Раді Вас бачити!

16 Смарагдия 158р.

Вільні Землі

Я незадоволено сопіла за спиною декана. У місті стільки всього важливого відбувається, а ми знов мандруємо розбитою дорогою. Хоча саме в цьому місці вона непогано збереглася. Та цьому лісу, здавалось, ні кінця, ні краю не буде, а високі крони якого не рятували від спеки. Зірка стояла високо в небі й добряча напікала нам голови.

Лавер раптом зупинився, дістав флягу, зробив ковток води, а після хлюпнув трохи у долоню та вмив спітніле обличчя. Спека стояла така, ніби ми знаходились на півдні материка, а не на півночі. Дивно, як при такій температурі листя не зів’яло. Я вже давно йшла лише в одній сорочці, сховавши до браслету туніку з плащем. Хотілося туди й штанці засунути - мої голі ноги навряд збентежать декана, а сорочка досить довга, щоб прикрити сраку. Та ось дивні місцеві комахи кусали досить болісно.

- Як ти? - запитав мене Лавер, протягуючи флягу.

- Ще трохи - й не втримаюсь, роздягнусь і вкриюсь лускою, - чесно відповіла я після того як також зробила ковток води. - Звідки така спека?

- Через зламний артефакт, - впевнено відповів чоловік. - Щойно його знайдемо й знешкодимо - стане легше дихати.

Це був не перший артефакт, який ми знешкоджували, поступово очищуючи Вільні Землі.

- Нам туди, - промовив Лавер після короткої перерви.

Піднявши ліву брів, я з недовірою глянула у вказаному напрямоку - суцільні зарослі. Та на щастя, серед них була майже непомітна доріжка, яка колись вважалась офіційною дорогою - про що свідчила плитка під ногами.

***

Невеличкий замок повністю поглинув плющ, залишивши вільним лише шпиль. Зелене павутиння обвило мури так щільно, що крізь нього майже не проглядалося каміння - ніби сам ліс вирішив повернути собі це місце. Плющ здіймався по стінах, зриваючи на своєму шляху залишки давніх емблем, закриваючи вікна та забиваючи щілини у вежах, перетворюючи колись горду будівлю на щось спляче, сховане, майже мертве. Лише шпиль - тонкий, загострений, мов стріла - пробивав собою небо, ще тримаючись за своє минуле. І, здавалося, саме він одним своїм виглядом кричав, що тут щось не так. Надто цілим він був для споруди, яку природа вже почала перетравлювати. Як кістка, що не хоче ламатись.

- Намагайся не чаклувати, - попросив декан, дістаючи сокиру.

У мене сокира також була, але вона лежала в браслеті, а щоб її дістати - треба скористатися магією. Тож я поступила простіше - трохи збільшила пазурі.

Вхід до замку очистили досить швидко, навіть втомитись не встигла. Та за порогом на нас очікував черговий сюрприз - все подвір’я було вкрите кригою. А ще моїх вух долинуло ледь чутне дзинчання. Наче бджолиний рій.

- Й що далі? - запитала я.

Одяг зі схованки діставати не поспішали, та й кроку вперед зробити не наважувались.

- Потрібно знайти винний в цій аномалії артефакт. Та де його шукати?

- Я чую сторонній звук. Це може бути він?

- Скоріш за все. Ходімо туди швидше, поки самі не перетворилися на кригу.

Я трохи постояла, щоб краще зосередитись та визначитись з напрямком.

- Нам туди, - й вказала на вежу.

- Туди так туди, - погодився декан.

Але не встигла я й кроку зробити, як він, спіймавши мене за руку, голосно вигукнув:

- Стій!

Зупинилася я дуже вчасно. Крига почала розповсюджуватись за поріг замку, майже непомітно захоплюючи нові території.

- Я можу обернутися й долетіти до вежі, - запропонувала вихід.

- Мене підняти зможеш?

Декан розумів, що без магії дістатися потрібного місця не зможемо, та іншого плану зараз в нас не було. Навіть якщо зачинимо ворота - закляття вже вирвалося на волю.

***

Добре, що вежа мала невеличку площадку, де я змогла приземлитися. А ще краще, що декан погодився на використання полум’я драконів, щоб звільнити від криги клаптик поверхні. Двері, що вели в середину, я легко вибила хвостом - настільки трухляві були.

Всередині криги не було. Та все одно почувалась там невпевнено - наче в якийсь фільм жахів потрапила. Йшли обережно, один за одним: спочатку я, потім декан. Самідір, у вигляді білки, сидів у мене на плечі, не ризикуючи до чогось торкатися, лише напружено розмахував своїм хвостиком.

Спустившись на кілька поверхів, ми опинились в покинутій лабораторії-майстерні. Посеред залу стояла прозора сфера, в якій іноді спалахували блискавки. Сумнівів не було - саме це і є артефакт. Усе довкола - включно зі сходами й стінами - було в пилуці та павутинні, а чарівна куля сяяла, наче її нещодавно полірували.

- Є ідеї, як його вимкнути не розбиваючи при цьому? - запитала я.

Лавер трохи здивовано на мене подивився. Непогано знаючи мене, він сподівався, що саме я запропоную її розбити.

- Треба подумати. Гадаю, в нас є трохи часу на роздуми. Спершу треба її дослідити.

Я й дала. А сама - залишивши зосередженого чоловіка - спустилась ще на один поверх.

Цього разу це було більш схоже на вітальню.

Дивани, крісла, столики, шафи - і все це щільно оплетено павутинням. Світла не вистачало, тому одразу й не помітила, що у кріслі хтось сидів. Підійшовши ближче, щоб краще роздивитися, я зрозуміла, що це був чоловік. Колись. А зараз - висушена мумія, яка тримається лише завдяки павутинню. Зачепеш не обережно - й розвалиться.

- Ята! - почула я оклик декана. - Де тебе носить?! Бергар кульгавий… Нічого собі. Сподіваюсь, ти тут нічого не чіпала й тим паче не чаклувала?

- Лише роздивлялась. Бо в мене якесь дивне відчуття від цього павутиння. Прихованої небезпеки.

- Тоді мені не здалося. Мені також моторошно від неї. Наче хтось розставив пастку й на мене полює.

Ага, так і повірила. Та замість цього запитала інше:

- Це тому ти зараз наче вуж звиваєшся, щоб її не торкнутись, та все одно крадешлся до мумії?

- Саме тому, - і замовк підійшовши ближче, щоб краще роздивитись мерця. Декану було цікаво дослідити все, що оточено магією, та він не наважувався.

- Так, - наче вирвався зі сну. - Спочатку нам потрібно вимкнути артефакт.

- Саме вимкнути? - здивувалась я.

- Саме вимкнути. Ходімо, дещо покажу. Тобі буде цікаво, - й, повторивши вже перевірений спосіб пересування крізь павутиння, підійшов до мене.

Цікаво мені справді було. Артефакт протягом невідомо якого часу накопичував магічну енергію, яка при необачності ризикувала вибухнути з непередбачуваними наслідками. Тому варіант “розбити чи зламати” - нам не підходив. Та, на жаль, і вимкнути його самостійно ми не могли. Потрібен був спеціаліст, а не артефактом - недоучень. І тим паче не бойовий маг.

- Намалювати з усіма подробицями зможеш? - десь за пів години, здавшись, запитав Лавер.

- Так.

- Тоді малюй. Сподіваюсь, за три дні, ця частина лісу не встигне перетворитись на крижане королівство, а я за цей час знайду того, хто впізнає артефакт, та допоможе - без зайвих питань.

Останнє декан наголосив спеціально - щоб я заспокоїлася й не хвилювалась через зайвих гостей.

18 Смарагдия 158р.

Маг-Рівік

Спокійно повернутися до навчання - таким було моє бажання. Тим паче семестр закінчувався, а іспити на носі. І навіть ілюзія, що всі незгоди позаду, відвідала мене впродовж перших двох уроків.

На геології ми вивчали особливості штучних мінералів, а на зілляварінні - як за допомогою закляття можна змінити призначення зілля.

А от в обід відчуття наближення всесвітньої катастрофи повернулося. Причиною цього стали чергові новини: по місту почали знаходити обвуглені чоловічі тіла. Зранку було відомо про чотирьох загиблих, а до обіду знайшли ще п’ять. Й щось мені підказувало: на цьому не закінчиться.

З неспокоєм на душі я йшла на наступний урок, але так і не змогла на ньому зібратись. До купи турбот додалася не менша купа обіцянок. Засмучення Улли передалося й мені. Я, звісно, із задоволенням підтримала рішення подружки залишитись в Маг-Рівіку та не повертатися додому. Навчатися наступний семестр їй вже доведеться в борг, та не це стало смутком на її душі. Розірвання відношень, навіть і таких складних як у Улли з родиною, ніколи не проходить безслідно. Треба якось зібратися лише вдвох - посидіти, поговорити… або помовчати, що також інколи потрібно.

Урок артефактики нагадав мені про Вільні Землі та прилад, що вийшов з ладу. Сьогодні треба обов’язково зайти ще до декана та запитати, чи знайшов він як знешкодити артефакт.

Тяжко. Й не знаю, яким саме місцем, але відчуваю це літо не буде таким приємним, як минуле. Ой, не буде. Як і сьогоднішня ніч.

Три дні тому я отримала лист від Террі, в якому був вкладений опис ритуалу поєднання та передачу життєвої енергії. Звісно, сама проводити його я не ризикнула, а отримала консультацію від вчителя Гора. Пан фот Хейнн якраз перебував у вежі приятеля.

Чоловік ретельно дослідив старовинний сувій та виніс вирок: ритуал справжній і може дійсно допомогти врятувати життя. Та в нього є один недолік - він тимчасовій, і відтворити його вдруге в тій самій парі не вийде. А ще він погодився допомгти його провести, щоб ми чогось не переплутали та не накоїли лиха більше, ніж вже чекає на наш світ. Також попередив, що потрібні будуть ще розумні. Ось тут я замислилась. Улла, Філл та Гор звісно одразу погодились допомогти. Та нас чотирьох було замало. Лавена також хотіла взяти участь, та дівчина майже не володіла магією - а точніше зовсім. Ті крихти, що давала обрана нею раса, хіба що в лісі не заблукати вистачало - й то, скоріш за все, це був інстинкт. Встало питання: кого покликати? Когось, в кому можу бути цілком упевнена.

- Ята, - відволік мене голос Біри, що сиділа поруч зі мною на артифакториці, - яку тему візьмемо?

Цього разу магістр Шиппер задав командне завдання - одне на двох.

Я уважно подивилась на неї і замислилася одразу над двома питаннями.

За останній час ми з нею досить добре зблизились, і в спілкуванні з нею я відчувала щирість. Та вона була з родини артефакторів - чи не висить не неї черговий витвір, що не дозволяє відчути справжні емоції? Не висить. Щоб зрозуміти це, мені вистачило лише декілька секунд, і я пригадала ще один лист від свого друга-провидиця. Террі бачив Біру в моєму майбутньому як союзника, а не ворога.

- Давай обговоримо це в бібліотеці, - запропонувала я. - Тільки почекай мене там, мені треба ще з кимось словом перемовитись.

Й залишивши дівчину я побігла шукати Віткара.

Кого б шостим взяти?

19 Смарагдия 158р.

Дикий Ліс, Маг-Рівік

Ритуал розпочали проводити опівночі.

Попередньо намалювали на землі гектограму, додали потрібні руни. Також розставили смолоскипи, які спочатку змочили в суміші спеціального зілля та олії.

У кожен промінь зірки встали Філлігран, Улла, Вальдегор, Біра, Віткар та Леорі. Хотілося б покликати Олдрі з Фіоною та Вандой, але в дівчат була нічна зміна в лікарні. Покличу наступним разом, - просто в гості, чаю попити з солодкими коржиками.

А от з Леорі вийшов повний експромт. Я вже хотіла розповісти декану й його, запросити, як нас із Віткаром випадково підслухав хеда. Довелось взяти з нього клятву про нерозголошення - як і з Біри.

Гектограма була непростою. Усередині неї був витягнутий ромб, в один кут став Соренто, в інший - я. Обидва тримали в руках незапалені свічки. Пану фот Хейнну належало стояти за межами малюнка з сувоєм, а решта учасників ритуалу тримали дзеркала, спрямовані до центру кола.

Завершивши приготування, я за допомогою магії запалила свою свічку, а пан фот Хейнн почав ходити колом читаючи заклинання. Його голос лунав впевнено і чітко. Гектограма в потрібний час засвітилася, а разом з нею - і дзеркала.

Вогонь із моєї свічки збільшився та охопив мої руки. Було боляче, луска захищала від опіків. Тим часом голос пана фот Хейнна ставав дедалі гучнішим, а заклинання - суворішим, майже наказом.

Піднявся вітер. Його виття поєдналось з шумом гілок дерев. З’явились блискавки - та почали “водити хоровод” навколо нас. Друзям було лячно, та ніхто з них не ризикнув відступити чи втекти. Стояли й міцно тримали дзеркала, навіть не намагаючись ворухнутися.

Раптом полум’я з моїх рук, охопивши повністю мене, перекинулось на малюнок на землі.

Наче час завмер. Мені навіть не вдалося набрати в легені повітря, як вогонь дістався Соренто й охопив його.

Усе закінчилось раптово.

Стих вітер, зникли блискавки, згасло полум’я на землі.

Лише палаюча свічка в руках приятеля свідчила, що ритуал завершено вдало.

І щойно я ризикнула поворухнутися - оголений Рен, впав на землю.

- Він живий, - випередив мене фот Хейнн. - Лише без свідомості.

- Нам вдалося? - запитала я, все ще не вірячи, що хоча б на одну проблему меньше.

- Так. От доказ, - і вказав на невеличкий малюнок на грудях, саме там, де знаходиться серце. - Тепер ваші життя пов’язані на дванадцять років.

- Хоча б стільки, - відповіла я, намагаючись не сильно роздивлятися приятеля.

Вогонь повністю знищів наш одяг, лише волосся чудом вціліло. Мені-то що - луска прикриває. А от Соренто... Я помітила на ньому кілька старих шрамів: один - на плечі, інший - трохи нижче пупка. Такі залишаються після поранень, коли погано лікують.

***

Спати хотілось неймовірно, тому я навіть не стримувалась від чергового позіхання, йдучи до школи. І не я одна - друзі, що йшли поруч, також ледь встигали прикривати рота.

На диво, ніхто з зустрічних знайомих не зупинився і не поцікавився, чим ми таким займалися у ночі. Таємницю байдужості всіх пліткарок розкрила Фіона. Дівчина також була не висипана - але зовсім з іншої причині.

Вночі було знайдено ще три обгорілих тіла. Два - на вулиці, а третє - в будинку. Але не це найголовніше. Останнє тіло належало Руперту Суфо, і згорів він разом із будинком Санрея Наоса. А єдиний, потенційний свідок підпалу перебуває в непритомності. Охоронцю маєтка взагалі пощастило, що його помітили та врятували. Шкода, що жодне заклинання не допомогло привести його до тями.

Спати одразу перехотілося всім, хто чув цю розмову. А я навіть відчула в повітрі запах попелу - на який одразу не звернула увагу через втому.

Бажання піти й подивитися згарище довелось придушити - я розуміла, це не дасть ніякого позитивного результату. А за подробицями краще звернутися до Лавера.

Декан останнім часом частіше почав мені розповідати те, що на думку Німідора, не призначене для моїх вух. Наприклад, про долю інті, що приходив до крамниці пана Прієра.

Загадковий чоловік все ще перебував під слідством й розповідати про свої справи та зв’язки не поспішав. А ще декан додав, що після втечі «Пиріжечка» встановили нову систему безпеки.

Та, на жаль, одразу поспілкуватися з Лавером не вдалося. Фіона розповіла, що декан й досі перебуває в Вежі.

Довелося йти на уроки сподіваючись, що почуті новини дадуть зосередитись на навчанні.

20 Смарагдия 158р.

Маг-Рівік

З Лавером зустрітися вийшло лише сьогодні.

Виснажений, стурбований. Давно я його таким не бачила, й одразу захотілося залишити в спокої, дати відпочити. Та, помітивши мене на перерві, він попередив, щоб я зайшла до нього після занять - бо є важлива розмова. Не знаю, наскільки розмова й справді була важливою, але чекати на самоті в вже такому рідному кабінеті довелось довго - я навіть задрімати встигла. Спокійний сон - це те, чого в останній час мені не вистачало.

Не знаю, скільки проспала, зручно вмостившись у кріслі, та коли двері відчинилися, я одразу прокинулася і солодко позіхнула.

- Вночі треба спати, а не таємні ритуали проводити.

- По-перше, ритуал був один. А по-друге: який він таємний, коли ти про нього знаєш? - відповіла я, навіть не здивувавшись, звідки Лавер дізнався, чим ми займалися минулої ночі.

- Хоча б відало? Почекай, не відповідай. У вас вийшло, інакше б пан Ер’Крен не спав весь учорашній день на лекціях, а лежав під грудою землі в Дикому Лісі. Чи ходив би у вигляді чергового виду немерця.

- Так. Пан фот Хейнн підтвердив, що на дванадцять років Соренто захищений від дії прокляття. А чому ти на мене не злишся? - здивувалась я, нарешті зрозумівши, що не відчуваю очікуваних емоцій від декана. - Хвилинку, зараз моя черга здогадуватись.

Я на мить завмерла, уважно вдивляючись у втомлені очі ілліна. Здається, навіть нові зморшки помітила.

- В тебе якась неприємна, особливо для мене, новина! - здогадалась я.

- Так. Знешкодити артефакт, так, щоб не зробити гірше, своїми силами нам не вдасться. Нам потрібен спеціаліст.

На хвилину здалося, що зараз моє серце проб’є грудну клітину й піде самостійно гуляти на волі. Але я зібралася і заспокоїлася. Вдих-видих. Вдих-видих.

Вічно берегти таємницю про Вільні Землі не вийде, сама ж уже купі народу розповіла. Та й вважати цю територію лише своєю - егоїстично, особливо щодо тих, хто там жив та їхніх спадкоємців.

- І кого вирішив покликати? - запитала я.

- Є в мене один знайомий артефактом. Він не є членом ордена, але я йому довіряю більше, ніж собі.

- Яка солодка рекомендація. Аж на язик прилипла. Я дам згоду при одній умові: спочатку хочу з ним поспілкуватися, а вже потім вирішу, чи можна йому довіряти.

- Ти чогось боїшся. І це не просто втрати особистої схованки. Це щось більше. Не поділишся?

Я зітхнула і знов подивилась прямісінько в очі співрозмовника.

- Боюсь. Я боюсь, що ми випадково можемо знайти там таке, що знищить весь світ. А ще більше боюсь, що це зробить один з тих, кому я довірюсь. Зрадить мене, скориставшись моєю недосвідченістю. Не хочу втрачати черговий дім. Я щойно почала до нього звикати.

- Ти рідко говориш відверто. Можеш не вірити, але я також не хочу, щоб цей світ зник, бо навряд Головний відкриє для порятунку шлях в інший... Артефактор прибуде на початку наступного тижня, тоді я вас і познайомлю.

- Ліс за цей час не перетвориться на суцільний льодовик?

- Ні. Заклинання дуже повільно розповсюджується.

- Сподіваюся, прискорюватись воно не збирається. До речі, ім’я в цього мага є?

- Звісно. Його звати Хейл Янг.

Назване ім’я мені нічого не сказало. Навіть натяку ніякого не було, до якої раси відноситься його носій. Але щось в ньому було таке, що змусило мою пам’ять ворухнутися. Я чула це ім’я. Та де? І коли?

Мозок знов погрожував вибухнути від моїх зусиль згадати, тому знов довелося вдихати і видихати, поки не заспокоюсь.

- Що там з пожежею? - запитала я, змінивши тему розмови.

Лавер тяжко зітхнув і з хвилинку помовчав перед тим, як почати розповідати.

Виявилось, що з цією пожежею не все так просто, як здавалося на перший погляд.

За маєтком постійно стежили та готували шпигуна для проникнення. І коли настала вирішальна мить для втілення плану - в будинку раптово почалась потужна пожежа, яка залишила по собі одні стіни та тіло.

При ретельному обстеженні виявилось, що загиблий - Руперт Суфо. Видихати з полегшенням, що одною підозрілою особою менше - рано. Деякі маги мають сумніви у результатах всіх проведених експертиз.

А ще було знайдене тринадцяте тіло. І, судячи з часу розпаду - перше. Саме з нього, ймовірно, почалися ці вбивства.

І мене одразу пролунала в голові думка: а що, коли смерть Суфо взагалі не пов’язана з попередніми? Вголос її навіть не довелось озвучувати - по обличчю декану було видно, що не тільки я здогадалась.

На завершенні нашої розмови Лавер розповів про арештованого Навід Дурга. Той нарешті висунув умови, на яких згоден співпрацювати. Що саме він хотів - декан не знав, бо про це стало відомо лише сьогодні по обіду.

По завершенню розмови я попрощалась та пішла додому, до Лісового Будинку, готуватися до приходу гостей.