Раді Вас бачити!

18 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

Закінчуючи зміну в “Ведмедику” я помітила серед відвідувачів Міранду. Чаклунка сиділа за одним із невеличких столів біля виходу. До неї декілька разів підходила Далія, та жінка не поспішала робити замовлення. Причину такої поведінки не важко було вгадати - вона очікувала, коли я піду додому, щоб супроводити мене і про щось поговорити.

Й дійсно, щойно я вийшла на двір, як мене наздогнали.

- Ходити по місту самій уночі - не надто розумна ідея. Особливо після нещодавнього, - оголосила жінка.

- Я й не збиралася гуляти. Особливо за такої погоди, - і як доказ моя нога хлюпнула в чергову калюжу.

- А що зараз робиш?

- З тобою розмовляю. А як закінчу - телепортуюсь додому.

- Ти вмієш телепортуватися? - здивувалась чаклунка.

- Так. Щоправда, тільки сама.

- А чому в той вечір так не зробила?

А й справді - чому?

- Мабуть, через свій егоїзм, - відверто зізналася я. - Мені подобалась турбота з боку Нолана. Що хтось хвилюється за мене. Щиро, а не тому, що так треба.

- Він тобі не байдужий?

- Так. Але не в тому сенсі, як може здатися з першого погляду. Нолан для мене добрий приятель. Жодної романтики.

- Ти так в цьому впевнена?

- Так, - повторила я. - Починати стосунки без майбутнього - марна витрата часу. Тим паче в Нолана є наречена.

- Якось ти це не дуже впевнено сказала.

- Це знов мій егоїзм. Спочатку Нолан мені дуже подобався, та він жодного кроку не зробив, щоб зблизитися. Сама ж не наважувалась. А нещодавно дізналася про наречену. Хоча насправді… мені самій подобається інший. Усе так заплуталось, тому краще, щоб наші стосунки не перетинали межу дружніх.

- Не краще, а легше. І в першу чергу - для тебе самої. Ти тікаєш від проблем замість того, щоб їх вирішувати.

- Я намагаюсь уникати проблем, щоб не доводилось їх вирішувати, - парирувала у відповідь. - Тому зараз, замість того щоб хлюпати по калюжах, телепортуюсь прямісінько додому. До побачення.

- До побачення, - попрощались у відповідь.

***

Сказати, що телепорт привів мене одразу до кімнати - означає збрехати. Спочатку я опинилась на одній з вулиць Мілет-Дуна, а вже потім - під дверима потрібної кімнати. Фіона цієї ночі залишилась одна: Ванда й Олдрі чергували в лікарні. В кімнаті горіла освітлювальна куля, під якою іллінка читала книжку.

- Не спиш? - запитала я у подружки.

- Зараз дочитаю й ляжу. Вечеряти будеш?

- Ні. Я в “Ведмедику” поїла. В гуртожитку все тихо?

- Зараз так. А десь годину тому було, я б навіть сказала, весело.

- Що трапилось?

- Леорі в кімнаті чекав сюрприз у вигляді чергової закоханої дурепи. Уяви: повертається він з тренувань зі своїми приятелями, а на його ліжку сидить напівоголена дівчина. І як вони здогадуються, що це ліжко саме Леорі - незрозуміло.

- Мабуть, тим самим місцем відчувають. Я так розумію, що дівчина не залишилась - і зі сльозами на очах втекла з гуртожитку.

- Я б додала: ще й зі словами прокляття.

- Йому подобається таке життя, тому наслідки - йому кара.

Фіона усміхнулась на мої останні слова.

- Якщо не проти, я ляжу спати.

- Світло тобі не заважає?

- Ні. Я настільки зморена, що, здається, навіть табун слонів, який танцює, не стане перешкодою для сну.

19 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

З перешкодами до сну я поспішила. Десь за північ прокинулась через зв’язок із Самідіром, що діяв цілодобово. Прокравшись до потрібної кімнати, фамільяр отримав можливість слідкувати за Соренто непоміченим. Тому коли майбутній некромант почав раптово одягатися - Дір розбудив мене.

Тихенько вдягнувшись, я якомога обережніше, щоб не виказати себе раніше зайвими звуками, визирнула до коридору.

Соренто також крадькома кудись зібрався. Я - за ним. Добре, що встигла чоботи взути.

На дворі було холодно й слизько, та здавалось, майбутній некромант цього не помічав. Він упевнено йшов до виходу з території школи. Ми не відставали. Квартали за три хлопець зупинився біля рогу одного з міських будинків, де з темного підворіття до нього хтось вийшов на зустріч.

Я зупинилась та намагалась якомога сильніше злитися зі стіною.

Прислухалась. Незнайома мова перебивалась вітром. Лише уривки долітали моїх вух.

Принюхалась. Запах, що ледь вловлювався, також був незнайомим. Єдине, що могла сказати - співрозмовник хоча й живий, та смердів гнилим м’ясом.

Зустріч не затягла надовго. Чимось обмінявшись, незнайомець зник у підворітті, а Соренто повернувся до школи.

Переконавшись, що приятель у безпеці, ми з Діром повернулися на місце зустрічі, щоб пройтись слідом незнайомця.

І яке було наше здивування, коли слід привів нас до тюрми, де тримали злочинців, не наділених магією?

Навіть порівняти ні з чим.

***

Після роботи у “Ведмедику” до гуртожитку я вирішила знов телепортуватися. По-перше - не хотілось вислуховувати нотації, а по-друге - я так і не дізналася, що Соренто отримав вночі. Звісно про зустріч я розповіла Лаверу. Та, на жаль, декан також не зміг довідатися - духи нічого підозрілого не знайшли в кімнаті хлопців.

Телепортація мене знов підвила - і я опинилась в кабінеті пана Ланг, в Дориму. Чоловік спочатку злякався несподіваного вторгнення, та хутко заспокоївся, впізнавши мене.

- Давно тебе не бачив, - замість привітання промовив він. - Знов телепорт не туди привів?

- Добрий вечір… чи ночі. Так, знов телепорт. Схоже, на короткі відстані він дає збій. Особливо в місті, де повно магії.

- Скоріше за все, чужа магія створює перешкоди. Тут уже - чи ти навчишся її уникати, чи так і будеш без запрошення потрапляти в гості.

Останнє маг сказав без якогось дорікання - проста констатація факту.

- У тебе є трохи вільного часу?

Я замислилась. Соренто на минулу прогулянку вийшов далеко за північ, тож пів години на розмову мали знайтись.

- Так, звісно.

- Тоді сідай, поговоримо.

Розмова в нас вийшла… дивна. Пан Ланг розповів, що до нього десь тижні три тому завітав хтось, на ім’я Інгрид. Спочатку маг не міг зрозуміти, чого від нього хоче учень жерця, аж раптом згадав - хлопець був чужинцем. Одним із перших, хто потрапив через коло.

Так от. Цей Інгрид розповів, що до цього світу має прийти спостерігач Головного. Щоб, коли прийде час, його покликати та врятувати від знищення. Але жерці не хочуть цього. Бояться. Чого? Та як завжди - покарання. Маги, звісно, також не безгрішні, та чергової появи Головного не бояться. Звісно лячно, не знаймо чого очікувати, та гірше не буде.

Нащо мені про це розповів пан Ланг?

Щоб я попередила Німідора чи Лавера? Ні. Просто, щоб я знала.

І в мене склалося відчуття: маг знає, хто насправді є спостерігачем, але переховує. Мені то що? Я також знала. Та не поспішала про це розповідати.

Скориставшись миттю відвертості, я попросила пана Ланга дозволу якось подивитися на підземелля, де опиняються всі потраплянні, та на коридор, яким нас вели. Моя цікавість виглядала цілком природно, тому не мала викликати жодної підозри.

Звісно, саме зараз пан маг провести мене туди не міг, та пообіцяв дізнатися, чи взагалі це можливо - без зайвої уваги з боку все тих же жерців.

Подякувавши та попрощавшись, я зробила чергову спробу з першого разу потрапити до гуртожитку. До гуртожитку я потрапила, та замість кімнати опинилась на кухні, де Леорі якраз готував вечерю - налякавши хлопця аж до гикавки.

21 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

Доба спокою - і знову Соренто кудись посеред ночі спрямував свої ноги.

Звісно, я з Діром - за ним.

Цього разу хлопець дістався аж до порту, де серед доків на нього вже чекав черговий чоловік, замотаний у темний плащ. Сьогодні це був не незнайомий: вітер доніс до мого носа запах - колишнього голови магічної варти. Це насторожило.

Обмінявшись мішечками, чоловіки розійшлися, а я обережно наблизилась до місця зустрічі, щоб продовжити стеження за Суфо. Пам’ятаючи про його зустріч у таверні з Джанною Ісар, навіть сумніву не було в тому, хто й нащо використовує майбутнього некроманта. Темна відьма точно шантажує мого приятеля шляхом утримування його коханої. От тільки впевненості в тому, що її утримують силоміць, у мене не було. Попри те, що її шукали.

На моє щастя, Суфо не помітив стеження аж до самого будинку. Лише на порозі озирнувся - більше на всяк випадок, аніж дійсно очікуючи переслідування. Й впевнено відчинив двері. Я ж на декілька секунд помітила дуже дивне явище: будинок поглинула темрява, та у щілині між дверима та стіною сяяло яскраве світло.

***

- Духи нічого підозрілого в кімнаті учня знов не знайшли, - звітував магістр Ванлір.

- Як і вартові міста, - додав декан. - І як Німідор міг упустити таке? Колишній голова магічної варти мешкає в будинку свого приятеля Наоса - й ніхто не помітив цього?

- Будинок опечатаний. У нього взагалі неможливо зайти. Я особисто перевіряв заклинання - все справно працює, - у голосі магістра Дорта було щире здивування.

Зранку, до початку занять, я встигла зайти до кабінету декана та розповісти про нічну пригоду. Тому члени ордену встигли й до будинку Наоса навідатись, й до пана Адейра завітати, й духам кімнату перевірити доручити.

- Може, там на вході портал? - припустила я, згадавши власний будинок. - Світло ж звідкись йшло.

- Скоріше за все, так і є, - Лавер одразу здогадався про що я говорила. - От тільки змоги не те що перевірити, а й навіть зазирнути в нього в нас не має. Адейр, звісно, пообіцяв вести цілодобове спостереження. Та це буде марна трата часу та ресурсів. За Суфо вони вже спостерігають не один місяць - результат не в нашу користь. Цьому покидьку вдалося якось бути непоміченим. Вартові сьогодні завітали до його власного будинку - і вгадайте, хто відчинив їм двері? Сам пан Суфо. Бадьорий, наче й нікуди вночі не ходив. А зі слів вартових так і було: ще з учорашнього обіду чоловік з дому не виходив. Навіть його тінь у вікні бачили.

- Перевертні? - запитала я.

- Так, - підтвердив моє здивування декан. - Він зміг обдурити звірині інстинкти.

Чоловіки продовжили обговорювати, як самим налагодити стеження, я ж замислилась. Звісно, можна було попросити Самідіра, та фамільяр був мені потрібен біля Соренто. Захист життя приятеля - на першому місці, а тому, що йому все ще погрожують, сумнівів не було. Та ще й ці таємні зустрічі... Так до кінця й не зрозуміло, хто кому що продає. Розпитати самого не наважувалась - бо багатокрокові комбінації з рятування світу, як і суперечки, не моє, тому боялась нашкодити.

23 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

За хвилюваннями з приводу долі Соренто я й встигла забути про пастки-артефакти. І саме сьогодні мені про це нагадав несподіваний покупець. До крамниці “Чистий Кристал” завітав Кіріос Еір Бранд.

- Доброго ранку, - в один голос привітались ми з Юдіаном.

- Доброго. Прієр-молодший на місці? - запитав іллін, задерши свого аристократичного носа майже до стелі.

Я на це не образилась - вже звикла до пихатості аристократії.

- Так, - трохи здивовано відповіла я, бо це було вперше, коли питали про Джуліана. - Зараз покличу.

Молодий артефактор дуже зрадів побачивши хто завітав до крамниці. Радість зустрічі була взаємна, хоча вираз обличчя Кіріоса залишався незмінним.

- Що за справа привела тебе до мене? Чи просто зайшов потеревенити та згадати минуле?

- Обидва варіанти. Спочатку я хочу, щоб ти на дещо глянув, а вже потім - розмови.

- Звісно. Проходь до кабінету, показуй.

Двері за ними зачинились, й ми з Юдіаном знов лишились вдвох. Підслуховувати ніхто з нас бажання не виказав, тому продовжили гортати каталог авторських артефактів майстра з Маг-Коріфа, іноді обговорюючи корисність того чи іншого виробу. Періодично заходив черговий покупець, купував або розпитував про товар. Час повільно спливав, коли несподівано мене покликав до кабінету Джуліан.

- Глянь на це, - попросив він, вказуючи на вміст скриньки.

Я й глянула. На чорному оксамиті лежав золотий кулон, прикрашений низкою діамантів. Моя дракониця так зраділа, що не втрималась та потяглась доторкнутися цієї краси. Зупинилась я вчасно - чимось темним повіяло від прикраси.

- От і моя дружина, не втрималась та потягла свої жадібні руки, - холодно промовив Кіріос. - Та, на відміну від тебе, не стрималась і торкнулась.

- Й зараз непритомна лежить в замку та чекає на поцілунок прекрасного принца, - додала я.

- Так, непритомна. Але до чого поцілунок принца?

- То казка з мого минулого світу. Звідки це в тебе? - запитала я ігноруючи факт, що звертаюсь до аристократа на “ти”.

- Неважливо. Скажи, що ти бачиш? - проігнорувавши мою неввічливість, поцікавився іллін.

- Я не бачу. Я відчуваю. Щось гидотне. Наче хтось на мене чаклує. А ще... є в ньому щось схоже ще з один артефактом.

- З яким? - продовжив розпитувати Кіріос.

Я вже хотіла розповісти про чашу, від якої Аміріен почала пророчити, та втримала язика.

- Обмін інформацією. Ти розповідаєш, звідки, кулон, я - про другий артефакт.

В тому, що про чашу Кіріос знає, я була впевнена - голові магічної варти про неї доповіли, а от про спільність з кулоном - навряд чи.

Мої слова викликала цілу хвилю обурення. Як так? Хтось наважився ставити умови? Та іллін стримався.

- Це був подарунок.

Звісно, такої відповіді було замало, тому я терпляче чекала подробиць й виразно дивилась прямісінько в очі співрозмовника.

Аристократ здався раніше, й зціпивши, зуби, продовжив:

- Подарунок від прихильника.

Он як! То у дружини є кавалер! Чи навіть коханець! Це так дивно, бо Кіріос навряд набагато старший за мене. Йому років двадцять, може трохи більше. Молодий, гарний, багатий. Чого дружині не вистачало?

Тьфу ти. Вірус “Олдрі” мене все більш захоплює.

Так, це не моє діло. Мене лише цікавить, звідки беруться ці прокляті артефакти. Й чим більше я над цим думаю, тим більше схиляюсь до того, що “прокляті” - в даному випадку констатація факту.

- Його вже розпитали, звідки він взяв цей “подарунок”?

- На жаль, це не можливо зробити. Він також непритомний, - чесно відповів іллін.

- Хм. Шкода. З приводу іншого артефакту - він потрапив до школи з іншими, й під час перевірки моя група на нього натрапила.

- Це тоді, коли ельфійка-провидиця?...

- Так. Від них іде однакова енергія. Наче ці речі - єдині.

- Треба їх перевірити, - скоріше вголос промовив думки, аніж чекав від нас схвалення, Кіріос. - До зустрічі. Не проводжай - вихід сам знайду.

- До зустрічі, - попрощався Джуліан й, дочекавшись, доки кроки стихнуть, звернувся до мене: - А можеш описати чашу?

- Давай краще намалюю.