Раді Вас бачити!

05 Врожарія 158р.

Нуван-Ріт

Телепортаційна вежа була ціла й могла почати працювати хоч зараз. Залишилось лише вставити в неї адрес-камені, налаштувати та під’єднати інші вежі. Та, на жаль, й досі не всі камені були знайдені. Чи - на радість.

Наступним місцем, куди ми пішли, була бібліотека, яка займала майже три поверхи. Кожен з нас обрав собі місце та почав перебирати книжки. Я так захопилась, що навіть забула про спрагу, хоча в приміщенні було досить душно. Тому прохолодний вітерець став приємною несподіванкою. Ковток теплої води, впавши до шлунка, нагадав тому, що він порожній. Той не забарився - і голосно забурчав, вимагаючи хоча б пиріжка. Книжку довелось відкласти та піти на пошуки Террі, який мав захопити з собою кошик з їжею.

Зазирнувши в декілька приміщень і нікого не знайшовши, в мене склалось відчуття, що про мене забули і всі пішли. Тому ми з Самідіром розійшлися в пошуках хоча б когось. Трохи походивши, я знайшла Лавера, що тихенько сидів на підлозі й підпирав шафу спиною - при цьому чоловік захоплено про щось читав.

- А де всі? - запитала я, підходячи ближче.

- Мабуть, також десь підпирають якусь шафу та читають.

- Сподіваюсь, бо…

Закінчити мені не дав черговий протяг. Цього разу він був не просто прохолодним - він був крижаним.

- Що в біса відбувається? - запитала я.

- Й гадки не маю. Але не поспішай чаклувати, - попередив мене декан.

Чоловік підвівся, і ми почали оглядати кімнату. Та нічого підозрілого не знайшли. Як раптом перед нашими очима матеріалізувалась молода жіночка в яскравому одязі.

- Як добре. І дівчина є, і хлопець є. Знаймо - сьогодні буде свято. Будемо веселитися. Я обожнюю весілля.

- Яке весілля? - запитав декан.

Він ще про щось хотів запитати, та було запізно. Незнайома жіночка вже сплела заклинання та вдарила ним по нас. Я встигла сховатися за шафу, Лавер - ні, й тепер він зі здивуванням оглядав свою ліву руку, на якій красувався шлюбний браслет. На моє щастя, мої руки були вільними.

- Отакої. Я обрала одну, а вийшло - з іншою. І не до кінця.

Ця жартівниця дивилась кудись нам за спини. Ризикуючи, я вилізла з хованки й подивилась в той напрямок. Там стояла Фіона та здивовано розглядала прикрасу на своїй руці.

- Якого біса? - вилаялась цілителька, підхопивши мій вислів.

- Вітаю з заручинами! - весело оголосила жінка. - Та їх замало - треба вас одружити.

- Відмовляюсь.

- Збожеволіла.

- Як цікаво.

- Припини! - Останній пролунав особливо голосно. Й майже одразу поряд з жінкою з’явився чоловік, у якому я впізнала Беллатора. - Ти хоча б розумієш, що зробила? Ти пов’язала людей, які не кохають один одного. Негайно, зніми з них ці браслети!

- Не можу, - а в голосі ніякого каяття. - Давай краще я завершу обряд. Буде привід відсвяткувати.

- Джойс, якщо ти це зробиш, я засаджу тебе на острів, де взагалі нікого не буде.

- Так кажеш, начебто тут цілий натовп бігає.

- Ви можете лаятись скільки завгодно. Та, може, поясните, що тут відбувається? - перервав їх декан.

- Звісно. Давайте сядемо, вип’ємо…

- Відсвяткуємо.

- Джойс, припини. Й обговоримо, що робити далі.

***

Атмосфера в обідній залі гостьового будинку навіть і близько не наблизилась до святкової. Швидше - чиїсь поминки. Як виявилось, браслети зняти не можна. Аж ніяк. Та заручини розірвати можна - треба лише сходити до храму Мілеста й довести їй, що між Фіоною та Калріном немає ніякого кохання. Навіть натяку.

- А якщо вона не погодиться? - запитала Фіона. - Якось не віриться, що богиня кохання буде лояльною до магів.

- Коли вона не поможе, то є ще Тіора та Ліктенна, - запропонував двох інших богинь Беллатор.

- Правосуддя та доля, - вголос згадала, я що ототожнювали ці богині.

- Так. Перша встане на бік справедливості. Як-не-як, вас проти волі заручили. Інша ж має побачити, що ви не є долею одне для одного, - якось не зовсім впевнено закінчив бог.

Я не витримала та зареготала. Всі здивовано на мене подивились вимагаючи пояснень.

- Ми взимку гадали на свята. Спершу Фіоні випали несподівані заручини. А потім ми гадали звідки її суджений з’явиться, і вона…

- Чоботом в лоб, - пригадав декан наші зимові розваги. - До Ліктенни не підемо.

- Даремно ви так. А раптом дійсно доля одна одного? Не просто ж так я цілила в одну дівчину, а потрапила в іншу.

- Аж ніяк. Джойс! Я розумію люба, що тобі тут самотньо і нудно, та все ж потерпи. Це - на краще.

- До речі, в мене питання: а чому одна з молодших богинь розваг тут переховується? - запитав Террі, ризикнувши втрутитись в розмову.

- Я її тут ховаю від інших. Серед молодших богів наче якийсь недуг ходить. Вони слабшають та божеволіють.

- А ти впевнений, що твоя кохана не підчепила його? Зі здоровою головою всіх підряд не одружують.

Моє питання викликало в Беллатора обурення, та він швидко заспокоївшись, відповів:

- Моя Джойс цілком здорова. То вона від нудьги дурниці робить. Коли б з нею щось було б не так я б відчув та… побачив. Ці зміни не лише на глузд впливають, а й на зовнішність.

- Тобто?

- Вони перетворюються на щось інше.

А скільки болю в голосі… Мені аж на кілька секунд зле стало. По поверненню в місто куплю нові артефакти.

- Й на що саме? - запитав Лавер, бо, схоже, Беллатор не бажав про це говорити.

- Вони втрачають… перетворюючись на потворних чудовиськ.

- Не питайте, - попросила Джойс. Її голос тремтів, а на очах з’явились сльози.

Схоже, ці двоє вже когось втратили. Когось дуже важливого.

- А як з’явились молодші боги? - запитала я.

Всі на мене подивились.

- Нас, старших, створив та привів сюди Головний, - зібравшись, почав пояснювати Беллатор. - А молодші, вже народились чи створились вже саме тут. Це духи дерев, джерел чи гір. Це почуття, що набули людоподібної форми. А ще це… це боги, точніше - їх частка, яка змогла прийти сюди разом зі своїм народом.

- Нічого собі! - здивовано вигукнув Террі. - Тобто всі ці молитви старим богам не даремні?

- Виходить, що так.

- Хвилинку, - нарешті подав голос Вальдегор. - То от що виходить. Жерці отримують свою силу через молитву вам, ви ж поповнюєте свою… ну, нехай силу - також завдяки молитвам. Та коли розумні звертаються до своїх колишніх богів, то ті також щось отримують. Набираються сил і стають більш могутніми.

- Так, - неохоча підтвердив бог війни. - Ти дуже розумний хлопець. Й думки в тебе йдуть в вірному напрямку. Та, на жаль, більше про це розповісти не можу. Клятва, щоб її так... Ніколи не давайте клятв, коли не впевнені, що вона не зашкодить. Та твої думки - у вірному напрямку біжать. В мене небагато часу лишилось для перебування в цьому світу, тому хочу ще раз попросити вибачення за мою кохану й подарувати тобі, дівчино, цей браслет. На ньому, як бачиш, три камені. Це означає, що він тричі врятує тобі життя.

Фіона обережно взяла до рук артефакт, виконаний з білого металу з блакитними камінцями.

- Сподіваюсь, коли він опиниться на моїй руці, я не опинюсь заміжньою, - промовила подружка та вдягла подарунок на вільну руку. - Дякую.

- Нема за що. Хай краще він тобі ніколи не знадобиться. А тобі - майже такий самий, та з іншою дією. Цей, - Лаверу протягли схожий браслет, тільки більш широкий та з єдиним прозорим каменем, - цей захистить твої думки. Поки він прозорий - твоя голова належить тобі. Як тільки камінь почне змінювати колір - обережно: на тебе чаклує хтось зі старших богів. Для вас подарунків не маю. У вас вони вже й так є. Єдине про що вас попрошу: поки ви тут - догляньте за Джойс. Щоб вона в якусь халепу не потрапила.

- Ми то подивимося, - запевнила я, нащо й гадки не маю, - та окрім нас тут ще дехто ходить.

- Так. Я про нього знаю. Та він не зашкодить моїй жінці. В нас з ним домовленість.

О це несподівано, тому не стримавшись, я запитала:

- А хто він такий?

- Не мені про це розповідати. Краще запитай в Головного.

Й не чекаючи інших запитань - зник. Наче його тут і не було.

- Та щоб ти всрався, й паперу під рукою не було! - одразу вилаялась я.

Й всі, виключно Джойс, були зі мною - хоча б в думках - згодні.

11 Врожарія 158р.

Нуван-Ріт

Ми перебували в Нуван-Ріті вже майже тиждень, та нічого цінного, окрім бібліотеки, так і не знайшли. Звісно, якщо не рахувати зміст чужих сейфі, який нас не цікавив. Вже планували йти на схід - до Акранесу, але декан згадав: по-перше, море в цю пору року неспокійне; по-друге, ніхто не вмів керувати кораблем; і по-третє - у нас його й не було.

Звісно, в порту Нуван-Ріта стояли покинуті човни, та жоден з нас не наважився навіть у прибережні води. І річ була не лише в трухлявих дошках чи загроза шторму - страх викликало те, що водилось в цих водах.

На прощання ми вирішили посидіти на березі й хоча б по коліно занурити ноги у воду. Але на нас чекав сюрприз, який ніхто з присутніх не ризикнув перевірити на безпечність. У воді щось плавало. Щось здоровенне та гучне. Звуки, які воно видавало, було чутно навіть у самому місті. На поверхню істота так і не з’явилася, а бажаючих зануритись серед нас не виявилось. Тим паче - в мене. Не знаю, з якої причини, та я й досі не могла триматись на воді - ніби якась невідома сила тягла мене на дно.

12 Врожарія 158р.

Крижаний Шлях

Порадившись, ми все ж вирішили піти на схід - до самого Ісхейма, а вже звідти планували телепортуватися до Гаяв-Току. Тому, залишивши Джойс знов на самоті в Нуван-Ріті, на світанку ми залиши місто.

Спочатку дорога була легкою: і бруківка на місці, і дерева не заважали, та й спеки не було. Але десь опівдні нам на зустріч вибігла ціла зграя велетенських жуків - особин двісті, не менше. За розміром вони були трохи менше Самідіра у вовчому вигляді. Та головною проблемою була не кількість, а, як завжди, їхня невразливість до магії. Навіть полум’я дракона не зашкодило - навіть навпаки, здавалось, що вони його поглинули та стали ще більш агресивнішими. Знов. Це вже втретє, як моє полум’я поглинала чергова потвора. А ще, ці жуки, випускали отруйні гази, від яких ніхто не помирав, а от свідомість пливла, наче від неякісного алкоголю.

Поки всіх перерубали, встигли добряче виснажитись. Ніхто вже не хотів хизуватись, хто скільки здолав. Сил вистачило лише відійти подалі, впасти на землю й лежати. Це було дивно - зазвичай мене вистачає на більше. Мабуть, усе через отой газ. Може, за півгодини прийдемо до норми. Сподіваюсь. Дивлячись на друзів, розуміла - не всі прийдуть в норму швидко. Принаймні декан із Террі - точно ні. Вони були зелені й ледь стримувалися, щоб не проблюватися.

З Гором було складніше - його шкіра знову набула сірого відтінку, а очі небезпечно палали. Здавалось, що він дихає через раз. Та, на відміну від інших, сидів. Серед нас лише Фіона, яка майже не брала участі в бійці, залишалася повна сил та енергії, й щось готувала в невеличкому казані, під яким розвела магічне полум’я. На щастя, отрута на Самідіра взагалі не подіяла - фамільяр просто лежав поряд й спостерігав за роботою цілительки.

- Допомога потрібна? - зібравшись із силами, запитала я.

- Ні. Ще декілька хвилин - й універсальний нейтралізатор буде готовий. Сподіваюсь, подіє. Бо не відомо, коли наступного разу на нас чекатиме неприємність.

- Не навроч випадково, - наголосила я.

- Е ні, це твоя прерогатива. Не буду відбирати твій хліб. Все готово. Хто перший? - запитала подружка, після того, як зробила ковток сама.

Першим був Лавер, наступним Террі. А от до Вальдегора Фіона не ризикнула підійти, тому дала зілля мені - напоїти вампіра. І правильно: вигляд у друга був той ще - наче хижак у засідці.

- Гор, - покликала я білявчика, - тримай.

- Дякую, - відгукнувся той та прийняв ліки. - Там щось є.

Я придивилась туди, куди він вказував. На південь від нас лежали невисокі пагорби, порослі невисокою травою, яку колихав вітер. Й коли не вдивлятись, то й не помітиш, що трава іноді колихалась не в тому напрямку, що й вітер. Начебто там хтось йшов. І справді - за кілька хвилин мого носа торкнувся запах сірки. Звісно, ця частина світу рясніла болотами, та все ж було дивно.

- До нас хтось або щось наближається, - попередила я інших.

- Минулого разу якось веселіше було, - промовив Террі, піднімаючись на ноги. - Сподіваюсь, воно хоч згорить під дією твого полум’я, перш ніж отруїть нас.

- Не поспішайте чаклувати. Та й зброю краще не чіпати, - порадив Лавер.

- Якщо ти знаєш, що до нас наближається, може й нам розповіси? - розлючено запитала я.

- Це М’ірі. Дух-охоронець цих земель. Колишній бог.

От ще одного бога нам бракувало. Навіть колишнього. Судячи з розповідей, вони завжди злі та обурені. І не дивно: спочатку їм молились, жертви приносили, а потім забули. Та все ж послухалась і поклала меч на землю.

М’ірі не наважився одразу наблизитись до нас. Спершу трохи покружляв у вигляді вітру, а тоді зупинився кроків за двадцять.

- Добрий день, - привіталась я якомога доброзичливій.

Відповідати мені не поспішали. Замість цього дух знову покружляв навколо нас знов, а потім полетів геть, так і не показавшись нам на очі.

- Сподіваюсь, він не повернеться, щоб нам нашкодити, - наче прочитав думки, сказала Фіона.

- Не повернеться, - запевнив Вальдегор.

- Звідки знаєш? - запитала цілителька.

- Він злякався. Ята може підтвердити.

Я й підтвердила, киваючи головою, хоча сама так і не зрозуміла, що саме в нашій компанії налякало духа.

- Краще ходімо звідси, - замість пояснень оголосила я. Й всі, включно Лавера, з цим погодились.

14 Врожарія 158р.

Ісхейм

Чергове покинуте місто зустріло нас співом. Спочатку мені здалося, що звуки лунають в моїй голові, та за кілька хвилин переконалась - це не так. Інші теж чули пісню. І співали її чоловічі голоси - так жалібно, що в мене аж у грудях защемило.

- Будьте обережними, - застеріг Лавер. - Та приготуйте зброю. Сподіваюсь, вона нам не знадобиться, та все одно.

Ми й дістали, а я ще про всяк випадок частково вкрилась лускою. Самідір же, перетворившись на білку, заліз мені на плече - так йому зручніше буде несподівано напасти на ворога.

Ісхейм, хоч і був портовим містечком, та невеличким за розміром - розрахованим десь на дві тисячі мешканців. Тому ми швидко знайшли, звідки лунала пісня. На центральній площі, біля храму, сиділа компанія чоловіків, одягнених у шкіру та хутро. Звісно, тут вам не Мілет-Дун, та як їм не жарко?

Нас поки не помітили, тож ми мали час роздивитися їх детальніше та з’ясувати, чи становлять вони дня нас загрозу. Височезні - приблизно з вісімдесят соларків й вагою не менше ста сабрів. Шкіра кольору темного шоколаду - аж солодкого захотілось. Волосся - всіх відтінків рудого. І кожен - озброєний навіть на вигляд важкою сокирою.

- Яруонди, - оголосив Лавер, й схоже всі, окрім мене мали б зрозуміти, хто це.

- Це ще одна раса цього світу, - пояснив Террі. - Переважно займаються мореплавством.

- І мешкають на південно-східному узбережжі, а точніше - на острові Кханеш. Це майже поруч з Імперією Драконів, - додала Фіона.

- Далеченько забрались. Й що від них чекати? - запитала я, бо відчувала злобу та агресію від представників нової для себе раси.

- Вбивати нас поки немає за що. Сховайте зброю, та не далеко. Спробуємо для початку поговорити, - наказав декан. - Тримайтесь поруч й будьте напоготові.

Декан ішов попереду, а ми - на крок позаду, озираючись по сторонах.

- Добрий день! - голосно привітався Лавер.

Нас нарешті помітили й припинили співати, натомість дістали зброю. Террі з Вальдегором теж потяглися до мечів, я викликала вогонь, та декан жестом заборонив розпочинати бійку.

- Хто ту? Гджа тутай? - запитав в нас один з моряків. В чоловіка був сильний акцент, і я його майже не розуміла.

- Ми дослідники, прийшли сюди в пошуках історичних цінностей, - продовжив говорити Лавер. - А що вас сюди привело?

Я вчасно помітила жест який декан адресував мені - він означав почати емпанувати на довіру. Скільки б ми не займались, та викликати потрібні емоції в інших у мене не завжди виходило. Та на диво, сьогодні спрацювало. Може, це через Террі, який, відчувши потрібну хвилю, приєднався.

- Я Саркар-дех син Байбана. То са режтки моєго зеспол. Інні зосталі по просту вжутцени до можа, - відповів той самий чоловік ховаючи зброю. Інші взяли з нього приклад і більше нам не погрожували. - Збоанжилішме, злопане будже. Може жучіло нас в побліже вольних жем. Соз біло не так на тих водах і то нас згубіло.

Невже й я ще рік тому так погано розмовляла? Жах.

- Він каже, що потрапили в шторм, який викинув їх біля узбережжя Вільних Земель. Та на цьому біди не скінчились. Щось у морі є таке, що згубило більшу частину команди, - тихо на вухо пояснив мені та Фіоні Террі, бо жодна з нас не розуміла яруонда.

- Серед нас є цілитель. Чи потрібна комусь допомога? - знов запитав декан, вказуючи на Фіону.

- Так. Яден ма роздерти бок. Кхавері зостало затшемане. Та не потфа дуго. Две особи має зламан кості. Вшисті позасталля маєм шиняки і задрапаня.

- Подивишся, що там за розірваний бік? - запитав Лавер у цілительки.

- Так, звісно, - погодилась подружка.

- Я допоможу, - викликався Вальдегор. - Я не лише некромантію вивчаю.

- Добре. Ми підемо, а ви залишаєтесь тут вдвох. Сподіваюся, в халепу не встрягнете.

Ми з Террі, як по команді, подивились один на одного, й також синхронно закивали головою.

Саркар-дех син Байбана, підвівшись, провів декана з друзями в одну з покинутих будівель, де тримали поранених. Ми ж із Террі, як і обіцяли, обрали місце в тіні й сіли в очікуванні. Та наше усамітнення протрималось хвилин п’ятнадцять, й до нас підійшов один з моряків.

- Вагхеа інжа чікар мікні? Чатур бах інжа ресіді? - запитав він й більш агресивно додав. - Ман шма ядогран ра бавар немі конам. Ба капітан чах карданд?

Я в надії подивилась на друга - раптом він зрозумів всю цю тарабарщину. Та, на жаль, Террі не розумів цієї мови й не зміг пояснити, чого від нас хочуть.

- Ми вас не розуміємо, - спробував він пояснити. - Вибачте.

Відповідь не задовольнила й чоловік почав плювати на землю й скалити ікла, погрожуючи нам. Я на хвилинку не втрималась й продемонструвала свої. Й як виявилось не лише їх, а й луску на обличчі, про що мені відразу сказав Террі.

- Азходейх! - головно вигукнув чоловік. - Тала азходейх.

На його крики збіглись всі, хто міг переміщатися на своїх двох, і всі з витрищіними очима дивились на мене. Здавалося, лише здивування стримувало їх, щоб не почати мене обмацувати - для перевірки, чи я реальна.

- Прибери луску, - порадив Атарільдо. - Вони вважають драконів найвеличнішою расою, й подейкують, що їм моляться.

Я аж гикнула від почуяного. Чого мені ще не вистачає для щастя - так це шалених фанатиків.

- Раніше не міг попередити?

- Якось про це навіть не подумав. Вибач.

Звісно, я пробачила, та ситуацію це не рятувало. Та на диво - чи то везіння - ставати на коліна та молитися переді мною ніхто не поспішав. Навпаки, настрій натовпу зі здивованого змінився на передчуття чогось недоброго - наче знайшли легку поживу. Переміну помітила не тільки я, а й Террі. Хлопець напружився, наче хижак перед стрибком. Та більш швидким в реагуванні на загрозу опинився Самідір. Фамільяр за лічені секунди, перетворившись з білки на вовка, встав між мною та натовпом.

- Грррррррхау! - погрожуючи прогарчав він.

За всім цим нас застав декан в компанії з Саркар-дех.

- Ята, я ж просив!

Мені ж залишилось лише зітхнути та скинувши пояснення на Атарільдо.