Раді Вас бачити!

26 Медяния 158р.

Дикий Ліс

Дивлячись на натовп, що зібрався на подвір’ї Лісового Будинку, в мене аж око смикалось. Бо кого тут тільки не було! І учні, і вчителі - й не лише з нашої школи. Звісно, окрім Лавера, тут були магістри Дорт та Ванлір. Куди ж без них? А ще Хейл Янг зі своїм учнем. Пан фот Хейнн не вистачало - він очікував на нас в Гаяв-Току.

Лавена дуже хотіла піти з нами. А ще більше цього хотіла я. Та, на жаль, в неї були репетиції та вистави в театрі, які ельфійка не хотіла пропускати. Сперечались довго, бо для мене її безпека була головною. Але, на жаль, силоміць тягти не могла. Заспокоювала лише обіцянка Нолана та його загону особисто слідкувати за подружкою.

Два дні тому повернулись Алакар зі Сталаком із новинами. Місто зовні виглядає звичайним. Жодних окремих в’язниць для магів не виявлено, та й сами магів там не було. А от жерців - повно. Та ще й екзорцистів купа, які щоденно проводили ритуали зі знищення всього бісовського, що може бути. А це - від очищення, вважай майже втоплення у святій воді, до знищення всіх побутових магічних артефактів. Та головне - Тідора там не було. От сиди тепер і гадай: то на добре, чи ні.

- Ще трохи й хвіст вилізе, - тихенько, просто у вухо сказав Террі, вихопивши мене з виру думок.

Я й сама це знала, тому й стримувалась.

- Зустрінемось в Гаяв-Току, - відповіла я другові й телепортувалась до міста, залишивши переміщення інших декану.

32 Медяния 158р.

Вільні Землі, Аресторській Шлях

Залишивши більшість шукачів пригод у Гаяв-Току під наглядом фот Хейнна досліджувати місто, ми продовжили шлях на північ невеличкою компанією, до якої увійшли не лише я, Террі, Гор та Лавер, а й Фіона. Й Самідір - куди ж без нього? Звісно, більшу частину шляху здолали переміщенням, і зараз нам залишилося приблизно тиждень пішої прогулянки до Нуван-Ріта. Це - за умови, що більше в жодну халепу не потрапимо.

Як, наприклад, учора. Тихенько собі йшли, нікого не чіпали, лише мріяли про ковток води та перепочинок в тіні, бо наші голови добряче напекло, а жодного дерева попереду не передбачалося. Виявилось, ліс вкриває не всю територію Земель. Так от, йшли ми собі потихеньку, не сходячи з залишків дороги, як раптом шлях перегородила височезна купа кам’яних брил - заввишки в сто ларків і десь п’ятсот у довжину. І як її не рівному просторі не помітили - незрозуміло? Обходити - відверто було лінь всім, перелазити - також, тому вирішили її прибрати. Заодно в майбутньому знадобиться, більше не буде заважати.

Навіть на вигляд важкі камінці було вирішено прибрати магією. За час мандрів цими землями, доводилось частенько розчищати собі шлях, тому ні у кого в голові навіть не народилася думка про небезпеку.

А вона нас чекала - у вигляді чергового чудовиська, що переховувалось в норі під камінням. Здоровезне, не чуттєве до магії. Єдиним недоліком було непереносимість світла. Схоже, невідомий мені монстр був нічним створінням - щойно промені торкнулися його шкіри, та почала шипіти, утворюючи опіки. Це двохларковій тварюці додало спритності та люті, яку він вирішив виплеснути на нас. Звісно, ми чекати не стали, а розбіглися, щоб підготуватися для нападу.

Першим спробував Террі. Друг встиг випустити кілька стріл, поцілівши прямісінько в рани. Позитивного результату це не дало - навіть навпаки. З ран побігла кров, краплі якої, падаючи на землю, дивно шкварчали, наче краплі води потрапили в розпечене масло - того й диви бризки почнуться. На щастя, їх не було. А от на біду - коли кров торкнулася землі, від неї зайнявся неприємно пахучий дим. Що він може бути отруйним, здогадались усі, тому вчасно встановили навколо себе захисне коло. Так, про всяк випадок.

Далі спробувала атакувати я й обрала вже перевірений засіб - полум’я драконів. Добре, що для часткового оберту не потрібно багато часу. Й яким було моє здивування, коли ця тварюка його просто поглинула.

Наступним був Гор, та він також не зміг зашкодити. Вампір вирішив застосувати одне із заклинань некромантії - всі зусилля пройшли даремно.

На диво декан не поспішав втручатись, а лише бігав, ухиляючись від атак і про щось розпитував Фіону. Цілителька тим часом сховавшись за однією з брил і порпалася у своїй сумці в пошуках чогось відомого лише їй. Як виявилось, подружка шукала потрібне магічне зілля. Знайшовши його - жбурнула ним в Лавера. Іллін, зі спритністю гравця в бейсбол, відбив флакон заклинанням, від чого скло розбилось, а вміст потрапив в очі чудовиська. Та на цьому не закінчилось. Коли зілля зіткнулось з повітрям, то вибухнуло яскравим спалахом, осліпивши на деякий час навіть мене. Щойно я змогла бачити - помітила відсутність голови в уже мертвої тварюки.

Сьогодні ж нам щастило - й жодної небезпеки поки не трапилось на нашому шляху. Та зірка хилилась до горизонту, а попереду на нас чекала ніч.

- Дійдемо до тих каменів і станемо на перепочинок, - наголосив Лавер вказуючи на невелике скупчення поряд із дорогою.

- А там на нас не буде очікувати черговий кашаг? - запитала я, згадуючи про вчорашнього монстра.

- Ні. Кашаги так близько один до одного не живуть. Конкуренція в них жорстока.

- Головне, щоб вони про це знали, - пробурчала втомлена Фіона.

Подорож для подружки виявилась не такою легкою, як той здавалося на початку, та вона не скигла, й добре трималась, хоча не завжди була корисною. Все ж її здібності знадобились уперше лише вчора - щоб залікувати подряпини після бійки та дістати зілля.

- Головне, щоб там взагалі нікого не було. А як буде - то не страшно, разом ми непереможні, - посміхаючись додав Террі.

- Непереможні… Хутчіше перебирайте ногами, я, на відміну від деяких, хочу стати на відпочинок ще до сутінків, - придав пришвидшення Лавер.

А я ледь стримала язика, щоб не ляпнути: “А ще можна переміститися до Гаяв-Току і поспати в зручних ліжках після ванни.” Та промовчала. Уночі й справді багато чого цікавого можна було зустріти у Вільних Землях

33 Медяния 158р.

Вільні Землі, Аресторській Шлях

Перша половина ночі пройшла без пригод, а от десь годині другій почалося. Ми з Фіоною як раз спали, та я навіть крізь сон відчула стурбованість друзів. Я визирнула з намету, щоб дізнатися причину. І вона була. Землю вкрив настільки щільний туман, що за ларк від захисного кола нічого не було видно. Й здавалося, чого лякатися - Маг-Рівік часто такий вкриває, якби б не звуки, що ширились із туману. Голосний писк супроводжував тріск, наче купа маленьких блискавок пронизувала простір.

- Фіона, прокидайся, - почала я будити подружку.

- Щось знову трапилось?

- Так. Схоже, на табір напала чергова місцева фауна.

- Хотіла пригод, отримала їх, - позіхаючи промовила подружка, взуваючи черевики. - Що цього разу?

- Та біс його знає. Хоча, може, Лавер і знає. От зараз в нього і запитаємо.

Залишивши намет, ми підійшли до вогнища, біля якого вже зібрались інші.

- Вирішила подивитись, на що наврочила? - запитав мене декан, при цьому не припиняючи чаклувати над захисним щитом.

- А чому одразу я винна? - трохи обурилася я.

- А хто вчора за вечерею скиглив, що коли день спокійний, то погань вночі прийде? - знову запитав чоловік, без дорікань, лише констатація фактів.

- А може, в мене дар передбачення прокинувся? - не втрималась, та повернула шпильку.

- За передбаченнями - то до твого друга треба звертатися. А ти лише можеш наврочити. Але краще не базікай, а приєднуйся до нас. Щит ледь тримається, а вступати в бійку зараз недоцільно. Пані Трюд, також приєднуйтесь - ваші сили зайвими не будуть.

Звісно, захотілось запитати: чому? Та стрималась й почала чаклувати.

Десь хвилин за десять я відчула зміну в емоційному стані нашого загону. Потроху всі почали боятися, навіть Самідір, а разом з ним - і я. Єдине, що я зрозуміла: цей страх не належав нікому із наших, а прийшов іззовні.

- За щитом хтось чаклує, - оголосив Террі. Друг також здогадався, звідки прийшла небезпека. - І не просто намагається нас залякати, а навмисно еманує страх, щоб спантеличити й змусити опустивши щит, бігти рятувати.

- Можеш визначити де він знаходиться? - запитав Лавер.

- На жаль, ні. Він начебто одночасно і в одному місці, і крізь.

- Ята, а ти що скажеш?

- Він не один. Точніше - не одна. Це жінки. Точну більше двох, скільки саме - не скажу. Вони гойдають страх між собою, лякаючи не тільки нас, але й себе, тим самим посилюючи ефект.

- Тоді я не помилився. Маємо справу болотними Фієтеро. Цих “красунь” має бути троє. За захисний контур ніхто не виходить. Принаймні поки що.

- Вважаєте, що протримаємось до світанку? - запитала Фіонаю. Схоже, подружка була більш обізнана про наших гостей.

- До світанку - навряд. Тут ще хтось є. І цей хтось набагато небезпечний аніж ці пані. Що скажеш, Вальдегор?

Лавер навіть у такий час не переставав бути вчителем і, як на уроці, по черзі всіх розпитував.

- Некромантія. Я відчуваю, як темні заклинання оточили нас.

- Джанна, - не знаю чому, але ім’я темної одразу спало мені на думку.

- Схоже. Та не вона. Хтось інший, - Гор раптом замовк, прислухаючись до своїх відчуттів, наче хотів де в чомусь переконатися. - Якесь дивне відчуття. Я б сказав, наче хтось споріднений чаклує.

От нам тут ще одного вампіра не вистачало. Бажано справжнього, а не такого, як Ліона чи Драгомір. Вони, звісно, і ікла мали, і кров пили, та все ж в порівнянні з Юфусом Старбіт - наче недорозвинуті.

- Ята, приготуйся, - чи то попроси, чи то наказав декан. Не було часу з’ясувати. Я просто частково трансформувалася та приготувалася дихати полум’ям.

Порив сильного вітру дозволив розгледіти нападників. Жінок, як і сказав Калрін, було троє. Якщо, звісно, можна назвати жінками цю моторошну суміш мумії та комахи - висушені тіла, обтягнуті потрісканою шкірою кольоруо паперу, з кістлявими кінцівками, вкритими хітином, і з головами, що ледь трималися на тонких, мов у жуків, шиї. Для кращого огляляду бракувало освітлення. Фієтро стояли поодаль одна від одної, таким чином утворюючи трикутник. Загадкового некроманта - чи вампіра - я не побачила. Мабуть, десь поруч зачаївся.

- Грахаррууу! - загарчав стоячий поряд Самідір.

Жадоба до полювання фамільярна передалась і мені. Я не втрималась - дихнула полум’ям. Як не знищу потвор, то хоча б трохи розвію темряву.

На жаль, фієстер полум’я не зачепило. На щастя - туман відступив, хоча видимость не надто покращилась.

- Дракон. Як несподівано! - пролунало з темряви. - Дракон не з цього світу. Цікаво. Але це й не дракон зовсім, а хтось, хто прийняв його форму. І це не дивно. Це очікуємо. Ходімо, дівчатка, ви тут не впораєтесь. Якось наступного разу.

І тут я його побачила. Високий, стрункий і навіть на вигляд молодий чоловік. Та він був дивним. Його сиве волосся звисало до землі, а червоні очі наче вогники в пітьмі. За спиною помітила крила. А ще - відчула темну силу. Ту, з якою мені зараз не впоратись, попри всі мої виявлені та приховані здібності. Та хотілося кинутися в бійку. Але не ризикнула. Бо сила незнайомця впливала й на друзів. Гор тримався, міцно стискаючи меч. Калрін та Фіона, зблідніли, спітніли, та стояли на своїх ногах. А от Террі… йому було зле. Він ледь перебував на межі свідомості та безтями. І добре, що цей чоловік просто розвернувся й пішов геть, захопивши з собою фієстер.

- Хто ти? - не втрималась та запитала я.

- Ти знаєш мене, - відповів той, навіть не озирнувшись.

Та бігти за ним і розпитувати подробиці не стала. Натомість кинулась до Террі, який ледь дихав.

- Дай, я його огляну, - запропонувала Фіона. Подружка сама ледь рухалась, та все ж підповзла до нас.

Поки цілителька проводила обстеження, Лавер разом з Вальдегором поновлювали щити. А в моїй голові дзвеніли слова про те, що я маю знати цього чоловіка. Слова, що я не зовсім дракон, також спантеличили - хоча я й так здогадувалась про це. А він був упевнений, що я його знаю. Та він частково помилявся. Може, й знала колись… та не зараз. Тут себе б згадати. А чи потрібно воно?

- З ним все добре. Зараз він спить магічним сном, тому не будіть його, - перервав потік думок голос подружки.

- Дякую. Треба його до намету відтягти.

- Я допоможу, - запропонував Вальдегор та піднявши на руки ельфа, наче він нічого не важив, переніс до намету. Там я вже й подушку під голову поклала, і ковдрою вкрила.

- Ти як? - тихенько запитала я у вампіра, скориставшись тим, що лишились наодинці.

- На диво добре. Хоча в перші хвилини думав - чи сам помру, чи вб’ю когось з вас. Та дивом стримався.

- То й добре…

- Ята. Я під впливом незнайомця міг вам зашкодити.

- Але не зашкодив. Тому не хвилюйся зайве. Цей чоловік… він тобі нікого не нагадує? У вас є спільні риси.

- Можливо. Я ж казав: відчуття, наче далекого родича зустрів.

- Він не може бути твоїм батьком?

А що? Раптом все ж Юфус Старбіт вижив?

- Ні. Я б його впізнав. Сюди йде Лавер.

Цю розмову довелось припинити. А іншу - почати.

04 Врожарія 158р.

Нуван-Ріт

Стіни міста ми побачили ще вчора, на заході зірки - завдяки відкритому простору вони проглядалися здалеку. Та лише сьогодні дісталися до них.

Нуван-Ріт вражав. Збудований із білого каміння, він височів на узбережжі моря, мов перлина, яку випадково впустили серед дикого каміння й забули підібрати. Його вежі тягнулися до неба, мов мовчазні спостерігачі, а самі мури здавались живими - надто вже химерно переливались на світлі. Камінь, з якого звели місто, був не просто білий - він мав у собі щось перламутрове, магічне, як морська піна, що застигла на віки. Я йшла, не зводячи очей із тих стін, і в голові крутилась одна думка: “Якщо так виглядає покинуте, то яким воно було раніше?”

Ворота були широко розчинені, мов хтось вийшов у поспіху й не встиг зачинити. Та міст, який колись з'єднував укріплення з рештою світу, давно згнив і провалився. Дошки, що лишились, тріщали під вітром, і лише річка внизу з обуренням плюскалась на уламки. Довелося скористатися магією: трохи концентрованої сили - і новий тимчасовий міст готовий.

А далі - все, як завжди в покинутих місцях. Залишені будинки з обваленими дахами й вікнами, що дивились на світ темними порожнинами. Стіни, добряче обвиті плющем, мов сповиті сном. Зелене листя тягнулось вгору, обіймаючи камінь, наче намагаючись сховати його в своїх обіймах - чи, навпаки, задушити.

Бруківку майже не було видно: її вкрили трава, опале листя, сухі гілки. Здавалось, місто вже давно відмовилось від того, щоб бути “містом” - тепер це просто красива, складна руїна, сповнена шепоту минулого. Жодних слідів не було видно - ні тварин, ні людей. Ніхто не намагався це місце повернути до життя.

І тиша. Всеохопна, густа тиша. Лише вітер - старий мешканець цих вулиць - вільно гуляв покинутими площами, зазирав у напівзруйновані двері, шурхотів сухим листям.

Тиша, від якої хотілося спершу захоплено вдихнути - а потім озирнутись, упевнюючись, що тебе не переслідує чийсь погляд. Бо місто мовчало, але не здавалося мертвим. Воно чекало.

На що - ми ще не знали.

- Як у Гаяв-Току, - озираючись, промовила Фіона.

- Так. Головне, що тут не чекав дух чергового, божевільного імператора, - відповіла я, згадуючи торішну пригоду. - Треба десь зупинитися. Не будемо ж ночувати на вулиці.

- Звісно. Зупинемось в першому уцілілому гостьовому будинку, - запевнив Лавер.

***

Гостьовий будинок, що задовольняв потреби, ми знайшли десь за півтори години. Двоповерхова будівля стояла на одній із площ й навіть, зберегла вивіску з намальованою головою бика. Ще однією перевагою було розміщення вцілілої телепортаційної вежі в сусідньому кварталі.

Відклавши дослідження на завтра, ми розмістилися, щоб відпочити та приготувати вечерю. Цього разу була черга Террі кашеварити, Гор викликався йому допомогти. Декан пішов на двір встановлювати захисний бар’єр разом зі сповіщенням. Мені з Фіоною дісталося прибирання кімнат.

- Ще не жалкуєш? - запитала я, перевіряючи цілісність меблів в обідньому залі.

- Ні. Звісно, я не очікувала стільки небезпек, але не жалкую. Сподівалась, що моя допомога знадобиться частіше, та я рада, що всі цілі та неушкоджені.

- Це ти даремно. Ще не відомо, що нас очікує в цьому місті.

І як на підтвердження моїх слів, за вікном пронизливо провив вітер.

- Не наврочила випадково? - майже процитувала декана Фіона. - Що там зі столами?

- Цілі. Сама впораєшся, чи допомогти?

- Сама. Що там цього залу.

Й дійсно, цілителька з легкістю навела лад - прибрала павутиння, пил, вимила підлогу, все - побутовою магією. От не дарма я цей предмет весь минулий рік вивчала.

Лавер повернувся, коли ми розставляли стільці вздовж обраного столу, на якому вже стояв порожній посуд в очікуванні вечері.

- Швидко ви. А хлопці досі на кухні вирішують, як краще приготувати м’ясо.

- То піду, їм допоможу, - викликалась Фіона та залишила мене з деканом наодинці.

Цілителька пішла, і в залі запанувала тиша.

- Що виходив? - не витримала й запитала я.

- У місті поки ми одні. Звичайних тварин не враховую.

- А незвичайних?

- Може, й є тут кілька химер, але поки загрози вони не становлять.

- А що в Маг-Рівіку? Тільки не кажи, що поки ми тут все до ладу приводили, ти у дворі з щитом провів. Я відчула, що ти зник. Не загадкового незнайомого мені знайомця ж шукати. Тай в Гаяв-Ток навряд заглядав. Хоча…

- Ти, як завжди права. Я був в Маг-Рівіку. Хотілось дізнатися, чи довідались темні, що тебе немає в місті.

- І?

- Довідались. Та нічого такого не зробили. Ані відправились на твої пошуки, ані до друзів не навідувались.

- Скажи, що не даремно ти прибрав мене з міста? - я відчула: щось в місті все ж трапилось.

- Пам’ятаєш, як ти бачила обряд над дівчиною в “Наран”?

- Так. Вона себе якось виказала?

Декан трохи помовчав. Дістав флягу з водою й сумнівом подивився на неї: пити чи не пити. Та все ж наважився й зробив ковток.

- До міста приїхав королівський маг. Був прийом, на якому була присутня й ця дівчина - Даніра. Вона, наче справжній сукуб, кружляла навколо нього та спостерігачі вдень більше нічого не помітили. А от вночі вона пішла до нього в спальню в спробі перейти до більш рішучих дій. Принаймні так складалось з першого погляду.

- Вона хотіла його вбити? - не витримала й перебила розповідь.

- Ні. Накласти заклинання. Та, на жаль, яке - невідомо. Її схопили раніше, аніж вона почала діяти. Допит також нічого не дав. Дівчина просто перетворилась на одну із потвор, з якими ти зіткнулась на святі в місті.

- То їх перетворили тим же ритуалом. Мг… До корабельної компанії хоча б завітали? Я вже не кажу про арешт та допит.

- Не повіриш, навіть арешт був. Правда, якомога таємніший. А Німідор особисто поговорив з власником компанії. Результату, звісно, це не принесло, бо на чоловіка також було накладено закляття - і той помер, так і не розповівши нічого.

- Йогпермар скислий. Та що ж таке?! Крізь одні заклинання, які ніхто не контролює.

- Хочеш, щоб частину заборонили? Гадаєш, це зробить життя легшим?

- Та ні. То я так, не подумавши. Просто мене бісить, що не вдається все навколо контролювати. Хоча якщо заспокоїтись, то стає зрозумілим: воно мені й задарма не потрібно.

- От і залиш все це тим, кому воно потрібно.

- Я б і залишила. Навчалась, гуляла, створювала. Так ні - прийшли ви зі своїм орденом та статусом “Спостерігача” - і все спаскудили.

- На століття це не розтягнеться. Розберемось з темними магами, демонами…

- Новою релігією, - знов перебила я декана.

- Так, новою релігією - і зможеш спокійно сидіти у своїй майстерні та виробляти артефакти.

- Та як би... Знов якась халепа вилізе. Дупою відчуваю.

- До речі, я бачив тут поряд бібліотеку. Не хочеш в неї зазирнути? Раптом знайдеш ще якусь корисну книжку. З твоїм талантом притягувати до себе незвичні речі - все можливо.

- Звісно, хочу. Коли це я відмовлялась від цікавої літератури? Головне, щоб я розуміла мову, якою написані книжки. Он у Вальдегора у вежі їх кілька шаф, та жодної не змогла прочитати - поки що. Тому сходимо туди всі гуртом.

- Куди сходимо? - входячи, запитала Фіона. У руках дівчина тримала велику миску тушкованих овочів.

- До місцевої бібліотеки, - відсуваючи стілець від столу, щоб звільнити доступ, відповіла я.

- Усі підемо. Може, нарешті знайдемо відповіді, а то не багато охочих розповідати та пояснювати, - додав Атарільдо, що йшов одразу за Фіоною.

Лавер шпильку пропустив, наче вона його не стосувалась.

- А ти що скажеш? - це я запитала в похмурого Гора.

- Сходимо. Сподіваюсь в бібліотеці не отримати ще одного раптового спадкоємства, чи то далекого родича.

Схоже, думки про спорідненість з тим чоловіком, не давала спокою вампіру.