Раді Вас бачити!

25 Лютерія 158р.

Серединний Шлях

На поверхню ми повернулись на світанку, де нас очікував сюрприз.

Філл, в бойовому вигляді, височився наче гора над Кріоном та наляканою Лавеною.

Й було чого лякатись: перед друзями вишикувалась ціла армія оркши - й налаштовані вони були не на переговори.

- Есток ос сон енемігас! - вигукнув Лурк, вийшовши на перед. - Ос лас аменакас.

Схоже, це булу його плем’я. Переконавшись, що з їхнім другом-родичем усе гаразд, вони опустили зброю. А двоє, сповзши зі своїх “коннй” - я й гадки не мала, як зветься ця здоровезна, коротколапа, їздова тварина з мордою, як у крокодила - попрямували до нас.

- Квінес ласа? - щось голосно кричав чоловік, звертаючись до Лурка.

Той відповів. Його знов про щось запитали. І так вони спілкувались, доки не наблизились до нас.

- Він питає, хто ми, - нахилившись, переклав Віткар. - А також, що ми тут робили й що з цього вийшло. Лурк пояснив, що демона знешкоджено. Зараз будуть знайомитись й дякувати.

Просто так, подякувати на словах оркши не могли - тому нас було запрошено до їхнього міста. Про те, що нам потрібно повернутися за винагородою, навіть слухати не хотіли - пообіцяли самі заплатити вдвічі більше.

***

“Місто” - це, звісно, гучно сказано, бо оркши вели кочовий спосіб життя. Усі їхні “будинки” були складними й переносними конструкціями, схожими на вігвами індіанців: зі шкіри, дерев’яного каркасу, прикрашені трофеями, символами племені й мотузками зі звіриних зубів та камінцями. Та попри тимчасовість і простоту, поселення мало свою особливу чарівність - живу, справжню, немов дихало разом із племенем. Особливо в променях заходу Зірки: коли небо ставало мідно-фіолетовим, а полум’я вогнищ починало танцювати на вітрі.

Нас посадили біля вогнища вождя й почали пригощати як поважних героїв, що не просто одного демона вбили, а світ від нападу цілої орди врятували. Сперечатись не стали, а оллітки, мати проклятого, щоб спростувати слова з нами не було. Жінка, сховавши статую в торбу, добре, що вона вийшла не більше тридцяти силарків заввишки, вирушила додому.

Спочатку ми їли, потім пили, потім знов їли. В перервах нам виказували подяку або приносили подаруноки. А ще для розваги співали чи танцювали. Було цікаво спостерігати, як смикається вухо у Террі, коли черговий місцевий бард затягував пісню. Лавена такого катування не витримала й дістала свою лютню. Переривати її ніхто не наважився - дуже гарно співала.

Зірка давно сіла, й багато хто почав кліпати очима, відганяючи від себе сон. Мені ж спати зовсім не хотілось. Навпаки - хотілось зовсім іншого.

Післязавтра ми вже будемо в Тонделі, і наші шляхи розійдуться - невідомо, на скільки. Тому я наважилася. Залишивши Самідіра охороняти Лавену й піймавши погляд Галеона, я направилась на околицю міста.

По дорозі мене перехопив Атарільдо й натяг на шию додатковий захисний артефакт. Друг чудово розумів, куди і для чого я направилась, й була йому дуже вдячна, що він не став відмовляти, чи читати нотацію з приводу дівочої гідності.

Я зупинилась на березі невеличкого ставка, де до води схилило своє гілля незнайоме дерево. Чекати довго не довелось - не минуло й десяти хвилин, почула знайомі кроки за спиною.

- Я ходив за ковдрами, - пояснив свою затримку Галеон.

- Про них я й забула.

З моменту нашої зустрічі в нас не було часу поговорити на одинці. А так хотілось. І обом. Тож спочатку ми розмовляли, зручно розмістившись на ковдрі, яку ховало гілля. А потім… не тільки говорили.

27 Лютерія 158р.

Тондел

Якщо ми розраховували сьогодні скориставшись порталом потрапити до Фігейрфоша, то богиня долі Ліктенна з нас добре посміялась. Бо саме їй було присвячене свято, яке відзначало все місто - і з приводу цього портали не працювали.

До початку навчання в нас був ще цілий тиждень, та не хотілось з дороги, без відпочинку, одразу на лекції. А ще ж мені треба буде вислухати довгу, нудну лекцію від пана декана. Після неї точно захочеться на лікарняний.

Так от, щодо Тондела. У місто нас пустили - навіть в документи не дуже вдивлялись. А от знайти вільний заїзд, котрий би вмістив таку кількість розумних, не вдалося. Тож, скористувавшись тим, що нас супроводжував Лурк, ми зупинились в гостях його рідні. Голова родини, який, до речі був йому троюрідним дядьком, займався охороною караванів, що ходили вздовж Фантарійського Шляху.

Снадар оцінив потенціал Галеона та його команди, й запропонував попрацювати на нього. Хлопці трохи порадившись - погодились. А ще до них приєднався Лурк.

Наступним темою стала Лавена. Залишати без нагляду? Чи тягати за собою? Я бачила, як ельфійка засмутилася. Залишатися самій в незнайомому місті не наважувалася, та й зайвим баластом не хотіла бути. Тож я запропонувала подружці поїхати зі мною до Маг-Рівіка. Там про її викрадення ніхто не знає, отже вона зможе не ховаючись вільно пересуватись містом. Моя пропозиція дівчині сподобалась - тож подальша її доля була вирішена.

Залишалось лише одне питання: як не втратити зв'язок один з одним?

Магічні скриньки не підходили - серед команди Галеона не було мага. Можна через банк, та не будеш кожного дня туди заходити. Залишалось лише покладатися на вдачу - і сподіватися, що доля знов зведе нас найближчим часом.

28 Лютерія 158р.

Тондел, Норгерд

Прощальний поцілунок мав смак солі - через сльози, що самоволі бігли по моїм щокам. Я намагалася запам’ятати все: тепло його губ, тремтіння пальців, якими він стискав мої руки, запах.

Чоловіча частина компанії дивилась куди завгодно, та не на нас з Галеоном. Лише Лавена стояла поруч, шмигала носом і витирала очі тильним боком долоні, складаючи мені компанію в мокрій справі.

Я знала, що ця мить коротка, як подих. Що вона скінчиться, як тільки один із магів оголосить про відкриття порталу. І все, що залишиться - це відлуння поцілунку на губах і пустка в грудях, яку не заповниш навіть магією.

Хоча нікому й не розповідалось, та всі знали, що саме пов’язувало нас із Галеоном. Навіть те, що до міста повертались окремо не врятувало від пильних очей і гострих нюхів. Перевертні впізнали запах. А інші… Вони не мали тваринного чутя, зате мали очі. Важко переховувати почуття які переповнювали обох.

Погляд, дотик, вираз обличчя - усе зраджувало нас. Ми не намагалися цього приховати. Я не цуралась цього - Галеон теж. Лише те, що знову прощаємося на невизначений час, нас засмучувало.

- Хто до Фігейрфоша!

Цей голос прозвучав як розріз ножа по повітрю, змусивши мене стиснути пальці коханого ще сильніше - востаннє. Але й цю мить довелося відпустити.

- Ще побачимось, - пообіцяла я, не в змозі одразу відвести погляду.

- Ще зустрінемось, - відповів Галеон, притискаючи мою долоню до своїх вуст. Голос у нього був спокійний, але очі… очі промовляли набагато більше.

Я ступила в портал, так і не обернувшись.

***

Норгерд зустрів нас снігопадом та сильним вітром. За місяць я встигла забути, що за календарем ще зима. Добре, що в Дангварні був час купити теплий одяг для Лавени - її легенька сукня навряд чи впоралась би з такими холодами. Дівчина хоч за рік й виросла, та все ж ще була нижче за мене, тож мій одяг на ній теліпався, як на вішалці.

Тут нас чекало чергове розлучення - не таке болюче, як попереднє, але все ж…. Террі мав повернутися до Енаріона, а ми до Маг-Рівіка. Було важко, та не так, як з Галеоном, бо з Атарільдо був постійний зв’язок - і це давало відчуття стабільності, ніби нитка, що з’єднує, хай і на відстан.

29 Лютерія 158р.

Маг-Рівік

Вдосталь відпочивши і прихопивши з собою Лавену, ми спочатку вирушили до школи, а вже потім планувала показати місто.

У школі, попри те що вступні іспити вже закінчились, а навчання ще не почалось, було гамірно. І, як на біду, першим кого ми зустріли, був пан декан Калрін Лавер. Незадоволено окинувши мене поглядом, холодно наказав рушити до його кабінету - і подружку, теж захопити з собою.

Кричати на мене не кричав - мабуть, за місяць устиг заспокоїтись. Тож, коротко прослухавши мою розповідь про пригоди, ощасливив новиною: тридцять другого числа чекає мене разом з Віткаром для більш детальної доповіді. А от наступне питання мене збентежило:

- А що планує робити твоя подружка в Маг-Рівіку?

- Подробиці ще не обговорювали, та планували знайти їй гідну роботу, - відповіла я за Лавену відчуваючи її збентеження, викликане реакцією на Лавера.

- Навчатися не планує?

- Я не маг, - тихенько все ж відповіла та.

- Так є немагічні спеціальності. В них цього року знов недобір, місця є.

- А хіба до школи не приймають з шістнадцяти років? - перепитала я.

- Так. Але це стосується лише магів. На інші напрямки беруть із чотирнадцяти. То що б тобі хотілось вивчати? - звернувся декан до Лавени.

- Правознавство, - зізналась та.

- Ну от, обери ще чотири предмети, й починай.

- Лише п’ять достатньо? А чого магам вісім? - здивувалась я.

- Щоб швидше опанували силу.

Ох, як він на мене глянув - я ледь не злякалась. Нагадав - так нагадав.

- Ну що? - знов звернувся він до ельфійки.

- Можна... Ні, я згодна. Куди треба підійти? - набравшись хоробрості, запитала вона.

- Подружка тебе проведе. Зачекайте лише п’ять хвилин - я напишу рекомендаційного листа для декана Расберрі. З проживанням проблем не буде?

- Ні, в мене місця вистачає, - запевнила я.

Декан, завершивши листа, поставив на ньому свій підпис та печатку, й передав нам. Та коли ми вже прощалися й направились до дверей, раптом додав:

- По Шляхах шириться байка, в якій злий дракон викрав ельфійку з гарему. Вже навіть барди п’єсу написати встигли. Ви, часом, нічого не хочете додати?

- Те, що ж можна додати після бардів, буде лише зайвим, - відповіла я, й ми попрощалися.

Отже, історія з порятунком таки вийшла за межі південної частини материка. Хутко. Краще б новини про чергові напади демонів так поширювались.

34 Лютерія 158р.

Маг-Рівік

Отримання особистого розкладу щоразу ставало справжнім випробуванням. Минулого разу мене врятував Філл, а от цього - уникнути не вдалося. Друг допомагав Лавені на немагічному відділені, а у Улли якраз була зміна на роботі. Тож я самотньо підпирала стінку біля деканату, іноді вітаючись зі знайомими.

- Спиш? - тихенько підкралася до мене Олдрі.

Як тихенько? То люшитці здавалось, що її кроків не чутно, а я по запаху відчула щойно вона з’явилась в коридорі.

- Ні. Ви де пропадали? Я до вас заходила, хотіла де с ким познайомити, а вас нема.

- У нас була практика. В одній із шахт трапився вибух, покликали всіх вільних цілителів. Так з ким хотіла познайомити?

- Потім, при зустрічі. А що, окрім шахти, у вас ще трапилось?

Олдрі ледь не лускалась, так їй хотілось поділитися останніми плітками.

- Навіть не знаю з якої почати.

- А ти почни з найпершої.

- Першої? Добре. Прийшли нові чужинці. Вони разом із попередніми вже зараховані на перший курс.

- Це добре. Не знаєш, де вони зупинились? Хочу з ними привітатись.

- Десь у місті. У гуртожитках, сама ж пам’ятаєш, миші ніде протиснутись. А ті, що з тобою потрапили - Конн та Бран - ледь не завалили частину заліків.

- Не здивована. Вони часто прогулювали заняття.

- Отож. Віткар раптово зник. Повинен був повернутися з дому, але до школи так і не дійшов. Загубився між Норгердом та Маг-Рівіком.

- Він зі мною був. Потім розповім, продовжуй.

- Айшу вкотре заміж намагаються видати.

- Хто “щасливий” наречений?

- Його ім’я поки тримають в таємниці. Але Айша дуже не задоволена вибором батька.

- А він має право видати доньку заміж супровід її волі? - здивувалась я.

- Ще й як. Він її опікун.

- А такого поняття як повноліття, у вас немає, - це було вже не питання, а констатація факту. - Що ще відбулось?

- В лікарні почали зникати мертві з моргу.

Оце дійсно новина.

- Серед наставників шириться плітка, що хтось ставить на них експерименти, - додала люшитка.

- Хоче підняти зомбі?

- Скоріше - ліча. Що ще в нас відбулось? Через Леорі побилось двоє дівчат. Він випадково натрапив на одну, коли гуляв з іншою. Новий голова магічної варти навісив на місто додаткові захисні чари проти демонів. Й остання. Наче десерт, хоча й не дуже смачний. Соренто посварився зі своєю дівчиною-актрисою, а коли прийшов до неї миритися, вся кімната - стіни, підлога, стеля - були розмальовані невідомими символами. А самої - ані сліду. Ніякого. Ні перевертні не змогли знайти, куди вона поділась, ані маги.

- Знов дівчата.

- Що?

- Чому, коли щось погане відбувається, це обов’язково пов’язане з дівчатами? Чому не з хлопцями?

- От ти як спитаєш… Це до провидців сходи, може, їм відомо. А ти що робила на канікулах?

- Багато чого. Давай зустрінемось у вас опівдні - там все й розповім, щоб Фіону з Вандою не образити.

- Домовились. Ти будеш з Уллою? Щоб знати, скільки брати червоного.

- Так. А також ще з однією подружкою. Хочу вас познайомити.

- З нетерпінням буду чекати на вас, - пообіцяла майбутня цілителька й, попрощавшись, поспішила до крамниці - по червоне та смаколики до нього.

Я ж лише важко зітхнула, сподіваючись, що встигну отримати розклади до призначеної зустрічі.