Раді Вас бачити!

05 Кветовія 158р.

Сніговий Шлях

Лавер ішов попереду й мовчки розмірковував над тим, як дати мені чесну відповідь й водночас не розповісти зайву таємницю. Питання, звісно, знову стосувалося все тих же міжсвітових порталів. Я не зовсім розуміла, що заважає демонам проникнути в наш світ, коли вони й так майже табунами тут ходять, постійно переміщуючись сюди-туди? Та щось заважало. Або хтось. Був, звісно, й третій варіант, та я поки тримала його в голові, очікуючи підтвердження, бо саме він здавався більш ймовірним.

Тож декан мовчав, я мовчала також. Бо в мене були й свої думки.

От, наприклад, торішні крадіжки з крамниць більш перестали здаватися лише просто злочинами. Навіть за мінімальною інформацією їх з легкістю можна пов’язати зі спробами демонів проникнути в наш світ. Так, цей світ я вважаю своїм, і бажання його захистити лише зростає. З чим це пов’язано? Бо це мій дім. І крапка.

Так от. Питання нейтралізації загроз з боку демонів вирішили поєднати з проблемою Соренто, а точніше - поверненням його дівчини. Якщо, звісно, є кого повертати. В цьому були великі сумніви, враховуючи те, що трапилось з Дельсеєю. Сподіваюсь, що ні, бо як в очі приятелю потім дивитись?

Дурна звичка - обіцяти. Добре, що з Бірою вдалося все владнати. Звісно, плиток про роман учениці з вчителем уникнути вчасно не вдалося - Айша не втримала рота і розповіла про це подружкам, а ті - далі. Середньовічний ББС у дії. Та уникнути покарання змогли. Шкода, що викладача не знайшли. І головне - ніхто не знає, коли саме. Навіть менталісти не змогли уникнути впливу. Чи позначився вплив на мене - невідомо, бо з магістром Болівар особисто не була знайома.

Тяжке зітхання Лавера перервало мій хаос з думок у голові.

Чоловік вирішив зупинитися для відпочинку й присів на невеличкий камінець, якими ряснів Шлях в цій частині. Я розташувалась поруч, та сідати на камені не наважилась. Може, й весна, й травка зелена, й промені встигли нагріти все, до чого дотяглись, та все ж віддала перевагу стовбуру, нещодавно впавшого дерева. Я не зводила погляду з Калріна, коли пила воду. Іллін, звісно, це помітив й знов тяжко зітхнув.

- Добре. Розповім, - нарешті наважився він порушити чергову обітницею. - Ті демони, що потрапляють в наш світ, приходять із міжпростору.

Я ледь стрималась, щоб не вскочити з радісним криком. Щось подібне я й передбачала.

- Що саме заважає скористатися ним як плацдармом - ми поки що не знаємо. Можливо, там просто мало місця, або туди можуть потрапити лише вищі демони. У нас лише одні здогадки. Здогадки, які мають чи підтвердити, чи спростувати маги, що ризикнули перейти межу.

- Якщо повернуться, - зі сумнівом відповіла я.

А також не факт, що вони все ще на нашому боці й не склали присягу демонам.

- А що до темних магів? - не дочекавшись хоча б якоїсь реакції, продовжила розпитувати.

- Тут простіше. Відповідь, скоріше, ховається в тому, що саме з нашого боку й вдалося відкрити туди прохід.

- Такі складнощі. Стільки зусиль. Й все це - заради війни та захоплення світу. Вбивства та руйнування. Яка марна трата часу та ресурсів.

- От поживеш в цьому світі дві сотні років - подивлюся, як зміниться твій погляд.

- Можливо все…

Раптом із кущів вистрибнула ціла зграя пухнастиків. Й вчасно. Я ледь не запитала про зруйнований храм за містом та плиту з пророцтвом. Мені ще вчитися й вчитися тримати язика за зубами.

Чергові звірі агресії не виявляли, лише зупинившись кроків так з десять, смішно смикали своїми крихітними носиками в пошуках смаколиків. Зовні - дуже схожі на кенгуру, та зростом - мені до коліна. Їхне яскраво-червоне підшерстя не змогло приховати більш довге біле хутро. А ще в них був кістяний наріс на маківці, з якого стирчали голки.

- Частвінг би ногу віддав, лише б своїми очима побачити макропів.

- Вони не небезпечні? - запитала я, намагаючись втримати в полі зору всю зграю.

- Головне - їх не дратувати та не нападати, й залишися не покусаним. Їх слина отруйна. Не смертельна, та приємного мало: лежиш, рухатися не можеш, усе тіло болить і свербить. А ти навіть сказати не можеш.

- Вони місцеві, чи їх вивели чергові маги-експерементатори?

- Місцеві. Якщо, звісно, так можна сказати. Їх з собою привезли ілліни - як згадку про старий світ. Спочатку вони розмножились настільки, що одяг з їх хутра носили лише бідняки. Та з часом їх ставало все менше й менше, поки повністю не зникли десь три сотні років тому.

- Й звідки вони тут взялися? З приватного зоопарку?

- Можливо, - відповів, а сам замислився на хвилинку. - Скоріше за все, так і є. Хтось тримав в клітці, а потім випустив на волю.

От не сподобалась мені ця відповідь. Точніше - те, що відчула від декана. Він знов про щось вважав за краще промовчати.

- Ходімо далі, - зробивши ковток води, відав наказ чоловік, тим самим уникнувши подальших розмов про макропів та їх раптову появу.

12 Кветовія 158р.

Маг-Рівік

Нахабно користуючись гостинністю, я не поспішала повністю повертатися додому. Звісно, Коша буркотів, що його покинули напризволяще. Спочатку Гор відправився на вивчання до особистого вчителя, а тепер і я з Лавеною перебрались - хоч і тимчасово - до гуртожитків. З подружкою майже не бачилась - лише іноді перетинались в “Ложці” під час обідньої перерви. Домовик хоча й виказував незадоволення, та все ж розумів причину таких дій.

Сьогодні на “Рунах” почали вивчати чергову групу символів. І яке ж було моє здивування, коли магістр Яла почала малювати знайомі мені символи. Як знайомі? Я вже бачила їх на обкладинці книжки, яку принесла з собою взимку. Паскудниця після події у підземеллі більше не відкривалась, наче клеєм змащена.

- Отже, тема заняття -“Стародавні руни жерців”, - оголосила вчителька.

Гул голосів заповнив приміщення. Хтось незадоволено, хтось здивовано, хтось збентежено - та кожен прагнув обов’язково виказати свою думку. Навіть ми з Філлом не втримались та приєднались до загального шуму.

- Так. Заспокоїлись й переписуємо з дошки. Як закінчите - почну пояснення.

Обмінявшись поглядами, ми з Філлом почали записувати нові символи до конспектів. Не знаю, чи згадав друг, а я ледь стримувалась, щоб не почати обговорювати просто під час уроку.

Після заняття, я одразу підійшла до магістра Яли з проханням порекомендувати додаткову книжку або довідник із сьогоднішнього матеріалу. Моя невгамовна жадоба знань мала б стати добрим прикриттям - раптом вчителька належить ще до якогось ордену, що був незадоволений моєю появою - та мала б вберегти мене від зайвих питань. На мою вдачу, назву книжки отримала одразу, як і дозвіл не тільки прочитати її в читальній залі бібліотеки, а й винести за межі школи.

***

Сьогодні замість самостійних занять у бібліотеці після уроків я одразу телепортувалась додому. Мені нарешті вдалось відновити копіювальний артефакт й зараз мала завершити виготовлення спеціальних чорнил до нього. Весь цей поспіх був, як завжди, пов’язаний із тими ж демонами. Хай їм грець. У них була величезна перевага - час та досвід, яких ще поки не мала я.

Так от. Готувати чорнила до копіювального артефакту я почала майже одразу після повернення з півдня. Час їхнього приготування розбила не декілька етапів, ретельно виконуючи кожен крок і щоразу звіряючись з рецептом: час, інгредієнти, фаза супутника, температура, ритм прочитання заклинання... Тож сьогодні настав день першого випробування. Й коли спроби, проведені конспектах, дали позитивний результат - я перейшла до довідника з рун.

Витратили години дві - й копія книжки в мене на руках. Задоволенню не було меж, тому я навіть трохи потанцювала на зеленій галявині поряд з будинком. Зі сторони, мабуть, дивно виглядало. А потім одразу написала листа до Террі про успіх та обіцянку наступного разу прислати частину довідника.

17 Кветовія 158р.

Маг-Рівік, Тондел

Мабуть, я збоченка. Маніяк найвищого рівня. А ще - мазохіст.

А як ще можна мене назвати?

Сьогодні, виходячи після зміни в “Ведмедику” я одразу помітила біля дверей Нолана. Перевертня вже відпустили з лікарні, але до роботи поки не допустили. Новий голова зволів, щоб хлопець відпочив до свята Еудірона, а вже після заступав до своїх обов’язків.

Дивлячись на блідого приятеля, що невпевнено стояв на ногах, мені стало соромно. Дуже. А ще розізлилась. Він ледь не загинув - і от знов зайве ризикує життям.

Запевнивши Нолана, що мене проводжати додому більше не має потреби, та переконавшись, що разом з Ноланом прийшов весь його загін, я телепортувалась - для наочності.

Та не додому. Й навіть не в Дорим. А в Тондел - на вулицю біля будинку оркши Снадара, на якого зараз працював Галеон.

У тому, що загін найманців буде саме зараз Удома, шансів було майже нуль. Але мені пощастило - і я навіть змогла побачити коханого. Та наблизитись не наважилась. Не ризикнула наволікати й на нього полювання божевільних жерців та темних магів.

Галеона хтось покликав з будинку, й хлопець, відгукнувшись, зайшов до усередини. А я ще трохи постояла - телепортувалася додому.

Й добре що в кімнаті подружок не було, і я мала змогу поплакати в подушку. Бо розповідати про це не було снаги.

24 Кветовія 158р.

Маг-Рівік

Я якраз йшла зі зміни в “Кристалі” коли мене перехопив Соренто з новинами про чергове завдання від шантажистів. Якщо чесно, я здивувалась, бо не очікувала, що майбутній некромант одразу викаже довіру. Це трохи викликало підозру, та я все ж ризикнула й уважно вислухала.

Як виявилось, хлопцю доручили викрасти з лікарняного моргу труп одного з бандитів, учора зарізаного в корчмі, розташованій поряд із портом.

Мені ж стало цікаво: чому саме цей бандит? Ким він був? Чим дійсно займався за життя?

На жаль, на ці питання відповісти могли ті, до кого мені звертатися не хотілося. Тому в голові народилась, якщо не геніальна, то точно божевільна ідея.

- Рен, а ти вже вмієш підіймати мерців? - запитала я приятеля. - Так, щоб його можна було розпитати?

Хлопець мовчки й здивовано подивився на мене, наче хотів впевнитися, що я не збожеволіла.

- То що?

- Можу. Звісно, на це піде багато сил. Може не вистачити на впокоєння.

Невпевненість у власних силах я відчула добре. Схоже, приятель дійсно поки не мав достатньо сили, щоб самостійно проводити такі ритуали. Та, як на біду, Гор ще не повернувся з навчання. Чекати на вампіра, може, й був час, та не хотілося його зайве витрачати.

- За це можеш не хвилюватися. Проти мого полум’я ще ніхто не вижив, - чесно додала я, згадуючи прокляту крижану дамонку.

- А де ти збираєшся проводити ритуал?

- Подумаю над цим одразу, як вкраду тіло. Опиши мені його.

- Ти збираєшся сама за ним йти?

- Так. Менше приверну уваги. Та й піти звідти в мене точно вийде не поміченою.

- Впевнена?

- Ще й як.

План в голові народився дуже швидко. Крок перший - зайти до моргу. Потім непомітно сховати в браслет тіло, а останнім - телепортуватися звідти. Усе.

***

Вільно зайти до лікарні не склало б труднощів, а от пояснити, навіщо мені в морг - ні. І поки йшла, так і не вигадала, тому вирішила скористуватися телепортом. Добре, що я вже там була. Погано, що не один раз.

Поклавши надію, що в цей час у приміщенні не буде нікого з живих, я замість бібліотеки, де на мене очікували Філл з Уллою, перемістилася до моргу.

До носа одразу потрапив смердючий запах гнилої плоті та алхімічних складників. І це за умови, що в приміщенні була купа заклинань - від збереження від розпаду до очищення повітря.

На невдачу, в кімнаті була молоденька цілителька, яка, на моє щастя, опинилась дуже вразливою: тому тільки глянула на мене - одразу втратила свідомість й майже безшумно впала на не дуже чисту підлогу. Я задоволено посміхнулась, сподіваючись, що встигла настільки налякати бідолашну, що коли та опритомніє, не зможе мене впізнати. Емоції - вони такі.

Переконавшись, що працівниця жива, я почала обходити приміщення в пошуках потрібного тіла. Соренто його добре описав, тому, коли знайшла, одразу перемістила в браслет, попередньо наклавши заклинання стазису, якому мене торік навчив Террі. Наклала, більше з гидливости, ніж для збереження, бо браслет і сам добре тримав - іноді навіть складалося враження, що час там “стоїть” на місці.

Наступним питанням стало: де саме проводити ритуал? Першою на думку спала галявина поряд з Лісовим Будинком, але це потребувало відкрити перед Сорентом таємницю. До такого кроку я була не готова. Тому вирішила: ритуал буде за межами міста. Й місце підходяще на прикметі є.

28 Кветовія 158р.

Околиця Маг-Рівіка

До руїн стародавнього храму я дісталася першою завдяки телепорту, тож час очікування некроманта витратила на обирання галявини. Використати для ритуалу вівтар не ризикнула. Тому, як визначилась із місцем, одразу почала встановлювати захисний бар’єр. Звісно, двох місяців навчання цієї дисципліни замало - довелось посилити захист ельфійським артефактам, що мені залишив Атарільдо.

Соренто прийшов не сам, а в супроводі з Віткаром. Майбутній менталіст мав допомогти непомітно залишити стіни міста, не привертаючи зайвої уваги. Сподіваюся, їм це вдалося, бо після того, як стало відомо про зникнення тіла, замовники спочатку погрожували, а зараз стежать за Соренто майже цілодобово. Й добре, що вони не помітили ані Діра, що стежив за ними, ані того, як Рен напередодні зникнення спілкувався зі мною.

- Отже, місце готове. З чим тобі ще потрібна допомога? - запитала я у приятеля.

- Поки що просто відійдіть і не заважайте, та не збивайте, - відповів червоноокий та почав витягати з торби різноманітні предмети.

Ми й відішли - кроків так за двадцять.

Розмовляти між собою не ризикнули, тож кожен знайшов собі справу. Віткар ретельно розглядав вівтар, а я ж мовчки спостерігала, як поступово заходить зірка. Як небо змінює кольори з блакитного на жовто-червоний. Хотілося взяти фарби й почати малювати. Та не час. Та й не місце.

- Готово, - оголосив Соренто, привертаючи увагу.

Щойно останні промені сховались за горизонтом - нас мала накрити темрява, коли б не розставлені по колу смолоскипи. На молодій траві було нанесено малюнок білою фарбою з дуже неприємним, знайомим запахом. Витрачати час на спогади не стала.

- Діставай тіло та клади до центру. Намагайся тільки не пошкодити пентаграму.

- Добре.

Витягнувши тіло з браслета та знявши з нього всі заклинання, я скористалась магією та перенесла мерця прямісінько до центру, не зачепивши при цьому ані травинки.

- Я його підійму, - продовжив некромант недоучень, - а розпитувати будеш сама. У мене сил вистачить лише, щоб тримати його в цьому світі.

- Десь на таке я й розраховувала.

Соренто відкрив книжку й почав голосно зачитувати заклинання рівним, твердим голосом. З часом його інтонації змінилися на більш вимогливі, проте він жодного разу не зупинився чи запнувся.

Мертвий встав. Я від несподіванки аж смикнулась.

- Як твоє ім’я? - запитав Соренто тримаючись з останніх сил.

Тиша.

- Як твоє ім’я? - повторив питання майбутній некромант.

Знов тиша.

- Щось не так. На ньому якесь додаткове закляття, що не дає його допитати.

- Дідько! - вилаялась я, розуміючи, що сил приятеля не вистачить на більше. - Будемо його впокоювати.

І тільки-но я приготувалась жбурнути вогняну кулю, як труп почав трансформуватися.

- Ята, чого ти чекаєш? - здивовано вигукнув Віткар.

- Результату.

Мені дійсно було цікаво, на що перетвориться цей екземпляр.

- Не ризикуй зайве.

Добре, що з нас двох, Соренто не рахується - він майже без свідомості, хтось зберіг хоча б трохи глузду та обережності. Тому, щойно помітивши, як із голови лізуть роги, я жбурнула кулю, яку ще тримала в руці. А вже потім довелось частково трансформуватись, щоб скористуватися полум’ям дракона.

- Це він на демона перетворювався? Чи мені здалося? - запитала я коли від мерця залишилась лише купка попелу.

- Не здалося. А знаєш, що це означає?

- Що демони ходять посеред нас, і ніхто цього не помічає.

- Так. Ходімо до міста. Ночувати в лісі не маю бажання.

Та довелось трохи затриматись. По-перше, потрібно було замести сліди ритуалу, а по-друге - дати хоча б трохи набратися сил Соренто. Хлопець щойно прийшов до тями.

У місто ми повернулися, скориставшись таємним ходом, яким до цього використали другокурсники. Звісно, я не втрималась та запитала, скільки таких ходів існує ще, та хто про них знає. Віткар чесно відповів, що особисто знає ще один, а от скільки про них знає розумних - гадки не має. Сам він довідався завдяки знайомому крадію. Розповідати, звідки в нього такі сумнівні знайомства, хлопець не став, я ж не стала наполягати.