Раді Вас бачити!

10 Злотарія 158р.

Дорим

Я кілька днів ходила в роздумах про побачене в Мілет-Дуні. Відправила листа до Террі, розписавши все в подробицях. Показала свої записи друзям, що були в Маг-Рівіку. Завітала до бібліотеки, де передивилася кілька можливих варіантів мап цього світу. Але нічого з цього не допомогло розв’язати таємницю. Навіть декана запитала про іншу половину світу. Калрін відповів, що там Великий Океан і жодного клаптика суші немає. Він не брехав - мабуть, дійсно не володів іншою інформацією.

Оскільки нічого кращого не вигадала, а йти з таким питанням до Німідора - означало викликати підозру у прискіпливого ельфа, я вирішила запитати ще одного мага.

Райлі Ланг на диво був відсутній у своєму кабінеті, що дало мені змогу самостійно роздивитися мапу світу, яка висіла на стіні.

Мапа відрізнялася від тих, що я бачила в шкільній бібліотеці. Ні, материк, острови, моря та інше було на місці, та все ж… І те, що вона виконана на шкірі, не здивувало. Але якась вона була занадто реалістична. Здавалося, ось-ось я помічу, як хвилі набігають на берег, а вітер донесе до мого носа запах хвої. Я навіть зазирнула на інший бік - там мапа була прикрашена вишитими рунами.

Мої досліди довелося перервати, коли я почула за дверима два голоси. Один належав магістру Лангу, а інший здався знайомим, хоча я не змогла одразу пригадати, кому він міг належати. Ключ в замку заскреготів, і я, нічого розумнішого не вигадавши, сховалася за шторами. Магістр би не здивувався моїй появі, а от пояснювати сторонньому, що я роблю в чужому кабінеті за зачиненими дверима, бажання не було.

На щастя, сварка не перетнула порога, і в кабінет Ланг увійшов сам.

- Хто тут? Ята ти? - одразу викрив мене маг.

Гратися в схованки я не планувала.

- Я, - відгукнулася, виплутуючись із тканини. - Не хотіла, щоб мене побачили зайві очі. А як ви здогадалися, що саме я тут?

- Помітив, що деякі речі стоять не там, де залишив. А окрім тебе сюди потрапити непоміченим більше ніхто не зможе. То з чим ти цього разу? Чи, бува, знов із порталом промахнулася.

- Ні. Останнім часом збоїв не було. Я з іншої причини.

- То давай спершу ти, а потім я.

- Добре, - погодилася я, хоча аж в п’ятці засвербіло дізнатися, що за новину мав маг. - Отже, в мене до вас таке питання: а що на іншому боці кулі?

- Якій кулі? - не зрозумів мого питання чоловік.

- Планети. Світу. Адже він круглий, а не плоский.

- А-а-а, ти про це. Так, звісно, світ не плаский. Щодо протилежної частини ходить багато легенд, але ніхто досліджень так й не зміг провести, бо бар’єр захищає одну частину від іншої.

- А що за легенди?

- Деякі розповідають, що там росте велике дерево, яке тримає цей світ докупи. Інші - що там є острів із палацом, у якому мешкає Головний, коли відвідує цей світ. Треті - що в водах плаває стародавнє чудовисько, що в змозі знищіти наш світ, і саме від нього нас відділяє захист. Є й інші, але вони дуже схожі на попередні. Я ж схиляюся до думки, що насправді там нічого не має, хіба якісь занедбаний острів, де ніхто й ніколи не жив. А звідки таке питання?

- Та так… Згадала про минулий світ. У ньому існувало аж шість материків, тож і виникло питання - а що там?

- Недоговорюєш.

- Трохи. Але не можу зараз про це розповісти. Й сама не знаю, що насправді шукаю. А що у вас?

- Ти вже перетиналася з чужинцями, які потрапила в цей світ не через коло? - одразу перейшов до діла маг.

Нічого собі питання! Але ось тут не стала викручуватися й чесно відповіла:

- Так. Знайома з декількома.

- Добре. Дуже добре… Ти пам’ятаєш, як з минулої черги декілька магів перейшло на бік жерців? Я не проти - їхнє право. Коли б це відбулося хоча б через півроку життя в нашому світі, а не наступного дня... Та обурюватися пізно. Тим паче, що до мене дійшли чутки: жерці планують усіх наступних переманити на свій бік, сподіваючись, що серед них буде хоча б один Обраний.

- Обраний?! - здивувалася я. - Ким та на що обраним?

- Для натовпу - порятунок світу … Не звертай уваги, це вони так виправдовують свої дії. Потім про це. Зараз інше. Ти якось згадувала, що знайома з таким магом, як Тайдор Німідор.

- Знайома, але намагаюся уникати спілкування з ним.

- Не цього разу. Мені потрібна його допомога, щоб урятувати потраплянців.

- Яким чином? - запитала я, а в голові вже намалювався план із захоплення підземелля.

- Тим самим, яким перші чужинці не потрапили до кола: заблокувати його.

Частково я була права.

- Але ж це може призвести до того, що вони загинуть. Раптом їх посеред Великого Океану викине!

- Так. Тому це план на крайній випадок. Я хочу дещо обговорити з Німідором, але так, щоб про це ніхто не дізнався. Прибути в Маг-Рівік я не можу - приверну зайву увагу. І навпаки. Написати листа також не можу. Тому мені потрібен хтось, хто передасть йому повідомлення особисто.

- Я, - одразу здогадалась. - Де і коли ви плануєте зустрітися?

- У Мілет-Дуні. Через два дні, у таверні під назвою “Білий Як”, після заходу Серін, за місцевим часом.

- Передам. Але не обіцяю, що він з’явиться.

- То вже не твоя провина.

Я мовчки з цим погодилася.

Розпитувати далі про мапу світу не наважилась - ще ляпну щось зайве, а Ланг ненавмисне згадає це при Німідорі. Чергового допиту мені не хотілося. Тож, розпорощавшись, я повернулася додому.

15 Злотарія 158р.

Дикий Ліс, Руїни

Осінь укрила ліс важким килимом із жовтого, багряного й мідного листя, яке м’яко шаруділо під ногами, наче нашіптуючи свої останні осінні таємниці. Промені Серін, пробиваючись крізь ажурні крони, падали на землю золотими плямами, що тремтіли від найменшого подиху вітру. На гілках ще трималися золоті листки, і час від часу вітер обережно зрізав їх, підхоплював у повітря й відносив у глибину тихих хащ.

Ялинки стояли мовчазними вартовими серед цього палаючого моря, і від них тягнуло прохолодою та густим смолистим ароматом. Їхні гілки ледве-ледве погойдувалися, ніби й самі слухали глибоке дихання лісу. Десь неподалік чувся тихий плюскіт струмка - їх вдосталь у цій частині Лісу.

Повітря було густе, насичене запахом сирої землі, грибів і вогкості, але з ніжною медовою нотою тепла, яке ще не зовсім відпустило літо. Ліс здавався старим і мудрим - він пережив сотні таких осеней. Тут час уповільнювався, і навіть власні кроки здавалися зайво гучними.

Я знов утекла до Лісу сама.

Як сама? У компанії з Самідіром.

Захопивши трохи їжі й нікому нічого не сказавши, я вирішила побути наодинці. Подумати. Заспокоїтися. Вирішити.

Звісно, я передала прохання магістра Ланга Німідору, і вони зустрілися у призначеному місці та в обумовлений час. Але після цього одразу перемістилися в напрямку, відомому лише ельфу, щоб їх не підслухали зайві вуха.

Невже я стала така передбачлива? Чи мене просто помітили серед різнобарвного натовпу відвідувачів? Уже байдуже. Бо звітувати, чим закінчилася розмова, ніхто переді мною не збирався. Як завжди. Та я сподівалася, що все ж дізнаюся подробиці.

Тим паче, не знаю, як там великі маги, але в мене вже був готовий план порятунку потраплянців. Коло, яке ми знайшли в лісі, було цілим, і зараз я думала, як його використати.

Порадитись з кимось… але з ким?

А ще мене розривало на шматки.

Не знаю, до чого там додумається Німідор. Чи взагалі захоче допомагати Лангу. Але найкращим варіантом було скористатися саме колом у Вільних Землях. І як це виконати та не привернути багато уваги сторонніх - маю на увазі нових потраплянців та магів, чия допомога знадобиться, - я й гадки не мала.

Я боялася.

Я досі боялася втратити це місце, незважаючи на те, що тут із кожним разом з’являється все більше й більше магів.

Зітхнула.

Боягузка.

Загарбниця.

Я не мала права на ці землі. Навіть володіння одним із семи ключів не виправдовувало мою жадібність.

Усе ж доведеться поділитися подробицями з Лавером про розмову з Лангом та його зустріч із Німідором. Ми на одному боці й маємо діяти як одна команда.

Від важких роздумів мене відволік Самідір. Фамільяр знову щось притягнув.

Цим “щось” виявився невеличкий камінець насиченого синього кольору, прозорий, мов крапля замерзлої води. Коли я глянула крізь нього на Серін, промені зірки наче розсипалися в середині тисячами іскор, утворюючи маленьке сяюче сузір’я. Я мимоволі затримала подих - у цих глибинах можна було потонути.

- Дякую, - прошепотіла я, легенько торкнувшись його носа. Самідір задоволено лизнув мене в щоку, а потім, перетворившись на білку, зручно вмостився на моєму плечі

Зібравши речі, ми вирушили додому.

Завтра на мене чекала непроста розмова.

16 Злотарія 158р.

Маг-Рівік

Зіпсувати настрій Лаверу мені вдалося ще до того, як він устиг розплющити очі. Я наполегливо стукала у двері його будинку, поки мені, зрештою, не відчинили. Та замість декана на порозі з’явилася молода жінка - з таким виразом обличчя, наче я принесла не вітання, а наказ на її виселення.

Її погляд ковзнув по мені згори вниз, і я виразно відчула, як хвиля неприязні змішувалася з ревнощами та ледь стриманим гнівом. Вона навіть не намагалася приховати, що моя поява - найгірше, що могло трапитися в цей ранок. Заспокоїти її вдалося дивом, а якщо бути точнішою - магією. Я потроху вчилася контролювати свій дар.

Лавер, коли я, нарешті, переступила поріг його кабінету, не виглядав сердитим. Він добре знав: через дрібниці я б не прийшла до нього додому, тим паче так рано. Дочекавшись, коли двері зачинилися, і ми залишилися лише вдвох, він спокійно запитав:

- Що трапилося?

Я глибоко вдихнула і почала розповідь. Про свою розмову з Лангом, про його зустріч із Німідором, про дії, які вони можливо вже зробили чи ще зроблять. Лавер мовчав, лише час від часу ледь нахиляв голову, даючи зрозуміти, що слухає уважно.

- Треба спробувати активувати коло, знайдене в Лісі, - завершила я свій емоційний монолог.

Калрін сидів, занурившись у свої думки, хвилин десять. Я теж мовчала, даючи йому час добре обміркувати отриману інформацію.

- Ти з Німідором після тієї зустрічі розмовляла? - нарешті запитав він, дивлячись прямісінько мені в очі.

- Ні, - відповіла я. - Він мені все одно нічого не розповість.

- А з Лангом? - продовжив Калрін, піднявши брову, в мене підхопив цю звичку, ніби очікуючи більшої деталі.

- Кілька разів навідувалася до нього в кабінет, - відповіла я, трохи похитавши головою. - Але так і не застала на місці. Ходити по поверхах у пошуках ризикувати не стала.

Тиша повернулася. Цього разу - ненадовго. Декан, наказавши мені сидіти на місці, швидко підвівся й вийшов з кабінету. Я лиш встигла здивовано кліпнути очима, проводжаючи його поглядом.

Менше ніж за пів години він повернувся - одягнений у зручний дорожній одяг, а його обличчя відображало рішучість.

- Ходімо, - коротко мовив він. - Оглянемо коло в Лісі.

Я аж підскочила від радості. Нарешті я його побачу! Те саме коло, яке стільки часу не давало мені спокою, тепер буде прямо переді мною.

22 Злотарія 158р.

Маг-Рівік

Я майже клювала носом на уроці з геології. Повіки ставали важкими, а слова викладача перетворювалися на монотонний гул. Учора ми вкотре повернулися з Лісу, де довірені маги обстежували руїни. І, відверто кажучи, я була розчарована - більше ніж за тиждень жодних відчутних результатів так і не отримали.

За цей час я ще кілька разів навідувалася до Дориму й лише під час останнього візиту нарешті натрапила на Ланга. Як я й передбачала, він не лише не поспішав ділитися зі мною інформацією, а й узагалі відправив до Німідора за подробицями.

Може, я й сходила б, якби у мене самої не було таємниць, які варто берегти.

Звісно, я пригадала слова декана, коли він втлумачував Конну, що маги мають триматися разом, але… голова Північної магічної гільдії був майстром інтриг та політичних ігор. І все ж ця гра в обережність починала мене втомлювати. Я відчувала, що стою на порозі чогось важливого, але навколо всі наче зумисне будували стіну з напівправди й натяків.

- А на це питання відповідь нам дасть пані Ольше, - долинув до мене крізь пелену дрімоти та думок голос магістра Семо.

Я кліпнула, підвела очі й зрозуміла, що вже кілька секунд на мене дивиться весь клас.

- Вибачте, можете повторити питання? - чесно зізналася, одночасно лаючи саму себе за неуважність.

- Факультативні заняття - це, звісно, добре, але не забувайте виділяти час і на інші предмети. Як і на сон, - зауважив він із легким докором. Потім повторив: - Питання таке: залишки магічної енергії в природних артефактах. Можете щось про це розповісти?

- Так, звісно, - відповіла я, відчуваючи, як мозок перебирає в пам’яті потрібні факти.

Я дала досить розгорнуту відповідь - добре, що інколи у мене все ж випадало трохи вільного часу й на шкільну програму.

Магістр уважно слухав, час від часу киваючи. Коли я закінчила, він ледь помітно посміхнувся і продовжив лекцію. Тепер він лише зрідка кидав на мене оцінювальні погляди, наче перевіряв, чи не занурилася я знову у власні думки.

А думки й справді постійно прагнули втекти в Ліс… до руїн… і до того самого кола.

***

Після занять мені страшенно хотілося піти додому, завалитися в ліжко й нарешті виспатися. У цьому мене навіть Галеон підтримував - він повернувся з обстежень настільки втомлений, наче тиждень без перепочинку працював у шахті.

Але відпочинку не судилося. Замість теплого пледа й тиші я опинилася в компанії магістра Дорта, засівши в бібліотеці. І не в загальнодоступній залі, і навіть не в тій, звідки Біра колись намагалася винести заборонену книгу. Ми працювали в ще більш закритому відділі, де пил зберігав не лише запахи старого пергаменту, а й відлуння давніх таємниць.

І раптом мене, мов блискавкою, пронизала думка: за всією цією метушнею з колом я зовсім випустила з поля зору події в місті. Що там з убивствами? Зі зникненнями? Чи не з’явилися нові сліди ритуалів? І як себе почувають ці так звані “нові боги”?

Треба буде якось зазирнути до Олдрі - вона вміє викладати новини коротко й по суті, без зайвих прикрас. Головне, попередити її заздалегідь, бо якщо дати волю, вона може розповідати цілий тиждень без пауз.

Знову думки скачуть… Куди ви весь час тікаєте? Чому не можете стояти на місці хоча б кілька хвилин?

Зосередься. Бібліотека. Записи про магічні кола. Ось що має зараз заповнювати мою голову, а не спогади й тривожні припущення.

- Ята, підійди сюди, будь ласка, - покликав мене магістр Дорт. Його голос рознісся поміж стелажів, змусивши мене здригнутися. - Глянь на це.

У руки мені сунули розгорнуту стару книжку. На одній сторінці - малюнок магічного кола, на іншій - рядки тексту, написані незнайомою мені мовою. Шкіряна палітурка була пошарпана, а сторінки пахли старим пилом і попелом, немов їх колись зберігали біля вогнища.

- Малюнок схожий, але не зовсім він, - уважно вивчила я орнамент. Лінії ніби повторювали знайоме коло, та місцями символи були викривлені чи зовсім відсутні. Але кількість променів залишилась та сама - двадцять п’ять.

- Є таке, - підтвердив магістр, злегка насупивши брови. - А що скажеш про текст?

- Прочитати його не можу… але… тут ті самі руни, - я вказала пальцем на кілька символів, які точно бачила на доримському колі.

- Отож. Відкладемо це на потім і продовжимо пошук. А що в тебе?

- Нічого путнього. Окрім неймовірних вражень після сувоїв про темні ритуали, - пробурмотіла я, скривившись.

- Практикувати, сподіваюсь, не плануєш? - жартома запитав викладач.

- Мені й читання вистачило, - відмахнулася я. - По Лісу й так вистачає всіляких химер і чудовиськ, щоб ще й додавати нових. Але є один сувій, який мене зацікавив. Він написаний якоюсь дивною мовою, схожою на ельфійську. Прочитати не змогла.

- Поклади до купи знахідок, потім усе разом глянемо, - коротко відповів Дорт, занурившись у чергову книжку.

Я слухняно поклала сувій у невелику купку “цікавого”, що ми вже зібрали. А тоді зітхнула й повернулася до розбору чергової скрині - велетенської, розміром з дві мене.

- І навіщо в такому місці зберігати книги? - пробурмотіла я собі під ніс, ледве піднімаючи важку кришку. - Невже так складно зробити нормальну шафу?..

Скриня загрозливо скрипнула, ніби відповідаючи на моє бурчання.

***

Десь за дві години до нас приєднався декан разом із Філлом - непоганим знавцем південних мов. Ми вже мали чималеньку купу відібраних книг і сувоїв, і Філл одразу взявся до роботи. Він швидко переглянув усе, що ми зібрали, але, на жаль, зміг прочитати лише кілька розділів у товстих фоліантах та один-єдиний сувій. Решта ж текстів залишалася для нас загадкою - для їхнього розшифрування доведеться або шукати іншого перекладача, або ж довідники.

Та найбільший інтерес у декана викликали не ті кілька зрозумілих уривків, а зовсім інші знахідки. Передусім - книжка, яку відкопав магістр Дорт, мій дивний сувій та ще одна річ: клапоть старої шкіри з написом, зробленим густою червоною фарбою. Я знайшла його на дні масивної скрині. Здавалося б, нічого особливого: старий, потрісканий матеріал і нерівні рядки невідомих символів. Та дивним було не те, на чому й чим вони написані, а те, що коли на шкіру падало світло супутника, - а ми засиділися аж до темряви, - поверх основного тексту проступали інші, ледве помітні літери. Вони сяяли слабким, тремтливим світлом, немовби підсвічені зсередини крихітним вогником.

І найдивніше було те, що кожен із присутніх бачив зовсім різне - наче текст підлаштовувався під розумного, торкаючись найпотаємніших її думок.

Філл читав якісь філософські роздуми про кохання та обов’язок - наче натяк на його почуття до Улли.

Лавер бачив зовсім інше: суворе попередження про небезпеку та легковажність, до якої декан був схильний.

Дорт нахмурився, бо йому випало читати про цілеспрямованість і зосередженість, ніби сам сувій намагався наставити його на правильний шлях.

А я… я бачила рядки, на тему: “Велика сила - велика відповідальність”. І я була з цим ой як згодна.

Цей клаптик шкіри змусив мене згадати ті загадкові стіни в Мілет-Дуні, де кожен бачив щось своє. Тут було щось схоже - магія, що грає зі свідомістю, підкидаючи кожному його власну істину.

Я довго вагалася, та бажання поділитися переважило. Хотілося негайно розповісти про те, що я бачила. Не витримала та й раптом це може стати в нагоді.

- Це нагадує Мілет-Дун, - почала я. - Там є приміщення, де стіни відображають написи залежно від того, хто їх торкається. Стін було вісім. Я бачила перелік нашої групи потраплянців, мапу світу та купу пророцтв. Про демонів, магів, нових богів та роль чужинців в цьому світі. Але були й ті, які я не змогла прочитати.

У кімнаті повисла тиша. Всі на мене дивилися зі здивуванням. Навіть Філл, який знав про це. В його очах читалося: звідки така балакучість? Мабуть мені швидше хотілося з усим цим розібратися та розпочати тихе життя.

- Добре що розповіла, - нарешті промовив декан. - А не стала переховувати до останнього. Чи є можливість і нам глянути на ці стіни?

- Я поговорю про це з… одним розумним. Сподіваюсь він вірно все зрозуміє і не стане опиратися. Тим паче при умові, що це допоможе урятувати від незавидної долі інших потраплянців.

- Цей знайомий також чужинець? - запитав Дорт.

- Так. Але йому не пощастило, і він потрапив до цього світу за межами Кола.

- Домовилися. А поки що беремо знахідки і йдемо до мого кабінету, а потім по домівках - спати. Завтра навчальний день, і я не хочу чути від магістрів, що деякі учні сплять на лекціях.

Я була з ним згодна - спати хотілось ледь очі стримувала розплющеними, того і диви засну прямісінько на підлозі.

24 Злотарія 158р.

Маг-Рівік

Заняття з анімагії та ВНтН пролетіли непомітно. Потім - бібліотека, а за нею обідня перерва, яку, як завжди, супроводжували наші теревеньки в колі вже такої рідної компанії.

Олдрі жваво розповідала останні плітки. Деякі з них були зовсім не для застілля. Вбивства, на щастя, припинилися, але почали з’являтися тіла тих, хто раніше загадково зник із моргів. На них залишилися жахливі сліди мученицької смерті. Та при уважнішому огляді виявлялося, що то - невдалі експерименти з темною магією. Я й без доказів давно про це здогадувалася, але тепер підтверджень ставало дедалі більше.

- А ще, - додала Ванда, - кілька наших однокласників раптово покинули навчання. Із лікарні також двоє зникли. Звісно, деякі кажуть, що вони прагнуть досвіду й збираються мандрувати між містами або приєднатися до групи шукачів. Але я маю великі сумніви. В останні дні вони ходили якісь відсторонені, ніби в думках вітали, а не серед нас були. Зазвичай ті, хто вирушає в дорогу, заздалегідь попереджають, а не зникають, залишаючи по собі лише прощальний лист.

- І той лист якийсь куций, - втрутилася Фіона. - “Йду з лікарні. До побачення”. І все.

- Перебіжчики? - припустила я й отримала мовчазні, але однозначні кивки. - У нас, хвала Силі, всі на місці. І змін у настрої ні за ким не помічаю. Може, жерцям потрібні більш досвідчені маги?

- Може. А може й ні, - задумливо промовив Філл. - Ми ж не знаємо, скільки вони завербували ще тих, хто навіть не встиг почати навчання.

- Оце ти влучно сказав, - відзначила Олдрі. - Раніше кількість бажаючих навчатися була величезною, а зараз… і сотні не набереться.

- Треба про це декану сказати, - зітхнула я. - Та він скоріш за все також має вірні здогадки.

За обідом ще продовжили обговорювати цю тему, а ж думками була не тут. Сьогодні ми з невеликою компанією мали вирушити до Мілет-Дуна. На щастя, Наджи не став сперечатися чи вставати в позу. Він сам визнав: допомога досвідчених магів була вкрай потрібна.