маги. Якщо ми переможемо - добре, доказів немає, немає, отже, й злочину. А якщо нас - уб'ють - тим краще: чим менше магів зараз, тим менше перешкод в майбутньому.

- То допомагати не будемо? - запитала Лавена, її дуже налякав сам факт, що хтось із присутніх може загинути.

- Будемо. Бо де один демон - там може з’явитись іще десять, - відповіла я.

Террі моя відповідь сподобалась, а от Галеону - не дуже. Точніше, він не був у захваті, що в битві буду брати участь я. Ще один захисник на мою голову… Хоча він ще не бачив, на що я здатна.

Жерцю наша відповідь сподобалась, і він запевнив, що до нашого повернення встигне зібрати гроші. І не брехав - він дійсно збирався заплатити за добре виконану роботу.

24 Лютерія 158р.

Серединний Шлях

На пошуки ми виїхали ще до світанку. Звернувши зі шляху на південь, почали прочісувати околиці. Зі слів жерця, демон мешкав в норі пагорба, на якому колись давно росла марула - що зараз повністю засохла.

Вдень демон спав, а вночі виходив на полювання. От після цих слів у місцевих мешканців нашої команди зародилась підозра: чи справді там мешкає демон? Бо, як відомо, їх більш цікавлять “души”, аніж кози. Та все ж ми не відмовились від завдання.

Потрібний пагорб ми відшукали після опівдня, коли зірка почала хилятися до горизонту. І як підтвердження - біля входу в нору лежали кістки.

- Хто складе мені компанію в прогулянці в печеру? - запитала я, створюючи магічну освітлювану кулю. - Попереджаю, там смердить як у... дуже смердить.

- Я піду, - одразу викликався Галеон.

- Я також, - погодився Террі, ховаючи лук, він буде лише заважити.

- Та всі підуть, - дадав Кріон, не розуміючи чого хтось мав би лишитись на поверхні.

- “Усі” - не потрібно. Треба, щоб хтось, по-перше коней охороняв, а по-друге - якщо не повернемось через три години, відправився на пошуки, - пояснила я.

Суперечку, хто залишиться, а хто піде, вирішили шляхом жеребкування - з розрахунком, щою принаймі один перевертень і один маг залишаться на поверхні. Не пощастило Кріону та Філлу, а також довелось залишити Лавену. Подружка зітхнула, та не стала сперечатись. Дійсно, яка користь з вміння грати на лютні? А ще залишили Самідіра - із фамільяром у нас був достатньо міцний зв’язок, щоб через нього покликати на допомогу.

***

Спускатись обережно: щось не те - й обвалиться стіна чи стеля. Та й каміння під ногами грало: трохи не туди наступиш - й вже на сраці їдеш до низу на шаленій швидкості.

- Й куди далі? - запитала я, дивлячись на розвилку.

- Сморід з обох однаковий, - додав Алкід. - Мабуть, вони все ж далі перетинаються чи виходять в одну залу.

- Знов будемо ділитися? - чи то запитав, чи то ствердив Террі.

- Ділитися. На два загони - в кожному по перевертню та менталісту, - без довгих роздумів відповів Вальдегор.

Й знов тягли жереб. У мій загін потрапив задоволений удачею Галеон, ще більш щасливий Віткар, а також Беван.

***

Чим нижче ми спускалися, тим спекотніше ставало. І спочатку це прийняли за добрий знак - мовляв, демон вже поряд. На жаль, це виявилось, що ні.

Не знаю, наскільки низько ми спустилися, але вийшовши до підземної зали, побачили широку річку суцільної лави. Та найбільшим сюрпризом стало те, що на березі стояв не демон, а розумний, який погрожував мечем істотам з вогню, що його оточили.

- То це й є демони, яких ми шукали? - запитав Беван.

- Ні. Це звичайні елементарі, - пояснив Віткар - І якщо їм і надалі погрожувати, то вони вб’ють дурня. Пер фаборе гермадр.

Останні слова, спрямовані незнайомцю, були сказані незнайомою мовою.

- Ендарге віад, - відповіли нам.

- Звісно, - погодився Віткар і загальною мовою повторив підхоплену у мене фразу: - Так і зробимо.

Що саме “зробимо”, ніхто окрім металіста не розумів, проте дружньо продовжили спускатися до річки.

Наблизившись, я змогла краще роздивитись “героя”. Сіра шкіра, гострі відстовбурчені вуха, прикрашені різноманітними сережками. Десь сімдесят соларків зросту й не менше ста сабрів ваги. Чорне, й навіть на вигляд, жорстке волосся було зібрано у високий хвіст і прикрашене купою камінців, кольоровими нитками та пір’ям. З важкої нижньої щелепи стирчали великі ікла. Пальці, якими він стаскав меч, увінчувались начебто спеціально загостреними пазурами, пофарбованими в чорний колір. Шкіряний одяг також був рясно прикрашений камінням, металом та вишивкою.

- Ята, приклич вогняне заклинання, - попросив Віткар.

- Нащо? - здивувалась я. Вогню й так вистачало.

- Твій вогонь, на відміну від мого, дуже схожий на силу елементарів. Можливо, вони тебе послухають й відчепляться від бовдуря-оркши.

Сперечатись не стала - мовчки створила вогняну кулю.

На диво, це спрацювало. Принаймні тепер увага належала мені.

- Накажи їм відчепитись, - продовжив радити менталіст.

- Залиште його в спокої! - намагаючись придати голосу якомога більше криги, вигукнула я.

“Він сам прийшов до нас і погрожує знищити”, - почула я голос в голові.

З переляку смикнулась, та, впоравшись зі страхом, заспокоїлась. От чого-чого, а телепатії мені зараз не вистачало. Якоїсь дуже дивної телепатії. Односторонньої.

- Вони кажуть, що то він їм погрожує, - передала я слова старшокурснику.

- Він вважає їх вогняними демонами.

- Так скажи, що це не так.

- Сказав. Не вірить.

Захотілось вилаятися, та втрималася. Ця спека погано на мене впливала.

- Він бовдур, й не розуміє, що ви не демони. Ви можете піти, а ми йому спробуємо самі пояснити? - знов звернулась я до елементарів.

“Й демона з собою заберіть”, - відповіли вони, після чого стрибнув в лаву, зникли з зору.

- Значить, демон все ж є, - вголос промовила я.

- Ви…! Через… вас…! Я… дівчину,… - це все, що я змогла розібрати через сильний акцент.

Далі розмову з сірошкірим велетнем продовжив Віткар, я ж з Галеоном та Беваном оглядали печеру, чекаючи поки менталіст заспокоїть незнайомця.

- Це Лукр із племені Рекравар. Він прийшов шукати вогняного демона, що вбив його наречену, - пояснив блондинчик.

- А чого до елементарів причепився? - запитала я.

- Вони дуже схожі, - відповів Лурк.

Заспокоївшись, хлопець почав говорити загальною мовою значно зрозуміліше.

- Ми також демона шукаємо. Хочеш - можеш до нас приєднатися, - запропонувала я.

Лурк окинув нас оком, про щось подумав - й погодився.

А телепатія знов замовкла. На щастя.

Ми й продовжили шлях.

***

Знаходячись під землею, було важко визначити час. І якби не буркотання в животі, втома та годинник - провештались б з тиждень. Повертатися на ночівлю до табору не ризикнули: стільки йшли, не хотілось витрачати час на дорогу.

Тож із командою Террі зв’язався Віткар, а я ризикнула телепортуватися на поверхню, де чекали налякані друзі. Заспокоїла їх тим, що, якщо до завтра нічого не знайдемо, то повернемось.

Зворотній телепорт спочатку викинув мене на беріг лавової річки, в якій купались дівчата-елементрі. Друга спроба повернула до табору, де Лурк якраз розповідав, як саме загинула його наречена.

Лурк був молодшим сином вождя Ургара й належав до раси Оркши - ближчих родичів орків. А точніше, оркши були нащадками сірих орків та людей. Захотілось розпитати про кольори, та не стала. Потім в Террі запитаю. Або в бібліотеці почитаю.

Втамувавши голод і спрагу та трохи відпочивши, ми продовжили свій шлях. І десь ближче до півночі на дорозі почали траплятися кістки. Ми вже давно відійшли від річки й зараз гусаком пересувались вузьким коридором, освітлюючи собі шлях магічними кулями.

- Якось дивно. Біля входу їх валом. Потім жодної не бачили. І от знов, - із задишкою промовив Галеон. Важке повітря заважало нормально дихати.

- Біля входу - то жертви, - відповів Лурк.

- А він їх просив, чи то самодіяльність місцевих? - продовжив запитувати потраплянець.

- Самодіяльність?

- Самі вирішили, - підказала я.

- Місцевих. Спочатку думали відкупитись. Не вийшло. Він почав вбивати дівчат. І наших, і людських.

Знов дівчата. Знов вбивства.

І тільки хотіла розповісти, як раптово почула крик. Завмерла на місці так раптово, що в мене врізався Віткар, який ішов одразу за мною.

- Ви чого? - запитав Галеон, роздивляючи нашу кучу. - Вирішили відпочити?

- Ні. Я почула крик, - відповіла я, прислухаючись до кожного звуку. - От знов.

- Я нічого не чую, - сказав теффір і одразу замовк під колективним незадоволеним поглядом.

Кожен із команди доклав максимум зусиль, щоб почути те ж, що й я. Старання отримали винагороду - цього разу почули всі. І не один. Точніше, один та його ехо. Хтось кричав попереду. Якась жінка.

Після чергового повороту ми вийшли до зали. На цей раз без річок та лави. Печера з височезною стелею була наповнена сталагмітами, сталактитами та стала… ще чимось. А між ними ми зустріли…

- Ох. Підемо до декана вдвох, бо мені одній навряд чи повірить, - звернулась я до Віткара.

- Що ми бачили вогняного демона?

- Ні. Це не демон. Це - Олліт.

- Та ну. Я бачив їх не раз. Вони навіть в іншій іпостасі й близько не схожі.

- Це того, що ти жодного разу не бачив дамона під дією прокляття.

- Якого прокляття? - втрутився в нашу суперечку Галеон.

Та відповісти не встигла, бо Лурк помітивши ворога, кинувся на нього з оголеним ятаганом.

- Стій! - вигукнула я. І на здивування - той зупинився. А через кілька секунд я зрозуміла, що то Віткар наслав на нього заклинання нерухомості.

- Чого? - зі здивуванням запитав Беван.

- Мечем його не здолати. Тут потрібна магія. Тому краще відійдіть й слідкуйте - раптом ще один вилізе. Я розумію вам не кортить показати вашу силу, але не цього разу.

Воїни скрипнули зубами, та все ж погодились не лізти.

Підходити ближче не поспішали. Навпаки - сховавшись у проході й скориставшись тим, що нас поки не помітили, Віткар зв’язався з Террі, щоб ті прийшли нам на допомогу. Й поки чекали, крик повторився. Та цього разу стало зрозуміло, що кричить саме олліт. А ще - що він був дитиною.

І його доведеться вбити.

У мене знов прокинулось сумління, як тоді, в Дикому Лісі з химерами. Жах.

Чому завжди страждають діти?

- Минулого разу, коли я з таким зіткнулась, дамонка мала гіпнотичну силу, що змусила мого супутника, не думаючи, йти до неї, - почала я розповідати. Все ж кожен має право знати, чого очікувати від проклятого. - Але на мене воно не діяло.

- Може, тому, що ти сама дівчина? А розумні одної статі з ними їх не цікавлять? - запитав Галеон.

- Хто знає. Та все одно треба бути напоготові.

- Бути - то будемо. Але як бути, коли вже хтось з наших потрапив під їхній вплив?

- Вкуси його за вухо, - порадила я квартерону. - Минулого разу подіяло.

Віткар, схоже, здогадався, ким був загадковий супутник, та промовчав.

- А як здолали не-демона? - продовжив розпитувати Галеон.

- Тоді то була льодова істота, яка до попелу згоріла завдяки полум’ю дракона. А от що зараз робити?

- А чого не перетворити його на кригу, як тих тварюк? - запитав Беван.

- Бо крига - то звичайна магія. Може не спрацювати. Але її, звісно, спробуємо першою.

Нашу нараду довелось відкласти. Нас почули, а потім й помітили.

Зрадівши з думки, що здобич сама прийшла до нього, олліт змусив полум’я, що оточувало його тіло, тоненькими “струмками” оплутати печеру, наче павук павутинням. Стало ще більш спекотно, а повітря нагрілось настільки, що дряпало горло, ніби металевою щіткою.

Й, звісно, перше заклинання яке ми з Віткаром застосували, було крижане. Він - з одного намагався вкрити кригою зал, я - з іншого, щоб хоч трохи дати нам місця для дій.

Проклятий не намагався ні розмовляти з нами, ні чаклувати на нас - лише атакував вогнем: кулями, стрілами. Й, на наше щастя, він був замалий - тож перевага в силі була на нашому боці. Та, на жаль тимчасово.

Сильний вибух вогню по центру залу відкинув нас до стін. Я боляче вдарилася, але свідомість не втратила. Ледь піднявшись на ноги, зосередилася, намагаючись роздивитись того, хто встав на захист.

Охоплена полум’ям жінка могла бути лише матір’ю.

- Ла таті. Саф’югил, - голосно погрожувала вона.

- Інах саф’югил гаті, - відповів їй Лурк.

Вони ще кілька хвилин обмінювалися фразами на все тій же незнайомій мені мові, чим сильно дратували, хоча в моїй недосвідченості їхньої вини не було.

- Ви розумієте, що ваша дитина несе загрозу? - запитала я загальною мовою.

- Тут він в безпеці, - відповіли мені.

Я трохи навіть зраділа - з жінкою є можливість спілкуватися.

- Він вже вбив кількох, - продовжила я переконувати.

- То було до того, як я його тут сховала.

- Ненадовго. Він виросте й вийде сам. Що тоді будите робити? Якщо до цього він вас сам не вб’є.

- Що ти можеш знати, ящірко?

- Багато чого, - відповіла я, проігнорувавши образу.

- Ні. Цього ти не знаєш. Як це - бути матір’ю...

- Ви праві. Цього я не знаю, - чесно відповіла. Бо чи були в мене діти в минулому житті - досі гадки не маю. - Та хіба ж це перший випадок прокляття? Чи ви гадаєте, що окрім вас ніхто не додумався ховати дітей?

- Звідки ти можеш знати?

- Я на власні очі бачила. Її батьки - сатрапи - також сховали свою дитину. Та виросла…,і на жаль, окрім бажання вбивати, більше нічого не відчувала.

Ось тут трохи збрехала. Та зайва інформація бідолашній матері ні до чого.

- Крижані. Що вони можуть знати?..

- Стільки ж, скільки й ви.

Ця суперечка зайшла в глухий кут. Треба якось нейтралізувати мати, бо так і до літа згоди не дійдемо. Тим паче, що краєм ока помітила Віткара, який за допомогою жестів спілкувався з кимось на протилежному боці зала. Скосила око - так і є. Біле волосся Вальдегора добре видно в темряві проходу.

Елементаристика не була сильною стороною ні в ельфа, ні у вампіра, та разом вони змогли створити снігову хуртовину, щоб погасити залишки полум’я, що створило “дитятко”.

- Не віддам!!! - оцінивши чисельну перевагу, голосно крикнула, жінка пригорнувши до себе сина.

- Врятувати його не вийде, - зробила чергову спробу достукатись до глузду.

Я вже міцно стояла на ногах, а запаморочення в голові стихло. Виставивши ліву руку для створення чергового заклинання, приготувалась чаклувати. Та раптом з браслета сама випала книга, яку я знайшла в маєтку торговця.

Книжка не просто впала на землю, а відкрилась на сторінці з дуже цікавим заклинанням.

- Ята, не лови гав! - вигукнув Вальдегор.

- Зачекайте!

- Нема часу на читання.

- Помиляєшся. Ще й як є. Що таке заклинання “Лапіс Вівус”?

- Це коли живого розумного перетворюють на кам’яну статую, - відповів Террі. - От тільки не кажи, що знайшла його в книжці.

- Не скажу. Бо воно саме мене знайшло. Як вважаєш, чи потягнемо його вчотирьох?

- Краще б ще й Філла покликати для надійності. Але в тебе такий резерв, що й одна впораєшся, - запевнив Віткар.

- Що ви хочете зробити з моїм сином? - перебила нашу консультацію дамонка. Хоча, схоже, здогадалась, що ми знайшли альтернативу вбивству, бо в її голосі народилася надія.

- Хочемо спробувати перетворити вашого сина на кам’яну статую, - відповів Віткар.

- Тимчасово, - додала я, бо жінка знов злякалась. - Коли знайдемо, як зняти прокляття, то знімемо чари.

- На це можуть піти століття…

- Повірте, в мене цей час є.

- Але шанс знов зустрітися з сином в мене невеликий…

- То не будемо витрачати час даремно, - переконувала я, одночасно відчуваючи, як на жінку впливає Террі, щоб прискорити її згоду.

- Шанс на життя - це набагато краще, аніж забуття, - додав Галеон.

- Добре, - погодилась жінка й відійшла від сина.

Хлопець розлютився і знов почав жбурлятися вогнем. Ховаючись за крижаними щитами, ми, маги, утворили квадрат - настільки це дозволяв рельєф.

- Через те, що вчити часу немає, Ята, ти голосно читаєш заклинання, а ми спрямовуємо його силу на дитину, - роздав вказівки Террі.

- Домовились! - пролунало одразу з трьох боків.

Я переадла книжку Галеону, щоб він тримав її відкритою на необхідній сторінці - мені були потрібні вільні руки для деяких пасів. Алкід на всяк випадок спостерігав за матір’ю. А Беван з Ронаном охороняли Лурка, що й досі жадав помсти.

Через заклинання змінився запах повітря. Зник жар. А в освітлювальних кулях більше не було потреби. Скільки це продовжувалось - й гадки не маю. Але трохи довше - й у мене б серце розірвалось від болю. Не розумію… Ще й як розумію я біль.

Як не свій - то чужий.