Раді Вас бачити!

03 Медяния 158р.

Маг-Рівік

Сумісний артефакт із Бірою був виробом, що сигналізував про небезпечне забруднення повітря в шахтах. Такі, звісно, вже існували, проте наш мав звуковий сигнал та вбудоване, разове заклинання очищення. З великим об’ємом він не впорається, але дасть кілька зайвих хвилини щоб дістати та надягти захисні маски.

Магістр був у захваті - навіть допрацьовувати нічого було. Тож ми отримали найвищий бал, а також дозвіл на їх виготовлення та продаж.

У доброму настрої ми прийшли до бібліотеки, де на нас вже чекали не тільки Філл, Гор та Улла, а й Віткар із Леорі та Соренто.

- Які новини? - запитала я, щойно Віткар активував артефакт проти прослуховування.

- З Тідором ми поговорили, - почав Леорі. - Ледь встигли. Він “збирався” залишити місто й поїхати до Окрольта. Ми його вже за містом перехопили. Розмові трохи завадив його супровід, та ми з ними швидко “домовились”.

- Я так розумію, вашій появі перевертень “зрадів”? - запитала я, помітивши синець під оком у приятеля.

- Спочатку так. Але ми поговорили, й він розповів все що знав, - продовжив хеда.

- Та, на жаль, знав небагато, - підхопив Віткар.

Я була впевнена, що саме завдяки його здібностям вдалось “розв’язати” перевертневі язика.

- У нас, як виявилось, відносно нещодавно утворився орден імені святого Варонна, - продовжив металіст. - Цей “святий” ходить по селах і розповідає, що ми вклоняємось лжебогам, і за це будемо горіти у вічному пеклі. Та є вихід - треба прийняти істинну віру та перейти до церкви Великої Трійці.

- А коли саме утворилась ця церква? - не втрималась та перебила розповідь.

- Років п’ять назад, може, більше. Тому пов’язати її створення з появою чужинців не вийде, - відповів Віткар.

- Маю великі сумніви, та потім поясню. Продовжуй.

- Так от. Цей “святий” набрав учнів і вже має чималу паству. У деяких селищах уже навіть зруйновані старі та побудовані нові храми.

- Як наші боги таке могли допустити? - не втрималась та запитала Улла.

- У них, мабуть, є справи важливіші, ніж руйнування десяток-другий храмів, - запропонував Філл. - Недаремно ж Беллатор до Яти звертався по допомогу.

- Може, й так. Але я б на їхньому місці звернув увагу ни цього “святого”, - перехопив розповідь Леорі. - І не тільки богам, але й нам, магам, також не завадило б. Бо нас знов обізвали “породженням темряви” та “слугами демонів”.

- На вогнище живцем спалити не пропонував? - жартома запитала я.

- Й топити в освяченій воді, - серйозно відповів Соренто.

Це уточнення ще більш наблизило мене до однієї думки.

- Коротше. Зілля, яким Тідор облив “дівчат”, було виготовлено саме в храмі Трьох Богів.

- Чергова фігура на шаховому полі, - потерши скроні, промовила я.

- Інтриги - вони такі. Ніколи легкими не бувають, - додав Віткар.

- А де знаходяться ці храми? - запитав Вальдегор.

- Головний - в Алті. А дрібні по селах на кордоні з Доримським князівством та Сарданом. Можливо, ще дсь встигли з’явитися.

- А де зараз перевертень?

- Відпустили. Тим паче, що його супровід почав приходити до тями. А от чи то вони його впіймали, чи хтось інший - не відомо. Затримуватись не хотілось.

- Ще б із цим супроводом поспілкуватись, - наче з язика схопила Біра. - Чому його силоміць тягли до Окрольга? Намагались захистити від впливу нової релігії? Чи ще чогось?

- Треба все ж якось поспілкуватись з цим… як його? - на хвилинку я замислилась. Стільки інформації - не дивно й власне ім’я забути. - Згадала. Гедмарк Халті. Цікаво, що він скаже.

- До нього просто так не підійдеш. І ментальною магією не вплинеш. Голова клану - не просто перевертень. Це альфа. - Віткар аж зітхнув. - Він має природний захист від впливу. Тільки з його добровільної згоди можна з ним зв’язатися телепатично.

Я теж зітхнула. Мої здібності відрізнялись від здібностей того ж Віткара чи Лавера, та, на жаль, мали більш стихійний характер. Й коли здавалося, що ось - я їх приборкала, вони видавали чергову несподіванку.

05 Медяния 158р.

Маг-Рівік

Іспит з елементаристики ми, як завжди складали на подвір’ї школи. Моєю незмінною напарницею в командному виступу була Улла, тому з практичною частиною складнощів не було. У цьому семестрі це був не перший і не останній іспит, де перевіряли здатність магів працювати в команді - попереду чекало ще декілька.

- Яфіт. Ольше. Відмінно! - оголосив магістр Дафстін. - Чекаю вас у наступному семестрі. Далі виходять Фоке та Воджи.

Ми з Уллою на хвильку затримались, щоб подивитись на виступ ельфів, з якими приятелював Філл. І навіть завидки стало, спостерігаючи, як хлопці злагоджено і легко маніпулювали магією. Та заздрість була не довгою - я розуміла: чим складніше заклинання, тим довше його створювати й важче підтримувати. Для вистав - годиться, а от у бою - не завжди. І в цьому ми з Уллою мали перевагу - не ефектність, а ефективність.

07 Медяния 158р.

Маг-Рівік

Отримавши своє “відмінно” з травології, наші дороги з Філлом розійшлися. Альєр пішов до бібліотеки, а я - до кабінету декана. У нас планувався черговий похід до Дикого Лісу. Але на мене чекала там несподіванка.

- Сьогодні вночі вирушаємо до Валкойна, - приголомшив новиною Лавер.

- Нащо?!

Емоції я стримати не змогла - щиро не розуміла, що ми забули в столиці кельтарів? Як на мене, вона була занадто близько розташована до кордону з Вільними Землями.

- Треба з деким зустрітися, - спокійно відповів чоловік. - Зустріч відбудеться в місті, тому похідне спорядження не знадобиться.

- То, може, я також не знадоблюсь? - запитала з надією, що вдасться залишитись у місті та навідатись в гості до пана Халті.

- І яку халепу цього разу ти надумала утворити? - глянувши просто мені в очі, поцікавився декан.

- До іспитів готуватись, - збрехала я, навіть не відводячи погляду.

- Угу. В одній із будівель клану перевертів. Чи ти думаєш, я не знав? Тому збирайся до Валкойна, а я тобі за це розповім, чому не варто зараз лізти до вовків.

Знов шантажує гад. На жаль, я вже звикла й майже не звернула на це увагу, тож попрощавшись вийшла з кабінету. Але додому не поспішала - пішла до невеличкої корчми, де на мене вже чекали.

- Тідор додому не повернувся, - тихенько, майже в саме вухо, повідомив мені Нолан.

Сидячи надто близько один до одного, для сторонніх ми виглядали як закохана пара, що таємно тут зустрічається. Грати в закоханих ми почали десь місяць назад - з ініціативи Сент Луя. Я дуже здивувалась і спочатку запідозрила прихований намір, та швидко переконалась в протилежному. Хоча хлопець досі мав до мене почуття, та все ж розумів, що вони не взаємні.

Справжньою причиною таких зустрічей було звісно те, що Нолан щиро вірив: переховувати від мене подробиці подій - не просто шкідливо, а й украй небезпечно. Тому все, що дізнавався, намагався одразу розповісти - саме на таких зустрічах, які відбувались двічі, а іноді й тричі на тиждень. Ми зустрічались у різних місцях - невеличких корчмах, або парки з набережною. Ховатися не збирались, це лише зайве привернуло увагу. Тож вирішили замаскуватися під закоханих, сподіваючись таким чином уникнути зайвої уваги певних осіб. Виходило не дуже - особливо з деканом. Але ми продовжили цю гру.

- Навіть його друзі не знають, куди він подівся, - продовжив розповідати вартовий.

- В Алті шукали?

- Відправив туди Сталака. Новин від нього ще не було.

- Ти його туди самого відправив!? - вигукнула я трохи занадто голосно, чим одразу привернула увагу інших відвідувачів. - А раптом з ним там щось трапиться?

Я знову перейшла на шепіт і перехопила руку Нолана, що торкнулася мого обличчя. Мене наче струмом вдарило від того дотику.

- Він не сам - з ним Алакар.

- Добре. А що з Гедмарком Халті?

- Веде себе як звичайний вожак. Й нічим підозрілим себе не видає.

- Це й добре, й погано водночас.

- Згоден. Але, на жаль, прийти до нього додому й почати допит - я не маю, ані права, ані підстави. Хоча Адейр також ним зацікавився.

Шкода, цього тижняя я вже не з’явлюсь в крамниці пана Прієра. Але з наступного спробую розговорити Джуліана - раптом Кіріос йому щось розповідав.

- Мені вже час йти, - з сумом повідомив Нолан.

- Так, звісно. Мені також час збиратись, - сказала я, підхопивши трохи зав’ялий букет встаючи зі столу.

- До зустрічі, - його губи майже не торкнулись моєї щоки, але цього було достатньо, щоб моє серце змусити знову сіпнутись.

Та що ж зі мною відбувається?.. Чи то моя емпатія знов дала збій, і я зловила хвилю почуттів хлопця? Сподіваюсь, що так...

08 Медяния 158р.

Валкойн, Північний Хребет

Спати було дуже зручно, развалившись на велетенському ліжку. Як виявилось, кельтари у своїй країні надають перевагу іншій іпостасі. І саме в цій формі вони проводять більшість часу, тож усе навколо - і домівки, і меблі, і дверні прорізи - було розраховано не на середньостатистичну людину, а на розумного зростом у вісімдесят соларків.

Спати було дуже зручно, розвалившись на велетенському ліжку з високим узголів’ям і м’яким, мов хмара, матрацом. Я буквально потонула в подушках, кожна з яких була розміром із половину мене.

До Валкойна ми прибули майже опівночі. Нас зустрів кельтар на ім’я Арнод Тілл й провів до гостьового будинку. Відправивши мене спати, Лавер залишився з Тіллом обговорювати якісь питання стосовно завтра.

А сьогодні, розбудивши мене на світанку і витягнувши з зручного ліжка, навіть не поснідавши, ми втрьох поперли до воріт, що вели з міста.

***

За містом ще тримався туман - густий, білий, мов розлитий молочний кисіль, що зачепив усе довкола: верхівки дерев, дах сторожової вежі, навіть наші черевики. Він обіймав пагорби, ніби не хотів відпускати, але сонце вже піднімалося вище, пробивалося крізь млу золотими променями, й туман почав розчинятись, відкриваючи моїм очам перші краєвиди.

Гори розступалися зеленими хвилями, річка внизу блищала, мов змійка, що вирішила попити ранкової роси. Кам’яні виступи то тут, то там нагадували спини драконів, що сплять, прикриті мохом.

Та милуватися не було часу.

Ми швидкими кроками, майже бігцем, спускалися вниз по вузькій, крутій стежці. Під ногами дрібне каміння ковзало, сипалось і норовило зрадити будь-якої миті. Одна необережність - і летиш собі вниз головою.

Я кілька разів ледь не втратила рівновагу, але йшла мовчки, намагаючись не відставати від Тілла й Лавера. Повітря ставало важчим, свіже гірське марево змінювалось чимось густішим, пряним, навіть трохи димним. Черевики вже встигли напитись вологи з нічної роси - та ми все йшли.

Довго. Дуже довго. Настільки довго, що я почала сумніватись, чи дійсно була в ліжку тієї ночі, а не вигадала собі ту м’яку ковдру у сні.

Та раптом мого носа торкнувся запах.

Запах смаженого м’яса. Такий справжній, жирний, із присмаком диму й трав.

- Ми майже прийшли, - оголосив наш провідник.

І справді - варто було пройти ще кроків двісті, як ми вийшли до печери. Перед входом стояв намет, а поряд з ним на вогнищі готували їжу.

- О, пан Тілл, ми на вас чекали десь по обіді! - вигукнув один із трьох хлопців, що сиділи біля багаття в очікуванні їжі.

- Тому готували лише на себе, - присоромив їх Арнод Тілл. - Але ми не голодні, а от дівчину нагодуйте, бо від бурчання в її животі в печері буде моторошно.

Ого, то ми в печеру поліземо! Я зраділа, навіть на мить про голод забула.

Ірдіс, Маірд та Наріл - так назвались кельтари - з задоволення видали мені миску з м’ясом та овочами, а також коржик замість хліба. У металевий кухоль налили приємно пахучий малиною та м’ятою прохолодний напій.

Вгамувавши голод, я почала більш уважно роздивлятись оточуючих та місце, де я опинилась.

Всі троє хлопця, як і пан Тілл, були у іншій іпостасі, наче готувались до бою. Бліда шкіра навіть на вигляд здавалася міцною, чоло та голову прикрашали гребні, яні не взмозі було приховати довге темне волосся. Кінчики пальців прикрашали пазурі, а посмішки - здоровенні ікла. Та зрої при них не було - лише сокири та спорядження для лазіння по горах. Звідси висновок: легкої прогулянки в печері не передбачається.

Й дійсно. Завершивши сніданок і переконавшись у справності спорядження, ми рушили до входу в печеру. За десять ларків на нас очікувало провалля.

Всі разом спускатися не ризикнули, залишивши нагорі Ірдіса з Нарілом.

Спуск був довгим. Лавер навіть встиг втомитися, на відміну від нашого супроводу. Я теж була трохи виснажена, хоча більше емоційно, ніж фізично. Провалля, що спершу було широким, із кожним ларком звужувалося, а під кінець я ледь не зчесала спину об гостре каміння.

Ще й наприкінці подорожі нас чекала чергова темна печера з важким повітрям, наче насичена паром та пилом. Пан Тілл хутко створив освітлювальні кулі, попередньо застерігши, щоб вогнем тут не бавилися. Чому - питати не стала, бо мою увагу привернула одна зі стін.

Орнамент, видовбаний прямо в каміні, точно не був природним - невідомий майстер доклав до нього свою руку. А ще він прикрасив свій витвір купою помаранчевих камінців різного розміру - від мого кулака до нігтя мізинця на нозі.

- Як і обіцяв, її ніхто не чіпав. Та й не зміг би. Камінці не просто міцно сидять в скелі, а ще й болісно опалюють шкіру та б’ють блискавками, - промовив пан Тілл, вказуючи на знахідку.

- Неймовірно… - лише й зміг відповісти декан. - І серед них ми маємо знайти лише один, єдиний потрібний нам камінь.

- Адрес-камінь? - здогадалась я та наблизилась до стіни.

- Обережно! - намагався мене застерегти пан Тілл та було запізно - я вже торкнулася малюнка.

Струмом мене не вдарило, і опіка не отримала. Натомість всі камінці спалахнули так, що в освітлювальних кулях більше не було потреби.

- Цікаво… - промовив кельтар, а потім звернувся до декана. - Мушу визнати, ти знов мав рацію. То, може, твоя учениця вже знає, який ми шукаємо?

- Ята, що скажеш? - звернувся до мене Калрін.

- Хвилинку. Почекай. Дай зосередитись... Мне розриває між декількома. Їх тут може бути більше одного?

- На жаль, ні. Хоча було б добре знайти тут на цілий портал, - зітхнув пан Тілл.

Я також зітхнула, заплющила очі й почала торкатися кінчиками пальців не лише камінців, а й самого малюнка - намагаючись зосередитись. Обмацала майже всю стіну, як раптом мої пальці охопив мороз. Я аж очі розплющила - здалося, що мою руку вкрила крига. На щастя, це справді було лише відчуття. Тож, нахилившись, я почала розколупувати стіну, намагаючись, витягнути камінь. Пазурів для цього виявилось замало - артефакт міцно сидів, довелося скористатися молотком та зубилом. Трохи пошкодивши малюнок, я все ж витягла потрібний камінь. Інші присутні до нього так і не наважились торкнутись.

- Поклади його сюди, будь ласка, - попросив декан, підставляючи відкриту шухлядку. Розлучатися з каменем не хотілось, та довелося.

- А можна ще один на пам’ять узяти? - запитала я, бо моя дракониця не хотіла йти звідси хоча б без маленького трофея.

- Та забирай хоч всі, - махнув рукою пан Тілл.

Я зраділа, та радість була недовгою. Щойно я витягла ще один камінець, як інші почали плавитись, перетворюючись на лаву, що зі шкварчанням стікала на підлогу.

- Хутко на поверхню! - скомандував Калрін й, схопивши мене та кельтарів, телепортувався на поверхню. Й коли ми були у відносній безпеці - поряд зрештою був кордон із Вільними Землями, додав: - Здається, хтось щойно зруйнував археологічну знахідку.

- Може, й так. Та головне, що ми знайшли ще один адрес-камінь, - відповів замість мене пан Тілл.

- Так. Це головне. Наступний крок - визначити, до якої саме телепортаційної арки він належить. А це не просто так, - трохи сумним голосом промовив декан.

Багато часу, щоб стояти та сумувати, ми не мали. Над нашими головами почали збиратися хмари, погрожуючи перетворитися на суцільну зливу. Тож, зібравши речі й відмовившись від пішої прогулянки, всією компанією телепортувались до Валкойна.

11 Медяния 158р.

Маг-Рівік

До іспиту з трансформацій я мала змогу спокійно готуватись, користуючись тим, що декан був зайнятий дослідженням адрес-каменю разом із Хейл Янгом. Тому на іспит я прийшла спокійна, зібрана та впевнена. Останнє особливо сподобалось магістру Амергі: мовляв, впевненість - це головне при використанні магії.

Та по завершені, коли завітала до бібліотеки, цю впевненість було порушено. За одним зі столів сидів та читав книжку сам голова Північної Магічної Гільдії - Тайдор Німідор. Надії, що ельф завітав сюди просто почитати, ані крихти не було - як і сподівань, що мені вдасться вислизнути непоміченою. Щойно я переступила поріг, як ельф повільно відірвався від читання й подивився на мене своїми холодними сірими очима. Його погляд був спокійним, майже байдужим, та від того ще більш тривожним. Лаятись було марною тратою часу — я вже зрозуміла, що уникнути розмови не вдасться.

Я й підійшла та нахабно сіла навпроти. Ще й ноги на стіл захотілось покласти - такий собі вестерн влаштувати. Сигар шкода, немає, та й не палю. Щось знов подумки не туди пострибали.

- Як проходять іспити? - запитав Німідор, почавши наш діалог з ввічливої цікавості.

- Добре. Дякую.

Звісно, захотілось відповісти інакше, та я стрималась.

- Ви сюди не за цим прийшли, - одразу перейшла я до діла. - Тому викладайте причину вашого візиту.

- Нащо ти з Калріном їздила до кельтарів? - також прямо запитав ельф.

- На весілля його приятеля. Щоб йому не докучали дівчата.

І не збрехала. Після нашого повернення ми встигли й на ритуал поєднання, і на святкову вечерю - за традицією святкування починалося лише після заходу зірки. І, звісно, декан прикривався мною від надокучливих паночок, які були не проти провести ніч з таким “соковитим чоловіком”. Мені тоді його навіть трохи шкода стало.

- Про весілля я вже чув. А що ще ви там робили? Тільки не кажи, що місто оглядали.

- Брехати не буду. Місто майже не бачила - була зайнята підготовкою до іспитів.

У мене аж ніс засвербів, і на хвильку злякалась, що від брехні почне рости.

Чи повірив голова магічної гільдії, чи ні - так і не дазналася. Ельф лише окинув мене поглядом, та потім підхопивши книжку, яку читав, залишив бібліотеку. Я не стала його зупиняти й щось доводити.

14 Медяния 158р.

Маг-Рівік

Іспит з рун не став для мене складним, лише затратним. Довелося витратити цілу купу паперу та декілька годин, щоб зробити переклад старовинного сувою, який я принесла магістру Яла. Викладач, прочитавши роботу, задала кілька додаткових питань та відпустила до наступного семестру.

19 Медяния 158р.

Маг-Рівік

Анімагія. Цей предмет я вивчала лише пів року, й здебільшого навчання відбувалося в кабінеті - по книжках та реалістичним ілюзіям. Лише декілька разів нам випадало потренуватися на звичайних звірах. Та сьогодні ми вперше потрапили до загонів, де тримали магічних.

Такі тваринки не були для мене несподіванкою - їх купа бігала по Дикому Лісі. Та то були здичавілі, а ці - домашні.

- Сьогодні для кожного я приготував по звіру. Ваша задача - змусити підійти його до вас і сісти поряд. Йдемо за списком. Першим, точніше першою буде Фінна Лан-Ерма. Вольєр номер шістнадцять й звір в ньому - Чейндорский вісловух. Прошу, пані, продемонструйте ваші здібності.

Впевнена у своїх силах дроу підійшла до вказаного вольєру, коли магістр Карла за допомогою магії відкрив їх дверцята.

- Еля се мене, - дівчина чітко вимовила заклинання. Звір, що лежав на купі соломи навіть не ворухнувся. Тому Фінна повторила більш голосно: - Еля се мене!!!

Здоровенний шестилапий кролик аж підскочив на місці, та підходити не поспішав. Замість цього він продемонстрував натовпу два ряди гострих зубів.

- Еля се мене. Каце дипля му, - не здаючись, продовжила темна ельфійка.

На цей раз “кролик” трохи підійшов, але далі виконувати відмовився. Фінна ще кілька разів повторила заклинання, та це не допомогло.

- Досить, - припинив її магістр. - Для першого разу достатньо. Зустрінемось у новому семестрі. Звісно якщо ви не передумаєте вивчати цей предмет. Наступним - Патрік Брек. Вольєр двадцять перший - Синій гострокрил.

Я була передостанньою, і для мене магістр приготував Лумбійську йохну - істоту, що добряче нагадувала зміюку, яка мала вісім лап та гострі голки вздовж хребта.

- Еля се мене! - також не втрачаючи часу, одразу застосувала заклинання.

Тваринка аж підскочила, наче її вдарило струмом. Покрутила головою, наче не просто розглядала мене, а вирішувала, чи варто підходити. Але вдруге промовляти не довелось - йохна підійшла.

- Каце дипля му!

Але замість того, щоб сісти поруч, вона почала леститись та тертися об ноги, наче кішка.

- Далі можете не пробувати, - не дав повторити заклинання магістр. - Через ваш зв’язок з вашим фамільяром, тварини - як магічні, так і звичайні - будуть на вас зовсім інакше реагувати. Та залік вам зарахую. Наступний - Сігард Лідберг.

21 Медяния 158р.

Маг-Рівік

У лабораторії зілляварства я почувалася майже як удома, тому розслабившись та, відкинувши зайві думки, зосередилась на іспиті. Й так захопилась, що не помітила, як зілля вже було готове, а відведений час майже сплинув.

Отримав останній заліковий лист, я мала брадіти, що нарешті можу бути вільна і відправитись в чергову подорож разом з друзями. Та, на жаль, це не так. Ні, подорож мене чекала, але зовсім не в тій компанії, на яку розраховувала - про що повідомив декан, перехопивши мене ще з самого ранку.

План втечі в мене знов “вибухнув” у голові. Тим паче, Террі вже як два дні гостював в мене, а Гор сьогодні також складав останній іспит. Залишалися Улла, Філл, Біра та Лавена - в них іспити триватимуть до кінця тижня. А ще Олдрі з Фіоною та Вандою. Леорі, Віткар, Соренто. Рівіс, Імар, Шимір, Юдіан, Арбін та Калін. А ще Нолан з його загоном. Щось забагато розумних зібралося, яким мої вороги можуть погрожувати життям. От як їх залишити без нагляду? Раптом теж у якусь халепу вскочать - просто через те, що приятелюють зі мною? Якось Террі сказав, що якщо так дивитись, то весь світ в заручниках ходить, і я не взмозі урятувати кожного. Та все одно відчувала себе винною.

- Ята! - відволік мене голос Фіона. - Можна з тобою пошепотіти?

- Так, звісно. Давай краще вийдемо на подвір’я, а то в коридорі надто гамірно.

На вулиці було не тихіше, та ми знайшли галявину, де нас ніхто не міг підслухати.

- Я хочу з вами. Точніше не так. Ми втрьох, я, Ванда та Олдрі хочемо приєднатися до експедиції в Дикой Ліс.

Я ледь стрималась, щоб не гикнути - здивуванню не було меж. Дівчата ж мали почати практику в лікарні Маг-Рівіка.

- А як з лікарнею? - не втрималась та все ж запитала.

- Там почекають. Тим паче, що ми будемо набувати досвіду не в тихому селі. Декан пообіцяв поговорити з пані Вайлд й перенести на початок осені. Та й не лише ми. Очікуй, що незабаром до тебе з тим же питанням звернеться Леорі та Віткар.

Ось і збувся один з моїх страхів. По Лісу починають бігати маги. Але я стрималась. Це мої друзі. Та й територія, хто б там не називав мене імператором, мені не належала - я тут просто жила.

- Так, звісно. Зайві цілителі не бувають. Тим паче, коли збереться така велика компанія. Але ж має бути якась причина. Чому ви змінили рішення?

- Аміріен та її передбачення. Вона, звісно не змогла нормально пояснити, та попросила мене супроводжувати тебе цим літом. Каже, буде потрібна моя допомога. А дівчата - просто за компанію. То що скажеш?

- Я не проти. Та давай увечорі зберемось у мене та обговоримо подробиці мандрівки.

- Домовились.

Розпрощавшись з подружкою я пішла до декана - з ним це також потрібно було обговорити. Точніше - поставити перед фактом.