Раді Вас бачити!

16 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Крамничний злодій знову дав про себе знати. Цього разу він обікрав ювелірну майстерню та кузню. Вкрав трохи камінців та руду, чим викликав ще більше питань. У тому, що це саме той злодій, Нолан був впевнений - як і в тому, що їв на сніданок.

- А що з вкраденого можна зробити? - запитала я у пана Прієра.

- Та багато чого. Від звичайної прикраси до амулетів. Срібло - воно скрізь, як і малахіт, - відповів чоловік.

- Тут, скоріше за все, треба знати нащо, а вже після цього перебирати артефакти, - додав Джуліан. - Незнання лякає. Нещодавню отримав листа від свого друга з Маг-Коріфу. Там також неспокійно. Всі провидці ходять начебто пришиблені, й не можуть врозуміло пояснити, що саме передбачають. Кажуть: біда, що спала не одну сотню років, прокинеться. І все.

- Поява Темної Орди? - обережно запитала я.

- Якби ж то. Ми б тоді знали, до чого готуватися. А так - навіть припущень немає.

- Молодь, молодь. Вам би лише пригоди та загадки, - перебив нас артефактор. - Джуліан, краще допоможи розібрати коробки від пана Манжела та розсортувати зламані артефакти. Ята, тут поки сама. Якщо буде потреба - клич голосно, можемо не почути.

- Звісно, - погодилась я, залишившись на одинці.

Хуртовини не було, тож й покупці рідко відвідували крамницю. Від безділля я відкрила черговий конспект й почала його перечитувати.

Дверний дзвіночок відірвав мене від розмірковування про чергову ідею.

- Доброго дня, - тільки й змогла вимовити, бо до крамниці завітала та, кого зовсім не очікувала.

Знайома-незнайома дамочка, яку я третій раз бачила в житті.

- Мені потрібно поговорити з паном Прієром, - сказала вона й наблизилась до мене.

Мені раптово стало зле від запаху, що йшов від відвідувачки. Від неї пахло смертю. А ще мені здалося, що окрім нас двох, у приміщенні був ще хтось. Наче невидимий привид. Або демон.

- Не витрачай мій час. Клич господаря.

- Як мені про вас доповісти? - запитала я, відтягуючи час. Кликати пана Прієра зовсім не хотілось. Може, їй набридне очікувати - й піде?

- Це тобі не потрібно знати…

- Тоді й кликати не буду.

От цікаво - а що вона викине?

Самідір в білячому вигляді лише удавав, що спить на столі. Насправді він був напоготові перекинутись на більш загрозливого звіра. А ще в нього зачаїлась образа: минулого разу трійці вдалось уникнути переслідування.

Я ж, своєю чергою, поступово вкривалась лускою.

Дамочка на мої слова розлютилась, хоча зовні зберігала спокій. А потім почала на мене чаклувати. І саме в ту мить я зрозуміла, хто попрацював над головою колишньої варти.

Даремно пана Суфо звільнили - схоже, чари з нього не вдалось до кінця зняти.

- Поклич пана Прієра.

- Навіщо?

Це гидотно-липке почуття було варто того - бо я побачила, як вираз обличчя змінився: зі зневажливого на здивований.

- На тебе не діють чари! - зрозумівши вигукнула брюнетка.

- Дійшло нарешті? А зараз моя черга магію використати, - сказала я, чим добряче налякала магічку. Та поступова почала відступати.

Як саме я збиралась чаклувати - гадки немала. Тому просто схопила за руку втікачку.

Що після цього було... Ледь свідомість не втратила. Такого виру спогадів я не очікувала.

Страх. Відчай. Біль. Свічка, що догорає і є останнім джерелом світла в здоровезному залі замку. Натовп розлючених чоловіків, що наче мисливці, здоганяли здобич. Спрага й спека нескінченної пустелі, а ще - опіки по всьому тілу. Величезне вогнище посеред степу, а на ньому догорають залишки тіла якогось розумного. Смак крові в роті й холод, що продирає до самих кісток. І знову - біль, біль, біль…

Я ледь відпустила її руку. І про що одразу пожалкувала, бо наприкінці побачила незнайомого демона, підозріло схожого на Пиріжка. Не здивуюсь, що вони між собою знайомі.

- Пожалкуєш про це, - погрожуючи ледь промовила жінка й зникла в порталі.

У крамниці спрацювала сигналізація, на яку одразу вибігли Прієри.

19 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Я сиділа за столом й старанно малювала портрет чаклунки, яка завітала до пана Прієра. Німідор сидів поряд й незадоволено сопів.

- Хочу зазначити, що ми зараз не у Вежі, - не втрималась і зробила зауваження.

- Що?! - чи не зрозумівши, чи не почувши перепитав ельф.

- Це ви прийшли до мене до дому, а не я - у Вежу.

- А. Я це помітив.

- Того звідки незадоволення? Чи це через те, що вам прийшлось кудись тягти свій зад?

- Дійсно, їжак Стаєш колючою, щоб захиститися. Та на питання твоє відповім: незадоволений тим, бо одразу не пригадав, як ти добре малюєш. Три дні втратили - за цей час може хтось та впізнав би цю темну відьму.

- Так її ж також бачив магістр Ванлір. Він теж був на тому вечері в гостях у Наоса. А ще пан Прієр з дружиною. Невже ніхто з них не чув її ім’я?

- Можливо, чули, та не запам’ятали. Як і ти.

- Нас із нею не знайомили. Й хоча сиділи майже поруч, я жодного разу не почула, щоб хтось із співрозмовників назвав її по імені.

- Ото й дивно. Розпитали всіх - і жоден не згадав.

- А що вона хотіла від пана Прієра?

- Невідомо. Але добре, що ти її до нього не пустила.

- Наос часто щось замовляв. Може, не встиг забрати?

- Я запитував, кажуть встиг забрати все.

- А може, маг-втікач, щось замовив та не попередив. Наприклад підкинув до мотлоху пана Манжела.

- От завершиш навчання - візьму на практику до Вежі. Будеш загадки розгадувати.

- Хай мене грець! Що я вам поганого зробила?

- Іноді підкидуєш дуже несподівані ідеї. Так як там з малюнком?

- Завершила. Можна звісно ще додати кольору, але й так можна впізнати.

Я поспішала з малюванням, бо з хвилини на хвилину мав прийти декан. Пояснюй потім, нащо чоловік до мене прийшов проти ночі. А якщо промовчати - знов плітки підуть.

- Ну давай, глянемо. Ти впевнена? Нічого не переплутала, чи зайвого не додала?

Стурбованість в голосі ельфа злякала не на жарт.

- Так. А що? Хто це така?

- Це Джанна Ісар. Їй давно перевалило за триста років. Вона - учениця й соратниця Фанелли Майл. І її далека родичка.

- Фанелла - це мати Гора?

- Так. Але останнього разу, коли бачив Джанну, вона була сивою, горбатою бабцею, що ледь пересувалась по кімнаті. А на твоєму малюнку - молода жінка, якій не більше двадцяти п’яти років.

- Може, це через зв'язок з демонами?

- Або відкрила секрет вічної молодості. От як би змусити твого Пиріжка почати говорити.

- А чого одразу мого?

- А чий ще?

Стук у двері завершив суперечку на самому початку.

- Кого чекаєш?

- А кого може очікувати незаміжня дівчина після заходу зірки? - трохи більш аніж того вимагалось, роздратовано відповіла я й пішла відкривати двері.

Часу, щоб вмовити декана піти погуляти й прийти трохи пізніше, в мене не було - я навіть дихання відчувала ельфа, що йшов позаду.

- Тайрод? - здивовано запитав декан.

- Несподівано, - тільки й зміг відповісти ельф.

- Може досить снігу в приміщенні - я хочу зачинити двері? - запитала я, а сама про себе додала: на тій стороні.

- Звісно, - оговтавшись декан переступив поріг й зайшов до кімнати. - Що ти тут забув?

- Я про це тебе також хотів запитати.

- Я прийшов до своєї учениці.

- А я - до свідка.

- Так пізно?

- Іншого вільного часу не знайшлось в особистому розкладі твоєї учениці. А ти знаєш, що вона по ночах сама вулицями ходить?

Не сама, а з фамільяром, - додала я подумки й надулась згадуючи, як нас перехопили по дорозі додому після роботи в таверні, а потім спробували читати лекцію з безпеки. І скільки їм не говори та демонструй, що я не є безпомічна дівка - все даремно.

- Знаю. Але вона не сама - а зі своїм охоронцем ходить. Та й небезпеку несе більшу, аніж декілька грабіжників.

Дякую. Хоча б до когось це дійшло. Частково звісно. А ще на короткий проміжок часу. Нетреба про це забувати.

- То нащо ти тут? - продовжив допит Німідор.

- Може все йому розповімо? - це питання було спрямовано до мене від декана.

- Ні! Ні! Ні!

Не знаю чому, але одна думка мене налякала більше, аніж коли я опинилась у шлунку монстра, чи коли непритомного Террі вкрав змій.

- Заспокойся, а то в нас тут нова зірка сполохне, - декан ризикнув підійти до мене близько.

До мене поступово дійшло, що я вся сяяла, наче новорічна ялинка.

- Ніхто, нікому, нічого не розповість доки сама не вирішиш, - продовжував заспокоювати мене іллін.

Я поступово заспокоїлась. Сяйво згасло.

- Нічого собі. Навіть питати не буду: що це було?..

- Це не мій страх, - перебила я гостровухика. - Хтось сильно злякався, що дізнаються його таємницю. Чужий страх ліг на мій. В мене в середні й досі його луна гуляє. Але це не означає, що я готова відкрити свою таємницю.

- Тоді мені краще піти на пошуки цього боягуза. Може, встигну злочин попередити. До речі, Калрін, по місту гуляє Джанна Ісар. Молода й здорова. А ще повна енергії та жадоби помсти.

- Як?

- От твоя студентка все тобі пояснить. А мені дійсно час.

Через відкриті двері намело чергову порцію снігу, та на цей раз небагато - пан Німідор дійсно не затримався, а, чимось обурений, хутко пішов геть.

- Ви дійсно хочете знов вночі йти до Дикого Лісу? - з надією, що відкладемо хоча б до ранку, запитала я.

- Хочу. А точніше - хочу тобі дещо показати. Так що хутко вдягайся й йдемо, а то ще пропустимо.

Питати, що саме, не стала, натомість тяжко зітхнувши, мовчки пішла за зимовим одягом.

20 Морозія 157р.

Дикий Ліс

Те, що декан ходив тут без мене, я зрозуміла одразу - коли він показав мені залишки телепортаційної вежі, розташованій в загубленому місті Арділаут. А ще я зрозуміла: навіть якщо навмисно її шукали в день - не знайшли б.

- Це як? - запитала я, вказуючи на примарну арку, що сяяла в ночі не гірше, аніж я годину назад.

- А от так. З’являється за п’ять хвилин до півночі й зникає через стільки ж.

- Але міста не видно.

- На жаль. Стародавні маги вміли робити дійсно величні речі, але міста будували рідко.

В подумках погодилась.

- Якщо наблизимось до вежі, то опинимось в аномальній зоні?

- Навіть гадки не маю. Це не схоже на портал. Імовірніше - на віддзеркалення. Ти бачити в пана Прієра величезні дзеркала для спілкування на великі відстані? От те, що ми бачимо - скоріше за все щось подібне.

- А торкнутися можна?

- Спробуй, - дозволив декан й хитро посміхнувся.

Усмішка на його обличчі трималась не довго - рівно до моменту, коли я наблизилась та постукала по рамі.

- Неймовірно. Я як не намагався - доторкнутися так і не зміг. А в тебе вийшло. Чому?

- Це ви мене питаєте?

- Скоріше за все - в себе. Час спливає, тому йдемо додому. Повернемось вдень. Чи ти хочеш залишитись тут?

- Сила збережи. Я відаю перевагу для спання ліжку, аніж снігу.

- Тоді тримайся міцніше, - й не чикаючи жодного руху з мого боку, міцно схопивши мене за руку, переніс на подвір’я Лісового Будинку.

25 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Гхеїмрід цього року випав на вихідний, що дозволило вдень нагулятися по місту, а вже вночі, в гуртожитку, влаштувати гадання на майбутнє.

В тісній кімнаті майбутніх цілительок ми ледь вмістилися у вісьмох. На вільній території, на самій, підлозі посипаній зерном та травами, Олдрі розставила свічки, а в самий центр цієї інсталяції поклала колоду карт.

- Отже, хто перший? - запитала люшитка беручи до рук карти.

- Давай я, - запропонувала себе Астра.

Дівчина встала й підійшла до миски, щоб вмити обличчя водою, що на світанку дістали з криниці, проговорюючи чи при цьому:

- Майбутнє приховане - побачать очі чисті.

Потім вона провела руками над запаленою свічкою й продовжила:

- Руки очищені - не візьмуть долі чужої.

Наступним кроком підпалила від вогню гілку трави, зі словами:

- Злих духів розвію, що на шляху до правди стоять.

Завершивши ритуал Астра сіла на підлогу напроти Олдрі.

- Ну що, тягни карти.

Дівчина дістала з колоди три карти й поклала їх малюнком догори. Потім ще по три - зверху на кожну, але перевертати їх не стала.

- Давай перше питання.

- Чи зустріну я кохання в наступному році? - й вказала на першу стопку.

- Зараз подивимось. Що в нас тут… - почала тлумачення Олдрі. - О-о-о-о. Твоє кохання ходить поряд, хоча ти ще не здогадуєшся, хто це. Дивись - не пропусти. Так, наступне питання.

- Чи є це кохання моєю долею?

- Отакої. Що буде долею - надія є, та дуже багато перешкод на вашому шляху. В тебе є конкурентка, й досить загрозлива. Треба ще додаткових карт. Так… подивимось. Щось дивне.

- Дай гляну, - влізла Ванда. - Дуже дивна конкурентка. І лише за її вибором буде зрозуміло, чи дістанеться він тобі, чи їй.

- Чи буду я щаслива з іншим? - поставила третє питання Астра.

- Скоріше так, аніж ні. Це буде залежить лише від тебе: чи змиришся з долею, чи ні, - завершила Олдрі. - Тож тримайся. Якщо хочеш щастя - доведеться за нього поборотися. Легко не буде. Хто наступний?

Халлі нагадали двох кавалерів, між якими дівчині доведеться довго обирати. Окдані кохання не передбачалось, але очікували величезні успіхи в алхімії. Ванді - несподіване підвищення, а Олдрі - багатство. Уллі карти радили набратися терпіння, й щастя прийде, хоча не так, як бажається. Фіоні ж карти показали раптові заручення, від чого дівчина аж здригнулася й ледь не розлила вино з келиха, що тримала в руці. Й добре, на її думку, що ці заручення не закінчаться весіллям.

Мене ж очікували таємниці та пригоди. А що до кохання - то воно буде, але коротке та пристрасне. В мене аж око смикнулося від такого передбачення.

Завершивши з гаданням ми пішли по гостях.

Леорі з друзями в кімнаті не було - хлопці знайшлись на кухні, де перебували в компанії, мабуть, усією чоловічою частиною гуртожитку включно з Філлом та Вальдегором. І як влізли? Веселий вампір обіцяв кожному охочому спаринг із ним у вільний час.

Потім зазирнули до дівчат, з якими навчались цілительки, - з ними випили по келиху. А потім ще до когось. А потім ще.

Й так - до самого світанку. Йти до дому було пізно, добре, що заздалегідь захопила конспекти. Хоча знов вся школа буде ледь втримуватись, щоб не заснути на уроках.

30 Морозія 157р.

Дикий Ліс

Знайдені трипалі, здоровезні сліди змусили нас зупинитися в подальшому пересуванні на захід.

- Відбитки свіжі. Їх ще не встигло запорошити снігом, - зробила я висновок.

- Так. Ціла зграя цих істот пішла на північ. Треба прослідкувати за ними.

Ідея з’ясувати, хто залишає такі дивні сліди, мені сподобалась, а тимчасово відхилитись від маршруту - не дуже. Так ми й до весни не доберемося до Гаяв-Тока. А він зараз гарний - таке собі сніго-крижане королівство, як у казці. Лише Снігової королеви не вистачало.

- Добре. Йдемо. Але якщо щось піде не так - можна тобі лекцію з приводу безпеки провести? - не втрималась й поставила питання.

- Не можна.

- Тобто нотації читати дозволено лише тобі?

- Так. Як більш досвідченому магу. Ходімо.

Настрій з самого ранку в Лавера був добрим, мені навіть закортіло поскиглити, щоб раніше повернутися додому. Та не встигла - нам на шляху трапились ці сліди.

Ми й пішли. Мовчки. Розмовляти, коли до рота летять дрібні сніжинки - не найкращя ідея.

Кроків за триста вийшли на галявину. Точніше, я спочатку подумала, що це галявина, а насправді то було замерзле невеличке озеро. На ньому, мов на ковзанці, кружляли величезні хутряні птахи - чи щось до них подібне. А в центрі цього водосховища стояла жінка - вся біла, від волосся до одягу. Ось і королева.

- Не рухайся, - ледь встигла схопити за руку Лавера.

Добре, що на Самідіра ця дивна магія не працювала.

Декан від дотику завмер, але спроби наблизитись до загадкової жінки не припинив. Тільки я відпустила рукав - він продовжив рухатись.

- Ти його від мене не врятуєш.

Схоже, нас помітили.

- Це ми ще подивимось, - відповіла я.

Впевненість у свої сили - добре, але втримувати ілліна мені вже не вдавалось. Не знаю, звідки в нього взялась така сила, що він міг разом зі мною просуватися до ковзанки.

- А ти його поцілуй, може, чари розвієш, - продовжувала дражнити незнайомка.

От що-що, а цілувати Лавера мені зовсім не хотілось. Навіть на мить гидко стало від однієї думки. Дійсно - наче брата поцілувати. Брррр, фу! Тому в голову мені нічого краще не прийшло, як вкусити за вухо до крові. Можна після цього навіть сережку вставити.

Несподівано, але це подіяло.

Декан кілька разів кліпнув своїми очима кольору темно-лілової бузини й здивовано на мене подивився. Якось Соренто поясняв, що у іллінів очі можуть бути будь-якого кольору, але якщо в них є відтінок червоного, чи хоча б натяк на нього - це означає, що хтось в роду був з юмінарів. То виходить, Лавер не чистокровний.

- Потім будеш зловтішатись, - скориставшись моєю паузою, промовив він.

- Ооооо, то тобі це вдалося, - не дала мені й слова вставити білявка. - Неймовірно. Зазвичай все ж передають перевагу поцілунку. То що будите робити далі?

Кудись тікати вона не збиралась, навпаки - наблизилась до нас, і я нарешті змогла відрізнити її запах від хутрових птахів, які, до речі, й досі продовжували кататися. Так от, від білявки пахло попелом, залізом й кригою. Цю мою особистість - відчувати запахи всього - важко було пояснити іншим. Навіть перевертні-вартові не завжди були здатні відчути те, що відчувала я.

- Нащо ти мене зачарувала? - запитав декан.

- Щоб подивитися, як твоя супутниця буде тебе рятувати. Але я розчарована.

- Поцілунок мав дати зовсім інший результат, - здогадалась я.

- А ти розумна. Пристрасть - дуже сильна емоція. Її приємно пити. Але страх і відчай також згодяться.

Я й оком не встигла кліпнути, як на місці гарної жінки з’явилась потвора. Мозок ще думав: “Що за істота?”, а руки вже дістали меча. І вчасно дістала, щоб відбити першу атаку й відрубати одну з шести рук по самий лікоть. Рука впала на землю шматком криги, а на місці відрубка одразу почала рости нова.

- Що за бісовщина? - запитала я.

- Крижова демониця, - вголос сказав Лавер. - Проти неї добре діє полум’я драконів.

Як невчасно - на мені зараз був звичайний одяг. Але нічого не поробиш. Звісно, можна було телепортуватися додому, та просто так залишити демона в цьому світі - нерозумно й небезпечно.

Декан чаклував одне вогняне заклинання за іншим. Я ж хутко скинувши чобітки з курткою, перекинулась на дракона й дихнула полум’ям на демоницю. Подіяло одразу - вона спалахнула наче бензином облита. Лише вуглярки від неї залишились. А ще не витримала крига: пташки голосно кричали, провалюючись у воду, та рятувати їх не було потреби - виявилось, вони добре вміли плавати. На відміну від мене.

- А можна зараз? - запитала я, коли приземлилась біля Лавера та частково повернула людську подобу. Все ж розмовляти в драконій іпостасі - не дуже зручно.

- Ні.

Сказав, як відрізав.

- Ну, будь ласка, - не здавалась я, хоча й розуміла, як йому зараз важко прийняти свою неправоту.

- Ще раз - ні. Тим паче, що через мене ми знайшли ще одного демона.

- Дуже добра відмовка. Треба запам’ятати.

- Що за характер… Невже, якщо хоча б раз промовчиш, у тебе луска вилізе?

- Взагалі-то я майже завжди мовчу.

- То мені, виявляється, пощастило. Закінчуй перевтілення й ходімо до дому.

- Та ні за що. Я ж замерзну. Так піду, - застібаючи куртку відповіла я. Чобітки до цього встигла натягнути на ноги: ходити по снігу майже босою, хоча й в лусці, - задоволення сумнівне. Наступного разу треба все ж спеціальний одяг вдягнути, який берегла для довгих подорожей.

***

Повернувшись додому, перш завсе полізла в гарячу ванну. А декан, під приводом, що треба поговорити, залишився чекати. Коша, як вихований домовик, одразу почав поїти гостя чаєм, поки готувалась вечеря.

- Отже, про що піде розмова? - запитала я, сидячи за столом та нарізаючи дрібними шматками м'ясо. Вгризтись в здоровезний шмат при сторонньому не ризикнула.

- Про демонів, а точніше - про їх нащадків.

- Уважно слухаю.

- В цьому світі мешкає така собі раса - дамони. Вони вважаються нащадками демонів. Поділяються на декілька родів, а ще мають дві іпостасі - як, наприклад, ал’єри або кельтари.

- Їх не переслідують, як вампірів? - здивовано запитала я.

Дамони були першою расою, про яких я прочитала в книзі самостійно. В ній нічого не говорилось про зв'язок з демонами, навіть в легендах.

- Так. Вони живуть спокійним життям, Бо є нащадками не лише демонів, а такої раси як Інголи - чистокровних представників якої вже немає понад п’ять тисяч років. Разом з Елметами та Юршейнами, інголи вважаються місцевою расою.

- А чого саме “вважаються”? Я гадала, що саме тут вони, як би це висловити… еволюціонували, чи що.

- Ні. Їх, як і інших, привів сюди Головний. Так от, інголи першими прийшли в цей світ - і першими зіткнулися з демонами.

- Демони жили в цьому світі до появи інших?

- Ні. Тоді грані були слабкі, і вони з легкістью самостійно проникли до цього світу.

- Зрозуміло. А як же дві інші раси?

- Це пов’язано з тим, що все відбувалось на острові Суа-Саар. На материк демони так і не змогли пробитися. Це дозволило іншим расам відсидітись у безпеці. Так от, дамони - цє нащадками двох ворожих між собою рас. Як вони утворилися, пояснювати не треба?

- Здогадуюсь, - а самій аж моторошно стало лише від самої думки. Демони, скоріше за все, ґвалтували інголок, так народились перші напівкровки.

- Тоді продовжу. Те, що ти сьогодні бачила, - не звичайний демон який прийшов із іншого світу, це дія прокляття. Один з демонів перед смертю прокляв всіх інголів: раз на сім поколінь серед них будуть народжуватись потвори з демонічною жадобою до вбивства.

- Тобто та жінка була інголкою, на долю якої випало прокляття?

- Ні. Вона була дамонкою. Точніше - Сатрадкою. Зазвичай родичі самі вбивають таких дітей, але схоже саме, цю пожаліла матір й сховала в Дикому Лісі. Як бачиш - не допомогло. Це ніколи не допомагає.

- А є ще нащадки демонів? - запитала я. - Напівкровки з іншими расами?

- Ні. Хоча серед чужинців й є демони, та їх дуже важко назвати справжніми. Навіть на напівкровок не тягнуть, тому їх не чіпають і навіть у змові з ворогом не підозрюють. Тож - про те, що сьогодні бачила, нікому не розповідай. Хоча б постарайся.

- Навіть новому голові варти? Чи пану Німідорому?

- Хочеш їх пустити до лісу?

- Ні. Мовчу. А друзям хоча б можна?

- Вампіру - так. А от люшитці - ні.

- Домовились.

Схоже, інформація про надмірну балакучість Олдрі була відома декану.