Раді Вас бачити!

14 Рубіния 158р.

Маг-Рівік

Ранок у мене почався звичайно: пробудження та тренування, яке пройшло майже за планом. Галеон усе ніяк не міг заспокоїтися і змиритися з тим, що я не тендітна пані, а вмію постояти за себе. У коханого щоразу подих перехоплювало, коли я схрещувала мечі з Вальдегором. У спритності вампір міг не тільки зі мною зрівнятися, а й перевершити. Та поранення мені не загрожувало - зброя лише боляче била по лусці. Потім доводилося мастити шкіру маззю від синців.

Після тренування на мене очікувало купання та сніданок. І щойно ми зібралися за столом усією компанією, як у двері постукали. Відчиняти пішла Лавена - найтерплячіша з нас. Бо за ці три дні гості мене дістали: то один магістр, то інший, то Міранда, то Янг, що нарешті прийшов до тями. Не будинок, а прохідна. І всім треба було до Лісу. Навіть Коша вже не просто буркотів - буркотів по-справжньому. Треба якийсь інший вихід знайти, а то двері випадуть.

Цього разу зранку нас відвідав Калрін. Залишивши шкільні справи на помічника, декан разом із Лурком, Галеоном та іншими чужинцями мав продовжити перевірку Земель на чергові сліди любителів темних ритуалів. Поснідавши, ми розійшлися: хто до Дикого Лісу, хто до школи

***

Уроки пролетіли непомітно.

На анімагії вивчили нову тварину, а на ВНтН - неживу істоту. Обід минув у розмовах. Наближалося чергове свято та настрою гуляти не було.

На елементаристиці ми продовжували змішувати стихії, а на артефакториці почали вивчати “природні” артефакти - не створені магами штучно, а ті, що виникли природним шляхом. Зазвичай такі знаходять поряд з аномальними зонами або колишніми храмами.

Після завершення навчального дня я планувала замість бібліотеки піти додому та приєднатися до прочісування Лісу. Та не вийшло. Майже біля воріт мене наздогнав Вильгельм, а його коротка фраза змусила мене змінити своє рішення:

- Я почав згадувати минуле життя, - тихо промовив він, а мене наче блискавкою вдарило й кригою вкрило.

- Ти один, чи ще хтось із твоєї групи? - вирівнявши дихання, запитала я.

- Я та Джинг.

- Тоді чекаю вас двох тут через п’ятнадцять хвилин. Я зараз за Лавеною сходжу, ще Ділана треба знайти.

- Його не клич. Потім поясню, - все так само тихо додав ельф.

Мабуть, моє здивування занадто сильно відобразилося на міміці. Та розпитувати зараз не ризикнула й побігла до бібліотеки, де сиділа подружка та читала здоровезний довідник з ельфійської мови.

***

Невеличкий кабінет, ключі від якого мені якось дав декан, був розташований на третьому поверсі, у самому кінці коридору.

- Розповідайте, - сівши за стіл, одразу перейшла до справи. - Усе по порядку, навіть те, що вважаєте зайвим.

- Добре. Почну я! - оголосив Вильгельм.

Джинг не заперечувала, а нам із Лавеною, на жаль, не було чого розповідати. Ми й досі не знали, ким були в минулому житті.

- Отже. Я згадав, як сидів за ПК. Що таке ПК - ви знаєте? Добре. Отже, сидів і займався тим, що видаляв спам із пошти, який накопився за кілька місяців, попередньо його переглядаючи. Іноді якийсь важливий лист туди потрапляє. Реклама, реклама і ще раз реклама. І раптом серед цього одноманітного мотлоху я знайшов ще одну рекламу - тільки не лохотрону, а гри. Чому я так вирішив - сказати не можу, мабуть, чуйка. Так от, я відкрив листа й перейшов за посиланням. Звісно, спочатку треба було зареєструватися, а потім описати персонажа, яким би ти хотів грати. Там ще було щось на кшталт: “Уявіть, що у вас є можливість потрапити в інший світ. Оберіть, ким ви там будете”. І далі - ціла анкета: раса, стать, клас, зріст та купа всього іншого. Час на заповнювання був обмежений, а в мене замість однієї руки - протез. Та я вклався. Потім вискочив напис: “Ваші дані обробляються. Очікуйте”. І все. Я годину просидів, дві. Нічого не змінилося. На пошту зазирнув, в спам зайшов - порожньо. Потім розповів сусідці. А вона попросила скинути посилання. Мені не шкода, я й перекинув. Вона також заповнила анкету - і знов те саме: “Ваші дані обробляються. Очікуйте”. Ми посміялись та розійшлися.

Минуло, мабуть, тижні три, як раптом мені приходить повідомлення, що на мене очікує посилка у відділені пошти. Майже ні с ким не спілкуюся, та й прислати мені, по суті, нікому. Але таке саме повідомлення надійшло й моїй сусідці. Звірили відправників - той самий. І тут вона згадала, що назва сайту з грою була така ж. Ми й пішли. Точніше, пошкандибали, бо окрім відсутньої руки, у мене й ніг не було. За посилки було сплачено відправником, але ми все одно прямо там їх відкрили. У невеличких коробочках лежали кулони - сріблясті ромби з візерунком, а по центру: в мене фіолетовий, а у сусідці - помаранчевий камінець. Розміром не більше сірникової коробки. Небезпеку вони не несли, тому ми забрали додому - кожен свій. І знов тиша.

Та якось посеред ночі я прокинувся від того, що поряд пролунав вибух. Потім ще один, і ще. Потім обавилася стеля. Останнє, що пам’ятаю, - кулон, який лежав коробці на полиці, опинився в мене в руці. І він світився. Все. Далі я прокинувся вже в цьому світі.

Хлопець завершив розповідь, його декілька разів хотілось перебити запитаннями, та я не наважилася.

- У мене приблизно схожі спогади, - взяла слово Джинга. - Опитування, посилка. Мій камінець був більш рожевий. А ще я пам’ятаю, що був проміжний етап між вибухом та підземеллям. Якесь холодне приміщення з високими дверима, і цей кулон їх відчинив. На жаль, більше нічого додати.

- А де вони зараз? Ці кулони? - нарешті запитала я.

- В мене його не має. Він наче розчинився в тих дверях, - відповіла дівчина.

- У мене його також не має. Хоча після того, як згадав, я декілька разів перевірив усі свої речі. Мабуть, дійсно, він потрібен був лише для того, щоб відчинити ті двері. А виконавши свою задачу - зник.

- Хтось із вашої компанії, окрім вас, ще має схожі спогади? - знов запитала я.

Хотілось дізнатися, чи пов’язані ці спогади з обраною расою. Вільгельм був сніговим ельфом, а Джанга - перевертнем-лисицею.

- Або немає. Або не хоче ділитися. Принаймні мені про таке не відомо, - додав Вильгельм. - Ми їм розповіли, намагаємося довіряти один одному. А що ви можете розповісти?

Я подивилась на Лавену, а вона - у свою чергу - на мене. І я одразу пригадала про злогоду на півдні. Тоді склалось відчуття, що подружка щось неприємне загадала з минулого життя. Неприємне та занадто особисте. І до цієї розмови воно нічого спільного не мало.

- Я також трохи пам’ятаю місце перед підземеллям. Але там не було холодно, навіть навпаки - дуже зручно, й залишати його не хотілося. Та мене звідки примусово виперли. Хто - не знаю. Щодо кулонів, я такого серед своїх речей не бачила. Єдине, що можу сказати про минуле життя, - я була літньою жінкою, що прожила досить нецікаве життя.

- Спалах, - раптово заговорила Лавена. - Я вас слухала и обмірковувала. Я згадала спалах. Яскравий та болісний. Він обпалив мою шкіру, засмерділо паленим м’ясом та кров’ю. Все. Більше нічого.

- Тобто всі, принаймні ви троє, перед тим як опинитись тут, загинули в тому світі? - оголосила я висновок, що прямо напрошувався.

- Виходить, що так, - підтвердив Вільгельм. - Тобто ми отримали анкети, вважаючи це грою, їх заповнили, а коли опинилися тут, то виявилося, що тоді ми створювали нових себе. Я не проти - у мене знов всі кінцівки на місці. Та й живий. Але що з нашою пам’яттю? Чому там порожньо?

- Щоб не сумували за родиною? - припустила я. - До речі, а що трапилося з твоєю сусідкою?

- Гадки не маю. Чесно.

- А вона анкету при тобі заповнювала? - знов запитала я. Хлопець ствердно кивнув головою. - А що писала, пам’ятаєш?

- Троль. Це має бути жінка-троль. Десь два з гаком зросту, зі сірою шкірою та чорним волоссям. А ще в неї має бути татуювання - починалося на шиї, а закінчувалося на спині. Вона ще пожартувала, що такого кволого ельфа доведеться захищати.

Ми з Лавеною знов перезирнулися - такої колоритної особи в нашій групі не було. Як виявилося в групі Вільгельма також. Та напруживши пам’ять, хлопець згадав ім’я, яке собі обрала сусідка, - Гарпина Могучі. Вже щось. Можна буде в Лавера чи Ланга запитати, чи є серед чужинців людина, а точніше троль, із таким ім’ям.

- А що не так з Діланом? - перейшла я на другу тему цієї зустрічі.

- Ми помітили дещо дивне в його поведінці. Точніше - в поведінці всієї компанії, - якось невпевнено промовила Джинга, наче боялася, що її слова можуть комусь зашкодити.

- Кажіть усе. Ви ж історію з останніми потрапляннями чули? Не мовчіть.

- Я помітила в них на шиях кулони. Звісно, вони круглі, а не ромбом, але все ж мають камінець по центру. І у кожного - різного кольору. Коли Віл запитав в них, звідки вони, ті сказали, що придбали їх уже тут.

- І це викликало у вас підозру? - запитала я, намагаючись надати голосу спокійного тону, щоб не налякати розповідачів.

- Вони про це збрехали, - промовив Вільгельм.

- Звідки така впевненість?

- Я, може, й не такий сильний емпат, як ти, - продовжила Джинга. - Та чи взагалі це можна назвати емпатією - не знаю. Але коли мені брешуть, у мене починає свербіти кінчик хвоста. І можу сказати: щодо спогадів у нашій компанії, про те, що хтось згадав і не сказав, - ніхто не збрехав. От я точно знаю: ти не брешеш, ти лише про щось не договорюєш. Та питати, про що, не буду. Це, мабуть, особисто і нас, чужих, не стосується.

Я на мить завмерла, намагаючись зібрати думки докупи, щоб чогось зайвого не ляпнути. Та й узагалі, треба буде подумати, чи варто довіритися саме цій групи потраплянців.

- А у новеньких нічого схожого не бачили? - відклавши розмову про довіру на потім, повернулася до кулонів.

- Я з ними лише один раз привітався - і все. Якось не було приводу, - зізнався Вільгельм.

- У мене також. Але з їхніми ельфійками спілкувалися наші Каріліель та Ейрандель. У них якась нав’язлива ідея влаштувати такий собі клан ельфієк-чужинок, щоб триматися разом, - розповіла Джинга.

Я знов подивилась на Лавену.

- Не дивись. Мене не кликали, може, через те, що я наполовину ельфіка. А до Аірель з Юліссію вони з цією пропозицією підходили? - запитала подружка в лисиці.

- Запитаю. Чесно кажучи, цим навіть не цікавилась. Якісь вони….

Й замовкла. Мабуть, слово підходяще підбирала.

- Засранки, - скориставшись паузою, видала Лавена, - самозакохані, зарозумілі засранки.

Усі присутні посміхнулись. Мабуть, це були найпристойніші слова на адресу чужинок.

- Отже компанія Ділана - на мені. На вас - остання. Впораєтесь?

- Так. Маємо, - відповіла Джинга.

- Добре. Ми також сьогодні дружньо потрусимо речі нашої першої черги. Бо хто знає, може, ці кулони й не зникли остаточно, а просто принишкли, чекаючи свого часу. Я також розпитаю своїх, хто що пам’ятає. Може, комусь згадається ще якась дрібничка, яка зараз здається неважливою, а насправді може виявитись ключем до розгадки. Завтра вихідний, тому зустрінемося перед початком занять. Післязавтра, мабуть, зарано. Давай сімнадцятого біля воріт, - запропонувала я, а всі інші погодилися.

А коли залишилась наодинці, замислилася.

Дивні кулони - це не просто прикраси. Вони можуть бути дуже важливими, навіть визначальними. Вони вже вплинули на наше потрапляння сюди, а тепер, схоже, збираються відіграти не останню роль у нашій подальшій долі. А ще дуже не хочеться, щоб ці артефакти опинились не в тих руках. У руках тих, хто вміє гарно усміхатися, а за спиною вже готує нову пастку. Хто шукає влади або сили, не задумуючись, яку ціну за це доведеться платити іншим. Я не знаю, що саме ці кулони здатні зробити, але краще, щоб вирішували це ми, а не хтось, хто готовий перетворити нас на пішаків у власній грі.

18 Рубіния 158р.

Маг-Рівік

- Хммм…

Це протяжне “Хммм” пролунало в кабінеті вже разів сто, та щось більш-менш зрозуміле ніхто не поспішав повідомити. Лавер з Янгом, здавалося, цілу вічність розглядали нашу з Вільгельмом здобич. Мені вдалося роздобути кулон у вигляді краплі - з моєї черги потрапляння. Я згадала, як Віткар тримав в руках щось схоже після таємничої дуелі. Такий собі трофей. Шкода, але інших з цієї “партії” здобути не вдалося. Ані в мене, ані в Лавени, ані в хлопців їх не було. Вільгельм же приніс кулон, тимчасово позичений у Анабель, - срібний трикутник з білосніжним камінцем. Камінець у кулоні Конна був червоним.

- Хммм…

- Може, досить? - я не витримала й зірвалася. - Поясніть, що означає ваше “Хммм”?

Від такого нахабства чоловіки нарешті відірвалися від артефактів й подивилися на мене.

- З першого погляду - це звичайна прикраса, - спокійно пояснив декан, хоча мав усі підстави виставити мене геть і не відповідати на запитання. Але чоловік досить добре мене знав, тому не став цього робити. - Ніякого магічного чи божественного впливу. Але щось в них бентежить. А в тебе точно нічого немає? Не обов’язково кулон. В мене є здогадка, що вони були у вас всіх. Просто їх поцупили. Нащо - поки невідомо.

- У всіх, окрім мене. В мене не було. Це точно. Я в перший же день перевірила всі свої речі. Й якщо в інших могли викрасти, то з мого браслета - стовідсотково ні.

- Так. У тебе ж чарівний браслет. Все своє ношу з собою. Точно. Зброя. Твої мечі зараз з тобою ж?

- Звісно, - чесно відповіла я Лаверу та дістала один з клинків, передаючи з рук у руки.

- Зараз дещо перевірю, - сказав декан і поклав меч на стіл, а сам підвівся, підійшов до однієї з шаф та дістав звідти досить велику шухлядку.

Спочатку Калрін прочитав над нею заклинання, а потім відкрив кришку. У ніс мені одразу вдарив невідомий, огидний запах. Ледь стримуючись, щоб не знудити, я ризикнула підійти ближче. У шухляді була купа маленьких дерев’яних коробочок, шкіряних мішечків та флаконів із темного скла. Й все - без підписів. Але, схоже, декан чудово знав де що знаходиться, бо, навіть не копирсаючись, дістав одну з коробочок та відкрив її. Усередині був сріблястий порошок, від якого мені аж плакати захотілося. Що за гидота? А чоловікам хоч би що, начебто й не має смороду. Та на цьому не закінчилося.

Далі декан з шафи дістав дві глиняні плошки й в кожну насипав по щіпці порошку. А потім - я йому за ледь голову не відірвала, та втрималася - чоловік крихітним ножем, я б навіть сказала скальпелем із лезом чорного кольору, зішкрябав стружку з кулона та меча. Я настільки була цим здивована, що завмерла, мов статуя в парку. І не знати, що саме мене більше здивувало: нахабство чи сам факт, що мою зброю можна пошкодити. Саме це й врятувало голову Калріна.

Наступним кроком декан змішав стружку з порошком і підпалив кожну суміш. Два однаковий стовпа помаранчевого диму піднялись над плошками. А я ледь свідомість не втратила. Лише сіла на підлогу - ноги не тримали.

- Що з тобою? - нарешті помітивши мій стан, запитав декан.

- Як же воно смердить.

- Смердить? Я нічого не відчуваю такого. А ти? - звернувся до мовчазного Янга.

- Трави, суміші. Але нічого такого, щоб стало зле. Мабуть, краще провітрити.

Я лише кивнула головою, погоджуючись, а маг за кілька хвилин, за допомогою заклинання повітря, очистив приміщення від смороду. Майже. Із шухляди все ще тхнуло.

- Навіть не знаю, чи це добре? - скоріше сам до себе промовив декан, коли переконався, що зі мною все гаразд.

- Ти про що? - запитала я, бо за виразом обличчя Янга зрозуміла, що лише мені не відомий результат експерименту.

- Й ці кулони, й твоя зброя зроблені з одного матеріалу. Матеріалу, не відомого цьому світу. Це робить їх дуже, я б навіть сказав, занадто дорогими.

- То їх міг вкрасти звичайний злодюжка? Це можна виключити. Бо про їхню цінність навіть ми не знали. А що вже казати про крадіїв із цього світу.

- Ось тут я з тобою не погоджуся, - вступив в розмову Янг.

- Поясніть.

- Ти забуваєш про таку річ, як коло, що вас притягло, і про інформацію, яка була відома жерцям з самого початку.

- Їх викрали люди жерців?! - чи то вірно, чи ні, але я дійшла до такого висновку.

- Саме так. Ти ж розповідала, що в перші дні жерців-чужинців навіть не бачила в гостьовому будинку. І чим вони займалися - не знаєш. А ці кулони у них також мають бути. Вони точно знали, що саме красти.

- Та от чого ми точно не знаємо, так це нащо вони їм, - додав Лавер. - Чи то щоб гроші на них заробити, чи вони дійсно мають якісь властивості.

Я замислилася, бо згадала ще про одного розумного, у якого навіть не додумалася запитати про ці кулони. І ділитися цим не поспішала з деканом, поки точно в дечому не переконаюся.

- Кулони ми повертаємо, - продовжив декан. - Та дуже прошу, стежте за ними. Повторні спроби викрадення не виключаються.

- Звісно, - запевнила я.

Кулон Анабель я поверну, а от другий поки залишу в себе, Віткар не відмовить.

21 Рубіния 158р.

Дорим

Я два дні думала, думала та ще раз думала. Багато думала. Нащо воно мені все це? Що я такого в минулому житті вчинила, що в цьому на мене звалилося стільки відповідальності та проблем? А так хотілося просто вивчитися на артефактора, відкрити свою майстерню й жити тихим, непримітним життям. Та щось не виходило. Мабуть, тому мене знов понесло в Дорим - місто, з якого почався шлях нового життя.

Я іноді навідувалася до пана Ланга. Архімаг завжди радів, коли мене бачив, і ділився останніми новинами. Але не цього разу.

- Тебе хтось бачив? - замість привітання налякано запитав чоловік.

- Ні. Я одразу до вас телепортувалася.

- Це добре, - промовив чоловік і трохи заспокоївся. - Намагайся деякий час не потрапляти нікому на очі в цій будівлі. Та й узагалі в місті. Це небезпечно.

- Що трапилось? - такі прохання просто так не виникають.

- Жерці нових богів.

- Я вже чула про них. Богів цих… Вони що, дійсно існують?

- Так. Їх аж троє. І вони з’явилися особисто посеред міста вчора і почали свої проповіді на тему: “Старі боги - то лже-боги. І взагалі звичайні люди, які ніколи немали божественної сили. А врятувати від демонів та їхніх послідовників, можуть лише вони, нові боги”.

- А їх можна побачити зараз?

- Вони в головному храмі, куди доступу немає стороннім. Таємно до них не дістанешся.

- Погано. Це дуже погано. Менше ніж за три місяці тут з’явиться чергова партія потраплянців, а серед них точно будуть маги… Я… Мені навіть уявляти, що з ними буде, страшно.

- Так. Вже чотирьох втратили. Скільки буде цього разу - невідомо.

- А що в Лакаїрі? Яка там ситуація?

- Поки не чув про появу там ані нових богів, ані про їхніх жерців.

- З’ясуйте, будь ласка. Це дуже важливо. В мене є одна ідея.

- Звісно. На третій день тебе чекаю. Сподіваюся до того часу отримати відповідь.

- Домовились. І ще…- я зробила паузу, трохи зволікаючи, бо питання звучало дивно, навіть для мене. - Дізнайтесь, будь ласка, чи була серед чужинок дівчина на ім'я Гарпина Могучі?

Архімаг уважно на мене подивився, ніби зважував, чи варто питати про причину такої цікавості. Але зрештою просто кивнув.

- Звісно. З'ясую.

- Дякую, - коротко відповіла я.

***

Попрощавшись, та замість того щоб повернутися до Маг-Рівіка, я вирішила все ж прогулятися вуличками Дориму. Головне - не потрапити на очі тим чужинцям, з якими я опинилася в одному колі два роки тому. Я тоді майже не спілкувалась з ними, та запам’ятати мене могли, як не ім’я, то зовнішність. Такої рудої коси більше ні в кого з нашої компанії не було. Тому волосся я сховала під хустиною. Залишалися вуха та очі. Але тут була спокійна - таким могли похизуватися й інші мешканці міста.

Місто на перший погляд нічим не відрізнялося від мого останнього візиту. Крамнички, гостьові будинки, корчми - все працювало. Розумні, що потравлялися на моєму шляху, не виглядали заляканими, чи збентеженими. Вони були спокійні. І щасливі. Ось це й мене насторожило. Бо не може радіти чоловік, що сидить на землі й просить милостиню. У нього ж нога заживо гниє, а це процес далеко не безболісний.

Та все ж я дійшла до площі, де стояв головний храм дванадцяти богів. І от тут помітила зміни.

Перед входом зібрався натовп, що стояв на колінах і повторював щось схоже на молитву за чоловіком, який стояв на сходах. Сам чоловік також відрізнявся від жерців, яких я бачила до цього. На ньому була брудно-сіра ряса без прикрас підв’язана простою мотузкою, а лису голову прикрашав металевий обруч.

Підходити ближче не наважувалася - раптом помітять. Та все одно, навіть на відстані я відчула, як цей “жрець” ментально впливає на свідомість слухачів.

Довго не затрималася - раптом хтось помітить мою зайву зацікавленість і вирішить перевірити, чому я не стою на колінах.

24 Рубіния 158р.

Маг-Рівік

Зібрати всю інформацію одразу ніяк не виходило. Десь та щось постійно затримувало. Навіть на самостійні заняття майже не лишилось вільного часу. На початку навчання не виповзала з бібліотеки й кожну вільну хвилину там проводила. А зараз - кожну вільну хвилину витрачала на пошук чергової відповіді на чергове питання.

- Що знайшла? - запитав мене Галеон, заходячи на кухню.

Я сиділа за столом та гортала блокнот в очікуванні, коли закипить вода в чайнику для чаю. В побуті магією рідко користувалася.

- Та майже нічого. Єдине, що втішає - у Лакаїрі зараз спокійно, ніяких слідів нової релігії.

- Хочеш особисто це перевірити? - сівши поряд, запитав коханий.

Я анітрохи не здивувалася такому запитанню, бо інколи здавалося, що Галеон вміє читати думки. То, звісно, була маячня - хлопець просто встиг добре мені вивчити, щоб зрозуміти мої наміри.

- Хочу. Та це забере деякий час. До Мілет-Дуна, звісно можу телепортуватися, але далі потрібно буде або пересуватися порталами, чого особисто не дуже бажаю - можуть і відстежити, - або летіти. Тут, звісно, також є свої мінуси.

- Лакаїр розташований занадто близько від земель драконів, - знов здогадався хлопець.

- Так. І щось мені підказує, що з ними, якщо й налагоджувати контакт, то якомога пізніше.

- Впевнена?

- Ще й як. А скажи мені ось що: ти або хтось з хлопців спілкувалися з тими, хто залишився в Доримі працювати у варті міста?

- На початку ми спробували з ними заприятелювати. І якщо Аттал ще йшов на контакт, то Телмах - ні. Більше з ними спілкуватися не намагалися. Особливо після слів Лавени.

- А що вона сказала?

- Вона відчула зневагу з їхнього боку, бо ми обрали інші раси й не залишилися людьми.

- Яка… цікава позиція.

- Гадаєш, вони можуть бути пов’язані з новою релігією?

- Можливо. Але щоб у цьому переконатися, треба особисто з ними поспілкуватися. Хоча б з одним.

- Можу навідатися в Дорим, якщо треба.

- Ні. Це дуже ризиковано. Вони можуть впізнати та здогадатися, нащо ти до них прийшов. І якби ти повернувся з Мілет-Дуна з якимось караваном - це, можливо, й не викликало б підозри. А от коли ти прийдеш до них з міста магів... Краще не ризикувати. Я знаю, до кого звернутися з цим питанням.

- І до кого? Чи це ще один світовий секрет?

- Та ні. Я напишу листа до Террі.

- Знов цей хитрий ельф з Енаріона. В мене інколи виникає бажання тебе до нього почати ревнувати.

- Дійсно? - зацікавлено запитала я, дивлячись прямісінько в чорні очі коханого.

- Так. І на початку мене просто з’їдали ревнощі. Та трохи постеживши за вами, я зрозумів - даремно. Ваші стосунки більш нагадують ті, що існують між близнюками.

- Ти не перший, хто порівнює нас із близнюками. Хоча ми не те щоб були родичі чи зовні схожими, ми ж різної статі.

- Отож бо й воно. Якась дивна енергія вас пов’язує.

- Відповідь на це колись та дізнаємося. А більше не до кого мене не ревнуєш?

Запитання було доречним - мені часто доводилося залишатися наодинці то з Вальдегором, то з Соренто, то з деканом.

- Дай подумати.

Галеон на хвилинку заплющив очі та зморщив лоба, наче й справді замислився. Потім відкривши очі, уважно на мене подивився й упевнено промовив:

- Ні. Ніхто з твого оточення не в змозі затьмарити мене.

Я голосно розсміялася - нічого собі самовпевненість.

- Хоча декому б я б хвоста й відірвав, - додав Галеон і притягнув мене до себе, щоб поцілувати.

Відповідаючи на поцілунок, я навіть не встигла продумати про Нолана та наші стосунки, статус яких з появою Галеона знов довелось змінити. Хоча вони й були лише партнерськими, для сторонніх ми не один день зображали закохану пару. Через це про мене серед сусідів полізли не приємні плітки, на які і мені, і Галеону було байдуже.

- А що у вас нового? - запитала я.

- Ми знайшли залишки храму. І вгадай, що було на підлозі?

- Тільки не кажи, що той самий малюнок, що й у храмі в Доримі?

- Я цього не казав, ти сама здогадалася.

- Хочу це побачити. Де ви його відкопали?

- Це два дні на південний захід. Тому на сьогодні мандрівка відміняється. Ти до крамниці пана Приєра плануєш йти?

- Так. Сьогодні моя вечірня зміна. А що?

- Хочу тебе перехопити потім, поки блохастий знов не вліз.

- Добре, - погодилася я, нащо даремно нервувати. Водночас я сподівалася, що Нолан завітає з новинам до крамниці в робочий час.