Раді Вас бачити!

16 Врожарія 158р.

Гаяв-Ток

Обраного торік будинку для такої великої компанії виявилось замало. Тому поки нас не було, приятелі поселились в королівському палаці. Можна було б позаздрити такій розкоші, коли б не загальний стан будівлі: бруд, павутиння, цвіль, а в деяких частинах - ще й не приємний запах. Купа потрощених меблів, битого скла та інших наслідків вандалізму. Начебто хтось щось шукав й, не знайшовши, почав усе знищувати навколо. Навіть картини на стінах постраждали: їх було порізано, а лахміття звисало з рам. Та частину, яку обрали собі маги, вже набула більш обижваного вигляду.

Вранці телепором ми повернулись з Ісхейму, й кожному не терпілось поділитися новинами. Та довелось трохи почекати та потягти інтригу.

Спочатку дочекались Лавера з Норгреда. Чоловік переправляв туди яруондів. А це була та ще справа - все ж їх потрібно було переконати, щоб не плескали язиками де не потрібно. Навіть декан розумів, що тримати таємницю Вільних Земель доки є доцільно.

Потім усі зібралися в головній залі за довгим столом, де й пообідали та обговорили все, що трапилось за цей час.

Першим почав Хейл Янг, якому в допомогу видали Юдіана та Імара. Чоловік розповів, що телепортаційна арка в Гав-Току справна й, якщо вставити в неї адрес-камені та налаштувати з Валкойном, може почати працювати. Інша справа - з маленькими. Нурлан та Рестфол, міста на заході від Гаяв-Тока, лише умовно зберегли площадки. А от північний Хедларк міг навіть похизуватися однім вцілілим артефатом. Дивовижну знахідку знайшли поряд - під однією каменюкою. У Лумінені від арки лишився лише фундамент, а от що робити з Арділаутом - нухто й гадки не мав.

З маяком ситуація стабільна. Вдалось встановити захисний бар'єр, який запобігає поширенню криги та магії, а також блокує сигнал. Втрачену частину з пристрою так і не знайшли.

Магістри Дорт та Ванлір доповіли про знищення кількох зграй нерозумних немерців, химер та іншої погані. Леорі з Віткаром наввипередки хизувалися, як вдало вони били погань. Рівісу з Вандою залишилось лише додати, що з цих походів лише Арбін повертався майже без ушкоджень. А ще вчителям вдалося знайти одне з осередків аномальної магії, яке створювало благополучне середовище для всіх цих потвор, і за допомогою фот Хейнна його знищили. Це, безперечно, зробило місце більш безпечним.

Сам же елмет розповів, як разом із Соренто, Калімом та Шиміром намагався за заклинаннями виявити інші аномалії. Алн все марно - вони наче переміщалися Вільними Землями у хаотичному порядку. Ось воно має бути тут, але коли діставались цього місця - нічого не знаходили.

Та всі ці новини потрапили на задній план, коли Філл розповів, що отримав він, Улла, Біра та несподівано - Денжи.

Особистий учень Янга міг легко позмагатися в мовчазності з самим Соренто, тож із ним майже не спілкувалася. Лише кількома словами перекинулися за той час, що були в Гаяв-Току. І от - раптом на тобі! Він виклав останній із семи ключів поряд з уже отриманими Філом, Уллою та Бірою.

- Як бачите, всі в зборі! - оголосив фот Хейнн. - Та все ж не рекомендую їх зараз використовувати.

- А як вони взагалі діють? - запитала я, роздивляючись артефакти. Те, що це не просто ключі, знали ще торік.

- Їх потрібно поєднати з головним артефактом. Це все, що мені відомо, - відповів елмет.

- Треба було в колишніх королів запити, - тяжко зітхнув Террі. - Може хоча б ваші щось розповіли.

- А ваші вам нічого не розповіли? Ой, Фіона, а що в тебе на руці? - несподівано змінила тему Олдрі й, не чекаючи пояснень від подруги, оголила її зап’ястя. - Ти що, заміж вийшла?

Далі розповідати довелось вже нам. І про зустріч з таємничим незнайомцем. І про заручені Калріна з Фіоною. І про розмову з Беллатором та його коханою Джойс. А вже потім знов повернулись до ключів. Та ніхто ані згадав, ані придумав, що з ними робити зараз.

Коли всі розійшлися по своїм справам я перемістилась до Лісового Будинку, щоб перевірити як справи у Лавени. Я робила це майже щоденя, бо на душі було неспокійно. Хотілося контролювати все і кожного. Та здоровий глузд поки переважав. А ще дізнавалася від подруги, що відбувається в місті. Й новини були невтішні: за містом почали з’являтися короткочасні, аномальні зони, в які ніхто не ризикував ходити.

21 Врожарія 158р.

Карлоу, Гаяв-Ток

Якось усе не було зайвого часу перевірити, що там на сході від Лумінена. Але цього разу ми вирішили обрати саме цей напрямок, щоб подивитися, що відбувається на кордоні Дикого Лісу та королівства кельтар. Звісно, далеко дійти не встигнемо, то хоча б до сусіднього міста дістанемося. Через справи в академії, Лавер був змушений повернутися до Маг-Рівіка, тому в дорогу ми відправились тим же складом, але без нього.

Звісно, нас ніхто просто так відпускати не збирався, тому Террі довелось скористатися своїм вмінням переконувати - тільки словами, без магії. І в нього це вийшло. Саме тому ми в п’ятьох переступили межу міста Карлоу - міста ковалів та ремісників. Про цей статус “говорила” ціла купа різноманітних майстерень, у яких можна було знайти й гончарні кола, й ткацькі станки, й ковадла, й печі - та ще багато чого іншого.

Досліджуючи місто, ми ризикнули й розділилися: Террі з Фіоню посилив Самідір, я ж залишилась з Вальдегором. Та відходити далеко все ж не наважилися.

Метою наших пошуків була телепортаційна вежа. Ми з Гором знайшли її десь за годину блукань, Карлоу був не набагато більше за Ісхейм. Арка була на місці, вежі теж. А ще було те, чого тут, у принципі, не мало бути: залишки трьох кострищ, у яких я знайшла обгорілі кістки розумних та незрозумілі мені речі.

- Не чіпай їх. То темні артефакти, - попередив Вальдегор.

- І як ми таке проґавили?.. Треба було раніше цей напрямок досліджувати. Як думаєш, вони тут давно?

Вальдегор замислився. Стояв рівний, наче проковтнув палицю, із заплющеними очима, піднявши обличчя до неба.

- Дня три, не більше. Я ще відчуваю… біль.

- Ти як?

Стан друга мені не подобався. Він майже постійно був похмурий після зустрічі з незнайомцем і про щось думав. Щось таке, з чим не поспішав ділитися.

- Добре. Не хвилюйся, все буде добре, - сказав він спокійно, та я все одно я відчувала недобре.

- Я інших покликала. Зараз будуть.

- Головне, щоб вони зрозуміли Діра.

- Мають. Тим паче, я ж їх попередила, що мій зв’язок з пухнастиком стабільний. Я знаю, що з ним, він знає про мене. А зараз узагалі можу дистанційно з ним зв’язуватись без перешкод.

Друзі не забарилися, а їхній вигляд говорив сам за себе - вони також знайшли якісь або чиїсь залишки. Тому, не гаючи часу, я телепортувалася до Гаяв-Току за фот Хейнн. По-перше, він умів переміщатися, а по-друге, тут точно був й знав координати.

***

Після страшної знахідки фот Хейнн одразу перемістив нас до Гаяв-Току, потім зібрав учителів та вже з ними повернувся до Карлоу з наказом не залишати міста. Звісно, я з цим не погодилась. В мені знов прокинулася інша сторона моєї свідомості - та, що потребувала дій.

Скориставшись тим, що у Террі добре виходило розповідати про вогнища, вівтарі та інші атрибути темної магії, я залишила палац. Упевнившись, що за мною ніхто не стежить перетворилася на дракона й злетіла в небо.

Літала, роздивляючись під собою землю довго - аж поки зірка не сіла. І тільки тоді повернулася. Після преземлення на мене налетіли з питання: де була? що бачила?

А я дивилась й не знала, як відповісти. Бо побачила ще у двох містах схожу картину, як і в Карлоу. А в Марумі взагалі помітила аномальну зону, дуже схожу на ту, до якої мене водила Міранда. От тільки дослідити її не встигла - вона закрилась перед самим носом.

Не знаю, які плани у демонів, темних та богів на ці землі… але ми надто вчасно отримали всі ключі. Аж занадто. І це вже підозріло підозріло.

27 Врожарія 158р.

Сніговий Шлях

В останнє - чи то перше - місто перед кордоном ми прибули втрьох: я, Самідір та фот Хейнн. Інші були б зайві, та й зайняті пошуками інших слідів перебування тут темних. Одним із таких слідів були знайдені в храмі в Мілдтоні тіла розумних. Серед нещасних впізнали трьох учнів, з якими навчались цілительки. Я їх також впізнала - Девір Лург та Коулін Бедро: ми з ними торік зілля готували. А от третьою була Грейн Есел - я часто бачила в компанії з Елбоном. Дівчина мріяла стати бойовим магом та рятувати світ. На жаль, мрії не судилося здійснитися.

Тож ми разом із Фот Хейнном пройшли трохи далі від Марума й наблизились до того місця, де простягався магічний кордон між Вільними Землями - аж до самої річки Ан-Сіон, а може, навіть трохи захопивши і її.

Так от. Чіткого кордону не було - його можна було лише відчути.

- Дістань ключа, - попросив елмет.

Я дістала. Він, на диво, був теплим і трохи світився.

- Як я й здогадувався - цей захист та ключі пов’язані. Прибери його поки що. Все одно від одного немає користі.

- А ви збираєтесь зняти захист? - здивувалась я. Здавалося, що було вирішено поки тримати кордон.

- Звісно, ні. Тим паче не зрозуміло, як демонам вдається відкривати портали саме тут. От як вони сюди потрапляють - уже зрозуміло.

Це вже зрозуміли всі: через аномальні зони, які вони і створювали, а точніше - міжпростірні платформи. А сигнал їм слала крижана вежа-маяк.

- Ходім, пройдемось вздовж. Може, знайдемо щось корисне, - гукнув маг.

- Чи ще один вівтар…

- Сподіваюсь, що ні.

А я - як сподіваюсь.

30 Врожарія 158р.

Дикий Ліс, Маг-Рівік

- Ята! Ята! - гукала мене, біжучі на зустріч Лавена. - Вгадай, хто в Маг-Рівіку!

- Демони? - відповіла одразу найгірше, що спало на думку.

Я була втомлена, засмучена й роздратована до краю. У голові - суцільна темрява, жодного куточка для добрих новин.

- Та ні, Галеон!

Що?! Нащо? Звідки? Де він? Хочу його обійняти. Поцілувати. І не відпускати. Але замість цього запитала:

- Давно він тут? Й де зупинився?

- Ще вчора приплели на кораблі. Якусь мега важливу штуку привезли. Заходили до тебе зранку, та звісно не знайшли. А зупинилися в “Залізному Вовку” - гостьовому будинку біля порту.

То добре. Мабуть.

Схоже, я вчасно повернулась до Лісового Будинку.

Спочатку завітаю до академії, а вже потім піду шукати той гостьовий будинок.

Чи не виглядатиме це так, ніби я бігаю за хлопцем?

Та ні. Принаймні потрібно дізнатися, що вони такого привезли до міста. Щось мені підказує, що це не ткацькій станок нової розробки дварфів.

***

У дворі академії мене перехопив Віткар та повідомив, що на мене чекає Лавер з якоюсь дуже важливою новиною. І знов інтуїція мені підказала: кличуть не на чай.

На диво, ми пішли не до кабінету, а до однієї з аудиторій де, окрім декана, Німідора та Адейра було ще дванадцять розумних, в яких я по запаху впізнала чужинців. Новенькі.

- Ята, Віткар. Проходьте, сідайте. Й поки що просто послухайте. А ви почніть з самого початку. Егвід Гормсул, починайте свою розповідь.

Зі стільця підвівся чорноволосий ельф у темному одязі.

- Ми, як і попередні, прокинулись в підземеллі, з якого нас вивели, поділили на класи й провели бесіди. Потім ми вирушили до гостьового будинку, де гуртом все обговорили. Ми не баритися - вирішили якомога швидше дістатися Маг-Рівіка. Окрім нас, у будинку були й інші - всі гуляли, їли, пили... Наступного дня ми намагалися купити коней, шлях неблизький. Зайвих грошей не було, тому вирішили йти пішки, чергуючи з переходами малими порталами. Все було добре. Усі погодились...увечорі. А зранку четверо наших - маги - почали дивно поводитись. Ми, звісно, не були добре знайомі, але мені вистачило, щоб помітити зміну в їх поведінці.Тобто замість того, щоб піти з нами на базар й купити харчі в дорогу, почали скиглити. Мовляв, нам не все розповіли, є й інші шляхи - не обов’язково їхати до школи магії. Ми вирішили, що вони збираються пошукати особистого вчителя, і не надали цим словам потрібної уваги. Тож розділилися. А коли наступного дня збиралися вирушити в похід, то дізналися, що вони ще вечорі телепортом відправились. Куди - невідомо. І відтоді не знаємо, де вони.

- Можна я скажу? - запитала одна з дівчат. Її повна копія сиділа поруч і накручувала на палець пасмо довгого сріблястого волосся, з якого стирчало дуже схоже на ельфійське вухо.

- Так Анабель. Слухаємо.

- Ми коли прибули до гостьового будинку, то спочатку не всі були присутні на святковій вечері. Десь ближче до півночі до нас приєдналось двоє - жерці. Вони поводилися дуже дивно, наче знали таке, чого не знали ми. Та й сиділи водночас і разом з нами, і окремо. От Яннік і підкотив до них, хотів дізнатися. Потім до них приєднались Діян та Злат.

- Сестра вважає, що це жерці винні в тому, що наші зникли, - перебила друга близнючка. - І я з нею згодна. Не знаю як, але Фріда - це четверта зникла - дуже завзято розповідала про переваги жрецтва. І шкодувала, що обрала не той клас. Хоча ще в замку аж стрибала від радощів, що тепер володіє магією.

- Але, Ізабель, а ні ти, і ні твоя сестра, особисто не бачили, щоб Фріда спілкувалась із жерцями, - втрутилась білявка, що до цього аж кипіла - хотіла висловити неузгодження.

- Еліза, можеш скільки хочеш це переховувати, але ми знаємо, що вона не прийшла ночувати в кімнату. І ти, як її сусідка, про це знаєш. У мене взагалі складається враження, що ти знаєш, що з ними, але мовчиш. Мовчиш через образу, що тебе з собою не взяли.

- Як ти смієш таке казати?! - обурилась білявка. - Так, Фріда не ночувала в нашій кімнаті, але це через іншу причину, про яку я не хотіла говорити, бо невідомо, як в цьому світі ставляться до таких відносин.

- Зупиніться. Потім про це поговоримо, - втрутився Лавер. - Отже, Еліза, ти знаєш, з ким провела ніч твоя подружка?

- Так... Тобто ні... Вона мені казала, але я не можу пригадати. Та я знаю, що це хтось із наших.

- Ти в цьому впевнена?

- Здається.

- Добре, підемо іншим шляхом. Хтось із присутніх хлопців може підтвердити, що Фріда була з ним, а не з кимось ще?

Хлопці без затримки відповіли, що ніхто тієї нічі не був із названою дівчиною.

- А ви взагалі пам’ятаєте, як провели ніч? - не втрималась та й запитала я.

- Їли, пили, обговорювали. Потім розійшлися по кімнатах. Коли прокинувся - поряд була дівчина, працівниця будинку, - хизувався рогатий хлопець й навіть не думав соромитись.

Інші підтвердили, що пам’ятають настільки наскільки може запам’ятати п’яний. Тобто небагато. Але більше ніхто в чужому ліжку не прокидався, та й у своєму нікого не знаходив.

- Над ними хтось попрацював. Як над Конном та іншими. Бо не можуть розумні з непромитими мізками досі вважити себе “обраними”, - сказала я, звертаючись більш до декана, аніж до всіх присутніх.

- Чому тоді окрім першій та останній групі, таких випадків не спостерігалося? - запитав Айдер.

- А ви їх на це перевіряли?

- Тут може й не бути зв’язку, - втрутився похмурий Німідор. - За нашими даними, Фріда володіла дуже сильною ментальною магією. Можливо, дівчина чекала чогось іншого: статусу “обранеці”, спадок, корону та ще багато чого. Я від ваших іноді таке вислуховую - аж вуха палають. І де ви цього набратися встигли? А тут на неї ніхто не молиться, принц вийти заміж не пропонує, та ще й навчатися всього потрібно.

- Це ви від кого таке почули? - здивовано дивилась я на голову магічної гільдії. - Від Аірель чи Ренні?

- Від них саме. Та повернемося до теперішньої ситуації. Згадайте, будь ласка, чи змінилася поведінка інших, не магів, - попросив ельф.

Цього разу всі замислились.

- Важко сказати, - нарешті вимовив Егвід. - Ми майже не спілкувалися. Кожен гурт окремо вирішував, як бути далі.

Інші гомоном підтримали слова ельфа.

Декан не став їх затримувати - лише оголосив, що те, що їх прийняли з запізненням, це не означає, що до них ставитимуться поблажливо.

***

У порту, як завжди, пахло сіллю, водоростями та рибою - частіше навіть не свіжою. На вузьких вуличках товкнеча - пройти, нікого не зачепивши, майже не можливо. І це надвечір. Зранку тут взагалі лише по стінах будівлі без перешкод можна пройти. Рай для дрібних злодюжок.

Та я не звертала на це увагу. Я впевнено йшла до гостьового будинку й думала, як почати розмову. Мене розпирало між бажанням усамітнитись із Галеоном і провести останні дні канікул в Лісовому Будинку не вилазячи з нього, та бажанням почати розпитувати: від відчуттів в перші дні появи в цьому світі, до того, чому вони тут.

Цього разу глузд переміг. Майже. Після довгих обіймів ми все ж почали ділову розмову.

34 Врожарія 158р.

Дорим

Сьогодні я завітала до Дорима вже втретє відтоді, як почула, що трапилося з четвіркою чужинців. І, особисто мені, було байдуже, що ті вирішили стати жерцями. У цивілізованому суспільстві кожен має право обирати свій шлях самостійно. Якби не слова ректора, що з потенційних магів, жерці роблять інквізиторів... Від однієї назви аж гидко стало, і перед очима одразу з’явилися й багаття, і маг, підвішений над ним.

Так от, у попередні мої відвідування пана Ланга не було на місці, а його помічник, не міг сказати, коли той планує повернутися. Та сьогодні мені пощастило. Маг був на місці - правда втомлений, наче особисто перекопав ціле поле лише однією лопатою, ще й безперервно. Щось він забагато працює, бо за всі мої візити жодного разу не був відпочившим.

- Я вже чув про те, що четверо зникло в невідомому напрямку. Я, звісно, зробив запит до телепортаційної вежі, але мені відповіли - чужинців там і не було.

- Тобто версія, що вони кудись телепортувалася - вигадана?

- Так. Я не знаю, звідки інші взяли, що хтось кудись перемістився. До того ж жодних воріт вони не перетинали.

- А як щодо жрецьких телепортів? Чи є в них окремі для подорожей? І взагалі, чи здатні жерці на телепортацію?

- На щастя, жерці не мають ані таких арок, ані здібностей. Хоча, можливо, вже є винятки - хто знає. Але в місті є таємні ходи, які не охороняються й за ними не стежать. Тому я бачу два варіанти. Перший - четвірка скористалась саме таким ходом. Другий - вони досі перебувають у місті.

- І отримати чесну відповідь від жерців - нереально?

- Саме так.

Я зітхнула. Майже нічого нового не довідалася. Про телепорти Лавер, скоріш за все, знає. Як і про можливу присутність вже колишніх магів в одному із храмів Дорима. Та про витрачений на цю розмову час я не шкодувала, бо розмови з Райлі Лангом завжди приносили щось нове - будь то спокій, нові питання чи таємниці.