Раді Вас бачити!

32 Морозія 157р.

Північний Шлях

При черговій спробі телепортуватися мене викинуло до невеличкого трактиру на Північному Шляху, де нам з Террі довелося ночувати.

Викинуло не просто на подвір’я закладу, а майже під ноги невеликій компанії.

- Добрий день. Чи, точніше, вечір, - привіталась я, роздивляючись дивну компанію, що складалась з людей та ельфів, двоє з яких були близнючками. Хоча і темно було, та їх схожість одразу впадало в око.

- Добрий, - привітався зі мною у відповідь один з хлопців та протягнув руку, допомагаючи підвестись, чим я скористувалась.

Мене знов накрило емоціями.

Невпевненість. Здивування. Захоплення. Очікування. Й навіть лють, яка була спрямована не на мене.

Такі емоції могли належати лише одній групі розумних.

- Ви що, чергова партія чужинців? - запитала я, а помітивши нерозуміння на обличчях, пояснила: - ви потраплянці?

- Як здогадалась? - відповів питанням той, хто допоміг мені з підйомом.

- По запаху, - й не збрехала: всі чужинці деякий час зберігала особливий запах. - Ви тут із ночівлею?

- Так.

- Чудово. Ви облаштовуйтесь, а я скоро повернусь.

Й не даючи часу на додаткові пояснення - зникла.

Лавер, звісно, мене чекав. Але чого точно не очікував - так це того, що я, підхопивши Самідіра, перерву наше заняття з обіцянкою на наступному викластись на всі сто відсотків.

- Куди? - тільки й долетіло до мого вуха. Та було запізно: я вже була на подвір’ї трактиру.

Зухвало та самовпевнено? Так. Але декан мені пробачить.

За ті п’ять хвилин, що була відсутня, чужинці встигли зайти всередину та розміститися за одним зі столиків.

- Я повернулась, - сказала я, підсідаючи поруч і вмощуючи Самідіра-білку собі на коліна. - Отже, ви їдете до Маг-Рівіка на навчання? Я права? Тоді нумо знайомитись. Я - Ята Ольше. Завершую перший рік навчання й вже понад рік мешкаю в цьому світі.

Вираз обличчя кожного треба було бачити. А емоції - цілий вир: від здивування до цікавості.

- Я - Анаренділ Куталіон, а це мої сестри Ісіліель та Тауріель, - почав знайомство ельф. - Це Ділан Аріас та Френк Гордон, дівчат звуть Герда Леманн й Банрі Райян. А от того хлопця, що біля стійки - Тірон Нандор.

- Це всі маги, що цього разу потрапили у цей світ?

- Так.

- Небагато.

- Скільки є. У мене таке питання: ти, бачу, вмієш телепортуватись, - звернувся до мене Френк - саме він допомагав мені на дворі.

- Вмію, - перебила я, - але лише себе та свого фамільяра. Інших пасажирів гублю по дорозі. Та ще й сама іноді не туди потрапляю.

- Шкода, - засмутилась одна з сестер ельфієк. - Хотілося б почати навчання вже навесні.

- Ви завжди можете скористуватися звичайними телепортами, - порадила я.

- Можемо, але вони всі гроші світу коштують.

- Проте допомагають економити час. А гроші… В Маг-Рівіку можна знайти роботу. До початку навчання ще два місяці, можна й попрацювати.

- Ми це обміркуємо, - пообіцяв Френк. - А от і Тірон. Всі зібрались - тепер можна й питання ставити.

- Питайте. Про що знаю - розповім. Та спочатку, поки тримаю в голові: по прибуттю в школу не вимагайте окремого житла. Його не існує. Розраховуйте на те, що приблизно перші пів року вам доведеться винаймати кімнати в місті.

- Це не дуже добре. А що з навчальним матеріалом?

Я просиділа з компанією потряплянців аж до того часу, коли потрібно було йти на роботу. Намагалась якомога детальніше відповідати на питання та ділитися досвідом. Призначати наступну зустріч десь посеред Шляху було марно - група могла опинитися в будь-якому місці. Тож домовившись зустрітися в школі на початку навчання, ми попрощались - задоволені такою зустріччю: потраплянці - порадами, а я - плітками. Буде чим Олдрі здивувати.

35 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Відзначанню нового року в цьому світі не приділяли стільки уваги, як в моєму старому. Але подружки за любки підтримали мою ідею влаштувати свято - з ігристим вином, смаколиками та гаданням іншого світу.

Спочатку ми запалювали свічки та катали по підлозі обручки. А коли годинник показав північ - вийшли на подвір'я та влаштували такий собі магічний феєрверк. Я що, даремно шукала потрібне заклинання? Чим розбудили всі розташовані поряд гуртожитки.

Та на цьому діло не закінчилось. Далі ми пішли в місто - щоб був вибір серед чоловіків, у яких дівчата питали ім’я. А коли повернулись до гуртожитку, я згадала ще одне гадання - кидання чобота. І як на лихо, декан вирішив прогулятися вночі. Чобіт Фіони, спеціально цілилась не потрапила б, - влучив просто в центр лоба ілліна.

- Що відбувається? - запитав розлючений Лавер.

- Обмін традиціями, - ледь стримуючи сміх, відповіла я.

- Ята!

- Що?

- За мною.

- Нащо?

- Будеш в кабінеті мені розповідати про традиції твого світу.

- А може завтра? Сьогодні зранку?

- Негайно.

Тяжко позіхнувши, таке весілля зіпсував, поплелась слідом.

А декан - наряджений, поголений… Мабуть, на побачення зібрався. А тут ми - з взуттям. Весь настрій коту під хвіст.

До кабінету ми не дійшли коли декан запитав:

- Й що з тобою робити?

- Ми ж не навмисно.

- Я це розумію. Того й питаю.

- Додому відпустити.

- Саму? - запитав чоловік, але кинувши оком на Самідіра перепитав: - Удвох? Щоб ви ще щось влаштували?

- Та вже все. Настрою немає. Та й готуватися до іспитів треба. Хочу трохи поспати.

- Згадала вона, коли ніч майже закінчилась. Зробимо так: я вас телепортую до порога вашого дома. А після занять - чекаю у себе. Продовжимо заняття з телепортації.

- Добре, - погодилась я.

Навіть зраділа: не треба вночі по снігу додому повертатися. Може попросити декана, так постійно мене до дому направляти. А ще краще - й до школи забирати.

Розмріялась. Я просто наживо уявила вираз обличчя після такої пропозиції: червоне й злюще. Шкода.

01 Сребния 158р.

Маг-Рівік

Черга до деканату, як і влітку, була величезна - навіть снігопад не став на заваді. Мені ж пощастило, й стояти цього разу не було потреби: декан особисто занесе розклад завтра зранку, перед походом до лісу, від якого не врятували навіть іспити.

Завдяки цьому я спокійно займалась в бібліотеці в компанії з Вальдегором. Хоча як спокійно? У приміщені було гамірно - тут, мабуть, зібралась та частина школи, яка вже отримала свої розклади. Краще було б дома, та, на жаль, потрібні книжки виносити не мала дозволу.

- Ята, - звернувся до мене Вільгельм, якого я одразу впізнала по голосу.

- Уважно слухаю, - я навіть книжку в сторону відклала. Це вперше, коли до мене звернувся сніговий ельф.

- Я хочу спитати тебе з приводу грошей, які нам видали в Доримі.

- Давай не тут, - не хотілося б щоб стороні вуха чули приватну розмову.

Залишивши вампіра самого охороняти місця, які зайняла ще для друзів, я з Вільгельмом вийшла в коридор. Стали біля вікна - так, щоб й не заважати ходити іншим, й водночас спостерігати за Інгою, яка вийшла за нами та вважала, що її не помітили.

- То що за проблема?

- Ти вже повернула гроші, які нам видали?

- Так.

- А як тобі вдалося отримати таку велику суму?

- Спочатку по дорозі найнялась охороняти місцевого ерла. Потім в місті влаштувалась на дві роботи. А влітку їздила до Дикого Лісу. Звідти привезла трохи трофеїв, які вдалося вигідно продати.

Про трофеї з Дикого Лісу навіть не збрехала - Вальдегор, як з’являвся вдома, обов’язково приносив не оброблені коштовні камінці.

- До Дикого Лісу, кажеш.

- Так. Але сам туди не лізь. Лише в компанії з місцевими - й бажано, щоб вони були досвідченими.

- Знайома з такими?

- Ні, але звернись з цим питанням до Леорі Ер'Крен. Знаєш такого?

- Знаю. Занадто зухвалий.

- Це вже особистий досвід чи з Конном поспілкувався? Якщо друге - не звертай на слова уваги. А так, може, Леорі й страждає на зайву самовпевненістю, та розумний він непоганий. І домовитись із ним можна.

- З Конном та його компанією ми не спілкуємося. В нього якась дивна ідея про призначення.

- То з нього хтось пожартував, а він продовжує вірити. Якщо в вас не склались відношення з “королем”, то я можу з ним поговорити. То що?

Я бачила сумнів на обличчі хлопця. Той звик сам усього досягати, тож додала:

- Ми чужинці в цьому світі. Якщо не будемо один одному допомагати - не виживемо.

- По тобі важко в це повірити, - й скривив губу в посмішці. - Й як тобі вдалося так швидко завести друзів серед місцевих?

- Важко сказати. Мабуть, не хотілося самотності, що переслідувала мене у минулому житті.

- Ти пам’ятаєш минуле?

- Про себе - майже нічого. То що? - знов спитала я.

- Ні, я спробую сам з ним налагодити стосунки. Треба брати з тебе приклад. Хоча й не впевнений, що варто. Самій їхати взимку невідомо куди - це було божевілля чи безвихідність?

- Для мене - це була сміливість. Так страшно мені ще ніколи не було. Але була краплина надії. А раптом удача в цьому світі буде до мене більш прихильною?

- І як?

- Доля подарувала мені першого друга. І я їй вдячна за це. Тож не соромся - звертайся. Чим зможу, тим допоможу.

- Дякую.

- Нема за що.

Ми повернулись до бібліотеки. Попереду мене чекають іспити, здати які я сподівалась з першого разу.

04 Сребния 158р.

Маг-Рівік

Побутові заклинання.

Далі вивчати цей предмет я не планува, тому сьогодні складала іспит на молодшого спеціаліста - найнижчого рангу. Проблема зі здачею складалась не в тому, що я погано вивчила матеріал, чи не практикувала заклинання, а в тому, що тільки сьогодні повернулась до Маг-Рівіка. Декан, зайве ризикуючи життям, самостійно пересувався лісом, тож ніч між восьмим та дев’ятим днем ми провили в Гаяв-Токі - у тому самому будинку, який обрали для відпочинку ще влітку. Та, незважаючи на втому, я впоралась з іспитом на відмінно та отримала побажання від Стефи Лійрра - на легку здачу інших предметів.

06 Сребния 158р.

Маг-Рівік

Звіряючи розклади іспитів з однокурсниками, захотілося побажати декану всратися, та туалетного паперу під рукою не знайти. Це ж треба - в один день вписати по два предмети! Та не одного разу як влітку, а тричі! Як мені пояснив Лавер, він хоче дослідити Гаяв-Ток саме в моїй компанії, поки мене на канікулах кудись не занесло. “Кудись” - це, звісно був Мілет-Дун, до якого грошей на портали тепер вистачало.

Тож, з ранку в мене була геологія, а після обіду - демонстрація зеленої галявини посеред снігу та невеличкого смерчу, що танцював навколо. Захоплення магістра Хельріка Дафстіна додало бадьорості, з якою, я прийшла на додатковий урок до декана. Відкласти його Лавер відмовився, бо не бачив вагомих причин це робити.

08 Сребния 158р.

Маг-Рівік

У лабораторії магістра Стера я почувалась як вдома. Тож, впоравшись з іспитом раніше за всіх, з дозволу господаря я сіла читати одну з книг рецептів, якими були забиті шафи, очікуючи результат.

10 Сребния 158р.

Маг-Рівік

Руни та ОТНП також довелось здавати в один день. І хоча обидва я планувала продовжити вивчати, все ж вони переходили на новий рівень, втрачаючи таке поняття, як “основа”.

Зі школи вийшла втомлена, тому, побачивши на дворі Німідора, з усіх сил намагалась залишитись непоміченою. Та дарема. Схоже, скориставшись нагодою, що настав новий рік, ельф вирішив запросити мене до себе в кабінет у вежі.

- А може тут поговоримо? - надія була слабка, але я спробувала.

- На жаль, ні. Нам привезли чергову темну відьму. Хочу, щоб ти не неї глянула.

- Вмієте ви запрошувати на побачення… Навіть не знаю, як від такого задоволення відмовитись. Я ж вам портрет Джанни намалювала. Навіщо вам я?

- Я за тобою скучив. Й хочу випити кружку чаю на одинці.

Я прищурилась, дивлячись на Тайрода - у щирість його слів віри було не більше, ніж у чай без заварки.

- А ти що, думала, це лише твоя прерогатива? Повір, у цю гру я теж грати вмію, - і, не давши відповісти, впевнено взяв мене за руку: - Ходімо, небезпечна дівчино.

***

На моє здивування, ми попрамували не до знайомого кабінету, а в підвал, де в одній із крижаних кімнат на столі лежало тіло дівчини. А десь поруч, у сусідньому приміщені, сидів Пиріжечок.

Дивне місце для “побачення”. Й добре, що в слух про це не сказала, бо сурові вирази облич усіх присутніх доводили, що на жарти ніхто не налаштований.

- Подивись на неї уважно. Що бачиш? - запитав Адейр. Куди ж без голови Варти?

- А ви впевненні, що вона мертва? - у відповідь запитала я.

- Не зрозумів?

- Я бачу демона, з яким у цієї відьмі договір. Минулого разу після смерті демони шукали нових клієнтів. Але цей, хоч і слабкий, та поряд.

- Дівчину колись бачила? - продовжив питати Адейр, так і не відповівши на моє питання.

- Вперше бачу. Вона якась дивна... наче заморожена або перебуває в чарівному сні. Ані дихання, ані серцебиття не чую. Але вона й не мертва - запах не той. У цьому світі є нічниці, мавки чи щось подібне?

Я інколи читала записи з навчання Вальдегора, тому хоч краплину, та все ж розуміла деякі нюанси в некромантії.

- Хочеш сказати, що вона перетворюється на немерця? - вліз в розмову Кірос Такий-то, одразу призвище й не згадаю.

- Саме так. Я, звісно, не фахівець, але все на це вказує.

- Де зараз демон? - запитав Німідор.

- Поряд з дівчиною. Точніше - біля її голови.

- Він нас бачить?

- Так. І намагається втекти, але сил немає. Я вам ще потрібна?

- Я тебе проводжу, - промовив ельф.

Та далеко ми не відішли - навіть поріг не переступили. То вже, мабуть, така моя вдача - щоразу потрапляти в неприємності.

Демон, якого я бачила, несподівано розірвав вузли, що пов’язували його з відьмою, і, сповнений сил, накинувся на Німідора.

Я встигла пнула ельфа - вчасно та сильно, - чоловік аж скрикнув від болю, проте встиг зійти з траєкторії атаки, під яку тепер потрапила я.

Ухилитися вже не встигала, просто перехопила руку й скрутила, як на тренування із Вальдегором. Та втримати не змогла - наче змащена маслом кінцівка вислизнула, й демон вибіг з кімнати. Я побігла за ним, а за спиною чула важкі, чоловічі кроки Адейра. Минулого разу нижчих демонів знищила світлом, але викликати його за власним бажанням так не навчилась. Тож що сили, намагалась викликати в собі злість - та марно.

Вузькі коридори підземелля, ще більш вузька драбина, що вела на гору - все це заважало голові варти обігнати мене, чим сильно дратувало. Хоча, здається, він розумів: якщо вирветься вперед - загубить демона, бо не бачить його.

А ще й Самідір, сидячи на моїй спині, постійно намагався вирватись вперед - я ледь стримувала його. Та коли ми вчотирьох вибігли назовні, де простір дозволяв перегрупуватися, санкор одразу вигукнув:

- Спрямуй мене!

Пояснювати, що і навіщо - не було потреби. Я стала за його спиною та повернула в потрібному напрямку.

- Понад трьох ларків, - одразу визначила я приблизну відстань.

Невідоме мені заклинання збило з ніг втікача і почало оплітати його, мов павутиння.

- Тепер я його бачу, - виніс вердикт маг. - Який гидотний.

- Так, красень ще той.

- Ята! - від крику аж здригнулася, незадоволений ельф вийшов услід за нами.

- Будь ласка, - одразу перейшла в напад. - Скажіть ще, що бачили демона і були готові чинити йому опір - і я без зайвих вимог виконаю одне ваше бажання. Будь-яке!

- Не бачив, та…

- Ще раз - будь ласка! З вас… Коротше будите винні.

- Ята! - повторив Німідор.

- Я вже понад рік як Ята. Не перетворюйтесь на декана. Він також не любить самодіяльності. Вибачте, але в мене рефлекси працюють справно.

Звісно, я розуміла, що не можна так спілкуватися з тим, хто в цьому світі стояв вище за тебе - особливо коли це розумний з владою чи впливом. Але всередині мене все кипіло, і я просто не змогла стриматися. Іноді гнів і розчарування беруть верх навіть над найкращими намірами, і тоді слова летять гостріші за будь-яку зброю.

Та було пізно - слова вже вилетіли назовні. І те, що моя голова досі на місці, - справжнє щастя. Мабуть, статут “спостерігача” врятує мені життя не раз.

А ще хвилину тому я відчула, як ельф, почувши мою обіцянку про бажання, готовий був збрехати, лише б я її виконала. Але чесність перемогла - та зараз він, схоже, жалкував про це. А щоб виправити свою необачність - готував помсту.

- Що з відьмою? - запитала я, бо всі присутні з крижанки були тут.

- Гарштук, - вилаявся голова магічної варти. - З нею залишились вартові. Гей, ви! Занесіть цього до однієї зі спеціальних камер, потім із ним розберусь.

Шум на подвір’ї магічної варти залучив досить багато глядачів. Кого тут тільки не було: й маги, й просто вартові. Тобто - було кому зайнятися дорученням.

- Стій тут зі своїм фамільяром і нікуди не йди. Це наказ, - наголосив Німідор і разом з головою варти повернувся до крижанки.

- Тобі дійсно краще залишитись тут. Якщо з вежі вибіжить черговий демон - ти зможеш його затримати, - спокійно, й навіть ввічливо, додав Кірос.

Я з ним не зовсім погоджувалась. Ще один демон міг ховатися всередині, й його ніхто, окрім мене, не побачить. Та все ж залишилась зовні.

Маги хутко прибрали з подвір’я безпритомне тіло, і ми з Самідіром залишились удвох долати нудьгу, блукаючи з кута в кут.

Та не довго. Хвилин за десять подвір’я раптово почало перетворюватись на крижану фортецю. Я ледь встигала перебирати ногами, щоб не примерзнути до бруківки. Дір-хитрюга, перетворившись на білку, заліз мені на плечі.

Повітря навколо мене заграло всіма кольорами веселки, а на додаток зникли всі звуки. Складалось враження, ніби час навколо зупинився.

Декан іноді правий - я справді притягую неприємності.

Раптово посеред подвір’я відкрився стихійний портал, і з нього вийшов чоловік, якого я бачила у “Ведмедику” в компанії із темною відьмою. На цьому несподіванки не закінчились - з вежі вийшов Пиріжечок.

Стояти і просто так спостерігати я не збиралась. Приготувалась чаклувати, але жодне з моїх заклинань не спрацьовувало. Пиріжечок гидотно посміхався, спостерігаючи мої невдалими спроби, та наближатися до мене не наважувався. Боявся? Ні. Просто розумів, що зараз я така ж безсила, як і він.

Емоції нікуди не поділись. І я вловила в ньому жагу помсти, яка от-от перетворить демона на божевільного маніяка.

Я щосили намагалася наблизитись до втікачів - може, вдасться хоча б так затримати. Але даремно. Відстань до порталу була набагато більша, аніж до дверей. От навіщо мені замандюрилось пройтись? Не могла втриматись й постояти на місці, як просили? Лайка на саму себе звісно користі не принесла.

Тим часом демон дійшов до порталу й разом зі своїми рятівниками пройшов повз нього.

Чари спало раптово, і я, не встигнувши встановити рівновагу, гепнулась на кригу. Боляче - аж сльози виступили на очах. Чи то від болю, чи від безсилля та образи?

13 Сребния 158р.

Маг-Рівік

Іспит з метіомагії завершував моє навчання з цього предмету, тож вимагав особливої уваги, але я ніяк не могла зосередитись - з ранку школа гуділа новиною про напад демонів на Мілет-Дун. Напад стався майже тиждень тому, та через порушення роботи всіх магічних приладів, ця звістка до нас дійшла лише вчора пізно ввечері.

Я розуміла, що не моя це вина. Не я відкривала портал. Не я випускала демона. Не я охороняла Пиріжка в тій клятій крижанці. Але це нічого не змінювало. В голові лише крутилось: “А раптом я могла? Раптом упіймала б? Раптом зупинила?..”

Всі були винні. Всі - і ніхто.

Ми разом побігли за тим дрібним демоном, полишивши відьму без нагляду. Вартові не впоралися. Камера, в якій тримали Пиріжечка, мала більше символічний характер, ніж реальний захист. А мене… мене залишили одну, і я виявилась безсилою. Не змогла протистояти закляттю, не змогла навіть покликати на допомогу.

Декан намагався довести мені, що я не винна, та марно. Відчуття провини не потребує доказів. Воно просто є. Живе в грудях. Гризе. Поки я власноруч не відірву голову цьому виродку - не заспокоюсь.

Після обіду довелося зібратись. Артефакторика — не місце для паніки. Там усе точно, розмірено, строго. Там або зосереджуєшся, або все вибухає тобі в обличчя. Довелося затиснути біль і думки в кулак, змусити себе сісти й працювати.

Дві години я боролась не з артефактами. Я боролась із собою. З образою, страхом, провиною. І перемогла. Принаймні, тимчасово.

15 Сребния 158р.

Маг-Рівік

Зранку, накопавшись у грядках з травами, я прийшла на останній іспит в цьому році - ВННтН.

Магістр Ванлір, продивившись мою письмову роботу, трохи розгублено ставив питання зі світу немерців і, здавалось не дуже уважно слухав відповіді. На моє щастя це не завадило поставити “відмінно” й попрощатися до наступного навчального року.

Але більше цього деня мені не щастило.

Не встигла я й порога школи переступити як мене наздогнав пан декан і потяг до свого кабінету, де на мене очікувала битва за волю на ці канікули. Я хотіла їхати до Мілет-Дуна, а декан - продовжити дослідження Дикого Лісу.

Завершилось усе нічиєю. Домовились, що до кінця місяця ми з ним просидимо в Гаяв-Токі, а потім продовжимо навесні, коли сніг почне танути. Мене це цілком влаштовувало, по-перше, у Філла досі не завершились іспити, по-друге, Террі ще не прибув до Маг-Рівіка.