Раді Вас бачити!

21 Сребния 158р.

Околиця Гаяв-Тока

Калрін знайшов чергове сховище з химерами - кровожерливими потворами. Це не милі пухнастими. Ці якщо вирвуться з лісу - цілі села перетворяться на кладовища.

- А ти впевнений, що нас трьох вистачить, щоб з ними впоратись? - запитала я.

Після первинного переліку я нарахувала сотні дві особин, що мешкали в глибокій, підземній печері.

- Я впевнений, що й тебе однієї вистачить. Від твого вогню від них навіть кісток не залишиться. Як і від самого гнізда. Проте мені потрібно зберегти його цілісність.

- Нащо?

- Тут повсюди малюнки. Й не прості. Тож хочу їх вивчити.

- Безглуздя якесь. Що вони тобі дадуть?

- Знання. Чи то їхній господар намалював, чи химери розвиваються.

- А якщо розвиваються? - не здавалась. - Будеш вважати їх розумними й переселиш на один з віддалених островів, щоб інших розумних не жерли?

- З одного боку, це було б логічно. Та мене лякає, що вони скоріше навчаться будувати човни, аніж втратять тягу вечеряти розумними. А ти не відчуваєш відповідальність за тих, кого створила?

- Якби я когось й створювала, то не такого небезпечного. Щось на кшталт милого й травоїдного. От чим думали маги, коли створювали їх? Для чого можуть знадобитися такі монстри?

- Для розваги.

- Для розваги?! А навіщо вони зберегли за ними здатність до розмножування? - й вказала на невеличку купку малечі. - От я тепер не впевнена, що рука підніметься їх вбити. Це ж діти. А ідея про острів не здається такою ж божевільною.

- На півночі, за межами портальної мережі є льодовик.

- Там хтось мешкає?

- Не відомо.

- Не годиться.

- Тоді їх треба знищити. Зараз і назавжди.

- Як тарганів?

На диво, ці комахи існували і в цьому світі, псу́ючи життя.

- Саме так.

Совість не довго бурчала в голові про гуманність, бо очі побачили, як ці “дітки” заживо почали їсти кролика, що принесли їм їхні “батьки”.

- Їх тут дві сотні. Як будемо діяти?

- Виманимо на поверхню. Сподіваюсь, вони піднімуться - і там ти зможеш їх спалити. Головне - слідкуй, щоб ліс не підпалила.

- А якщо підуть не всі?

- То повернемось й доб’ємо решту.

Виманити.

Легше сказати - важко зробити. Але все ж після мега-бума зграя помітила мене. Роздивлялась не довго, секунд десять, вирішуючи, чи придатна я в їжу. Мабуть, у зимовому лісі мало, чим живитись, тому все ж кинулись на мене. Лавер разом із Самідіром зачаїлись, щоб зайти зі спини тварюк.

Яскраве світло на мить засліпило після темного підземелля. І не лише мене. Химери кричали голосніше за цілу сотню банши - так порівнював високий вереск Вальдегор. А ще вони кам’яніли, що полегшило мою роботу та заспокоїло совість.

На жаль, на полювання вибігли не всі. Оминув цілий парк кам’яних скульптур, я повернулась до підземелля. Моє втручання не потребувалося - Лавер з Самідіром самі впорались з залишками.

- Там назовні на тебе чекає сюрприз, - таємниче сказала я.

- Ти все ж спалила ліс?

- Ні. Створила більше аніж півтори сотні кам’яних скульптур.

- Як?

- А ці химери під променями перетворились на камінь.

- Не добре, - і щоб переконатися в якійсь своїй теорії, піднявся на гору.

Після чого я майже дві години розбивала статуї за допомогою магії на морозі, щоб вночі не перетворились назад, доки засланець-декан роздивлявся малюнки. От наречену йому з характером зустріти, щоб було на кого увагу свою перевести.

24 Сребния 158р.

Маг-Рівік

Сьогодні я нарешті відпочивала вдома. У декана були справи в школі, я ж вирішила навідати своїх друзів та дізнатися, як в них проходять іспити. Заодно буде час внести гроші за наступний семестр та обрати два нових предмети. Вибір мій пав на “Захисну магію” та “Анімагію”. Звісно, хотілось вивчити цілительство, але, на жаль, багато часу в наступному році займуть артифакторика та елементаристика.

- Мені здається, чи Соренто якийсь пригнічений ходить? - запитала я у Фіони, помітивши темні кола під очима у майбутнього некроманта. Ми сиділи вдвох у “Ложці” в очікуванні інших й обідали.

- З дівчиною полаявся, - відповіла та. - Й, мабуть, це на краще, бо якщо чесно, не подобається вона мені. Є в ній щось таке, що змушує відчувати себе поряд з нею брудною.

Я замислилась. Особисто з дівчиною ніколи не спілкувалась, та й бачила лише в театрі та на святі на весні. Можна запропонувати, що Фіона ревнує, та я не відчувала навіть натяку на зацікавленість цілительки до Соренто. Навіть приховані почуття були для мене як відкрита книга. Захисні артефакти лише приглушував емоції та поки не давали своїми “заразити” інших. А я їх носила вже два. У перші тижні вони дійсно допомагали, але з часом слабшали. Хоча інколи траплялись винятки - наприклад, Санрей. Що захищало мага - я так і не дізналась. Що до Фіони, то у іллінки навряд є гроші на такі потужні артефакти, та й інші її емоції я добре відчувала.

- Ти краще скажи, все ще плануєш їхати до Мілет-Дуна? - змінила тему подруга.

- Так. Треба де з чим розібратись і пошукати одного розумного, який дасть пояснення на певні питання.

- Всією компанією поїдете?

- Майже. Не можу вмовити Уллу приєднатися до нас. Каже, що краще в цей час попрацює та грошей заробить.

- Може, й на краще. Іноді розлука їде на користь, може, в декого мозок встане на місце. Я, звісно, розумію, що вони не належать до однієї раси, але хіба краще одружитися з не коханою?

На це я могла лише промовчати. Не моя таємниця, тому не могла розповісти, що тут замішана політика. До того ж, від неї залежало життя мого друга. Я взагалі здивувалась, коли Філл погодився поїхати з нами на південь - адже він переховувався. Та хлопець запевнив, що особисто в обличчя його знає лише близька родина.

- Навіть гадки не маю. Мабуть, це дуже складно - кохати когось іншої раси.

Я зітхнула, згадуючи про власні почуття, які ретельно переховувала від інших. Чи існує для них майбутнє? Здавалось навіть час не мав на це відповіді.

Між нами була не просто прірва - ціла стіна з гострих, болючих “не можна”: раса, життєвий цикл, статус, обов’язки... Та найстрашніше - я не знала, чи він хоч трохи відчуває те саме

- Усі ці заборони лише заважають нормально жити. Якщо двоє хочуть бути разом - ніхто не має права це забороняти.

Ось тут я відчула тяжкість й злість. Подружці хтось дуже подобався, але вона розуміла, що сумісне майбутнє з ним не можливо. Хотілось одразу вск випитати, та не ризикнула. Гіркота розчарування поглинула думки іллінки.

28 Сребния 158р.

Маг-Рівік, Північний Шлях

Калрін Лавер зліг з температурою, тож ми ще вчора повернулись до міста, де на мене вже чекали Вальдегор, готовий до подорожі, та лист від Террі - ельф залишився очікувати нас у Доримі.

До кінця місяця залишилися лічені дні, тому з ранку я вирішила зайти в банк, щоб зняти трохи грошей на подорож, а от після нього з усіх ніг неслась до будинку декана, щоб повідомити, що негайно вирушаю до Мілет-Дуна.

На моє щастя, Калрін перебував у магічному сні для прискорення одужання й не міг почати суперечку, чим я й нахабно скористувалась. Залишивши коротеньку записку з обіцянкою повернутися до місто на при кінці лютерія, побігла далі.

Спочатку відправила Самідіра з ще однією запискою додому - щоб Вальдегор почав терміново збиратися. А вже потім побігла шукати Філла. Добре, що з паном Прієром та пані Тош заздалегідь домовилась. Там мене, як завжди, замінять Улла та Юдіан.

Філл на вдачу був вдома. Іспити вже здав, питання про переведення на наступний рік вирішив. А от речі, звісно, ще не зібрав. Домовившись зустрітися біля портальної вежі через дві години, я побігла далі.

У гуртожитку в дівчат було порожньо - мабуть, розбіглись по роботах. Залишивши третю записку на дверях, я спрямувала свої ноги додому.

Четверту записку я відправила через шкатулку, сподіваючись, що Террі вчасно її отримає.

***

Біля воріт портальної вежі нас чекав Філл із невеличкою торбинкою за спиною та мечем у піхвах на поясі.

- Відправлення до Норгерда за десять хвилин, - наголосив друг. Поки ми добирались, він устиг замовити портал у потрібному напрямку. - Пояснення, нащо так поспішати, будуть потім? - запитав він.

- Саме так. Тож не будемо витрачати час.

- Вперед.

І знову - холод і спека, повітря не вистачало, щоб вдихнути повними легенями, а земля, здавалась зникла з-під ніг.

- Ласкаво просимо в Норгерді, - буденним тоном оголосили вітання. - Зійдіть з платформи. Плануєте наступне переміщення?

- Так. До Дориму, - не гаючи зайвого часу, оголосила я.

- Тоді очікуйте. Портал буде готовий,через сорок хвилин.

- Ми почекаємо. Так що трапилось? Звідки цей поспіх? - запитав Філл вже в мене.

Я й розповіла, що викрали мою подружку-чужинку Лавену в Мілет-Дуні, тож я поспішаю, щоб її врятувати. Добре, що я зайшла до банку - а то й не довідалася б про лихо. Чи дізналася б занадто пізно.

***

Здавалося, що ті сорок хвилин тяглися нескінченно довго. Та коли нарешті оголосили про готовність порталу, на мене очікував черговий сюрприз - до телепортаційного майданчику завітав Віткар Атгрем.

- Ята! - голосно гукнув майбутній менталіст. От кого я точно не очікувала тут зустріти - так це одного з членів Ордену. - Ти куди зібралась?

- На відпочинок, - відповіла я, схоже що хлопець збирався повернутися до Маг-Рівіка.

- Лавер чи Німідор про це знають?

- Звісно. Декана я попередила, - чесно відповіла я.

- Й він відпустив тебе одну?

- Навіть перешкоджати не став.

- Відправлення до Дориму. Приготуйтесь, - оголосив маг, що працював у вежі.

- Можеш сходити й перевірити, - запропонувала я й почала рухатись в бік порталу.

- Стій! - спробував мене зупинити блондинчик, та я, набиравши швидкості, стрибнула крізь арку.

Схоже, неприємне відчуття мене завжди буде переслідувати при проходженні стаціонарних порталів. Бо коли телепортувалась разом із Лавером, нічого зайвого не відчувала. Звісно, можна було б самостійно телепортуватися до потрібного міста, та не ризикнула - раптом з першого-другого разу не вийде, й блукатиму Шляхом.

- Ласкаво просимо в Доримі, - прозвучали рятівні слова. - А це що таке? Хтось проліз до порталу не сплативши за нього!

Я обернулась - за моєю спиною стояв Віткар.

- Ти що, здурів? - накинулась я на хлопця раніше, аніж його встигли арештувати.

- Може. Спокійно. Я просто не встиг внести за себе гроші, зараз усе заплачу.

- Ви тут розбирайтесь, а я запитаю, коли можна буде відкрити портал до Вексдола, - відвернув увагу від суперечки Філлігран.

- Домовились. А мені ще треба Террі знайти. Він має бути в заїзді “Північний Вітер”, - додала я, щоб ал’єр мав змогу розрахувати час.

- Тоді ми з Віткаром тут залишимось, далі розв’язувати фінансові питання, а ви за Атарільдо…

- Не треба мене шукати - я вже тут! - радісно вигукнув ельф та кинувся з обіймами. - Як же я тебе довго не бачив!

Я стиснула друга у відповідь, ледь ребра не зламала. Террі, звісно, одразу захотів знати, з якого дива така поспішність, тож я вдруге за день розповіла про зміни в плані.

Звісно, друзі не зобов’язані мені допомагати в цій справі. Якщо не захочуть - можуть у Мілет-Дуні зайнятися своїми справами, чи повернутися в Маг-Рівік, за портали поверну горші. Я не тримаю зла. Це моя подруга, моя відповідальність і моя боротьба. Та вони погодились. Не кинули мене саму. Навіть не сумнівались - просто сказали “йдемо”. І цього було досить, щоб знову повірити: я не одна.

- Портал на п’ятьох до Вексдола готовий до відправлення, - оголосив працівник вежі.

- Чого на п’ятьох? - здивувалась я.

- А здогадайся, хто з нами ще? - відповів Філл.

Віткар. Та часу сперечатися в нас не було. Хоче їхати - хай їде. Головне, щоб своїм коштом.