Раді Вас бачити!

05 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

Черговий снігопад на диво, став завадою охочим до придбання артефактів, тож у крамниці клієнтів не було. Скориставшись цим, ми втрьох - сам пан Приієр з внуком та я - досліджували новий захисний артефакт проти демонів, куплений мною вчора у вуличного торгівця. Віри в його дійєвість майже не було, та все ж вирішили перевірити, чи не становить він загрози.

З кожним днем плітки про нашестя демонів усе активніше ширились серед мешканів, тому кожен намагався якомога краще захистити себе, своїх близьких та домівки. Навіть ідея запросити жерців потихеньку прокрадалась в думки містян. Особисто мені ідея з жерцями не дуже подобалась - як і моїм друзям-магам.

Ми так поглинулись в вивчання, що забули про час, і якби не Дельсея, що пришла на зміну, то просиділи б невідомо скільки. Тим паче, я не поспішала залишити крамницю, поки не здобудемо хоча б якогось результату.

- Це не підробка, - дійшов висновку пан Прієр, завершивши дослідження.

- Він дійсно працює? - здивувалась я.

- Працює. Але не так, як обіцяно. Він, навпаки, приманює. Треба терміново доповісти магічній варті. Ята, будь ласка, затримайся ще на декілька годин, поки ми сходимо до Вежі.

Я погодилась, хоча й було бажання піти з ними. Та зовсім не хотілось зустрічатися з Німідором.

Залишившись із Дельсею вдвох, ми трохи встигли потеревенити, коли до крамниці завітав перший клієнт. Високий чоловік, худорбу якого не зміг приховати навіть хутряний плащ. Відкинувши притрушений снігом капюшон, він відкрив своє обличчя. Цікаво, це ще якась раса, чи він пів року лише воду пив? Бліда шкіра здавалась настільки тонкою, що ще трохи - і широкі, гострі вилиці її прорвуть. Темні кола під очима - невизначеного кольору. А тонкі, вузькі губи розтяглися в посмішки, виставляючи здоровезні ікла - не зубів, як в акули.

- Добрий день, - привіталась Дельсея. - Чим можемо допомогти?

Я вже хотіла розслабитись: якщо напарниця не верещить — значить, перед нами розумний. Та раптом я відчула загрозу.

- Ти мене кликала, - прохрипів незнайомець, стоячи навпроти іллінки.

- Я?! Я вас не кликала, - відповіла та й продовжила нічого не підозрюючи усміхатися. - Може, ви крамницею помилились?

- Ні. Саме з цього місця мене кликали.

Багато часу, щоб зрозуміти, хто стоїть перед нами, мені не знадобилося. Та й хто сказав, що всі демони мають однаковий вигляд?

- Вас ніхто не кликав. Ви помилились, - втрутилась я, закриваючи собою Дельсею. - Вас тут ніхто в гості не чекав, тож прошу залишити крамницю.

- Я нікуди звідси не піду.

І як доказ своїх слів, обравши один з вільних стільців, демон вмостив на нього свій зад.

- Перепрошую, але я все ж наполягаю, щоб ви залишили це місце, - знов ввічливо попросила я. А сама вже думала, як краще його взяти в полон для допиту.

- Ята! Як так можна з гостем? - обурилась напарниця. - То чого ви бажаєте?

- Краще, красуня, скажи, чого бажаєш ти, - очі в демона при цьому недобре засвітилися.

- Заміж за.., - почала вона, та зізнанню завадила моя рука, що миттєво закрилили їй рота.

- Я постараюся в цьому тобі допомогти, - пообіцяв демон, та, не піднімаючись зі стільця, зник.

- Нащо ти мені завадила? - зі сльозами на очах звинуватила мене Дельсея. - Це був єдиний мій шанс на щасливе життя.

- Будуть ще. І набагато краще.

- Не буде. Бо я…, я…, я вже занадто стара для цього…

Після такої заяви дівчина навіть не захопивши верхнього одягу вибігла надвір. Я кинулась слідом, та за десяток кроків довелось повернутися. Залишити крамницю незачиненою не могла, а ключів мені не залишили. Тож здоганяти дівчину відправила Самідіра. Та не встигла повернутися до приміщення, як двері знов відчинилися - і разом зі снігом завітав Леорі з друзями. Прослухавши все, що тут відбулося, без зайвих питань, хлопці кинулись шукати Дельсею. Шанс що знайдуть був мізерний, та все ж був.

Час потягся дуже повільною. Ані Самідір, ані Леорі, ані сама Дельсея не повернулись. За цей час заходило ще двоє покупців, і я щоразу здригалась, коли чула дзвін дверних дзвонів.

Десь за годину напружених очікувань завітала пані Прієр. Вислухавши мою розповідь, жінка прийняла рішення зачинити на сьогодні крамницю. Я ж, дізнавшись адресу напарниці й захопивши її верхній одяг, вирушили до неї додому в надії, що вона вже там. Та там на мене чекала невдача - як повідомила власниця будинку, Дельсея ще не поверталась з роботи. Залишивши одяг, я знову вийшла на вулиці міста.

Самідіра знайшла досить швидко. Фамільр сидів на одному місці, наче охороняв його. Я припала до землі, мов звір, й почала нюхати сніг. За цим мене й застав Віткар.

- Ти чого тут робиш? - здивовано запитав менталіст.

- Саме на цьому місті зникає запах моєї напарниці.

- Дельсеї?

- Так.

- Може, снігом занесло?

- Ні. Тут є ще один запах.

- Телепортація з магом.

- З демоном.

- Скажи, що ти жартуєш?

- На жаль, ні. Йогпермарк скислий. Все ж доведеться йти до Вежі.

- Не хочеш?

- Ще й як не хочу.

Оглянувши місце наявность слідів магії, наскільки дозволяв мій магічний досвід, я пішла до Вежі. Віткар пішов разом зі мною. Я не заперечувала.

Біля головного входу на нас очікував сюрприз - пошукові загони. Леорі часу не витрачав, а не знайшовши Дельсею, звернувся за допомогою до вартових. Про мою знахідку довелось розповідати на вулиці - не один раз, що було не дуже зручно: хуртовина й не думала зупинятися. Спочатку мене вислухав Нолан, потім пан Адейр, а наостанок - Німідор.

Місто ретельно обшукали, та жодної зачіпки не знайшли. Звідки прийшов демон? Куди він пішов після того, як залишив крамницю? Як Дельсея знала, де на неї будуть чекати? Самі запитання.

Може фах змінити й в детективи піти?

Та в одному ми всі були впевненні: демон прийшов на поклик артефакта. А їх за останні два тижні було продано достатньо, щоб викрасти половину міста.

До речі, той торговець також зник. Не залишивши після себе навіть спогадів у ненаділених магією розумних.

08 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

- Темою сьогоднішньої лекції буде “Пошук темної або демонічної енергії в артефактах”, - зачитав магістр Шиппер. - Це, звісно, тема для старших курсів, та, на жаль, зараз є велика загроза з боку демонів. Тому ви маєте навчитися виявляти небезпечні артефакти якомога раніше. Отже, багато з вас ще в дитинстві навчилися бачити магічні плетіння, а інші мали цьому навчитися в минулому році у школі. Тож зараз ви підійдете до столу, де я продемонструю вам один із артефактів, що зачарований саме демонічною енергією. Попереджаю: торкатися заборонено.

Попередження було дуже вчасно, бо мені закортіло торкнутися гладкого білого камінця в золотій оправі. Здавалося, що камінець мав свою волю та шукав чергову жертву. Я стрималась. А от Біра - ні. Скориставшись тим, що третьокурсниці-ельфійкі Аміріен стало зле, й вся увага була прикута до неї, дівчина почала тягти свої пальці до небезпечного виробу. Я ледь встигла вчасно перехопити її руку.

- Дякую, - промовила та винувато опустила донизу свої яскраво-бірюзові очі.

- Нема за що, - відповіла я та повернула увагу артефакту.

Добре, що магістр цього не помітив. Тож коли Аміріен стало краще, а учні повернулись на свої місця, викладач продовжив заняття, по завершенні якого нам видали велетенський перелік книг та тем, які треба було законспектувати до наступного заняття.

***

Сьогодні Лавена обідала не з нами, а зі своїми одногрупницями. Я раніше ніколи не помічала, що учні немагічного відділення також відвідують “Ложку”. Тому біля нашого столика залишилось вільне місце, на яке одразу знайшовся охочій. Стілець аж скрипнув під вагою Елбона. Підсів до нас хлопець звісно не просто так, а з розмовою.

- В тебе є новини про Дельсею? - запитав він в мене, при цьому дуже соромившись свого питання.

- Поки, на жаль, ні, - чесно відповіла я, а сама, не зважаючи на гамір навколо, почула, як серце хлопця збилось з ритму. Та і до інфаркту не далеко. - Та магічна варта не втрачає надії, й шукає усіх зниклих.

Після випадку з Інгід здавалось, що зникнення припиняться, та, на жаль, сталося не так. Викрадання продовжувались. Тобто моя теорія, що Інгір - не та дівчина, усе більше підтверджувалась

- А це правда, що зникли лише дівчата?

- Поки що - так, - знов чесно відповіла. Цю інформацію важко було б переховати від містян, бо змусити мовчати кожного не зміг би навіть сам пан Німідор.

- Й продовжують зникати?

Я підтверджуючи кивнула головою. Тільки вчора зникло ще двоє - обидві третьокурсниці-алхімічки. Вони разом вийшли зі школи, а додому не повернулись.

- Зрозуміло… - видав хлопець, розмазуючи кашу по тарілці. Апетиту він зовсім не мав.

Через його похмурий вигляд й теревеніти зовсім не хотілося, тому продовжили обідати в тиші.

11 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

Кількість шкатулок на столі в лабораторії з артефакторики за останні пів години виросла в велетенську купу - ніби з них нам належало збудувати укріплювану стіну. Я зітхнула. От і збулась моя мрія - додаткове заняття з артефакторики, на яке, крім мене, залишився весь наш курс. За власним бажанням. Погодилися, звісно, всі. Навіть Аміріена.

- Вашим завданням буде відокремити ті артефакти, в яких помітите темну енергію. А також ті, що здадуться вам небезпечними. Торкатися голими руками заборонено. Ось, візьміть захисні рукавички. Поділитись на групи по чотири й починайте.

Разом зі мною опинились Біра, Ілла та Аміріена.

Дістаючи кожен наступний артефакт, ми мовчки й уважно його роздивлялись, а потім вже ділились думками. Ті, що колективно визначили як безпечні, складали в одну купу, небезпечні - в іншу, а ті, щодо яких мали розбіжності - в третю. А ще ми одна одну страхували, коли хтось, під дією чарів, починав знімати рукавичку, щоб взяти до рук небезпечний камінець чи прикрасу.

Відкривши чергову скриньку, ми вчотирьох витріщились на невеличку бронзову чашу, прикрашену червоними гранатами. Знов накотило бажання торкнутися. І не лише мене - Біра з Іллою також потягли руки. Очухалися ми тільки тоді, коли наші пальці зіткнулися. Повернувши контроль над своїми кінцівками, ми подивились одна на одну - щоб переконатися, що все добре. Та за всім цим ми забули про Аміріену.

Ельфійка тримала чашу в руках і щось говорила незнайомою мовою. Добре хоч рукавичок не зняла. Очі дівчини при цьому були білими - навіть зіниці не видно.

- Негайно відійдіть! - оголосив магістр Шипперт. - Пані Тінве, ви мене чуєте?

Звернувся викладач до дівчини, та вона не відповідала - лише повторювала й повторювала одну фразу. Я її навіть вивчити встигла.

- Пані Ольше, хутко приведіть пана Лавера! - звернувся до мене викладач.

Двічі просити не треба було, тому без зайвих питань - на кшталт: “чому я?” - хутко спрямувала ноги до знайомого кабінету.

Секретарки на місці не опинилось, тому я ввічливо постукавши у двері з питанням “можна?” просунула носа до кабінету.

От краще б дочекалась відповіді. Або постукала вдруге - голосніше. Декан був не сам, а з якоюсь молодою жіночкою, яку тримав в обіймах. Незнайомці одного погляду на мене вистачило, щоб розгніватися й почати ревнувати. Тому, поки не трапилось скандалу, я швидко мовила:

- Там вас магістр Шиппер кличе. З однією з учениць біда, - додала я, щоб хоча б так виправдати своє вторгнення.

- Я краще піду, - сказала незнайомка.

- Залишся. Ми не завершили розмову.

- Які розмови? Тобі треба в черговий раз світ рятувати - на розмови часу немає, - буркнула вона й вистрибнула з кімнати, перед цим ще раз окинувши мене оцінювальним поглядом.

- Пробач, - промовила я, коли залишились наодинці.

- Сам винен, треба двері зачиняти. То, що у вас там трапилось?

- Давай я по дорозі розповім. А то раптом дійсно світ врятувати не встигнемо.

- Ходімо.

***

Здавалось, що цей день не закінчиться ніколи.

Спочатку ми втрьох - я, Біра та Ілла, сиділи біля кабінету декана, очікуючи, коли завершать з Аміріеною. Ельфійка, прийшовши до тями, про щось розповідала керівництву школи за зачиненими дверима. Звісно, без сторонніх. Та нічого - мені потім Лавер розповість.

Потім вже розпитували нас. Я чесно розповіла, що до тієї чаші ми уважно обстежували кожен артефакт. Усі вони були приблизно однакові - камінець в оправі - аж тут раптом чаша. Та ще й з коштовним камінням. Звісно, моя драконяча половина не втрималась і захотілося їх торкнутися. Що вони можуть буди небезпечні - згадала не одразу. А от одногрупниці взагалі не помітили жодної небезпеки, та щось загадкове тягло до артефакту.

Після цього декан з нами попрощався та вказав на двері. Мені, звісно, хотілось залишитись і поспілкуватися наодинці, але цьому заважав ректор, який й не думав залишати кабінет. Тож ворота школи ми пройшли втрьох. Та не зробила я й десяти кроків, як мене наздогнала Біра.

- Вибач, - видала укнаерка.

- За що? - здивувалась я.

- За наклеп на тебе минулого року.

- Вибачаю. Та в мене лише одне питання: нащо ти його навела?

- Через Айшу. Вона застукала мене де з ким, відношення з ким треба було тримати в таємниці. За тримання язика за зубами, я мала тебе чимось підставити.

- А те, що зараз вона може про це розповісти - тебе не лякає?

- Боятися того, що вже сталося, - марна справа.

- Тобто вона все ж розповіла? - здогадалася я.

- Так. Тому вибач мені, будь ласка, за те ще була така дурна, що повірила й повелась на шантаж. Буде мені наукою на майбутнє.

- Ми часто здобуваємо досвіт через граблі. Так і дорослішаємо, - відповіла я.

Я була трохи розгублена, тому навіть не знала, як краще реагувати на зізнання однокласниці - бо добре відчувала її емоційний стан. І якраз коли в мене була готова ціла промова, раптом, наче з землі виріс, вискочив Леорі.

- Привіт дівчатка. Чого такі серйозні? Йдемо краще розважатися.

- А є привід? - здивувалась я. До свята рівнодення ще півтора тижня.

- Звісно. В мене день народження. Тому обох запрошую.

- Святкуєте в гуртожитку? - знов запитала я.

- Звісно. Спочатку- там.

- То ходімо. Щоправда, в мене немає подарунка - ти ж не попередив заздалегідь.

- Тому й не вимагатиму. Ходімо хутчіше, а то решта гостей вже зібралася, а іменинника не має.

- Я, мабуть, відмовлюсь, - подала голос Біра.

- Чому? - засмутився майбутній бойовик.

- Ти йди до гуртожитку, ми скоро будемо.

- Вдвох?

- Вдвох, - запевнила я.

- Даремно ти йому це пообіцяла, - промовила Біра, коли щасливий Леорі побіг далі гостей збирати.

- А що тобі заважає? Тільки чесно - я ж брехню відчуваю, якщо ти не знала.

- Мені не зручно. Ці плітки... Буду весь вечір ловити на собі погляди.

Так. Здається я дещо нещодавно пропустила, бо Олдрі навряд чи забула б розповісти про щось глобальне та шокуюче.

- Здається, ти перебільшуєш масштаб трагедії. Ходимо до гуртожитку. Якщо не до Леорі - то до тебе в кімнату, а вже там розв’яжемо цю проблему. Це той самий будинок?

Як я чула, однокласниці влітку вдалося перебратися до гуртожитку.

- Ходімо, - погодилась однокласниця, хоча й не вірила, що я в здатна їй допомогти.