Раді Вас бачити!

13 Діаманія 158р.

Лумінен, Маг-Рівік

Схоже, цього року весна була налаштована рішуче, тому сніг танув майже на очах - навіть тут, у лісі. Це дало змогу трохи показати місцевість Лавені, щоб дівчина почала орієнтуватися і не боялася відходити далеко від дому.

Сьогодні ми прийшли до Лумінена не просто погуляти, а по справі. А точніше - я з деканом намагались оцінити ступень пошкодження телепортаційної вежі. В мене, звісно, в голові прокинувся сарказм: зібралось два недоспеціаліста. Та промовчала. Лавена ж просто прогулятись зруйнованим містом.

- Саму вежу відбудувати не складно. А от знайти чи створити заміну загубленим каменям - завдання не з простих. Їх, звісно, виготовляють, але це забирає дуже багато часу та сил.

- А скільки їх потрібно? - запитала я.

Боятися, що саме зараз Лавер полагодить систему, було марною тратою нервів - я вже знала: доки не запущена вежа в Гаяв-Току, малі портали на цій мережі не запрацюють.

- Для таких, як цей, - три. Два - це сусідні, й один - адреса цієї вежі. Для Великих - аж дев’ять: чотири з яких - це зв’язок з сусідніми малими. І якщо малі можна виготовити нові, то великі, на жаль, - ні. Й де шукати аж двадцять п’ять каменів-артефактів - навіть гадки не маю.

- А чого двадцять п’ять? - здивувалась я.

Мапу світу я вже вивчила на пам’ять, тож знала, що до Вільних Земель належать шість Великих порталів, а це - тридцять артефактів, не рахуючи тих, які здатні створити самі маги.

- Бо артефакти з Нуван-Ріта лежать в одному зі сховищ ордену.

Декан міг спокійно згадувати орден, не ризикуючи, що нас хтось підслухає, бо навіть Лавена гуляла досить далеко - разом із Самідіром в ролі охоронця.

- Не очікувано. А можна якось на них подивитись?

- Я обміркую це. Та скоріше за все, так. Треба, щоб ти знала, як вони виглядають. Бо з твоєю вдачею - ти швидше за нас їх виявиш.

І знов не знаю, як реагувати на такі заяви: радіти, чи ображатись?

А може, показати той, що вже знайшла?..

Вирішила: якщо побачу ті, що в ордені - покажу свій, що знайшла взимку.

Дивно якось це прозвучала. Наче гра в дитячому садочку.

- Ята, - покликав мене Калрін, вириваючи з роздумів.

- Що? - перепитала, бо пропустила повз вух все, що мені щойно говорили.

- Кажу, як зійде повністю сніг - будемо просуватися до Нуван-Ріта. Спочатку на захід, до Віклоуда, а потім на північ.

- Сподіваюся, до літа встигнемо, - з надією в голосі промовила я.

- А вже є плани на літо?

- Так, - з чесними очима збрехала у відповідь.

- Що ж. До літа часу багато. Гукай свою подружку - час повертатися. Будемо розходитись по домівках та спокійно відпочивати.

От краще б декан про спокій не згадував. Іноді було відчуття, що він вмів наврочувати.

***

Я якраз поверталась з “Ведмедика” в компанії мовчазного Нолана та білки Самідіра, й вся моя увага була зосереджена на тому, щоб не впасти. Через те, що вода зі снігу вже встигла замерзнути, вулиці знов перетворилися на ковзанку. Тому вчасно й не помітила, як перед нами з’явилася Дельсея.

- Привіт, - привіталась вона тихим, спокійним голосом.

- Привіт, - відповіла, а сама подумала: як дівчина не мерзне в одній сукні та ще босоніж?

- Ходімо зі мною. В мене для тебе дещо є, - продовжила іллінка.

- А що саме?

Я розуміла, що якщо піду - нічим добрим це не закінчиться, тому тягла час, намагаючись вигадати, як її затримати. Нолан стояв поряд та також нічого не вживав. Він розумів, що зайві рухи можуть налякати Дельсею й змусити її знову втекли.

Зробивши кілька спроб знерухомити дівчину, я переконалась, що магія на неї не діє.

- Я піду, а ти йди слідом, - вирішила ризикнути.

- Не варто. Це ж явна пастка.

- Знаю. Та нам треба ж якось дізнатися, що замислено.

- Це великий ризик...

- Тоді стій тут, - не витримала й трохи голосніше, аніж до цього, перебила перевертня.

- Це ще більше небезпечно...

Я не стала чекати завершення його промови, а обережно почала наближатися до Дельсеї.

- Й куди йдемо? - запитала, а сама вже встигла відмітити і зміну запаху, і відсутність серцебиття. Моя змінниця вже не була живою, якою б важкою ця думка не була.

Спочатку дівчина спробувала схопити мене за руку, але, наче про щось згадавши, вчасно смикнула її назад.

- Тут поруч. Ходімо.

Я й пішла. Нолан - кроків за десять - йшов слідом.

“Поруч” виявилось портом - одним зі складів, де зберігався товар. За час нашого мандрування, я встигла вмовити Самідіра збігати за Лавером, бо так і не придумала, як можна схопити й не нанести шкоди тому, у в що перетворилась дівчина.

Склад був відчиненим та порожнім. Нас там чекала вже знайома мені жінка - Джанна Ісар.

- Молодець, дівчинко, ти впоралась. Тому, коли повернемось, отримаєш винагороду.

- Дякую володарка, - відповіла Дельсея й відійшла за спину темної відьми.

- Що ти з неї створила? - одразу запитала я, не витрачаючи зайвого часу на здивування.

- А хіба не видно? Мені здавалось, ти вже добре вмієш відрізняти живих від немерців.

- Вмію. Тому й запитую: на що ти її перетворила?

- Поки що назви немає. Та за основу я взяла нижчих вампірів, бо з демонів ради не було.

Що це означає? Невже вона також робила випробування з демонами, й ті потвори, що зустрічала раніше, - її рук справа?

- Бачу, ти здогадалась. Так. Я виводжу новий вид немерців, що складе мою армію для захоплення цього світу. І в цьому мені допомагають демони.

Нащо? Мені так хотілось про це запитати, та розумної відповіді точно не отримаю. Усі ці завойовники завжди божевільні.

- З цим розібралися. А нащо я вам здалась? - запитала натомість.

- У тебе є те, що допоможе відкрити портал зі світу демонів у наш.

- Й що це?

Я здивувалась. Бо навіть гадки не мала, про що вона говорить.

У речах, що потрапили зі мною в цей світ, нічого подібного не було. Та й серед нових “скарбів”, які з’явились пізніше, нічого схожого не траплялось. Жодного артефакта, жодного загадкового предмета…

- Ключ від цього світу! - роздратовано випалила Джанна, коли стало ясно, що я ніяк не второпаю.

- До всього світу? - перепитала я.

- Тобі його мав дати Головний.

- Не пам'ятаю такого. Ми з ним взагалі не дуже спілкувалися.

- Звісно, ти про це не пам’ятаєш. Але все одно ключ має бути в тебе. А може, ти й сама - ключ. Що, скоріше за все, так і є.

- І як ви збираєтесь мною відчиняти прохід? - здивувалась я, уявивши велетенський замок, у який мене запхнуть.

- Провести ритуал. Що виживеш - не обіцяю. Навіть навпаки, впевнена, що загинеш.

- Моя смерть має мене спонукати погодитись?

- Звісно, я розумію, що ти добровільно не погодишся. Тому й розставила цю пастку. А ти, дурненька, в неї й попалася.

- От в цьому не була б настільки впевнена.

- А в тебе немає вибору. Чи, може, ти хочеш, щоб твій перевертень загинув?

Точно! За мною ж ішов Нолан.

Я озирнулася.

Непритомного вартового тримало двоє монстрів. Коли встигли?..

- Вбивати мене прямо тут збираєшся? - запитала, а в голові інші питання: де Лавер і як врятувати Нолана?

- Звісно, ні. Нас очікують за містом, поруч із залишками первісного храму.

- Нас?

- Будеш тягти час - перевертень загине, - Джанна, вочевидь, здогадавшись про мої наміри дочекатись підкріплення й почала погрожувати.

- Не впевнена, - прошепотіла я.

Магії в цьому місті нічого не заважало, тому за допомогою землі - а точніше, лоз - вдалось вихопити з лап потвор вартового. Та й самих монстрів міцно оплести, зайве не ворухнутьсь.

- О, деякий хист маєш. І навіть встигла вивчити декілька заклинань. Чудово. Хоча... ні, байдуже. Рівень твоїх сил не вплине на ритуал. Тож не має значення, наскільки ти вже встигла просунутись в навчанні. Друга свого ти врятувала, але мене затримати цим способом тобі не вдасться.

Й дійсно, ті лози, що я тихенько підкрадала зі спини Джанни, розсипалися попелом. Та на цьому темна відьма не зупинилась - почала чаклувати у відповідь. Дивні відчуття охопили мене вже на самому початку: наче щось липке та смердюче обплутувало тіло. А потім - гострий біль десь поряд із серцем.

Захисну магію я лише почала вивчати, й перше заклинання, якому нас навчив магістр Дорт, було “Віддзеркалення”. Для його застосування, звісно, треба було знати, чим на тебе чаклують, та я все одно вирішила спробувала. Чи вдалося відбити чари - невідомо, та гидке відчуття зникло. Лишився лише біль.

Наступне, чим я ризикнула скористатися, була елементаристика. Змішавши воду з повітрям приготувалась використати кригу - та мене випередили: потужний повітряний вихор, а слідом за ним, мов стріли, вилетіли ціпки, що зв’язали Джанну, наче павутинням.

- Не гай часу, - пролунав зверху хриплий жіночій, голос. - Чаклуй! Що ти там приготувала?

Я й зчаклувала. Цього разу крига охопила не все тіло, а лише нижню частину - я пам’ятала, що відьму треба схопити живою для допиту.

Джанна вилаялась, та якось не дуже переконливо. Я не відчула від неї жодної емоції, пов’язаної з проразкою. І річ була не в тому, що вона досить швидко змогла позбутися магії, яка її стримувала. Розгадка не змусила себе чекати: за спиною жінки відкрився портал, у якому я змогла розгледіти Пірожечка. Легкість, із якою Ісар позбулася заклинання та перетнула кордон стихійного порталу, вразила. Це ще раз нагадало: я не така я вже й всемогутня.

Ох, я й розлютилася. Не довго думаючи, жбурнула велетенську вогняну кулю просто в центр. Та, на жаль, заклинання - на відміну від відьми - не пройшло: розбившись об захисний щит, вибухнуло на цій стороні. Вогонь зачепив підлогу й поступово почав добиратися до дерев’яних колон, що підтримували стелю.

- Ти сама до мене прийдеш, - наостанок промовила темна відьма. - Перевертень - не єдиний, чиє життя в моїх руках. Є ще кілька небайдужих тобі розумних. І коли будеш готова - отримаєш запрошення на зустріч.

Й зникла, прихопивши з собою Дельсею, залишивши чудовиськ тут.

Пожежа поширювалась, тож довелось прикликати воду й залити все. Після цього на складі запанувала темрява.

- Молодчина, - похвалила мене чаклунка, й майже безшумно спустившись зі стелі, підійшла до мене.

Мені дуже захотілося подивитися, хто прийшов на допомогу, тож створила світову кулю.

Незнайомка була майже одного зросту зі мною, а темний одяг добре сидів на стрункій фігурі. З чорного волосся виглядали невеличкі ріжки, а рухливий хвіст прикрашав пензлик. А ще її шкіра була брунатного кольору - з такими даними добре переховуватись в ночі.

- Я її упустила. Треба було діяти більш рішуче.

- Це як? Стукнути? Чи відірвати голову?

На останнє я здивовано підняла ліву брову.

- Калрін про це розповідав. А ось і він.

Й дійсно - декан увійшов до складу в компанії з Ванліром та Дортом. Ну й Самідір був з ними. Фамільяр у першу чергу підбіг до мене, щоб на власні очі переконатися, що зі мною все гаразд.

- Міранда, ти встигла відстежити портал? - у першу чергу запитав Лавер чаклунку.

- І так, і ні. Відстежити не вдалося, а от причепити “стежника” - так. Давай потім поговоримо. Спочатку хлопця треба доставити до цілителів, а цих химер - до лабораторії.

15 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

- Тобто ти збираєшся цілодобово слідкувати за Соренто? - здивовано запитала мене Улла.

Ми якраз звичною трійкою йшли на черговий урок, тому пояснювати доводилось на ходу. Я щойно розповіла, що відбулось вночі, та про погрози в бік друзів, а також про стан Нолана. Перевертень досі перебував в лікарні. До тями він так і не прийшов. Що сталося з полоненими чудовиськами - ані Німідор, ані Адейр, не вважали за потрібнем мені розповісти. До кабінету декана я прийшла ще до початку навчального дня, та Лавера не було на місці. Загадкову Міранду більше не зустрічала. Більше питати не було в кого.

- Так. Хоча Джанна імен не називала, в першу чергу на думку спадає Лонг-Кра. У поведінці інших, включно вас, змін не спостерігала. Та все одно прошу: будьте обачні. Хто знає, що темна могла приготувати.

- А як ти збираєшся за ним стежити? - продовжила розпитувати подружка.

- Тимчасово переїду до вас в гуртожиток. Я ще вчора, в лікарні, коли приходила дізнаватися про стан Нолана, з Фіоною поговорила. У них якраз починаються нічні зміни, тому кімната іноді порожня стоїть. Лавена, на всяк випадок, попроситься до своїх подружок-однокурсниць. Я так розумію, на немагічному відділенні немає такої глобальної проблеми з житлом. Один Філл лишається без цілодобового нагляду.

- Якщо буде треба, я з Віткаром поговорю, - пообіцяв ал’єр.

- Добра думка. Як член ордена, він повинен допомагати.

- Він й без цього допоможе.

Продовжити розмову далі не змогли - ми якраз дійшли до лабораторії зіллє варіння, де майже повністю зібралася наша група. Зайві вуха нам ні до чого.

***

У міській лікарні, як завжди, було не затишно. А ще мені тут були не раді. Та я все одно прийшла - відвідати Нолана й дізнатися про його стан.

Цього разу в палаті я зіткнулася з дівчиною-перевертнем. Судячи із запаху - вовчицею, а кольору її волосся - сніговою. Вона так недобре на мене глянула, що навіть емпатія не знадобилась. Мені бажали всіх відомих проклять та мук.

Винною я і так себе вважала, й без чужих звинувачень.

Вітатися дівчина не збиралась - я теж промовчала. Так і простояли б мовчки, коли б до палати не зайшла цілителька Мадлена, з якою я встигла добре познайомитися ще під час епідемії. Жінка увійшла не сама, а в компанії ще двох перевертнів.

- Хто вас сюди пустив? - запитала Мадлена в нас.

- Я маю право тут бути, - тихим голосом промовила вовчиця.

- Та невже? - здивувалась жінка.

- Я його наречена.

Нічого собі! Оце так новина. Нолан навіть словом не обмовився, що заручений.

- Ви вмієте зцілювати? Чи хоча б лікувати? Ні? Тоді почекайте за дверима. Вас двох це також стосується. Ята, добре, що зайшла. Пам’ятаєш, де кабінет цілителя Калена? Зайди до нього, він хоче в тебе дещо запитати. А я залишуся тут і продовжу лікувати пацієнта.

Нам усім довелось вийти.

Та не встигла я зробити й кроку, як мене гукнув один з перевертнів:

- Це через тебе зараз мій син помирає, - почав чоловік зі звинувачень.

До цього я не приділяла уваги на зовнішність вовків, та зараз відмітила схожість. І річ була не лише в білому волоссі, а й в рисах обличчя. Навіть борода не стала в заваді.

- Хіба він помирає? - здивувалась я.

Що це правда - були великі сумніви. Фіона обов'язково про це б розповіла.

- А як ще можна назвати його стан?

- Він не притомний, - якомога тихіше намагалась я говорити. Все ж таки лікарня, а деякі пацієнти сплять.

- На ньому прокляття, що його поступово вбиває.

- Мені про це нічого не відомо. Та запевняю - він виживе.

Я розуміла біль перевертня. Жодному ворогу не побажаєш ховати свою дитину.

Тому притримала язика, хоча так хотілось запитати: “Якщо так хвилюєтесь за сина, то чому дозволили йому працювати вартовим в магічному місті?”

Таке запитання з мого боку було б занадто жорстоким.

- Вибачте. Але на мене чекає цілитель.

Й поки перевертень боровся з емоціями, щоб не перейти на крик, я втекла.

***

Цілитель Кален був на місці. Він щось зосереджено креслив на пергаменті.

- О, неочікувано, проте вчасно. Тебе до мене, мабуть, Мадлена відправила? - зрадів моїй появі іллін. - Потрібна краплинка твоєї крові.

- Як її здобути, ви знаєте ж?

- Знаю. Проте сподіваюсь, що сама впораєшся.

- Звісно. Та сьогодні такі міри не знадобляться.

Й обережно дістала з браслета невеличкий флакон зі своєю кров’ю.

- Починаєш привчатися запасатися заздалегідь. Краплин з десять тут буде?

- Ніколи не рахувала, - чесно зізналась я.

- Наступного разу перевір обов’язково. Це може зберегти час та врятувати життя. Отже, нащо вона мені взагалі знадобилась. Ось бачиш малюнки на сувоях? Зараз я буду по три краплини додавати кров хворого, а ти зверху - краплину своєї, розведеної в цьому зіллі. От тут стіл вільний. Що ж почнемо.

Кров розбавили зіллям - тепер час був братися за сувої. На першому було зображено гексаграму в колі рун. Додатково роздивлятися, а тим паче читати, було ніколи, Кален крапнув перші три краплини - я обережно додала свою. Малюнок спалахнув й від нього пішов смердючий фіолетовий дим.

- Не він. Давай з наступним.

Ще чотири дали такий самий результат. А от на шостому дим став жовтим. Про запах взагалі мовчу - вміла б, то втратила б свідомість.

- Як я й говорив: це не прокляття, а отрута. Незнайома, тому її не вдавалося виявити. Ходімо до Мадлени, треба їй повідомити про наш результат. А то лікують хлопця - не зрозуміло від чого.

***

Мадлена знайшлась в палаті Нолана. Сама. Перевертні кудись поділись, бо й у коридорі їх не було. Новину про отруту жінка сприйняла спокійно - та навіть погодилась дати пацієнту декілька краплин моєї крові, поки родичі не повернулися й не заборонили ставити експерименти.

Звісно, миттєвого дива не сталося. Та Мадлена запевнила, що зрушення в стані Нолана почалися.

Чекати, поки покращення проявить себе, мені не дали - відправили додому. Але меня додому було зарано. Замість цього пішла на роботу, сподіваючись, що метушня в таверні не дасть упасти в депресію.