Раді Вас бачити!

26 Рубіния 158р.

Маг-Рівік, Нуван-Ріт

Схоже, віддавати перевагу дням, пов’язаним із розташуванням зірки чи супутника, є популярним серед мешканців цього світу для проведення ритуалів.

Сьогодні був день осіннього рівнодення. Місто, звісно, збиралося гуляти, не зважаючи на небезпеку, що нависла над його мешканцями.

А даремно.

Навіть учні-провісники передбачали якусь халепу. Версій будо багато, та довіряла я лише Террі з Аміріен. Друг мовчав, а от ельфійка декілька днів ходила бліда, наче вапном вимазана. Звісно, про її передбачення знали не лише учні, які були присутні в момент передбачення, а й декан із ректором, Німідор та голова магічної варти. Ще б пак! Дівчина передбачила, що в місті, посеред головного храму, з’явиться новий бог. Я ледь стримала язика, щоб не почати лаятися.

Святкувати мешканці почали ще зранку. Спочатку відвідали храм Земніка. Там йому помолилися та принесли дарунки: стопи жита чи пшениці, кошики з фруктами та осінніми ягодами, молоде вино у витягнутих глечиках та свіже пиво в пузатих, маленьких бочках. Потім, вийшовши з межі міста, посипали вже прибрані поля зерном або клали паляниці, щоб ушанувати духів землі й наступного ріку отримати добрий врожай. А вже ввечері планувалося зібратися на площах міста й влаштувати навколо вогнищ танці.

Я ж, звісно, ані до храму, ані за місто не ходила. Натомість відвідала школу, посиділа на уроках та, нарешті, дісталася бібліотеки, у якій так би й сиділа до ночі, якби Вальдегор не нагадав, що на сьогодні є ще справи - настільки я захопилася старими рукописами одного з майстрів-артефакторів. Оце так цікава література: навіть зустріч із новим богом відійшла на другий план.

Діставшись храму, в якому належало з’явитися богу, я ледь знов не почала лаятися. Цілий натовп зібрався, щоб подивитися на його появу. Я, звісно, знала, що учні не втримають язика за зубами й інформація пошириться містом, але щоб мешканці магічного міста ось так на це відреагували?! Це було поза межами мого розуміння.

- Хоч би це виявився саме той храм, - майже пошепки промовила я, але вампір почув.

- Аміріен його досить добре описала. Та й була тут не один раз - і до, і після передбачення.

- А якщо в нього є близнюк? - Галеон вголос озвучив те, що лише крутилося в моїй голові.

Хлопець очікував мене з Гором біля воріт школи, щоб потім разом піти й перевірити, чи збудеться пророцтво. Окрім нас трьох, з цього боку майдану була ще Фіона, яку ми зустріли дорогою, та Нолан. Перевертень-вартовий, знайшовши мене серед натовпу по запаху, мовчки стояв поруч після сухого привітання. Сьогодні його присутності я не дуже раділа - він і досі не знав таємницю Вальдегора.

- У нашому світі є чотири храми, що відтворюють один одного, - вступила до розмови цілителька. - А так як я не дуже релігійна, то в жодному з них не була й не можу сказати, наскільки вони дійсно схожі. Та можу вас запевнити: наш храм не належить до цієї четвірки.

- А де вони розташовані? - щоб якось відволіктись від непотрібних думок, запитала я.

- Один в Каленмірі, на островіВіарн, це самий захід Срединного Шляху. Другий - на острові Серіалль у місті під назвою Естолан - схід того ж шліху. Третій - у Лакаїрі, ця назва вам відома. Четвертий самі назвете?

- У Доримі, - майже одночасно здогадалися ми з Галеоном.

- Отож. Кажуть, наш також пов’язаний з тим, що в Маг-Коріфе. Чим саме - невідомо, я вже казала, я не дуже релігійна. Та можу запевнити: зовні вони зовсім різні. Можете в Улли запитати.

Звісно, ніхто не побіг у пошуках соліенки, щоб перевірити слова Фіони. Усі їй і так повірили.

- Натовп почав рухатися, - перебив нашу розмову про храми Нолан. Перевертень до цього лише слухав, не відриваючи очей від того, що відбувалося на площі.

Дійсно, хвилювання зростало. Вдих-видих. Треба заспокоїтися й не брати чужі емоції на себе. Здається, допомогло, тому я змогла повернутися до спостереження за храмом. І яким було моє здивування, коли замість того, щоб з’явитися в середині будівлі, “новий бог” з’явився в стовпі світла, що переливався усіма кольорами веселки, просто на площі. Мабуть, у них також телепортація зі збоями працює. Або навмисно: так глядачів більше. Скільки їх в храмі буде? Дві-три сотні. А тут майже півтори тисячі зібралося, а може й більше. Схоже сьогоднішні танці відміняються.

- Що на це скажеш? - запитав мене Галеон, не відводячи погляду й міцно стискаючи кулаки.

- Щось мені це нагадує. Щось таке знайоме. З минулого життя, але не справжнє.

- А кіношне, - завершив за мене коханий.

- Так.

- Що таке “кіношне”? - запитала Фіона, уважно, як і інші присутні, слухаючи наш діалог.

- Щось на кшталь спектаклю. Потім поясню подробиці. Та одне можу сказати точно: це не “новий бог”, це звичайнісінький шахрай. Почекайте мене трохи. Хочу де с ким поговорити. Від вас подробиці.

І, як завжди, не чекаючи поки мене зупинять, телепортувалася.

***

- Беллатор!!! Йди сюди, старий пердун, боягуз та скиглик. Вилазь зі своєї схованки й покажися мені на очі. Маю до тебе декілька питань. Беллатор!!!

Мій голосний крик, що лунав вже хвилин десять, звісно, привернув увагу, та не того, на кого сподівалася.

- Ята, це ти? Чого так кричиш? - запитала мене Джойс.

Я й не помітила, коли вона з’явилася. І не дивно - богиня веселощів була майже прозорою, наче мерехтлива тінь, що витає між світом живих і тим, куди її силоміць затягувала невидима сила. Її обриси ледь помітно тремтіли, а кольори втратили яскравість. Здавалося, варто мені моргнути - й вона розсиплеться в повітрі крихітним пилом. І від цього в горлі раптом стало сухо, а на серці важко.

- Хочу поговорити з твоїм чоловіком, - я дивилась їй просто в очі, в яких колись жевріла іскра бешкетства, але зараз вона тліла, гаснучи.

- Його немає, - тихо відповіла Джойс.

- Так поклич, - трохи різко кинула я.

- Ти не розумієш. Його немає в цьому світі.

Мовчання впало між нами, густе й важке, наче холодний туман. Мені знадобилася майже хвилина, щоб усвідомити, що вона щойно сказала. Кожне слово пробиралося крізь мозок, наче крізь мул, поки нарешті не зібралося докупи:

- Тобто?.. І куди він подівся?

- Я не знаю… Вони прийшли… Він з ними боровся… Та програв… І його забрали… Я кликала… Марно… Він не відповідає… Він дуже далеко звідси…

Вона залилася сльозами, але ці сльози були іншими - не людськими. Вони не стікали по щоках, а наче випаровувались одразу, залишаючи по собі легке світіння в повітрі. Її голос ламався, ставав тонким, крихким, а я ловила кожне слово, боячись, що наступне може стати останнім.

- Хм-м, - я спробувала взяти себе в руки, хоча кулаки мимоволі стискались. - З цим потім розберемось. А що з тобою? Ти виглядаєш так, ніби ось-ось розсиплешся.

- Я зникаю... Щось заважає... Ще трохи - й мене не стане…

Вона підняла руки, показуючи мені свої долоні, які на очах втрачали чіткі обриси, наче їх розмивало вітром.

- Чому? Беллатор сховав тебе тут, щоб ти не перетворилася на монстра. Але зараз відбувається геть інше.

- Так… Але я не знаю, що саме,… - її голос був схожий на тріск.

- Скільки це триває? І скільки в тебе лишилося часу?

- А що з Беллатором?.. - вона вчепилася за ім’я, наче воно могло її врятувати.

- З ним потім. Я допоможу його врятувати. Та заспокойся, будь ласка, - знов різко сказала я, відчуваючи, як десь всередині мене вже росте злість. - Поясни все. Я маю знати.

Джойс опустила погляд, немов шукаючи потрібні слова під ногами, яких уже майже не було.

- Майже місяць… Все почалося наступного дня, коли зник мій чоловік. Я не знаю… Чесно, не знаю, скільки в мене залишилося часу…

Її плечі здригнулися від чергової хвилі беззвучних ридань. Я дивилася на це й відчувала, як серце стукає десь у горлі. Підійшла ближче. Ми стояли зовсім поряд, але між нами була якась тонка, невидима межа, яку я боялась перетнути, бо кожен мій рух міг стати останнім поштовхом.

Та я все одно зробила крок уперед. Простягнула руки, щоб обійняти, втримати її тут, у цьому світі.

Не встигла. Те, що я зловила, не мало нічого спільного з тілом. Лише крихітний шматочок, схожий на кришталь. Він був холодний, майже без ваги, наче згущене світло. Розміром трохи більший за мій вказівний палець.

Я стискала його в долоні й дивилася на порожнє місце перед собою, де ще мить тому стояла Джойс.

- От і закінчилися радощі в цьому світі, - сказала я тихо. І хоч не знала, звідки взялися ці слова, вони відгукнулися всередині мене глухим болем.

***

У Маг-Рівік я повернулась вчасно. Навколо самозванця натовп уже починав водити хороводи й радісно вигукувати, сподіваючись, що той їх врятує.

Я розлютилась. Й не витримала й, розштовхуючи “зомбі”, наблизилась до шахрая. На диво, Галеон не відступав й впевнено йшов позаду, а вже за ним - Вальдегор та Нолан. Їм довелось відстати, у натовпі загубилась Фіона. Тому до сходів, де стояв цей клоун, ми дістались лише вдвох.

- Ти! - вигукнула я, мабуть, сьогодні точно голос зірву. - Як ти смієш видавати себе за того, ким не є? Ти, блазень, припини цю виставу, бо ще трохи - й я тобі голові відірву й у сраку засуну!

На жаль, мої слова не дали позитивного результату, та я й не очікувала цього, тому впевнено продовжила наближатися до “нового бога”. Несподівано на моєму шляху стали озброєні люди. І це була не магічна варта і навіть не міська. Ці були вдягнені в сірі плащі, а на їхніх кірасах був зображений срібний хрест, обведений по краях чорною фарбою.

- Відійдіть! - наголосила я та кожному подивилась в очі. Це було не складно - їх усього було шестеро.

На диво, подіяло. Вони відійшли, давши змогу продовжити мій рух. Ось тут я відчула, як “бог” злякався. Ненадовго - десь на пів хвилини. Але злякався. Ага, не такий уже ти всесильний та невразливий. Не ставши чекати дій з боку шахрая, щойно наблизившись, щосили врізала йому по обличчю. Зі зламаного носа побігла кров. Звичайна, червона кров. Сам же “бог”, зробивши крок назад, швидко телепортуватся в невідомому напрямку.

- Й нащо ти це зробила? - почувся за спиною знайомий голос, що належав Німідору.

З відповіддю не поспішила, а замість цього обернулася, дивуючись, як тому швидко вдалось потрапити до цього міста. Та мене чекало розчарування. Ельф і до цього стояв тут, лише переховуючись під плащем та чарами ілюзій.

- Він мене вибісив, - чесно відповіла я.

- По очах бачу, що сильно. Чорні наче порожнеча раарт. Вибираймось звідси. Зараз тут будуть маги-менталісти працювати - треба повернути мізки цім… хм… розумним.

Вихід тут був один. Точніше два, та натовп, що щойно втратив “бога”, був готовий роздерти мене на шматки, і лише захисна стіна, створена Німідором, рятувала. Тому довелось йти до храму, а вже потім з нього - до кабінету в Вежі.

Давно я там не була. Тижня два. Схоже, святкувати сьогодні не доведеться.

Стоп.

Яке святкування?

Джойс перетворилась на шматочок кришталю, крихітний і крихкий. Весь її сміх, вся легкість, зникли в цьому уламку. А Беллатора, за словами його дружини, викрали й витягли з цього світу. Бог війни, грізний і непохитний, раптом виявився безсилим. Його немає. Просто немає. І ніхто навіть не знає, куди він зник.

І от тепер, коли я дивилась на цих "врятованих" мешканців Маг-Рівіка, які ще хвилину тому впевнено аплодували шахраєві, що проголошував себе новим богом, я відчула, як мене охоплює лють.

Святкувати?

Що святкувати?

Зникнення справжніх богів? Безпорадність магів? Чи, може, сліпу віру в першого ж брехуна, котрий пообіцяв спасіння?

Світ стрімко котився у прірву.

І це було найстрашніше - не вороги, не зради, не битви, а це байдуже, мляве прийняття брехні.

Сміх Джойс більше не розганяє морок у цьому місті. А Беллатор... я вперше злякалася, бо якщо навіть він програв, то що чекатиме нас усіх?

Тому я знала - сьогодні святкування не буде.

30 Рубіния 158р.

Маг-Рівік

- На сьогодні все. Завдання я вам видав, на вас чекає перевірка на наступному занятті! - оголосив магістр Шиппер. - Не забудьте.

Усі одразу запевнили його, що не забудуть, і залишили кабінет. З ними була й я з Бірою - затримуватися зайве не було потреби.

- З кожним днем усі більш похмурі ходять. Ніяких тобі веселощів, - промовила подружка, йдучи поруч.

Я важко зітхнула. А які можуть бути веселощі, коли їхня богиня перетворилась на кришталь? Зітхнула ще раз. Може, загальний стан і не пов’язаний безпосередньо з тим, що Джойс зараз не виконує свої обов’язки. Вона ж була не єдиною богинею. Були і інші: богині танців, співів, ігор. Тому відсутність однієї навряд чи могла так вплинути. Це, скоріше, було інше. І цим іншим стала невдала поява лже-бога в місті магів.

Знов зітхнула.

- Щось знов трапилось? - запитала Біра. Мій засмучений стан ніяк не вдалося приховати.

- І так, і ні. Сьогодні зранку знову мала розмову з Німідором. Цього разу він не кричав, не лаявся, не намагався достукатися до мого сумління. Та все одно настрій зіпсував.

- А що він хотів?

- Просив мене уникати усіх можливих зустрічей та зв’язків не тільки з лже-богами, а й з їхніми жерцями. Бо я можу зашкодити планам пана голови магічної гільдії.

- Хм. То маги все ж звернули увагу на цих “богів” і прийняли, що вони несуть загрозу.

- Схоже. Це ти в нас із родини магів. От і скажи, що твої думають?

- Вони налякані. Хоча й переховують це.

- Отож. Всі переховують страх. І Німідор, і Лавер, і магістри. Навіть пан Прієр із племінником. Хоча Джуліан відверто каже, що йому лячно. І це при умові, що частина не знає про Вільні Землі й те, що там відбувається, - останнє промовила тихо, бо шкільний коридор не місце для таких пліток.

- Тут я тебе розумію. Сама інколи не знаю, кому можна довірити таємницю. Але ви з деканом впевнені, що пану Німідору не варто довіряти?

Розмову довелося перервати на кілька хвилин, бо нам назустріч вийшла велика компанія старшокурсників, серед яких я помітила Елбона. Хлопець усе ще переживав втрату коханої, а втішних новин про неї так і не було. Була лише одна - невтішна.

- Ні. Я відчуваю, він по-своєму хоче врятувати світ. Але я не та розумна, що має поєднати всіх докупи.

- Впевнена?

- Так. Не треба мені такої відповідальності. Хай хтось інший “вдягне” на себе цей тягар.

Біра на це нічого не сказала. Промовчала. Я, звісно ж, знала, що всі мої друзі та приятелі дійсно вважали мене спостерігачем. А от я в цьому не була така впевнена.

***

В бібліотеці було на диво тихо. Навіть чутно, як за вікном вітер гуде. Маг-Рівік з хвилини на хвилину накриє зливою. А в мене були плани на сьогоднішній вечір - прогулянка за містом.

Як виявилася, поява лже-бога на день осіннього рівнодення - то була не єдина неприємність. Хтось таки провів ритуал на руїнах старого храму. Зі слів Лавера, руїни спочатку охопила аномальна зона, яка не впустила в середину наших шпигунів, а вже сьогодні вранці вона зникла, залишивши по собі випалену землю.

Звісно, мені хотілося на це подивитись, понюхати повітря тощо. Звісно - таємно, щоб ніхто про це не знав. Але погода все зіпсувала. Та й маги не поспішали залишати те місце, а продовжувати його досліджувати.

І ця осінь…

Ні, це моя улюблена пора року.

Через те, що місто було розташоване на півночі, природа починала змінювати своє зелене вбрання на відтінки жовтого, помаранчевого та багряного значно раніше. Це завжди було гарно - коли світило сонце.

Та вже три дні над містом висіли важкі, майже чорні хмари, з яких час від часу зривалася справжнісінька злива. Вода з шумом зривала листя з дерев і жбурляла його на слизьку, блискучу від вологи бруківку. А ще з моря дув вітер, що приносив із собою різкий, солоний присмак наближення шторму.

У таку негоду найкраще було б залишитися вдома - загорнутися в плед, гріти руки об келих гарячого вина й слухати, як дощ стукає у шибки, а не блукати холодним, змерзлим лісом. Та схоже “свербіж під хвостом”, як обізвав цей стан Галеон, не дасть нормально всидіти на місці.

Я зітхнула і знову повернула свій погляд від вікна до книги.

Хвилин п’ять витратила, щоб зібрати увагу докупи, та вона розсипалася навіть не встигнувши зібратися.

Мені кортіло негайно вирватися звідси. Залишити стіни не лише школи, а скинути з себе тягар постійної напруги. І це не лише через чужі очікування. Ні. В мене народилося відчуття, що я сама повинна щось зробити, хоча сама досі не знала - що саме.

Та я втрималась. Заспокоїлась. І вирішила залишитися - чекати. Чекати, доки більш досвідчені маги не завершать обстеження місця проведення ритуалу. Чекати, доки до мене дійде чергова крихта інформації, яку дозволять почути.

Це очікування зводило з розуму.

Я занурилась в зміст книги, ніби вона могла дати відповіді, яких мені так бракувало. Та сторінки перед очима були порожніми - принаймні так здавалося. Слова не затримувалися у пам’яті, не формували думок, лише ковзали повз свідомість, як вода по склу.

Щось було не так. Не лише з храмом. Не лише з лже-богом.

Моє тіло сиділо тут, у тиші бібліотеки, а десь глибоко всередині щось ворушилося, оберталося, тисло на груди - як зав’язана надто туго петля.

Я знову подивилася у вікно. Хмари нависли ще нижче, дощ лив, не зупиняючись, - світ поза мурами школи здавався надто далеким. І надто потрібним.

Чекати. Завжди чекати. Мене про це просили всі “дорослі” цього світу. Я погоджувалася, мовчала, відступала. А потім все відбувалося без мене, без моєї участі. Без мого вибору.

Ні. Я більше не хочу бути тінню в чужих подіях.

Я закрила книгу. Повільно, але рішуче. Зараз - просто прогулянка. Просто свіже повітря. Просто трохи більше, ніж дозволено.

Я піднялася.

Й завмерла.

Відчуття липкості. Я його знову відчула. На мене хтось чаклував, і свої думки, свої бажання передавав мені. Артефакт, що мав ховати від мене чужі емоції - не впорався. Я розлютилася, хоча й усвідомлювала, що бажання того, хто намагався на мене вплинути цілком збігалися із моїми.

Я вирішила підіграти.

Зібравши речі й повернувши книжку бібліотекарю, я направилася до виходу.

Та за порогом зупинилася.

Злива не вщухала. Вода лилася стіною, краплі з глухим стуком розбивалися об камінь, стікали потоками по сходах і збиралися в калюжах, що тремтіли від ударів нових крапель.

Я стояла мовчки, втягуючи ніздрями вологе, насичене озоном повітря. Смак дощу змішувався з солоністю вітру - це нагадувало запах шторму, що насувався з моря. Нікого поруч. Лише я і гул стихії. Навіть учні кудись поділися.

У кожному спалаху блискавки, в кожному здриганні повітря від грому здавалося, що щось ось-ось має статися.

Самідіра бракувало. Я до нього звикла, що іноді відчуваю як одну з частин свого власного тіла. Та він зараз з Лавеною в театрі - раптом там щось відбудеться.

Я дослухалася. Не лише до звуків дощу, а до тиші в собі. Та липкість відчуття залишалася. Хтось досі на мене чаклував. Хтось спостерігав, чекав. Що я нарешті зроблю крок.

Та я продовжила стояти на місці. Й не відомо скільки це тривало, як за спиною почула ледь чутні кроки та знайомий запах.

Я обернулася ще до того, як він з’явився.

- А ось ти де, - озвався Вальдегор, зупинившись у проході. - Я обшукав пів бібліотеки. Дівчата розповіли, що ти кудись пішла, нічого нікому не сказавши.

- На мене чаклують, - тихо промовила я.

- Знаєш хто? Звідки?

- Ні. Лише відчуваю. Ця липка гидота досі на мені, - сказала я, намагаючись не здригнутися.

Вальдегор змовчав. На якусь мить між нами повисла тиша, у якій лише дощ зривався зі стріхи і розбивався об землю. Він уважно дивився на мене, злегка насупивши брови. Його погляд ковзнув по моїх плечах, немов намагаючись вловити те, чого я не могла показати.

- Йдемо назад, - нарешті промовив він спокійно, але твердо. - Усередині безпечніше.

- Ти серйозно? - я здивовано зиркнула на нього. - Можливо, саме зараз хтось усередині на мене чаклує, а ти пропонуєш просто сховаємося за книжками й зробити вигляд, що нічого не відчувається?

- Так, - він зробив крок ближче. - Це не ти говориш, а хтось змушує тебе. Твої артефакти не захищають. Ти ж сама маєш це відчути.

Я глянула на місто, що виглядало за стінами школи. Мене тягло туди. Неочевидно, неоднозначно - але тягло. Я відчувала, що варто ступити лише один крок… і далі вже не буде вороття.

- Дай свою руку, - попросила я друга, і він мені її протягнув.

Тепла. В мозолях, які швидко заростають через підвищену регенерацію, та ще швидше з’являються від постійних тренувань.

- Легше? - запитав вампір.

- Так. Це вже хтось зовсім іншого рівня намагався мене виманити зі школи.

- Черговий бог цього світу?

- Можливо. Та не відомо з якого пантеону: старих, чи нових.

- Декану про це розповіси? - запитав Гор.

- Щойно з’явиться в полі мого зору. Як вже це мене дістало…

Друг на останню фразу нічого не сказав, лише тяжко зітхнув, погоджуючись зі мною.