Раді Вас бачити!

01 Травневия 158р.

Дикий Ліс, Маг-Рівік

Квіти ми цього разу пішли збирати вчотирьох: я, Улла, Філл та Лавена. Звісно, всі дружньо позіхали, та це не стало на заваді доброму настрою. Вночі ми добре погуляли, зустрічаючи Еудірон. Знову були танці, ласощі та ігри. Єдине, чого не було - на відміну від торішнього свята, - це безтурбоття. Вдивляючись в обличчя розумних, я намагалась з'ясувати, чи не переховується за ними черговий демон. Чи не пов’язані вони з темними магами й не спостерігають за мною та моїми друзями, очікуючи слушної миті, щоб нашкодити. Але тут, у Дикому Лісі, місці, якого боялися майже всі розумні, я відчувала безпеку й мала змогу хоча б трохи розслабитись.

Ми вже повернулися додому, коли на землю приземлився чорний клубок туману. Злякатися, на відміну від Лавени, я не встигла, бо емпатійно відчула відсутність загрози. Й дійсно - щойно туман розвіявся, наші очі побачили Вальдегора. Вампір, як і обіцяв, повернувся після двох місяців навчання у фот Хейнна.

***

Спокійно відсвяткувати день народження Улли не дав декан. Чоловік з’явився в розпал вечірки в гуртожитку й майже за руку витяг мене на подвір’я. Влаштовувати показну істерику я не поспішала, даючи змогу пояснити свої дії. Й, на жаль, причини були дійсно важливі.

Зникла Айша. Це мене не дуже засмутило, хоча дівчина перестала мене діставати, що спочатку здавалось дивним. Ходила повз, незадоволено сопіла, кидала погляди, проте ані слова не промовила, ані підніжку не поставила. А останні два тижні я її взагалі не бачила - вважала, що вона готується до весілля. Тому перше, що спало на думку: Айша втекла, щоб не виходити заміж за нав’язаного батьком нареченого. Така ж сама гадка була й в родині, та, на жаль, - ні.

Коли провели обшук у кімнаті дівчини, виявили багато чого цікаво та протизаконного. Від кісток людських немовлят до зниклої з бібліотеки книжки. На жаль, книжка постраждала - з неї вирвано десь третину сторінок. Допит подружок також ні до чого не привів. Ті плакали та клялися, що не здогадувались про таємну сторону подружки. Я їм не вірила, Лавер також. Як і голова магічної варти разом з Німідором. Тому зараз з ними працювали маги-менталісти, намагаючись дізнатися, що їм відомо.

Розповівши про це, декан одразу телепортував нас до дверей магічної варти, щоб я подивилась, чи не пов’язані ці дівчата з демонами. На жаль, окрім мене, розгледіти тіні мало хто міг.

08 Травневия 158р.

Віклоуд

Пропрацювавши трохи більше року, мені довелось звільнитися з “Ведмедика”. Я одразу ж запропонувала Уллі зайняти моє місце - подружка погодилась, зайві гроші в неї не водились. З артефакторною крамницею розлучатися не поспішала, тим паче пан Прієр із розумінням ставився до моїх раптових прогулів, які з задоволенням заповнював Юдіан.

Звісно, я поскаржилась Лаверу, що через їхні інтриги, мені довелось втратити частину доходів. На що декан, здивовано піднявши праву брів, замість відповіді поцікавився: нащо мені взагалі працювати, коли маю вражаючий - як для чужинки - рахунок в банку? Питати, звідки він про це дізнався, - марна трата часу, хоча й досить цікава. Гноми мене переконували й клялися, що вся інформація про клієнтів та їхні рахунки - конфіденційна.

Тож, скориставшись тим, що в мене з’явився вільний час в особистому розкладі, а світла частина доби збільшувалась, декан продовжив обстеження Снігового Шляху. А точніше - ми дійшли до міста Віклоуд, розташованого на узбережжі західного моря Лазур. Й хотілося б сказати, що я нарешті побачила океан, та ні - попереду лежала купа островів. Їх,звісно, не було видно, та все ж.

Сам Віклоуд нагадував Лумінен, хіба що був менше зруйнований. Трохи поблукавши вулицями, ми нарешті знайшли уцілілу частину міста. А от із портальною вежею нам не пощастило. Її повністю завалило камінням, начебто хтось навмисно створив там цілу гору. Досвід в розбиванні завалів в мене вже був, тому проблем з очищенням не мало виникнути. Та на моє здивування, декан одним заклинанням очистив майданчик від брил. Сил на це пішло чимало - про це свідчало зблідле обличчя чоловіка, - та результат вражав. Мені на таку роботу знадобилось би кілька днів, а то й тиждень. Звісно, одразу захотілося попросити навчити цьому заклинанню, та довелось відкласти на потім, бо під завалом знайшлась не тільки телепортаційний майданчик, а й де що інше.

Закам’янілі тіла чудовиськ.

Я не втрималась і потикала в них підібраною з землі гілкою. На щастя, монстри не ожили.

- І що з ними робити? - запитала я, ретельно оглядаючи велетнів.

- Навіть гадки не маю. Та краще їх розбити. Про всяк випадок.

Ламати в мене добре виходить, тому за десять хвилин від чудовиськ залишилась лише купа дрібного каміння.

- Що далі?

- Давай ще трохи погуляємо містом, я наберусь сил - і повернемось додому.

- Добре.

Гуляли ми й справді недовго, бо коли дійшли до узбережжя, я відмовилась іти ще кудись. Серін сідало, і переді мною розкинулось неймовірне видовище - захід зірки. Ми зупинилися на краю кам’янистого берега, де хвилі ліниво билися об скелі, залишаючи сиві пінні сліди. Повітря пахло сіллю та водоростями.

Небо розливалося фарбами - наче хтось пролив у височінь червоне вино, додав туди бурштиновий мед і мазнув фіолетом по краях. Світло пливло по хвилях, грало на обличчі Лавера, що стояв поруч, мовчки, теж дивлячись на горизонт. У такі миті навіть дихати не хочеться - щоб не злякати магію.

Я сіла просто на землю, підтягнувши коліна до грудей, загорнувшись у накидку. Вітер бавився моїм волоссям, а думки ставали тихими. Просто є я, є світ - і більше нічого. Жодних демонів, жодних тіней, жодних питань без відповідей. Лише зірка, що повільно опускається за край води, як спогад, що йде в минуле.

Так і просиділи, доки останні промені не сховались за горизонтом, залишивши по собі лише присмак тиші.

15 Травневия 158р.

Маг-Рівік

Я щойно повернулась додому, де на мене чекала радісна Лавена. Ледь переступила поріг, як подружка поділилася новинами:

- Мене до театру взяли. На головну роль.

Я напружилась - недобре відчуття охопило мене.

- Це в який? - намагаючись зберегти спокій, запитала я.

- У той, що знаходиться біля площі, де раніше працювала дівчина, кімнату якої ми оглядали. Пам’ятаєш?

- Так.

- От замість неї взяли мене. Точніше, замість неї буде інша актриса, а я замість тої. Ти зрозуміла?

- Звісно. Але ти тепер не надто пізно будеш повертатися додому?

- Приблизно як і ти після змін в “Ведмедику”.

- Але ж я телепортувалась, а ти ж сама...

- Я не розумію, ти що не рада за мене?

- Рада. Звісно рада. Але дуже хвилююся про твою безпеку. Тут тебе, може, й не викрадуть, але є звичайні грабіжники, не кажучи про демонів та темних. Треба подумати, як тебе зустрічати.

- Можеш не хвилюватися. Я вже домовилась з Гором. Спочатку він буде мене супроводжувати, а там подивимось як діло піде. Може, мені не сподобається, й доведеться піти.

- Хай краще сподобається, - побажала я, розуміючи, що подружці потрібна моя допомога в цьому. - Але пообіцяй, сама вночі по місту не ходити. Обов’язково дочекайся Вальдегора.

- Обіцяю. До речи, він каже, що мені потрібно й самій навчитися себе захищати. Тому завтра на тренування я встаю з вами.

Оце добра думка. Я за неї ж одразу схопилася, запропонувавши разом сходити до збройної крамниці та підібрати меч.

***

Портові доки - наче медом намазані для злочинного світу. Чого тут тільки не відбулося за дві години нашого з Вальдегором спостереження! І продаж якогось товару в бочках, і обмін шухлядками, і поділ вкрадених гаманців, і наймання повій - та тут же статевий зв’язок між ними. Й телебачення не потрібно, чи інтернету. Іноді навіть ніяково ставало. Добре, що вампір це ніяк не коментував.

Спочатку здавалось, що ми марно витрачаємо час на перевірку плітки, яку вчора почув Вальдегор в одній корчмі, коли гуляв вночі містом. Та терпіння було винагороджено. Нарешті в провулку з’явився добре вдягнений чоловік з охороною, а хвилин за десять на зустріч з ним підійшла інша група. Ці тягли досить велику та важку скриню - в неї з легкістю могла поміститися Лавена чи Олдрі.

Спочатку почалися торги, бо початкова ціна не влаштовувала жодну зі сторон. Покупець вважав, що робота була не така вже й важка, а продавці навпаки - розповідали про втрати. Та в решті вони зійшлися в ціні й розішлися задоволені. Розійшлися й ми: я пішла за покупцем, а Гор - за продавцями.

Намагаючись пересуватися якомога непомітніше, я трохи відстала, та все одно встигла помітити, куди занесли скриню. У будинку так і не спалахнуло світло, та я все ж змогла розібрати вивіску над дверима: “Наран. Корабельні перевезення”. Постоявши трохи під дверима, я прислуховувалась, намагаючись з’ясувати, що відбувається в середні будинку. Та марно. Тиша така, наче слух втратила, а разом й нюх - бо зовсім не відчувала запахів. Дивно. Дуже дивно.

Тому наступний мій крок важко назвати розумним, навіть я це розуміла, та іншого виходу не бачила - боялася втратити слід. Обережно, щоб двері не скрипнули, я їх штовхнула. На диво, вони відчинились.

У коридорі було порожньо, але не темно. Ледь палаючі світильники, розвішані на стінах, дозволяли огледіти місце, де я опинилась. І першим, що я зрозуміла - стало усвідомлення, що знаходжусь де завгодно, тільки не в конторі корабельних перевезень. Озирнувшись, щоб переконатися в догадці, я побачила як навколо дверної рами руни - дуже схожі на ті, що були в Лісовому Будинку. Одразу себе вилаяла, бо до цього вважала, що в мене ексклюзивний будинок. Та й загадку будинку Наоса так і не було разгадано.

Коридор був довгий та досить вузький, з купою дверей з обох сторін. Самідір, зістрибнувши з плеча, понюхав підлогу й рушив углиб. Я - за ним, обережно переступаючи, боячись щоб при цьому не скрипіли граючи під ногами дошки.

Біля однієї з дверей Дір зупинився та, дочекавшись мене, знов заліз на плече. За дверима було тихо, тому ризикнула вдруге. Світла тут не було, та освітлювальні кулі для мене - не проблема.

Цього разу я потрапила до кімнати - звичайної такої вітальні: дивани, крісла, буфети та низьки столики. На стінах - шпалери з квітами, на підлозі - килим, у відкритих шафах - невеличкі скриньки, пляшки й навіть книжка. А от чого не було - так це вікон. Навіть натяку. Й взагалі складалось враження, що ми знаходимося під землею. Може, це через запах затхлого повітря?

І, звісно, тут не було “купця”, але Самідір не просто так зупинився саме біля цих дверей, тож я вирішила перевірити зміст шаф.

В пляшках - алкоголь. У скриньках - дрібнички: папір чи пір’я. Правда, в одній я знайшла сушене листя - смердюче, краще б і не відкривала. Книжка взагалі розчарувала - збірник п’єс.

- Й що ти тут хотів мені показати? - тихенько запитала я фамільяра.

Звісно, він мені не відповів. Та коли я загасила світло, Дір смикнув мене за волосся, змусивши тим самим подивитися вгору. Й мушу сказати - було на що. На стелі була намальована справжня пентаграма, яку при світлі було не помітно.

Пентаграма була неактивна, загрози не несла, тому я спокійно повернулась до коридору, гадаючи, скільки ще таких малюнків заховано в цьому приміщені.

Пройшовши до кінця коридору, я опинилася біля широких сходів, що вели вгору.

Озирнулася - на всяк випадок. За весь час мого перебування тут я не зустріла жодної живої істоти. Та й неживої також. Навіть “купець” кудись подівався - я ж під дверима простояла хвилин десять, не більше. Усе це було аж занадто схоже на пастку. Сподіваюся, якщо це так, зможу без перешкод звідси телепортуватися. Цікаво, а повернутися назад зможу?

От знову думки кудись не туди пострибали.

Інколи старі звички давали про себе знати, тому в мене рука самоволі піднялась, щоб перехреститися. Зупинилася вчасно - навряд це зараз допоможе. Тож, набравши повні легені повітря, я ступила на першу кам’яну сходинку, тримаючись якомога ближче до стіни.

Пройшовши десь половину, я почула гул голосів - наче натовп читає молитву. Майже вгадала. Натовп був - вдягнений в мантії, з капюшонами та масками на обличчях, - проте читав він зовсім не молитву, а невідоме мені заклинання.

Спочатку я злякалась, що мене помітять, тому приклала максимум зусиль, щоб злитися зі сходами, на яких я майже лежала. Та швидко зрозуміла - на мене ніхто не звертає увагу, вона була вся прикута до вівтаря розташованого по центру величезного залу. По колу, наче колони, стояли велетенські кам’яні статуї - шістнадцять штук.

Роздивлятися інтер’єр довго не вийшло - мого носа торкнувся запах свіжої крові. Я ризикнула й підповзла ближче, наче справжня ящірка.

На вівтарю лежала оголена дівчина, скляні очі якої свідчили, що життя залишило її. Як не намагалась, щоб переконатися в зворотному - гул заважав почути биття серця.

Я розізлилася. Здебільшого на саму себе - бо якби не витрачала час унизу, був би шанс врятувати. Та довелось відкласти докори сумління, бо до вівтаря підійшов чоловік.

- Встань! - наказав він голосом, від якого навіть мені захотілося підвістись на ноги та стати струнко.

Стрималась вчасно, а от дівчина ворухнулась, заплющила очі та підвелася, зовсім не соромлячись голого тіла.

Що за?!.. Якого біса тут коїться? Вони що, немерців тут створюють?

- Йди за мною! - пролунав наступний наказ.

Дівчина з легкістю, що не притаманна мерцям, зістрибнула з вівтаря та пішла слідом - у протилежну від сходів сторону.

Натовп почав рухатись, тому шанс стати поміченою зростав. Не гаючи часу, я повернулася до сходів, а потім - наче за мною гналися - вибігла з приміщення. І вже опинившись на вулиці, десь кварталів так за п’ять від “Наран. Корабельні перевезення”, зупинилася, щоб перевести дух та зібратися з думками.

Так.

Для початку треба поговорити з Вальдегором. І не просто поговорити, а обговорити все, що я бачила, та скласти наступний крок наших дій. Шкода що вампіра поряд зі мною не було - він би краще зрозумів, що за ритуал я там спостерігала.

Звісно ж, з першого разу телепортуватися до Лісового Будинку не вийшло. І цього разу перешкодою стало хвилювання. Тому додому я потрапила з Гаяв-Току.

Гор, як і домовлялися, чекав на мене вдома з невтішними новинами. Продавців майже одразу вбили розумні в масках, ще й гроші, отримані за продаж забрали. Хоча була одна майже добра новина - вампір забрав з собою ватажка продавців. Отже, нас очікувало ще одне підняття. Сподіваюся, цього разу вдало.

Заховавши тіло в мій браслет, я згадала про кам’яні статуї - і, поки не забула, як вони виглядають, намалювала їх в одному зі своїх блокнотів. А також - дівчину. І маски темних.

18 Травневия 158р.

Маг-Рівік

Стоячи під дверима в очікуванні, коли мені відкриють, я почувалась ніяково. Не спілкувалась, ігнорувала стільки часу, а тут - на тобі, приперлась. Я б і на далі не приходила, не втягувала сторонніх… Та, на жаль, більше ні до кого було звернутися.

До дверей наблизились та зупинились. Мабуть, господар житла впізнав мене за запахом, тому не поспішав відкривати - розмірковуючи чи варто. Так і стояли - по різні боки. Я в очікуванні, він - у сумнівах.

- Мені потрібна твоя допомога, - наважилась я заговорити, спонукаючи перевертня хоча б до якихось дій. Бо й так привернула забагато уваги сусідів. - Це питання безпеки міста.

Двері скрипнувши й відчинилися.

- Проходь, - сказав вартовий, відкриваючи їх ширше. - А чому не світу?

Пройшовши всередину, я зупинилась та подивилась на нього. Навіть емпатом не потрібно бути, щоб зрозуміти - образа після останньої розмови ще жива. Аж мурахи по спині пробіглися згадуючи той день. Майже два місяці минуло, а наче все відбулося вчора. Я тоді й так ретельно добирала слова, намагалася пояснити ситуацію. Та все одно полаялися.

Нолан ніяк не хотів розуміти, що наше подальше спілкування несе загрозу життю. Перевертень вважав, що здатен постояти не тільки за своє, а й за життя друзів - незважаючи на нещодавній випадок, який, за його словами лише спонукав до дій. І от зараз я прийшла за тим, чого намагалась уникати.

- Подивись, будь ласка, на цей портрер, - й протягла блокнот із малюнком. - Ти знаєш, хто це?

- Так. Це Бертія, донька Севрена Поттен. А чого це вона тебе цікавить?

- Я на днях бачила її мертвою.

- Цього не може бути. Так, дівчина хворіє, але жива. Я сьогодні особисто бачив її матір -, жінка радіє, що донці нарешті стало краще.

- Ото й дивно. Тому я до тебе й прийшла. Слухай...

І я розповіла про те, що бачила в храмі, а також про допит покійника. Цього разу Соренто допомагав Гор, та й злодій був людиною. Він розповів, що йому доручили викрасти хвору доньку Поттенів. Для чого - не знав. Але він зазначив, що з цим якось пов’язаний приїзд королівського мага з Норгреда влітку.

- Тому ти розумієш, чому я прийшла саме до тебе?

- Так. І навіть нікому не розповім про ваші незаконні заняття магією.

- Добре. Я піду, а ти бережи себе.

- Звісно. Як і ти - себе.

Дивне вийшло прощання. Знов стало сумно й ніяково. Наче ще щось мало б бути сказано, але так і залишилось не промовлено.