Раді Вас бачити!

24 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

З самого ранку я неслася наче буря до кабінету декана. Хотілося зносити все на своєму шляху: двері, меблі, розумних. Та я стримувалась. От дістанусь потрібної кімнати - й там влаштую безлад. Принаймні я про це мріяла вчора. А сьогодні, трохи заспокоївшись, хотілося лише влаштувати істерику на тему “Від мене знов переховують інформацію.”

Повноцінної істерики також не вийшло. Так, лише трохи полаялась.

Лавер, зітхнувши та посадивши в крісло, розповів усе, що дізнався стосовно чаші, а разом з нею - й про кулон.

Отже. Чаша - старовинний артефакт, що належав самому Фальграму, останньому імператору. Саме цей предмет використовували для обряду передачі влади. Цей і ще декілька: а саме перстень-печатка, корона, жезл та кулон. Після падіння імперії ці речі зникли. Та не безслідно. Іноді вони зустрічалися: то в приватній колекції, то на голові короля, то в якомусь храмі. Але останні двісті років про них ніхто не чув. Навіть їхне існування почали вважати легендою.

І от, на тобі - з’явились. Та не просто, а з накладеним на них прокляттям. Одним. Ось чому я відчувала їхню схожість.

Зараз усі вільні сили були покладенні на пошуки інших трьох артефактів та тих, хто поширив попередні два. Тому звітувати перед ученицею часу немає. Аргумент був переконливий, та я все одно нагадала, що я, з їхніх же слів, не остання розумна. Й все, що відбувається, напряму стосується мене, тому хоча б інколи треба розповідати - щоб дурниць не накоїла. З “дурницями” декан погодився й запевнив, що він і так розповідає майже все одразу.

Майже.

26 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

Чергове свято охопило Маг-Рівік - День весняного рівнодення.

Минулого року я це свято не відмічала, бо випадав він на навчальний день. Як не відмічала? Звісно, згідно з традиціями я прибрала в домі, а от викидати зайвого тоді було нічого. А ще загадала бажання та попрощалася з негативним думками. Все. Гуляти не ходила.

Цього року мотлох у будинку, щоб його позбутися, був, та викидати його не поспішала - ще знадобиться. Тож почитавши декілька побутових заклинань, навела чистоту, повісила декілька віночків сплетених з гілля дерев - відлякати злих духів. На цьому мій запал закінчився, і знов відправилась до гуртожитку - продовжити стеження.

У гуртожитку вже було чисто. Дівчата впорались самі без чужої допомоги, тож сиділи гарно вдягнені й очікували на мене, щоб піти в місто - не тільки святкувати рівнодення, а й день народження Фіони.

Подарунок я приготувала заздалегідь - кулон-артефакт, що накопичує магічну енергію. Майбутня цілителька дуже зраділа й одразу повісила на шию, сховавши під сорочку.

Об’єкт мого спостереження, натягнувши на обличчя подобу посмішки, також зібрався в місто в компанії своїх приятелів. Але мене не обдуриш - я чітко відчувала, що розважатися хлопець не налаштований, а лише чекає, граючи роль безтурботності.

Й дійсно.

Спочатку Соренто гуляв з друзями поміж рядків, роздивляючись смаколики. Потім завітав до корчми, пригубив келих з елем. Навіть на майданчик з вогнищем, де зібрався танцювати натовп, прийшов. А от потім - непомітно зник.

Як непомітно? Для звичайного ока непомітно, та не для Самідіра. Фамільяр вчасно встиг попередити мене, тож загубитися в натовпу Соренто не вийшло.

І знов ми йшли до порту.

Цього разу на мені був новенький артефакт для зв’язку. На жаль розмовляти через ньому було неможливо, та якщо мені термінова знадобиться допомога, його пара-двійник, що знаходився в Лавера, нагріється привертаючи увагу. Також він працював як маяк - за ним можна визначити моє місце розташування.

Двері вже знайомого мені складу лише тихенько скрипнули. коли я їх відчинила. На жаль. e повній тиші покинутого приміщення цей звук було добре чути.

- Нащо ти за мною стежила? - відірвавши погляд від порталу, запитав мене Соренто.

Я злякалась. Приятелю залишалось лише кілька кроків, щоб перейти межу стихійного порталу.

- Щоб допомогти, - чесно зізналась я.

- Допомогти? В чому?

- Врятувати твоє життя.

Радіючи, що наша розмова змусила хлопця затриматись, почала потихеньку до нього наближатися.

- Моє?

Мене накрило хвилею емоцій. Біль, відчай, приречення. Гнів.

- А врятувати ще когось бажання не маєш? - розлючено запитав він.

- Я б увесь світ врятувала, якби мала б таку силу, - знов чесно відповіла, бо розуміла: брехня лише завадить. - Та, на жаль, поки не можу. Розкажи про свою біду - й давай вдвох обміркуємо, як її вирішити.

Я вже була майже поруч, коли Соренто голосно вигукнув:

- Не чаклуй на мене!

- Й не збиралась.

- А що ти зараз робиш?

- Ти ж знаєш, що я емпат. Тому хочу, щоб ти мав змогу відчути: я не бажаю тобі зла. Я твій друг, Рен.

Почувши своє скорочене ім’я, хлопець смикнувся.

- Тоді як емпат ти маєш відчути, що мені твоя допомога не потрібна.

- Помиляєшся.

Ці слова я сказала, коли була поруч з приятелем й встала між ним та порталом, таким чином утворюючи серйозну перешкоду.

- Подивись на мене, Рен. Невже ти вважаєш, що якщо підеш туди - врятуєш Інгір? Ти ж маєш розуміти, що це не так. Це пастка - й не більше. Ти лише гірше зробиш. Ставши їхньою служкою, ти нікого не врятуєш. Навпаки - можеш стати причиною гибелі багатьох в цьому світі. Згадай про свою родину. Своїх друзів. Невже їх життя нічого для тебе не варте, Рен? Не роби цього. Я ж зі свого боку обіцяю зробити все можливе - й неможливе - якщо ще є шанс, щоб врятувати Інгір.

Хлопець мовчки слухав, та здавалося, не зовсім чув. Його червоні очі стали наче скляними, а він сам - більше нагадував воскову фігуру. Лише серцебиття видавало живого розумного.

Я злякалась, бо відчула, що хтось наклав на приятеля заклинання знерухомленості. Злякалась, бо не знала хто. Тому почала озиратися в пошуках чаклуна.

У тому, що це не Джанна - яка, ймовірно, чекала на іншому боці порталу, - я була впевнена. Темна відьма могла скільки завгодно насилати на мене прокляття, та жодне з них не було здатне пройти через портал, як і заклинання. Лавер нещодавно розповів мені про переваги та недоліки стихійних порталів.

Озирнувшись, я нарешті помітила Міранду. Вбрана, як завжди, в усе чорне, щоб краще маскуватися в темряві. Заспокоївшись, що допомога прийшла, я змогла помітити й інших: декана, голову магічної варти - й звісно Німідора. Куди ж без нього. А ще - групу незнайомців, які, пробігши повз мене, стрибнули в портал.

Божевільні! Інакше не назвеш. Це було самогубство.

- Заберіть цього горе-коханця до Вежі, - віддав розпорядження Адейр. - Там з ним поговоримо.

31 Діаманія 158р.

Околиця Маг-Рівіка

Нікому, нічого не сказавши, я після роботи в крамниці телепортувалась за стіни міста. Мені до сверблячки закортіло подивитися на місце, де мені призначали зустріч. Мабуть, я збожеволіла - інакше й не скажеш. Бо здорову голову не пхають у небезпечні місця. Та полювання на мене, ще й із використанням шантажу життям моїх друзів, бісило до люті.

Нолан учора прийшов до тями. А через тиждень має встати на ноги та повернутися до роботи вартовим. Фіона розповіла, як стала випадковим свідком лайки перевертнів: батько вимагав, щоб син повернувся до дому та одружився, виконавши обов’язок перед кланом - давши життя наступному поколінню. Нолан повертатися відмовлявся, як і поспішати з одруженням, бо вовчицю, яку йому обрали старійшини, він не кохав. Так, не кохав. Заручини за домовленістю. І якщо п’ять років тому це його влаштовувало, то зараз - ні. Він навіть готовий був залишити клан, лише б не зв’язувати своє життя з немилою.

Звісно, батько розлютився так, що ледь шибки в вікнах не повилітали. Й пообіцяв особисто проклясти сина, якщо той ризикне пов’язати своє життя з ящіркою.

Ящіркою, звісно, обізвали мене. Я не образилась - лише замислилась: як пояснити Нолану, що вже кохаю іншого? Та, здається, перевертень і так про це знав - відчув запах Галеона після мого повернення з півдня.

З Сорентом було простіше. Ми ще раз поговорили про кохання та долю. І я нарешті вголос вперше виказала сторонньому найбільший свій страх: тривалий зв’язок зі мною приречіть Галеона на життя без дітей, а мене - на спостерігання, як коханий згасає під впливом часу. Я цього дуже боялась. Але наділити безсмертям не могла - навіть за допомогою магії. А перетворити на немерця... ні. Не могла.

Тому з майбутнім некромантом ми домовились: якщо Джанна, чи хтось з її оточення знов зв'яжеться з Реном, той одразу сповістить мене. Ніяких деканів, голів магічної варти чи магічної гільдії. Треба закінчувати з цим і як найшвидше. Навіть якщо я зламаю своїми діями багатоходову партію в “шахи”.

Залишки храму частково поросли мохом, тому одразу я його не помітила посеред молодої трави. Весна вже встигла добре попрацювати в цьому році - на відміну від минулого.

Первісний храм.

Колись він мав форму кола та був побудований з велетенських брил сірого каменю. Чи були колони? Чи який був дах? Чи стояли статуї богів?.. Й ще з сотню питаннь залишаться без відповіді, бо храм давно був зруйнований, а живих, які б його пам’ятали, вже не було.

- І що в цьому місці такого, що мене сюди заманювали? - запитала я в Самідіра, що йшов поряд.

Звісно, фамільяр, відповіді не знав, та й розмовляти не вмів, тож питання так й лишилось відкритим.

- Давай хоча б оглянемо. Може, знайдемо, ще якість потаємні двері, як тоді, в зоні. Пам’ятаєш?

Дір з моєю пропозицією погодився та почав обнюхувати кожен куток, а я - оглядати та простукувати залишки стін. Та марно. Нічого не знайшли. Тож ми перейшли до наступного етапу огляду.

Як і передбачено звичаєм, стародавній храм мав вівтар. Велетенська кам’яна плита прямокутної форми, була просічена запахом крові, що навіть час не здатен був позбути.

Плиту прикрашали майже стерті, та все ще розбірливі руни, які, завдяки старанному навчанню, я вже добре вміла читати та перекладати.

- Шлях тут почнеться. Шлях тут закінчиться, - вголос прочитала я. - Й перший крок стане останнім. Й коло замкнеться. Й почнеться все знов.

На перший погляд, фраза здавалась б дивною, коли б від мене не вимагали ключ в цьому місці.

Саме про цей ключ я пам’ятала добре. Я отримала його майже перед самим пробудженням в храмі - якщо можна взагалі рахувати час між цими подіями. А от про призначення згадала лише сьогодні. Ключ, який від мене вимагали, був артефактом, що дозволяє мандрувати між світами. Інструкції з використання, звісно, не згадала. Але мене засмутив інший факт - я не змогла його знайти, хоч і перевернула весь зміст браслета, перетворивши домівку на справжнє звалище.

Тягти плиту додому, щоб у спокої її дослідити, я не наважилась, хоча й розуміла, що саме на ній мене збирались вбити, аби здобути той сами ключ. І вівтар усе ще може знадобитися ворогам для виконання їхніх цілей.

З усього, що вдалось дізнатися, висновок напрошувався єдиний: я сама і є ключ. Звісно, ставити одразу експерименти з переміщенням між світами я не наважилась. Тому, огледівши храм ще раз, ми повернулись додому.

02 Кветовія 158р.

Маг-Рівік

Я знов залишилась після занять допомагати магістру Шипперу оглядати чергову партію вилучених артефактів. Цього разу вдалось арештувати торгаша, який розповсюджував їх на вулицях міста. І, звісно, ані на сам допит мене не допустили, ані ознайомитись з його результатом не дозволили. Я розізлилась. І, як наслідок, створила свій таємний орден в який поки входило лише двоє: я та Самідір. Навіть друзів не ризикнула втягувати в авантюру, яка незнаймо чим закінчиться.

Окрім мене, в майстерні магістра були лише Біра та Мартін з Райтоном, мої однокурсники. Сагар, ще один з нашої групи, який мріяв також стати артефактором, також волів залишитись, та отримана на тренуванні травма пальців не дозволяла вправно працювати двома руками.

- Отже, завдання не змінюється. Перевіряємо артефакти на темну енергію. І головне - нічого не торкаємося голими руками, - оголосив викладач.

Через те, що нас цього разу було мало, ми розташувались навколо одного столу, щоб зручніше було спостерігати один за одним - раптом черговий артефакт вплине на когось.

Здебільшого це були кулони з прозорих камінців в мідній сітці. Перевірили їх швидко, й на щастя всі вони були безпечні. Якщо можна вважити безпечними ті, н які були накладенні заклинання щедрості й забуття. Тобто клієнти платили шалені гроші за захист, а через десяток кроків забували, де вони витратили таку купу чалків. Звісно, це дрібничка, і за таке шахрайство не тримали б й досі у в’язниці Маг-Рівіка, а відправили б на якусь каменоломню. А це означає лише, що торгаш продавав ще щось - і саме це щось при ньому на момент арешту не знайшли.

Закінчивши перевірку, магістр нас відпустив. Я ж перехопила Біру по дорозі, щоб обговорити план її порятунку від Айші. Бо час спливав занадто стрімко, й обіцяні мною вирішення проблем почали стрімко накопичуватись. А раптом дійсно загину? Так і залишусь привидом, бо мене в цьому світі вічно будуть тримати невиконанні обіцянки.

Проблема Біри, як на мій погляд, вирішувалася найпростіше. Полягала вона в тому, що Айша помітила, як дівчина не лише милувалась з викладачем, а й намагалася винести з бібліотеки дуже цінну старовинну книгу. За таке порушення зі школи виганяли - без можливості повернення. А ще могли вдягти антімагічні кайдани та посадити до в’язниці. На такий ризиковий крок дівчину змусив піти її коханий, що також працював в школі.

- А ти впевнена, що пану декану можна довіряти? - майже без чутно запитала однокласниця. Я відчувала її страх, тому розуміла, куди подівся її голос.

- Можна. Він мене точно почує.

- То чутки про ваші стосунки - правдиві?

От же ж все всюдисуща цікавість! Дівчина на хвилину навіть про свій страх забула.

- Не вір їм - й буде тобі щастя.

- Тоді чому декан має тобі повірити?

- Бо йому вірю я.

Сказала й соромно стало, бо багато чого зараз роблю за його спиною.

Ввічливо постукала у двері, чим здивувала його секретаря, й, дочекавшись дозволу, затягла Біру за руку до кабінету.

- Що цього разу трапилось? - окинувши нас оком, запитав іллін.

- Пообіцяй спочатку вислухати, добре все обміркувати, а вже потім приймати рішення.

Я дивилась прямо йому в очі, а сама спрямовувала на декана потрібні емоції. Раптом подіє.

- Хм. Мг. Мені ще когось чекати, чи це всі дійові особи?

- Для початку - всі. Але запевняю, будуть ще.

- Зацікавила. Розповідай, - досить спокійно оголосив Лавер. Може, дійсно мій дар спрацював.

Ми й почали. Спочатку я, потім Біра. Декан увесь цей час сидів й ані разу нас не перебив. Навіть не намагався.

- Ти можеш назвати назву книжки? - після закінчення оповіді запитав чоловік.

- На жаль, ні. В той день, і навіть через тиждень, я добре її пам’ятала. А от зараз ледь пригадую, як вона виглядала. Мені іноді здається: коли б не нагадування про борг, я про неї взагалі б забула, - чесно зізналась дівчина.

- Мені здається, чи це дуже схоже на ментальний вплив? - встромила я свої п’ять хроссів.

- Не здається. Про борг потім також поговоримо. Обкладинку? Полиця, з якої її взяла? Щось можеш пригадати?

- Брунатна шкіра. Металеві вставки. Якийсь малюнок... Ні, тиснення на задній обкладинці. На жаль, це все, - й винувато опустила голову.

- Цього замало. Ходімо за мною.

Ми й пішли, та трохи затрималися, бо Лавер попросив свого помічника знайти та запросити до бібліотеки магістрів Ванліра та Дорта.

Звісно, мені кортіло запитати, куди поділась минула помічниця, та стрималась. Не час.

Зали загального доступу ми пройшли повз, не зупиняючись - навряд чи там зберігалися заборонені книжки. А от біля дверей сховища нас зупинив робітник бібліотеки. Трохи побурчав, як і всі літні розумні, він погодився впустити учениць.

Пилу тут було начебто ніхто зі створіння світу не прибирав. Звісно, я одразу голосно чхнула, чим викликала незадоволений погляд від бібліотекаря.

- Залиште нас самих, - наказав декан, й працівник під голосне обурене сопіння, залишив приміщення. - Як бачите, просто так сюди не потрапити. Вас би затримали ще біля дверей. Тому питати, як сюди дісталися, марна трата часу - ви не пам’ятаєте.

- Так. Не пам’ятаю, - все ще не вірячи, що за спробу крадійки вона уникла покарання, підтвердила Біра.

- Я навіть не сумнівався. Тому почніть ходити між шафами - може, пригадаєте, яку саме книжку хотіли винести.

Лавер навмисно уникнув слова “вкрасти”, щоб налякана учениця мала змогу заспокоїтись та прикласти максимум зусиль для пошуку.

Я ж, скориставшись миттю, також почала проходити повз рядів, роздивляючись корінці книжок. І так поглинула в цю дію, що не одразу помітила, як до нас приєдналося ще два магістри. Декан тихенько їм про щось розповідав. З усього я лише змогла розібрати, що йдеться про працівника школи, якого потрібно затримати. Ванлір разом з Дортом одразу залишили приміщення, й ми знову залишились втрьох.

- Книга стояла тут, - оголосила Біра, вказуючи на пусте місце.

Лавер ледь стримався від лайки.

- Пан Твері, ходіть сюди. Я знаю, що ви нас без нагляду не залишили, - голосно покликав декан.

- Вам знадобилася моя допомога? - задоволено запитав бібліотекар й, шаркаючи ногами, наблизився до нас.

- Що тут стояла за книга? І хто її взяв?

Здивування, що охопило старця, було щирим.

- Як хто? Ви й взяли її.

- Я? Особисто?

- Ні. Замість себе ви прислали дівчину-ученицю з дозволом.

- Коли це було? - продовжив допит декан.

- Десь тиждень тому...

- Покажіть листа. Ви ж його сподіваюсь зберегли?

- Звісно. Він в мене в столі лежить. Ходімо за мною.

- Ходімо. Ята, постав книжку на місце, тобі ще рано таке використовувати.

А я що. Я й поставила. Й дійсно - нащо мені некромантія?

Листа бібліотекар не знайшов. Йому від цього стало настільки зле, що довелося кликати цілителя.

Та на цьому неприємності не закінчилися. Повернувся магістр Ванлір та доповів, що Маур Болівар несподівано зник, залишивши по собі безлад в кабінеті.

Описати дівчину, що приходила за книжкою, бібліотекар не зміг, а от назву книжки пам’ятав добре - “Ітер антер мундос”. Мені ці незнайомі слова нічого не говорили. А от декан похмурнів аж на очах. З чого знову напрошувався висновок - книжка пов’язана з демонами або темною магією. Та цього раз не вгадала. То був довідник з будування міжсвітових порталів. Тобто вороги знов повернулися до плану “А”, раз зі мною не виходить.