Раді Вас бачити!

28 Злотарія 158р.

Маг-Рівік

Я якраз ішла з уроку з трансформації до бібліотеки, коли мене на півдорозі наздогнав Німідор.

Голова магічної гільдії виглядав так, ніби ось-ось почне дихати полум’ям - настільки розлючений він був. Замість бодай кивка чи привітання, він різко й боляче схопив мене за плече, втиснувши пальці так, що я ледве стримала зойк. Напевно, знову залишиться синець. Добре хоч, що їхнє походження не доводиться пояснювати Галеону.

- Ходімо за мною, - коротко кинув він і різко потягнув мене в інший бік.

Нічого собі “ходімо”, він мене тяг силоміць.

- Не можу, у мене навчання, - вирвалося з мене в спробі достукатися до глузду. - Мені потрібно готуватися.

- Це почекає, - відрубав він. - Є речі набагато важливіші. Наприклад, чийсь надто довгий язик.

Я з подивом глянула на нього. Цікаво, про що саме він дізнався? Чи, може, лише вдає, ніби знає? Спитати не наважилася, та й часу на це не було - його хватка на моїй руці не дозволяла ані зупинитися, ані відвернутися без травмувань. І тільки коли зрозуміла, куди саме він мене тягне - до кабінету Лавера, - мені стало цікаво. Неприємності чекають не лише мене.

Декан був на місці. Це і добре, і погано водночас.

Добре - не доведеться нікого шукати чи бігати коридорами, а погано - сварка почнеться раніше, ніж я встигну підготувати бодай якісь аргументи. Ще б знати які саме знадобляться.

Тайдор Німідор без жодних церемоній заштовхав мене до кабінету й гучно грюкнув дверима так, що вони аж задрижали. Декан підвів голову від паперів, які уважно переглядав, і зі здивуванням глянув на нашу дивну пару. В його погляді читалося: “І що це тепер означає?”.

Я - роздратована і водночас обурена, а ельф - розлючений та впевненістю, що робить все правильно.

- Що трапилося? - одразу спитав Калрін, втупившись чомусь саме в мене, наче шукав у моєму погляді підтвердження або спростування чиїхось слів.

- Я тут ні до чого, - відповіла я. - Це у пана Голови якісь незрозумілі питання. Щось бурмотів про якийсь довгий язик…

- Циц, - різко обірвав мене Німідор і силоміць посадив на найближчий стілець. Дерево рипнуло, наче теж обурилося такому ставленню. Лише тоді він відпустив моє плече, і біль нарешті відступив.

- Це вже виходить за всі межі!.. - почав обурюватися декан.

Та Німідор перебив його, не давши й слова закінчити:

- За межі виходить ваш орден і його дії.

- Подробиці! - тон Лавера став крижано-холодним. - Чим саме ми вам завадили?

Декан сидів наче сам володар спокою, але я відчувала той прихований гнів, що збирався вирватися назовні. І цікаво було - це лише моя емпатія дозволяла уловити напругу, чи й сам Німідор відчував те саме?

- Що ви робили в Мілет-Дуні? - замість відповіді поставив запитання Голова магічної гільдії, прицільно дивлячись прямо у вічі декану.

- Відпочивали, - не зморгнувши, холодно й без жодної паузи відповів Лавер.

- Вас помітили в дуже цікавій компанії, - продовжив Німідор.

- Ти про Пустельного? - у голосі декана на мить з’явилася насмішка. - Так, зустрілися. Цікаво було послухати, як він та його команда з’явилися у цьому світі. Хотілося розпитати, чи знає він, де інші, чи що з ними трапилося. А ти, Голова, - голос Лавера раптом став гострим, мов лезо, - за ці п’ять років навіть не спромігся поговорити з ним. Та й взагалі, відривати свою дупу й шукати інших тобі, видно, не цікаво.

- Про це потім поговоримо. З ким ви ще обговорювали можливість не допустити, щоб чергова партія потрапила до кола? - ельф нарешті перейшов до справжньої мети свого приходу.

- А ви це плануєте? - з удаваним здивуванням перепитав декан, навіть бровою не повівши.

- Не влаштовуй спектакль, - роздратовано обірвав його Німідор. - Ти прекрасно розумієш, про що я. То кому ви вже встигли розповісти? Скільки учнів знають про це?

Я ледве стрималася, щоб не ляпнути правду - сім. Всі, хто мав ключі від земель, були посвячені, адже саме вони допомагали у пошуку потрібної інформації. Інші - ні. Навіть Фіона чи Соренто з Віткаром нічого про це не знали.

Декан зробив паузу, навмисне затягуючи її, аби підкреслити свою впевненість. Потім, нарочито спокійно, вимовив:

- Учні тут ні до чого. Так, деякі знають, - і подивився на мене. - Але ми не маємо наміру вам завадити.

“Лише дещо скоригувати” так і залишалось не промовленим.

- Якщо й надалі будете недоговорювати, я заарештую вас і допитуватиму поодинці - вас і ваших соратників, - холодно кинув Німідор.

- А давай, - несподівано легко погодився декан.

Мені навіть думати не треба було, щоб зрозуміти причину його такої впевненості. Лавер зробив ставку на нахабство. Та й віри у “своїх” йому вистачало.

Філл нізащо не видасть жодної таємниці. Біра й Улла теж мовчатимуть, бо розуміли, наскільки все це важливо. Старшокурсники взагалі ані сном, ані духом не знали про ситуацію. Магістри школи - тим паче. Навіть ті, що належали до ордену не всі знали.

А навіть якщо хтось у пориві довіри до Німідора й надумає згадати про Вільні Землі, я була абсолютно впевнена - заклинання не дозволить зробити цього.

- То що будемо робити? - запитав Калрін. - Йдемо до Вежі?

- До Вежі, - коротко промовив Німідор, але, кинувши погляд на мене, додав: - Вдвох.

- Добре, - погодився декан. - Ята, можеш бути вільна. Але так, щоб тебе могли швидко знайти. Раптом і до тебе питання виникнуть.

Я лише кивнула головою розуміючи про що натякав чоловік.

- Буду в бібліотеці. Готувати чергове домашнє завдання.

30 Злотарія 158р.

Дикий Ліс

Ми обережно, без застосування магії, займалися очищенням кола в лісі. Керував усім цим фот Хейнн. Декана після тієї сутички в його кабінеті я досі не бачила. Сподіваюся, його не заарештували й не катують у Вежі. Принаймні Нолан під час нашої чергової короткої зустрічі нічого подібного не розповів. Лише обмежився сухим повідомленням, що і Тайдор Німідор, і Калрін Лавер кудись зникли - наче вирушили у справи, про які краще поки що не питати.

Знову таємниці.

Від нескінченних думок мене відволік голос елмета:

- Добре, подивимось, що тут маємо, - промовив фот Хейнн, коли площадка була повністю звільнена від старого листя, каміння та бур’янів. - Отже… невеличка частина малюнка знищена корінням дерев, але відновити її буде не складно. Впалі колони ми теж зможемо підняти. Далі… що тут ще?

- Головне - активувати в потрібний час, - пробурмотів Ронан, оцінюючи вагу однієї з колон. Хлопець самотужки намагався підняти її, та марно - колона навіть не зрушила з місця. Він лише сердито сопів, витираючи з чола піт.

Я мимоволі всміхнулася: його впертість була водночас і смішною, і зворушливою. Та попри всі старання стало очевидно - без допомоги магії чи спільних зусиль йому з цим не впоратися.

- Звісно. Але для цього в нас іще є місяць. Сподіваюсь, ми встигнемо. Можете поки відпочити, а я продовжу огляд.

Хлопці, перекинувшись кількома словами, відійшли й вмостилися неподалік, аби втамувати спрагу та трохи перекусити. Галеон тягнув і мене до гурту, та я чемно відмовилася: дуже хотілося залишитися наодинці й поспілкуватися з магом без сторонніх вух.

- А ви точно впевнені, що це коло підійде? - запитала я, придивляючись до ліній на землі.

- Так, - спокійно відповів він і навіть усміхнувся. - Скажу більше: це не просто підходяще коло. Воно створене спеціально для таких випадків. Саме воно мало притягнути вас, чужинців.

Я аж витріщила очі. Нічого собі заявленя!

- Але ж… як так сталося, що ми опинилися в Доримі? - в голосі прозвучало щире здивування.

- Коло пошкоджене, - сказав фот Хейнн, наче це було очевидним. - Тому вас перенаправило на додаткове.

На хвилинку я знову завмерла, а мій мозок швидко аналізував отриману інформацію, щоб дійти якогось висновку.

- Виходить так, - почала я повільно. - Перше коло зруйноване. Друге - жерці намагаються блокувати, щоб чужинці не з’являлися, і тому їх розкидає по світу. Але коли прийшла наша черга, вони вже не змогли втрутитися, і друге коло спрацювало так, як мало?

Фот Хейнн глянув на мене з легкою усмішкою, мов викладач, задоволений тим, що учень нарешті склав усі шматки в єдину картину.

- У тебе справді добре працює голова, коли ти цього хочеш, - кивнув він. - Дев’ять із десяти, що ти маєш рацію.

- А куди ж поділася та одиниця? - не витримала я.

- Ті, хто не потрапив до другого кола, не просто “випали” куди інде, - мовив він. - Вони опинилися в менших колах, які створив цей світ, щоб “позбутися” зайвої магії, яку не було використано при перенесенні у Доримі. І ці малі кола - можуть бути досі активними.

Оце так поворот. У мене мороз по шкірі пробіг: уявити лише - скільки таких “малих” пасток приховано навколо нас? Невже саме їх хоче використати Німідор?

- І давно ви про це знаєте? - запитала я.

- Спершу лише здогадувався, - зізнався він. - Коли почув від Галеона про того хлопця… Наджи, так? Отоді й закрався сумнів. А вже при ретельнішому дослідженні й після розмови з Калріном, коли він переповів, що дізнався від тих чужинців, я й дійшов такого висновку.

Отакої.

- Але ж не лише в Доримі блокували портал, а й у Лакаїрі. На півночі зрозуміло - там жерці, а що не так із другим містом?

- Портали пов’язані між собою. І, скоріш за все, блокування в одному місці вплинуло й на інше.

- Але ж зараз ми теж плануємо його заблокувати. Чи не зашкодить це південному порталу?

- Якщо все зробимо правильно - ні. Головне, щоб близнюк цього порталу не спрацював.

От про це я й не подумала. А мала б. Тут усе має свою пару, а подекуди й цілу мережу. Як із моїм будинком.

- Треба його знайти й підготуватися до зустрічі. Раптом щось піде не так.

- Не хвилюйся, цим питанням займається магістр Янг. Він веде перемови з драконами.

Я аж здригнулася. Дракони… Звісно! А мала б здогадатися раніше, що друге коло неодмінно розташоване на їхніх землях. Це було логічно коли дивишся на мапу, просто провести пряму лінію від цього міста через Мілет-Дун, прорахувати відстань і вуаля, храм-близнюк з колом.

- У мене ще питання, - продовжила я.

- Задавай.

- Храм у Доримі має ще три схожих. Що з двома іншими?

- Якщо ти натякаєш на те, що в них також зберігаються артефакти переміщення, то ти думаєш правильно. Але… - співрозмовник помітно знітився. - На жаль, вони давно й дуже надійно запечатані. Жоден дух крізь них не пройде.

- А якщо не через них, а, скажімо, через ось такі кола?

- Все можливо.

Я завмерла на мить. У голові одна за одною почали складатися тривожні думки: якщо демони захочуть пройти у цей світ непоміченими, їм не обов’язково пробивати захист храмів. Достатньо лише використати інший шлях - і тоді саме ці храми можуть стати для них ідеальними точками входу.

- Клич парубків, будемо розчищати землю щоб встанови колони на місце. Їх як бачиш також двадцять п’ять, і це не просто так.

- Сподіваюсь стіни зводити не доведеться. До речі, в доримському храмі колон не було.

- Вони є, але замуровані в стіни. Можеш перевірити сама, а можеш повірити мені на слово.

Повірити я повірила, але переконатися на власні очі закортіло. Та я відклала візит - зараз від мене більше користі тут. Хоча я й дівчина, але сила в руках є.

01 Листопарія 158р.

Маг-Рівік

- До кінця навчального року залишилося два місяці, - промовив магістр Шиппер, завершуючи урок. - Тому до наступного заняття ви маєте вирішити, чи будете й надалі вивчати цей предмет. Від вашого рішення залежатиме завдання для іспиту. Тож добре подумайте.

Останні слова прозвучали з натяком, бо для декого цей предмет ставав дедалі важчим.

- Ти ж плануєш продовжити? - запитала мене Біра, коли ми вийшли до коридору.

- Так, звісно, - запевнила я. - До останнього не відмовлюся від цього предмета.

- Тоді якщо буде колективне завдання - я з тобою.

- Домовились.

- А що у нас з…? - Біра не наважилася договорити. Навколо було занадто багато зайвих вух, але я її зрозуміла.

- Йдемо за графіком. Маємо встигнути.

- Місяць залишився.

Я зітхнула. Лише місяць… Сподіваюся, не виникне форс-мажорів, і ми справді встигнемо.

Та нас відволік галас з вулиці. Ми кинулися туди, не роздумуючи.

Картина, яка відкрилася, була… неприємною. Напевно, це саме ввічливе слово, яке можна підібрати.

Посеред двору одна з учениць корчилася в конвульсіях, її тіло перекручувало й змінювало темна магія. Вона перетворювалася на чудовисько - схоже на те, яке зіпсувало літнє свято.

Йогпермарк скислий.

- Я за деканом! - вигукнула Біра і помчала до потрібного кабінету.

Моя рука смикнулася швидше, ніж у голові народилася думка - і вже стискала руків’я меча. Добре, що на моєму шляху не було перешкод: мало хто наважувався підходити до монстра без зброї. Лише найсміливіші намагалися бити його заклинаннями здалеку.

- Грха-а-а-а-ау! - загарчала я, частково трансформувавшись і привертаючи увагу потвори.

- Арх-грхирр-р! - пролунало у відповідь.

Перетворення учениці завершилося остаточно. Назад шляху для бідолашної вже не було. Та й чи був він взагалі?..

Цього разу потвора трохи відрізнялася від тих, що ми зустрічали раніше. Воно й не дивно - темні маги постійно виводили нові різновиди: витриваліші як до магії, так і до фізичних ран.

Хоча загальна форма лишилася знайомою: дзьоб, чотири руки, темно-лілова шкіра під панциром, недо-крила. Та були й нові жахливі риси: сморід - до запаху паленої гуми домішався різкий сандаловий аромат. А ще, коли я завдала першої рани, на мене бризнула жовто-бліда кров замість звичної зеленкувато-брунатної.

Цікаво… а якого кольору кров у дівчат до перетворення?

Я прикладала всі зусилля щоб збити потвору з ніг та дістатися голови, та вона виявилася занадто спритною. Раптом з-під землі почали вириватися лози, обплітаючи чудовисько. Я навіть відволіклася, щоб глянути, хто такий безрозсудний, що залишився зовні.

Улла разом із Халлою відчайдушно творили заклинання елементалістики.

Але чудовисько виявилося значно сильнішим за дівчат: воно рвало лози, наче тонкі нитки, хоч і з помітним зусиллям.

- Ята! Позич один зі своїх мечів! - вигукнув Леорі, підкрадаючись до мене.

Спершу я мало не вилаялася: у хеда не було такої захисної луски, як у мене. Та часу на суперечки не було. Витративши пів хвилини, я дістала другий клинок.

- Тримай! - крикнула я, жбурнувши зброю приятелю.

Леорі спритно підхопив меч і миттю вихопив його з піхов.

Бій продовжився. Улла з Халлою не здавалися й знову й знову поновлювали закляття землі, щоб хоч трохи стримати потвору. Я відчайдушно намагалася дістатися голови, а Леорі зумів відрубати дві ліві руки.

І тоді проявилася чергова жахлива “новація”: на очах відрубані кінцівки відросли знову.

- Сподіваюсь, голова в неї вдруге не виросте, - прохрипіла я й тут же прикусила язика, щоб не наврочити.

В якийсь момент я помітила, що рослини почали довше стримувати потвору на місці. Скосивши оком, я зрозуміла: на допомогу дівчатам прийшли не лише інші учні, а й кілька магістрів - лар Кілла, Дафстін та ще одна незнайома мені жінка. Я бачила її серед викладачів, але ніколи не знала, який предмет вона веде. Декана ж досі не було видно. Чи, може, він знову був не на місці?

Та все ж завдяки магістрам вдалося повалити чудовисько на землю, а мені - відтяти голову.

Ненадовго.

Як і відрубані руки, голова почала відростати знову. Наврочила все ж.

Та нова голова відрости не встигла.

На щастя, вчасно з’явився Лавер і хлюпнув зіллям просто на відруб.

- Вибач, що довго, - промовив він, важко дихаючи. - Довелося переміститися аж до Хейла за зіллям. Як ви тут?

- Нудить, - прохрипіла я, відчуваючи, як зміст шлунка проситься на зовню. - Схоже, кров обґрейдженої химери значно токсичніша за попередні версії.

- Обґ… що? - здивовано перепитав він.

- Не важливо. Мені треба… свіже повітря.

- Ми й так надворі. Але ти права. Дафстін! - гукнув він. - Треба розвіяти цю погань.

Магістр-елементарист не змусив себе двічі просити. Змахнувши руками, він прикликав вітер, і той із силою розігнав їдкий сморід, що лишився після битви. Температура на дворі різко впала, чи то мені так здалося. Я ледь відчувала пальці рук, що досі стискали мечі.

- Калрін, дівчину і хлопця - до мого кабінету. Негайно, - владно промовила жінка, в якій я раптом упізнала Раду Атлон - викладачку зцілення.

- Добре, - коротко відповів декан. Він підхопив мене на руки, ніби я нічого не важила.

Хто ніс Леорі - я вже не побачила. Повіки важко опустилися, і мене відправили у магічний сон.