Раді Вас бачити!

22 Травневия 158р.

Маг-Рівік

- Ми нарешті визначили, яке саме прокляття наклала Джанна на Соренто, - збудженно пошепки доповів Філл мені майже у вухо, коли я присіла поряд з ним у бібліотеці під час перерви між уроками.

Замість відповіді я подивилась на Вальдегора, й той підтверджуючи слова, кивнув головою.

- Тільки рано радіти. Знати одне - а зняти інше, - додав вампір, щоб передчасна радість не захопила мене.

- То з чим ми маємо справу?

- На нього наклали одразу й прокляття, й приворот. Й від божевілля його рятує ваше з Віткаром заклинання довіри.

Хоча Гор говорив досить тихо, я на всяк випадок озирнулась - чи не підслухає нас хто. За те, що ми зробили з металістом, і за ґрати можна потрапити.

- Тобто Рена приворожили до актриси? - на всяк випадок запитала я у хлопців.

- Скоріше за все, так, - підтвердив Вальдегор. - Можливо, в нього й справді були якісь почуття симпатії до тієї дівчини, але бажання врятувати її самотужки викликане саме приворотом.

- І я з тобою погоджуюсь, - промовив Філл. - Звісно, Соренто важко назвати гарячою головою - на відміну від того ж Леорі. Він спокійний й розсудливий. Поки це не стосується тих, хто йому небайдужий. Ось тут він і без чарів полізе до пекла. Але в цьому випадку саме приворот став причиною божевільного бажання рятувати.

- Так, із цим розібралися. А що з прокляттям?

- От тут найважче. Це прокляття, що краде життєву енергію - такий собі вид вампіризму, - відповів Філл дивлячись при цьому чомусь на Вальдегора.

- І, як у будь-якого прокляття, щоб воно спрацювало як потрібно, є умова. Та, на жаль, це умова аж ніяк не допоможе, - перехопив розповідь вампір.

- Та не тягніть, - не втрималась я й сказала голосніше, ніж треба.

Звісно, мій оклик привернув увагу відвідувачів бібліотеки. Незадоволено засопів незнайомий хлопець за сусіднім столом, який до цього щось зосереджену виписував із книжки до зошита. Проігнорувавши це, я ж не скаржилась, коли перо дряпало папір, вже більш тихіше додала:

- Кажіть вже.

- Прокляття буде діяти, поки хлопець не помре від виснаження або не помре той, хто накладав, - відповів Філл.

- Тобто потрібно вбити Джанну - й проблема усунена? - запитала я з сумнівом. Неприємне відчуття почало свербіти в голові.

- Так. За умови, що саме Джанна приклала до цього зусиль, а не хтось із її оточення.

Альєр в голос сказав те, що щойно почало зароджуватися в моїй голові.

- Є можливість зняти прокляття іншим способом? - не полишаючи надію обійтися мінімальними зусиллями, знов спитала я.

- І так, і ні.

- Та ви, наче, знущаєтеся, - зі злістю подивилась я на друга, прямісінько в його червоні очі. Але за мить зрозуміла, що відчуття нетерплячості - не моє. Тому, вдихнувши-видихнувши, промовила: - Вибач. Щось я знов почала ловити чужі емоції. Мабуть, артефакт знов почав виснажуватись. Продовжуй.

- Так от. Прокляття можно перевести на когось іншого. Але добровольців на цю роль в нас немає.

- Тобто примусово не вийде перекинути?

- В тому й проблема, - важко зітхнув Вальдегор.

- Скільки часу залишилось у Соренто?

- Десь пів року, - майже одразу відповів Філлігран. - Може, й більше, якщо з ним постійно ділитися енергією.

О, це вже добра думка. Цікаво, а скільки життєвої енергії в безсмертних? Чи вистачить її для підтримки, поки всіх темних не знищу? Кого б запитати?.. Декана? Ні, це одразу викличе зайві питання. Тоді кого?.. Відповідь прийшла несподівано - Террі та його ельфійська рідня. Щойно прийду додому - напишу йому листа.

- Нам уже час йти, а то ризикуємо спізнитися на заняття. У мене якраз - прокляття. А в тебе що?

- Елементаристика. Заняття на майданчику, - важко зітхнула я. Кількість спостерігачів, звісно, вже була набагато менше, та все одно - вони були присутні. Тішило лише одне: вони були на всіх заняттях, незалежно від курсу - й не тільки не елементаристиці, а й наприклад, на бойовій магії.

- А я ще посиджу в бібліотеці, позаймаюсь, - промовив Вальдегор якось розсіяно. Я перевела погляд на друга та помітила: хоча віе і вклонив голову над книгою, та все ж уважно спостерігає за хлопцем, що тяжко зітхав коли хтось голосно розмовляв.

Одразу захотілося розпитати, чим той привернув увагу, та не ризикнула. Залишивши питання до вечора.

***

Погода була теплою - як-не-як, травневий добігав до кінця, літо на носі - тому заняттю на свіжому повітрі зраділа вся група. Сьогодні ми змішували магію води з магією повітря і, на відміну від минулого разу, вчилися створювати сніг, а не кригу. Це просте заклинання вдалося всім: комусь із першого, комусь із другого разу, тому решту заняття ми витратили в гру сніжки. Навіть магістр Дафстін не намагався нас зупинити - тим паче, що кулі ми спрямовували заклинанням повітря. От саме за цією дитячою забавкою нас і застукав декан.

- Пані Яфіт, досить гратися, підійдіть сюди, - покликав магістр мою подружку.

Улла, струхнувши з себе сніг і не розуміючи, навіщо знадобилася, підійшла до чоловіків. Я також зробила спробу наблизитися, та Лавер махнув рукою, щоб повернулася до заняття.

Дупою відчуваю - якась чергова халепа підкралась.

28 Травневия 158р.

Маг-Рівік

Кількість продажів незаконних артефактів на вулицях нарешті знизилась настільки, що до академії перестали находити коробки для перевірки. Тому магістр Шиппер повернувся до основної програми викладання. Сьогодні ми проходили схеми нанесення рун на захисні артефакти - що, на мій погляд, було дуже актуально: загроза нападу демонів з кожним днем зростала.

Однією лекцією магістр не обійшовся: кожному задав написати роботу по одному з названих сьогодні видів артефактів. Тому до бібліотеки я прийшла в компанії з Бірою.

За вже звичним нам столом, сиділи Філл з Уллою - їм на алхімії також розповідали про види захисту від демонів.

Вальдегора сьогодні в школі не було. Він хотів пройтись містом, пошукати докази - чи хоча б натяки, де їх знайти. Ми не раз поверталися до “Наран. Корабельні перевезення”, та, на жаль, нічого підозрілого більше не виявили, навіть уночі. А зайти всередину для перевірити я не наважувалась - якщо впізнають, лише гірше зроблю. Прокрастися ж потай також не вдалося: двері були зачинені. Тому думка, що тоді навмисно їх залишили, не залишала мою голову.

Довго думати про вторгнення не було ні сил, ні бажання. Улла знову сиділа з відчуттям приреченості. Й я її розуміла - таке навалилося…

Померла троюрідна бабуся, яка частково сплачувала навчання. А батьки погодились допомогти лише за умови, що донька повернеться додому, вийде заміж за домовленістю - й тоді зможе продовжити навчання в Маг-Коріфу.

Подружка була на межі істерики, коли я її знайшла після розмови зі старшою сестрою, яка спеціально приїхала, щоб повідомити новину. Приклавши максимум зусиль, щоб її заспокоїти, я все ж вмовила прийняти варіант - навчатися можна й борг. Сума лише зараз здається величезною. Але якщо добре дослідити Вільні Землі, буде не лише чим розплатитися, а й до кінця життя вистачить.

Тоді Улла погодилась, але її все ще мучило відчуття відповідальності. Мовляв, шлюб за домовленістю має принести користь її родині. А те, що він лише понівечить її життя - подружка хоч і визнавала, та все одно відчувала себе зрадницею.

Добре хоч, що згоди від Улли не вимагали одразу - дали час подумати. А за місяць, сподіваюсь, зможемо вмовити її не ламати собі життя.

Звісно, шкода, що я з її сестрою розминулась. Я б їм виказала все, що думаю. Може, й не маю права лізти в їх особисті справи, та Улла мені не чужа розумна. А друзів в біді я не звикла кидати. Та й слова дотримуюсь - навіть якщо дала його просто знайомим.

От, наприклад, як Вільгельму: пообіцяла знайти підробіток - знайшла. Може, не зовсім те, чого очікували, та магічна варта - не поганий варіант. Я їх часто спостерігаю під час вечірньої, а інколи й нічної, вилазки в місто.

33 Травневия 158р.

Маг-Рівік

Я, звісно, знала, що в місті є арена для боїв, та ніколи сюди не приходила. Якось не цікаво було дивитися, як розумні б’ють один одного. Але сьогодні було дві причини прийти сюди: перша підтримати Леорі на змаганнях, друга - простежити за Соренто, який також брав участь. Із ілліном мали зв’язатися з приводу порятунку його дівчини. Майбутній некромант, після того як вдалося розвіяти приворот, перестав корити себе бездією, і почав більш спокійно сприймав неквапливість дій.

На арену я прийшла не сама, а в компанії з трійкою цілительків, Уллою та Бірою. Після декількох відвертих розмов з укнаєркою, між нами склалися досить теплі приятельські відношення, які мали всі шанси перерости в дружні. Інші ж подружки теж були не проти нової учасниці нашої компанії.

За Соренто мали непомітно спостерігати Філл та Гор з трибун, Віткару ж випала роль наглядача зсередини - він був один із учасників.

- Ята, щось дивне коїться, - звернулась до мене Біра.

Змагання були в самому розпалі, коли приятелька смикнула мене за рукав і прощепотіла, щоб ніхто сторонній не почув.

- Що саме? - запитала я, бо й так відчувала купу всього: і сторонні чари, й емоції, й навіть зміну погоди.

- Подивись на того чоловіка, що за два місця від мене, одягненого в темно-сірому плащі. Бачиш?

- Так, - підтвердила я, роздивляючи фігуру. - Що з ним не так?

- Він використовує артефакт зв’язку. Звісно, в цьому немає нічого дивного, але… - дівчина на мить замовкла, збираючись з думками, - але, це темний артефакт.

Й як помітила? Ось що означає бути з родини артефакторів.

- А ти впевнена, що він темний? - про всяк випадок перепитала я.

- Так. Я такі бачила колись у майстерні батька. Але от що дивно - артефакт працює, а темної енергії від нього не відчуваю. Може, ти зможеш...

Я “прислухалась”.

От же ж клятий йогпермарк кислий. Дійсно, якщо не знаєш, що шукати - не помітила б. Добре замасковану темну енергію ледь відчувала. Окинула поглядом інших, сподіваючись, що той, з ким велось спілкування, десь тут. Та, на жаль, нічого не вдалося.

Раптом чоловік підвівся і кудись пішов. Я не став нічого пояснювати подружкам і пішла слідом. Біра було зібралась йти зі мною, та її вчасно зупинила Улла.

Загадковий розумний залишивши арену направив свої ноги у бік центру міста. І яке ж було моє здивування, коли він зайшов до головного храму. Щоправда, не через централий вхід, а боковий - для робітників. Звісно, я пішла слідом, наче зовсім втратила інстинкт самозбереження.

Усередині час від часу траплялись жерці, та, на щастя, на мене звернули увагу лише раз - у коридорі при вході зіштовхнулась з якоюсь дівчиною. Та прошепотівши вибачення, побігла далі, не підіймаючи очей від підлоги.

Запах чоловіка добре тримався в повітрі, тому я змогла прослідкувати за ним аж до самої центральної частини храму, де стояла статуя Беллатора. Там я й зачаїтися за однією з колон, бо зокрема незнайомця та двох жерців у приміщенні був ще один чоловік - кремезний, у латах, сам світився наче фосфором пофарбований.

Вони розмовляли занадто тихо, тому скористалася магією й левітувала до них артефакт для підслухування, який вже як тиждень носила з собою - усе ніяк не було часу його випробувати. Та, на жаль, хоч артефакт і справно працював, компанія розмовляла між собою незнайомою мені мовою. Єдина, що вдалося зрозуміти - осяяний чоловік ніхто інший як сам Беллатор, бог війни.

От тільки богів мені зараз бракувало. Тож вирішила залишити храм якомога непомітніше. Та не вийшло.

- Стій! - пролунав наказ, від якого я ледь не втратила слух. - Я хочу з тобою поговорити.

Я повільно озирнулась й ще за мить сподівалася, що звертались не до мене. Та, на жаль, ні, саме до мене.

- У мене до тебе є розмова, спостерігач Головного.

- Справді? - здивувалась я. Схоже, про спостерігача мені не збрехали.

- Так. Ви виконали свою справу. Залиште нас наодинці, - наказав він, і жерці з чоловіком у плащі, поважливо вклонилися та пішли геть.

Схоже, все ж мене заманили. Ну, нічого, послухаю, що від мене хочуть.

- То що вам від мене потрібно? - занадто зухвало звернулась я до бога, не поспішаючи підходити близько.

- Поговорити. Тому зроби ласку, підійди ближче.

Я озирнулась, оглянула підлогу. Нічого підозрілого не помітивши, все ж наважилась наблизитись.

Бог пах дивно - лікувальними травами. А ще я добре чула нерівне серцебиття. Й дихав він важко. Та й кульгав на ліву ногу. Як таке можливо?

- Я не завдам тобі шкоди. Обіцяю.

- А чого варте твоє слово?

- Я його стримаю. Принаймні сьогодні.

Я напружилась, намагаючись хоча б емпатійно зрозуміти, чи говорить він правду. Й, здається, не брехав. Та розслаблятись не поспішала.

- То чого хочеш?

- По-перше, я сподіваюся, ти розумієш, що розповідати кожному зустрічному про нашу розмову не можна. А по-друге - зв’яжись зі своїм господарем та попередь його про вторгнення демонів в цей світ.

- По-перше, я знаю про демонів, а по-друге - я не маю зв’язку з Головним.

Беллатор здивовано подивився на мене. Схоже, для нього це стало недобрим сюрпризом - що Головний залишив мене без можливості з ним зв’язатися за потреби.

- Тоді погано. Може, це прозвучить дивно, та я не хочу війни. Головний був останньою надією на порятунок.

- Тобто в нас немає жодної надії не дати демонам захопити цей світ? Це ти в нас не віриш чи в них дійсно така велика перевага?

- Перевага в них десь тисяча до одного. Тому не важливо, чи вірю я в вас, чи ні.

- А як же твоя сила? Чому не допоможеш?

- Я вже допомагаю. Та моїх сил недостатньо.

- А інші боги?..

- От в них і проблема. Вони чекають на вторгнення демонів, бо дурні вважають, що після цього зможуть прийти, всіх урятувати й повернути колишню шану. Але я не вірю в це. Буде занадто багато безглуздих руйнувань та втрачених життів.

Приречення. Цілий океан безнадії вкрив мене. Та я впоралась. Вдих-видих. Заспокоїлась. Зібралась.

- Не знаю, нащо Головний привів мене в цей світ, та скажу лише одне - я не маю наміру просто так здаватися. Тому прикладу максимум зусиль, аби зірвати всі плани демонів, темних магів та інших богів.

- Це добре. Мабуть, саме такого союзника мені не вистачало. Зараз мій час перебування в цьому світі вичерпано, але щойно випаде нагода - я повернусь, й ми продовжимо нашу розмову. Сподіваюсь, ти все ще будеш налаштована на перемогу.

- Звісно. І запасись часом, бо в мене ціла купа питань, на які ніхто не може дати відповіді..

Бог зник в сяйві. Ані відповівши, ані пообіцявши. Я ж не поспішла радіти від такому союзнику, пам'ятаючи, що він обіцяв не шкодити лише сьогодні.

І вже коли повернулась на арени телепортом, - вилаяла себе. А чи доцільно було розповідати про те, що в мене не має зв’язку з Головним? Чи краще було б зберегти це в таємниці?

Чудово. З кожним кроком усе стає більш заплутаніше. Треба буде ще артефакт запису з собою носити - сьогодні він ой як знадобився б. Може, хтось зі знайомих знає мову, якою спілкувалися жерці з богом. Тоді мені не довелось гадати, чи правильно я вчинила… чи ні.