Раді Вас бачити!

01 Злотарія 158р.

Вільні землі

Після тижневого відсутності повернувся магістр Янг. Повернувся не з порожніми руками, а з дивним приладом, який, за словами чоловіка, здатен був знищіти крижиний артефакт. Я на це сподівалася, бо ліс поступово перетворювався на крижане королівство - з крижаними деревами та квітами. Чергової Снігової Королеви тільки в ньому не вистачало. Шкода, що його просто розбити як попередній не можна.

Зламаний артефакт стояв у вежі і тихенько гудів.

Ліс навколо мовчав - навіть вітер, здавалося, боявся порушити цю напружену тишу. Крижані дерева з хрустом гнулися під вагою власних крижинок, а земля під ногами вкривалася тонкою, проте міцною кіркою льоду.

- Отже, ще раз, - магістр Янг нахилився до приладу. - Коли я запущу цей прилад, у всіх буде лише секунд десять сховатися за захисним колом. Тому раджу всім зайвим одразу відійти за межу.

Я насупилася, бо цією зайвою була я. А ще - Гор. Та доводити протилежне не стали, лише час витратили б. Тому, окинувши рятівний артефакт поглядом, відійшли подалі.

Прилад справді був дивний: велика бронзова сфера з вигравійованими рунічними колами, з якої стирчали кристали й тонкі металеві пластини. Встановили його якомога ближче до воріт замку - усередину вже ніхто не ризикував заходити.

З відстані я спостерігала, як Янг обережно натискав по черзі кристали, що спалахували зеленуватим світлом.

- Звідки ти взяв цю штуку? - почула я, як декан запитав приятеля.

- Позичив у старого друга. Ця штуковина в нього лежала серед мотлоху, Даліан навіть не гадки не мав, що в нього зберігається. Тому її відсутність ще не скоро помітить.

- А як ти про неї дізнався?

- Не один сувій перечитав. І в одного знайшов малюнок цього “чудо приладу”, а потім добу ходив згадував, де його бачив.

- У смітті Даліна-Мотлохара?

- Так.

- Сподіваюсь, він дійсно не помітить, як в нього щось “позичили”, бо потім не один рік будемо вислуховувати скиглення та скарги.

- А я більше сподіваюся, що ця штука запрацює так, як потрібно, і ми зупинимо не лише цей артефакт, а й інші, які траплятимуться нам в майбутньому.

- Краще б не траплялися.

З останніми словами навіть я була згодна, хоча й не брала участі в розмові.

Янг жестом дав знак відійти. І Лавером підійшов до мене з Гором в безпечне місце за захисним контуром. Хоча... у таких ситуаціях важко визначити, чи витримають щити, забезпечивши нам справжню безпеку. Ці стародавні артефакти - річ непередбачена. А з підслуханої розмови я зрозуміла - цьому приладу не одна сотня років.

- Готові? - запитав магістр і, не чекаючи відповіді, активував механізм та побіг до нас.

Спочатку нічого не відбулося. Прилад тихо загугняв, кристали засвітилися, навколо артефакту почали проявлятися світлові лінії, що перепліталися в геометричні фігури. Лід навколо затріщав.

- Воно працює? - прошепотіла я, боячись наврочити.

Раптом з артефакту вирвався вибух холоду, хвиля якого накрила прилад. Здавалося, що лід поглинає сам механізм, поглинає й руйнує його.

- Хейл! - викрикнув декан. - Здається, прилад не справний. Треба його дезактивувати.

- Зачекай трохи. І все запрацює, - запевнив Янг.

І дійсно. За мить кристали почали світитись яскравіше, а бронзова сфера - тріщати. Руни на її поверхні почали палахкотіти червоним.

І тоді - гучний тріск, ніби розколовся гігантський кристал. Хвиля енергії пройшлася лісом, збиваючи іній з гілок і змиваючи крижану кірку з землі. Артефакт розсипався на дрібні уламки.

Тиша.

- Спрацювало, - Янг нарешті дозволив собі усміхнутися, витираючи піт з чола.

- Схоже, використати артефакт повторно не вдасться, - додав Лавер.

І всі мовчки з ним погодилися.

***

Згодом ми вирішили ризикнути й увійти у двір замку, аби власними очима переконатися, що крижаний артефакт справді знешкоджено. Лавер ішов попереду, пильно оглядаючи кожен закуток, Гор тримався зліва, я - справа, а Янг, хоча й волав залишився зовні, щоб зрозуміти, чи вдасться полагодити рятівний прилад, також пішов слідом. Цікавість, що сталося з другим артефактом, переважила.

Крижана броня, якою ще вранці був окутаний замок, зараз здавалася лише спогадом. Не зважаючи на осінню прохолоду, усе навколо тануло. Здавалося, що замок плаче - вода тонкими струмками стікала з балок, капала з арок і протікала крізь тріщини в камені. Під ногами залишались тільки калюжі, а черговий крок доводилося робити в холодну, крижану воду, яка просочувалась у чоботи, змушуючи зуби мимоволі зціплюватися.

Піднятися на вежу виявилося ще тим випробуванням. Кам’яні сходи, вкриті шаром талої крижаної каші, були слизькими, кожен крок загрожував перетворитися на падіння.

Коли ми дісталися верху, перше, що кинулося в очі, - місце, де раніше стояв артефакт. Точніше, він і досі стояв там, в самісінькому центрі, але зараз виглядав так, наче його хтось намагався скрутити, витягнути зсередини, а потім розірвати на частини. Його поверхня була вся в тріщинах - довгих, мов змії, що оповили артефакт, а місцями тріщини сходились в центр, утворюючи крихітні западини, з яких, попри все, ще виривались залишки крижаної пари. Він уже не гудів, але все ще відчувався, як щось живе.

Янг обійшов артефакт по колу й дістав з сумки невеличкий металевий циліндр - ще один прилад. Він нахилився й підніс його ближче до артефакта. Циліндр засвітився слабким блакитним світлом, а на поверхні артефакту проскочила блискавка.

- Він зламався, але щось в ньому ще працює, - Янг стиха вилаявся. - Це дивно. Ану потримайте.

Мені в руки встромили циліндр, а сам магістр голими руками поліз всередину крижаного артефакт. Я навіть очима не встигла кліпнути, як його рука зникла з полю зору. Це було необачно, наче нещодавно він не лежав непритомний через отруєння.

Та цього разу обійшлося. Хейл Янг дістав круглений камінь, світло-блакитного кольору.

- Вгадайте, що ці покидьки використали для цієї пастки?

- Артефакт камінь, - здогадалась я. - З великого кола.

- Так, - підтвердив сейшан.

- А він безпечний? - запитав Вальдегор, не зводячи очей з каменю.

- Поки що так. Треба його добре дослідити та перевірити, чи можна його використати.

- Давай його сюди, - промовив Лавер та розгорнув тканину, вишиту захисними рунами. - Дослідження тут все одно проводити не будемо.

Янг із цим погодився та передав камінь приятелю. Той обережно його загорнувши, поклав у сумку.

Переконавшись, що артефакт знешкоджено, ми спустилися вниз. Досліджувати вежу та замок, зараз не було ніякого бажання.

Та попри полегшення - одна проблема менше - мене не полишало відчуття, що це була лише мала перемога у значно більшій війні.

07 Злотарія 158р.

Маг-Рівік, Мілет-Дун

Черговою несподіванкою в моєму розпорядку дня стала поява на порозі мого будинку посильного з банку “Платинова Кірка”. Зірка ще тільки-но починала викочуватися з-за обрію, а він вже гуркотів у двері. Наступною несподіванкою стало те, що пан гном приніс мені лист особисто, а не залишив його в банку до мого наступного візиту. А от найбільшим сюрпризом став відправник - Наджи Пустельний.

Подякувавши гному-листоноші й заплативши за доставку дрібною монетою, я ще хвилин п’ять просто стояла, тримаючи конверт у руках, не наважуючись зірвати печатку. Не знаю чому, але мені було цікаво і лячно одночасно. Я розуміла: Наджи прислав лист не з освідченням у вічному кохані - він прислав важливу інформацію.

Взявши себе в руки, я зрештою зірвала печатку, розгорнула листа - і завмерла, роздивляючись крокозяблину. Саме за цим заняттям мене й застав Галеон.

- Хто приходив? - запитав коханий, змусивши мене відірвати погляд від змісту листа й перевести увагу на нього.

- Листоноша.

- Листоноша?! У цьому світі вони існують? Не знав. І що приніс?

- У цьому світі навіть пошта існує. Та зараз не про це. Наджи прислав якийсь ребус.

- Пустельний? - уточнив хлопець, і в його голосі я вловила натяк на ревнощі. Не ті, що з’являються при згадці про Террі, а ті, що вже ховали під собою напруження й приховану загрозу, ніби його внутрішній мисливець насторожено вивчає суперника. - Не знав, що ти з ним підтримуєш зв’язок.

- Так, - проігнорувавши недоречне, підтвердила я. - “Зв’язок” - це гучно сказано. Він мені вперше написав. Та зміст цього листа мені не зрозумілий.

Й не чекаючи зайвих питань, я протягла сувій хлопцю.

Схоже, Галеон також не знав мови, якою був написаний лист. Хлопець хвилин п’ять мружився, крутячі то в право, то в ліво шмат паперу. Аж раптом його очі розширилися, а сам він ляснув себе по лобі.

- Я таке бачив у Мілет-Дуні. У майже повністю занедбаному храмі.

- Але прочитати це не можеш, як і я. І нащо мені було його присилати? Чи це таке собі запрошення?

- Сподіваюсь, не на побачення.

Щось із Галеоном сьогодні не те. Занадто ревнивий. І куди поділася його звична самовпевненість?

- Я також на це сподіваюся. А ще сподіваюся, що це не терміново.

- Сьогодні знов в крамниці чергуєш?

- Майже. Через мою постійну зайнятість пан Прієр був змушений взяти нового працівника в пару до Юдіана. Мене ж перевели в майстерню. Буду з Джуліаном перевіряти готові артефакти та їхню дію.

Тяжкий подих Галеона змусив мене на нього не лише уважно подивитися, а й “прослухати” на емоції. Хлопець не просто ревнував. Ні, ревнощі були лише однією зі складових цілої гами почуттів.

- Що трапилося? - запитала я, обійняв коханого.

- Не спокійно мені на душі, - Галеон обійняв у відповідь. - Хочеться взяти тебе, речі й утекти звідси якомога далі від усіх проблем. Та розумію, що не можна. Не можна постійно ховатися за “А чому саме я?”. Якщо так думати, за тебе хтось інший прийме рішення. А ще, майже стовідсотково, воно не буде збігатиметься з моїм власним бажанням. Тому знов перемогло: “Хто, як не я?”

Я була з ним цілковито згодна. Мабуть, тому й взяла на себе цей тягар - урятування світу та свого майбутнього в ньому.

- Тебе о котрій чекати? - запитав Галеон, змінивши тему.

- Сподіваюся, до заходу повернутися. Я перед тим, як телепортуватися в Мілет-Дун, покажу це Філлу. Він із моїх друзів найосвіченіший в південній культурі.

- Тоді побачимось під час вечері. А зараз ходімо снідати. День сьогодні буде важкий.

- Ви все ще розбираєте кригу?

- Так. Магією не пробитися, доводиться користуватися кіркою. Відчуваю себе шахтарем, а не шукачем пригод.

Я зітхнула. Як виявилося, крига розтанула лише на поверхні, а от підвал залишився неторканим. Фот Хейнну замандюрилося перевірити, чи немає там чогось важливого особисто для нього, тож хлопці вже другий день махали кірками.

***

Я точно телепортувалася на подвір’я гостьового будинку, де мешкав Наджи зі своєю компанією, сподіваючись, що вони на місці, а не в черговому поході за пригодами та винагородами.

І не прогадала. Повітря було напоєне ароматом розігрітого каміння під ногами, цвіту невідомих квітів та далекого диму від вуличних кухонь. У вузькому дворику тремтіли тіні від ліхтаря, а у вікнах миготіло світло свічок. Також літали нічні метелики, а з відкритого вікна долинали тихі акорди лютні.

Першою, кого я зустріла, була Тавіра. Вона з’явилася у дверях, наче чекала на мене, а, впізнавши - кивком запросила всередину. Ми пройшли вузьким коридором, де пахло сухими травами та прянощами.

- Я вгадав, що ти з’явишся за відповіддю, - замість привітання промовив Наджи, коли ми ввійшли до кімнати.

- Можна було просто прислати запрошення, - так само без привітання відповіла я.

- Можна. Але так цікавіше.

- Цікавіше для кого? - я навіть трохи образилася.

- Для тих, хто читає чужі листи.

- Тобто?

- Як виявилося, навіть в найнадійнішому банку водяться занадто довгі носи, які полюбляють читати чужі листи. І як наслідок - ти тут, а вони шукають щось в підставному місці. Сподіваюся, це хоч трохи навчить їх поважати чужу приватність.

Я трохи заспокоїлась - пастка не на мене.

- То, що ти хотів? - перейшла я до причини своєї появи.

- Ходімо, покажу. Добре, що це місце працює цілодобово. Я очікував, що ти з’явишся пізно, але не в такий час.

- Я весь час забуваю про різницю. У нас ще вечір.

- Тебе хтось бачив?

- Вона телепортувалася прямісінько на подвір’я, - відповіла замість мене Тавіра, зробивши наголос на слові “прямісінько”. - Перелякала п’янчуг та собак. Але зайві очі її не бачили.

Ще рік тому я б здивувалася такій загадковій таємничості, але не сьогодні. Отже, за ними теж стежать.

- Принеси їй плащ, - попросив Наджи дівчину, і та мовчки вийшла з кімнати. Потім звернувся до мене: - Краще, щоб про твій візит ніхто не довідався.

- Хто саме? - не витримала та запитала я.

- Зайві вуха та очі.

- Подробиці.

- Трохи пізніше, - пообіцяв Пустельний.

Я незадоволено насупила брові, але розпитувати не стала. Лише на всяк випадок вкрилася під принесеним плащем лускою.

Не подобається мені ця загадковість.

***

Мілет-Дун - місто, яке насправді ніколи не засинає. Воно цілодобово вирує у вирі подій, немов жодна година доби не має влади над його ритмом. Вулиці й уночі залишаються заповненими перехожими, хоча зараз їх трохи менше, ніж удень. Базар і деякі крамнички досі працюють, різнокольорові ліхтарі, що відкидають м’яке світло на бруківку. Звідкілясь долинають запахи прянощів і смаженого м’яса, змішані з ароматом кальянного диму.

А вже про будинки втіх чи ігрові зали й казати нічого - їхні двері гостинно відчинені, а крізь вікна пробивається тепле світло та чути вибухи сміху, дзвін келихів і дзюрчання монет. Місто живе власним нічним життям - не менш гучним, ніж денне, але з особливим, притаманним лише ночі шармом.

Ми зупинились біля будинку, з якого лунали музика, спів та дзвінкі дівочі голоси.

Наджи впевнено постукав у ворота, які за мить відчинив здоровезний, чорношкірий чоловік. У ту ж мить я зрозуміла, як почуваються гноми поряд зі мною.

Після короткої розмови, більш схожої на обмін паролями, нас провели на подвір’я, а потім у будинок - до кімнати, де на купі подушок сидів дуже гарний молодий чоловік у товаристві купки красунь у напівпрозорому одязі. Його довге, пряме волосся спадало на голий, мускулистий торс, а гладеньку білу шкіру прикрашало нерозбірливе татуювання на широких плечах.

Чоловік був настільки поглинений спілкуванням із красунями, що помітив нас не одразу. Наджи не став витрачати час і голосно щось вигукнув місцевою мовою, не підходячи близько.

- Наджи-и-и, - красень нарешті підвів очі. - Брате! Ти вирішив приєднатися? Але… навіщо ти привів із собою цю красуню? Чи вона для мене? - він окинув мене оцінювальним поглядом.

- Я до тебе у справі. І дуже важливій. Тому…

- Зрозумів... Шкода. Дівчатка, мушу вас залишити. Не хвилюйтеся - до світанку я повернуся. І буду цілковито ваш.

Посміхнувшись він підвівся й легкою ходою підійшов до нас. Це дозволило мені роздивитись його загострені вуха, високі та підняті брови, з плавним вигином догори до скронь, та чорні очі. Зовнішність була надто знайомою, і я б хвіст могла відати, що він - такий же потраплянець, як і ми з Наджи. Але питати поки ми йшли коридором не наважилась, сподіваючись отримати розгадку коли залишимось втрьох.

У невеличкій кімнаті стояв круглий стіл, оточений м’якими кріслами з низькими спинками. Господар сів на одне й жестом запросив нас. Наджи не змусив себе впрошувати і одразу сів, я ж ще кілька хвилин витратила щоб роздивитись кімнату на предмет пасток та засідок. Та нічого такого не помітила, а для більш ретельного огляду в мене не було підстави. Знявши плащ, я сіла в крісло. Самідір-білка ж, зістрибнувши з мого плеча, вмостився на мох колінах.

- Поки чекаємо, я вас познайомлю, - почав розмову Наджи. - Це Ятаар Ольше. Одна з перших потраплянок, яким пощастило, чи ні, опинитися в колі в храмі. А це Таврек тр’Лхаенн, більш відомий в цьому світі як Таврек Лихач. Він, як і я, потрапив в цей світ “неофіційно”.

- І скільки таких, як ви? - несподівано, навіть для самої себе, запитала я.

- Мені відомо приблизно про півсотні, - відповів Таврек. - Це ті, кому пощастило вижити.

- Я здогадувалася про щось подібне, - промовила я, та помітивши здивування на обличчі нового знайомого продовжила: - Дівчина, що працює в канцелярії в Доримі, розповіла мені про спалахи на колі. Але тоді ніхто не з’являвся. От в мене й народилася думка, що хтось міг потрапити і без кола.

- Зрозуміло.

- То нащо ми тут зібралися? - нарешті запитала я про причину цього зібрання. - Не просто ж щоб познайомитись і створити гурток.

- Так. Ми просто чекаємо ще на одного розумного, який має тобі де що показати.

- Саме мені?

- Саме тобі. Ми вже пів року голову ламаємо, як це може нам згодитися, але нічого нового на думку не спадає.

Я знову підняла ліві брову - короткий, майже непомітний жест, але для тих, хто мене знає, це завжди означає здивування або зацікавленість.

- Почекай трохи, - тихо промовив Наджи, - зараз з’явиться ще дехто, і тоді буде зрозуміло, що краще тобі розповісти чи показати.

- Добре, - погодилась я, вмостившись зручніше. Загрози від присутніх не відчувала, тож чому б і не почекати. - Та поки чекаємо, розкажіть трохи про себе. А точніше - як ви потрапили сюди. Де саме опинились? Як пристосовувались та здобували інформацію?

Це питання не сподобалось обом, тому я вирішила запитати про інше. Деякі спогади краще залишати спогадами - вони лише болять і нічого не змінюють. Тож я змінила тему й поцікавилась сріблястими кулонами, чи були вони в них. Обидва, і Наджи, і Таврек, підтвердили - так, вони їх мали, але втратили за обставин, які, судячи з їхніх облич, теж не варто було згадувати.

Я вже відкрила рота, щоб запитати, що вони пам’ятають про минуле життя, та в цю мить до кімнати без стуку зайшов юнак. Невисокий, засмаглий, з темним волоссям та помаранчевими очима. Він виглядав років тринадцять, не більше.

- Сьогодні можна, - сказав він без привітання, наче продовжуючи якусь невидиму розмову, що відбулась без моєї участі.

Наджи з Тавреком підвелися, мов за командою. Мені нічого не залишалося, як також встати з крісла та знов накинути плащ. У Мілет-Дуні досі було літо, й від зайвого одягу можна було легко отримати тепловий удар та знепритомніти.

Ми рушили через чорний хід, запізнившись трохи через те, що Таврек раптом вирішив переодягтися. Звісно, зробити це раніше він не здогадався. Я, однак, стрималася від буркотіння - не хотілося виглядати старою бабцею, що лише й робить, що нарікає.

Наш шлях вів вузькою вуличкою, де можна було рухатися лише один за одним. Запах в цьому місці був не найкращій, ледь стримувала нудоту.

На моє щастя, це тривало недовго. Ми зупинилися біля майже не помітних маленьких дверцят, зарослих густим плющем. Дарадін, наш поводир, витяг з кишені ключа й зі скрипом відчинив двері. Усередині нас зустріла невеличка кімната без вікон зі сходами вниз, які стали помітні коли Таврек запалив ліхтар.

- Магією тут не можна користуватися, - попередив він.

Знову не можна. Шкода. А ще, мені б злякатися, раптом на мене там чекає пастка. Та я швидко заспокоїлася: головне - бути при тямі, а телепортуватися в мене вийшло навіть з аномальної зони.

Сходи, сходи, коридор, знов сходи, коридор, перехрестя, перехрестя, сходи… Мені все це нагадало підземелля в Доримі між колом та мерією, тільки більш заплутане й тісне. Дарадін йшов упевнено, тож я сподівалася, що він і справді знає шлях, а не водить нас колами у цьому лабіринті.

Нарешті черговий коридор вивів нас до сходів, що йшли вгору. Я майже зраділа - підземне повітря почало подразнювати горло, й кожен вдих ставав важчим.

Підійматися довелося довго - це не дивно, адже стільки спускалися. Ліхтарі почали по черзі гаснути, і темрява ніби повільно йшла за нами, витісняючи світло. Коли я вже була певна, що мої легені спалахнуть, ми нарешті зупинилися на площадці біля чергових дверей.

- Гасіть ліхтарі, - скомандував Дарадін. Коли темрява остаточно накрила нас, він тихо відчинив двері. Петлі не видали жодного звуку - наче їх змастили лише вчора.

Я могла непогано бачити вночі, але навіть мої очі не здатні були щось розгледіти в повній, майже матеріальній, темряві.

- Тут окрім нас, нікого не має, - оголосив Наджи.

- Добре, - відповів провідник. - Запалюйте знову. Але пам’ятайте: часу небагато, тож оглядайте все швидко.

Восьмикутна кімната виглядала так, наче її будували не люди, а якісь педантичні, до смішного прискіпливі геометри, які ніколи в житті не чули про слово “затишок”.

Стіни - рівні, ідеально гладкі, злегка відсвічували, ніби камінь пам’ятав часи, коли на нього ще падало сонячне світло. У кожному з кутів - вузькі колони, витесані з того ж темного матеріалу, але з тонким візерунком, що нагадував сплетені літери невідомої мови.

Підлога була викладена плитами у вигляді променів, що розходилися від центру, і при кожному кроці мені здавалося, ніби я йду по циферблату, але стрілки давно зникли, а час тут зупинився. Стеля здіймалася вище, ніж здавалося зовні, і утворювала дивну воронку - світло від ліхтарів лягало нерівними, трохи химерними тінями, змушуючи кути кімнати то виступати вперед, то зникати, наче їх зовсім немає.

Повітря мало присмак пилу й старих книг, але в ньому відчувалася ще й інша нота - щось на кшталт прохолоди від підземних джерел.

Один із ліхтарів цього разу дали й мені. Затримуватися й ставити зайві питання не стала - одразу перейшла до огляду найближчої стіни.

Шкода, що користуватися магією, навіть на рівні артефактів, тут було заборонено. І не через те, що від моїх дій стіна могла обвалитися - причина була простіша: спрацює сигналізація. Наджи щоразу нагадав про це тоном, який не залишав місця для експериментів.

Піднявши ліхтар якомога вище, я зі здивуванням подивилася на стіни. Вони були гладкі та чисті. Лише темні рами, вбудовані врівень із каменем, порушували цю бездоганність.

- Торкнися їх, - порадив Таврек.

Я й торкнулася без зайвих питань, хоча мій сарказм готовий був перти з мене на зовні.

І тоді сталося дивне - з глибини каменю почали проступати написи, в яких я впізнала наші імена: Яттар Ольше, Галеон Талек, Лавена Сольвейг і так далі.

Я від несподіванки навіть руку відсмикнула - й написи в ту ж мить зникли, наче їх ніколи не було й вони мені примарилися.

- А тепер я, - промовив Наджи.

Він поклав свою долоню на камінь, і замість вже знайомих імен з’явилися інші.

- Це наша група, - підтвердив мою здогадку Таврек. - Так ми шукаємо інших. Раптом хтось ще вижив.

- А що на інших стінах? - запитала я, переводячи погляд по залу.

Він був правильним восьмикутником, і кожна стіна мала таку ж “дошку” в темній рамі.

- Ось це тобі й хотіли показати, - втрутився Наджи. - Торкнися наступної стіни.

Я й торкнулась, чого чекати.

На цей раз з’явилися не імена, а дивні руни - водночас знайомі та незнайомі. Як і з іменами, мені довелося трохи постояти, щоб зрозуміти їх. Та, на жаль, не все.

- “Настане час… коли зачиненні… тисячоліттям двері… відчиняться, і в світ прийдуть… деферз… діферс… інші… світ зміниться…і більше…”

Перечитавши пророцтво ще раз і так не зрозумівши останні слова, я перейшла до третьої стіни.

- “Світ згасне, й прийде… темрява, що буде… тривати сотню років. Поки не з’являться обрані… самим…”. І знову - якісь нерозбірливі закарлючки. Хто так пише?

Четверта стіна голосила про “Нових богів”, які начебто принесуть перемогу над темрявою. П’ята - про те, що “Старі боги” підіймуться й їм допомагати будуть “Демони”. У чому будуть допомагати - знову не зрозуміло.

Шоста і сьома стіна для мене виявились недоступними: варто було лише торкнутися, як вони спалахували й одразу згасали. Я навіть розлютилась на хвильку.

На восьмій була повноцінна мапа, що відображала не лише материк з островами, а й протилежний бік світу, де розташовувався досить великий острів, про який я ніколи й від нікого не чула. Треба буде обережно розпитати про нього декана.

Перечитати все ще раз - раптом щось пропустила чи вдасться отримати додаткову інформацію - не вдалося: Самідір, попереджуючи, загарчав. Він почув, що хтось наближається до цієї кімнати. Звісно, я могла б повернутися сюди пізніше, та бажання знову долати нескінченні сходи туди й назад у мене не було. А нам же ще й назад повертатися… Аж самій загарчати захотілося.

***

До будинку Таврека ми поверталися мовчки, і лише переступивши поріг кімнати з круглим столиком, наважилися заговорити.

Спочатку я все занотувала в блокнот. На пам’ять не скаржилася, та все ж не ризикнула повністю на неї покладатися. Мабуть, якась стара звичка з минулого життя взяла гору. Та й ті частини з пророцтв, які я не змогла розібрати, варто було зафіксувати - раптом хтось інший зможе їх прочитати.

Потім почали обговорювати. Як виявилося, коли до стін торкалися хлопці, то не на всіх, але на деяких відображалася зовсім інша інформація.

Наприклад коли стін торкався Дарадін, то замість пророцтв вони показували історичні хроніки - створення світу та послідовність прибуття в нього вже місцевих рас. А на місці мапи цього світу з’являлася зовсім інша - ще й з координатами. І щось мені підказувало, що це були дані про світ, з якого походив наш провідник.

Для Наджи та Таврека стіни показали ще менше, ніж для мене: перелік їхньої групи з п’ятдесяти осіб, мапу цього світу та три пророцтва, які ані я, ані вони прочитати так і не змогли.

Питань ставало ще більше, ніж відповідей.

І одним із головних було: чому про це місце з місцевих майже ніхто не знає? Чи, можливо, лише робить вигляд, що не знає. Якийсь черговий таємний орден точно наглядав за тією кімнатою, зберігаючи її секрет не одне століття. Бо ні пилу, ні павутиння там не було й сліду. Це місце так і залишилось б незнайденим, коли не допитливість деяких розумних, які люблять вештатися старими катакомбами міста.