Раді Вас бачити!

27 Смарагдия 158р.

Маг-Рівік, Вільні Землі

Я ледь дочекалась початку тижня. Ще й декана вчора біси носили, бо завітав до нього, нікого не знайшла. Тому щойно промені зірки визирнули за обію - я спрямувала свої ноги до школи. Точніше телепортувалася - задля прискорення.

Я вже морально налаштувалася просидіти там пів дня в очікуванні й навіть була готова пропустити уроки, тож тим більше здивувалась, коли Калрін Лавер виявився на місці.

Декан був не сам, а в компанії з незнайомим чоловіком. Вони щось жваво обговорювали, нікого в такий час не очікували, тож моя поява викликала не лише здивування, а й роздратування. На відміну від незнайомця, Лавер впорався з емоціями швидко та, не гаючи час познайомив. Як виявилося, це був той самий артефактор, який мав допомогти нам у Вільних Землях.

- Так це через цю особу мій не дуже балакучий підопічний плескав язиком, наче вулична торговка? - запитав Хейл Янг, уважно мене роздивляючись.

Я ж, у свою чергу роздивлялась у відповідь. Проте нічого особливого у зовнішності не помітила: темне волосся, світла шкіра, гострі вуха. Та все ж він мені когось нагадував.

- Так. У Яти дуже великі проблеми з контролем емоцій. Їх, звісно, стримують артефакти. І не один. Та, на велику біду, не завжди. Негативні емоції нейтралізують будь-якого виробництва - чи то ельфів, чи укнаєрів, чи ще когось, - пояснив декан.

Я насупилась. Декан звісно правий, та це не привід розповідати всім про мої недоліки.

Розмову про мої здогадки з приводу того, що відбулось на святі, довелося відкласти та перейти до обговорення - чи готовая я довірись і на яку годину домовляємося про зустріч. Хейл Янг я ще не довіряла, але, на диво, вже довіряла Лаверу, тому зустріч запланували після завершення занять.

***

Для мене вже давно не новина: до Дикого Лісу з будь-якої точки світу телепортуватися можу лише я. Декан ще на початку пояснив, що теріторія захищина магічним бар’єром, тому навіть йому, що був тут не раз, доводиться спершу перейти через Лісовий Будинок, а вже з подвір’я переміщатися далі.

Більше того - на кордоні цієї території стоїть захист, що пропускає в обидві сторони усіх нерозумних: від тварин і птахів, до химер та немерців . А от розумних - ні. Потрапивши під дію заклинань, шукачі пригод і скарбів спочатку блукають, а потім - якщо пощастить - опиняються десь на зовнішній стороні одного з королівств. І не факт в тому, з якого зайшли.

- Хм,… - вкотре хмикнув Янг, досліджуючи артефакт.

- Можна його якось вимкнути? - не витримав і запитав Лавер. Ми вже три години витратили, спостерігаючи за діями мага.

- Не можна. Не вистачає запчастин, - виніс вирок Янг.

Ми з деканом навіть озирнулися один на одного в здивуванні, бо стовідсотково знали: ніхто з нас нічого звідти не витягав.

- Ти впевнений в цьому?

- Як і в тому, що я син своїх батьків.

Дивне порівняння. Здалось, що за ним переховується чергова таємниця. Допитливість на мить підняла голову, та довелось її придавити. Не час зараз для нових секретів - тих, що є, вистачає з надлишком.

- Тоді як артефакт “спав”? Адже поки ми сюди не сунули свого носа, він не діяв? - запитала я.

Ось тут допитливості дала волю - все ж арефакторство мій напрямок.

- Його хтось активував, а потім витяг частину, що відповідала за вимкнення, - продовжив артефактор. - А ви впевненні, що саме ви його активували? Невже нікого, окрім вас, тут не було?

- Є я. Мої друзі. Та вони так далеко не заходили. Звісно, Калрін. Ще є пан фот Хейнн, - перерахувала всіх, про кого мені було відомо.

- Елмет?! В цій частині?! - здивовано витріщив очі Янг.

Ми з деканом ствердно головами.

- Неймовірно! Але це не він. Елмет не зміг би запустити, а після зіпсувати цей артефакт.

- Чому так вирішив? - здивувався Лавер.

- А ти придивись сюди. Краще вдвох.

Наблизившись на максимально безпечну відстань, ми подивились туди, куди вказував артефактор. Янг запустив в виріб незнайоме заклинання, що змусило непомітний до цього напис засвітитися.

- Рінг ог джег коммер, - спочатку я прочитала вголос, а вже після усвідомила, що це могло бути небезпечно.

- Не хвилюйся. В тебе такий акцент, що тричі повтори - нічого не відбудеться, - заспокоїв мене Янг.

- А що воно означає?

Маг зітхнув і подивився на Лавера.

- Що нас чекає недобрий сюрприз, - відповів декан.

Я насупилась - пояснювати мені ніхто з чоловіків не поспішав. Від нетерплячки випустила хвоста та вдарила ним об землю.

- Це не просто артефакт погоди. Я б навіть сказав - і близько не він. Зміна погоди - лише побічний ефект, - почав пояснювати іллін. - Це артефакт виклику. Маяк. Міжсвітовий.

Хвостом об землю я вже била від люті, намагаючись хоча б якось заспокоїтись. Як мене все це дістало. Хто б знав! Невже мені не судилось жити спокійним життям? Чи це мені за минуле, в якому невистачало пригод? Та коли я готова була голими руками розтрощити клятий маяк, краєм свідомості почула тихий голос Янга.

- Ми тут не самі.

Така коротка фраза, а подіяла, на диво, наче відро крижаної води на голову. А мало б - навпаки - ще більше розізлити.

Я зосередилась. Принюхалась. Дійсно - хтось за нами спостерігав. Хтось дуже смердючий. І як раніше не відчула? А ще - він злився від того, що ми здогадалися, нащо цей артефакт. І я, як емпат, схопила його емоції. Я зітхнула. Правий Калрін, захист - захистом, але треба самостійно навчитися ставити блоки.

- Я знаю де він, - так само тихо доповіла я.

- Схопити його зможеш?

- Так.

Самідір, зістрибнувши з плеча, першим побіг у біг спостерігача. У вигляді білки він був непомітний серед павутиння, тому, коли я спустилась до вітальні, задоволений фамільяр вже у вигляді вовка сидів на грудях дівчини та погрозливо гарчав.

- Ліззі?! - не вірячи своїм очам, запитала я.

Ще б пак - зустріти одну зі своїх однокласниць з артефакторики я тут не очікувала. Та ще й в такому вигляді. Зовні дівчина майже не змінилась, коли б не запах та очі. Повністю чорні, таких не буває у людей. Але коли? Коли вона встигла перетворитись на це? Я напружила пам’ять, згадуючи, коли востаннє бачила її на занятті. Це було десь тижні два тому. Аміріен пояснила її відсутність хворобою когось з родини.

- Агрхфашш! - вилаялась колишня однокласниця у відповідь. - Септа агрфашш.

- Ята відійди від неї! - наказав декан, жбурляючи в Ліззі заклинання.

Це було вчасно, бо дівчина почала змінюватися, та заклинання змусило завмерти на половині трансформації. Схоже, все ж доведеться сьогодні поспілкуватися на тему: ритуали та химери…

30 Смарагдия 158р.

Дикий Ліс, Дорим

Довелося поступитися та впустити ще кілька дорослих магів на свою територію. А точніше - Частвінга Ванлір та Емріса Дорт. Так потроху й весь Орден тут збереться. Прийшли вони не просто так, а подивитися на те, що колись було Ліззі Реджар. Колишню ученицю посадили до клітки з чарівного металу, що розмістили у вежі Вальдегора. Я б так не ризикувала, коли б не охорона у вигляді фот Хейнна. Елмет майже цілодобово спостерігав за черговою химерою та досліджував її. І вирок його мені не сподобався, хоча й підтвердив мої здогадки: загиблі дівчата - це невдалий експеримент, а зниклі - вдалий.

Хімеру вбили цього ж дня - тримати її далі не було сенсу. Розповідати про плани господарів вона не збиралася, та й не могла: лише гарчала та погрозливо кидалась на стіни клітки. А я розривалася між бажанням розповісти все її родині - бо вважала, що вони мають право знати, що трапилось з їхньою донькою - та необхідністю тримати язика за зубами, бо це стовідсотково зашкодить стратегічним планам Ордену чи гільдії.

- Ята! - відволік мене голос Лавера. - Ходімо, нам треба все ж розібратися з артефактом-маяком.

Я кинула останній погляд на купку попелу й замислилася.

- Йдіть поки без мене. Я там більше заважаю, тому підійду трохи пізніше.

- Куди зібралася? - долетіло до мене питання, коли телепортувалася.

***

У підземеллі було темно і прохолодно. Створивши невеличку освітлювану кулю й переконавшись, що знаходжусь тут сама, дістала блокнот та почала перемальовувати все підряд: малюнок на підлозі, на стінах. Потім перейшла до коридору. Наче навіжена, відтворювала на папері все, що потрапляло на очі. Заспокоїлась лише тоді, коли дісталась сходів, що вели нагору. І мені б повернутися до декана з магістрами - та якийсь біс смикнув завітати до Райлі Ланг. Давно з ним не спілкувалася.

Маг перебував у себе в кабінеті, весь занурений в купу паперів. Похмурий, втомлений та засмучений - наче нещодавно програв битву, а зараз збирається вкоротити собі віку. Та його настрій змінився, коли він впізнав мене. Приреченість, мов вітром здуло.

- Несподівано, - замість привітання промовив маг. - Щось трапилось?

- І так, і ні. Я не знаю, як швидко до вас доходять новини.

- Якщо ти про черговий напад в Маг-Рівіку - я про нього знаю.

- Тоді інших новин світового масштабу в мене для вас немає. Я завітала до вас з іншого приводу.

- Уважно слухаю.

- Пам’ятаєте, ви останнього разу розповідали про жерця? Того, що віщував про появу спостерігача?

- Так, звісно.

- А чи не знаєте, якому саме богу він вклоняється?

Пан Ланг на хвилину завмер із заплющеними очима.

- На жаль, про це ніхто не казав.

- Дійсно, на жаль.

Я чекала, що маг назве Беллатора. Чи дало б це мені якісь відповіді та зачіпки, чи заплутало б ще більше - невідомо. І взагалі, що, крім чергового головного болю, я б отримала? Якась дивна сила штовхала мене на кроки, що все далі віддаляли від спокійного життя.

- Ти ще про щось хочеш запитати?

- Питань багато, та турбує мене лише одне. Й ви на нього навряд чи знаєте відповідь.

- Спитай. Може, здивую.

- Як поспілкуватись з Головним?

Ланг знов заплющив на хвилинку очі, збираючись із думками.

- На це питання шукаєш відповідь не лише ти. Сам би хотів з ним поговорити. Та, на жаль, поки всі спроби марні. Та спробуй сходити до храму. Не нових, а ті що старі та лежать в руїнах. І вже там помолись. Може, він хоча б тобі відповість.

Подякувавши за пораду, я одразу з кабінету телепортувалась на дах вежі, де магістри мудрували, як знешкодити маяк.

Побачивши мене, декан лише похмуро глянув, але лаятись не поспішав - був зайнятий. Я ж, скориставшись перервою, сіла прямісінько на підлогу й почала аналізувати все, що сьогодні дізналась в Дориму.

По-перше, хтось нещодавно старанно замазав частину малюнків в коридорі, що вели з храму. Це не стало перешкодою для мене - я змогла роздивитись все, що потрібно.

По-друге, Райлі Ланг, знав набагато більше, аніж говорив. Та замовчав не просто так, а чогось боявся. Того, що змусило його приреченим сидіти у власному кабінеті.

По-третє - порада. Маг навмисно наголосив на зруйнованих храмах, наче натякав: у нових мене спіткає не просто невдача, а й чергова халепа.

02 Медяния 158р.

Маг-Рівік

Початок іспитів.

Та цього разу на мене чекав досить приємний сюрприз. Обидва магістри - і Ванлір, і Дорт - поставили оцінку заздалегідь, мовляв, я і так попереду навчальної програми. На цьому приємності закінчилися, бо жодне стихійне лихо не було здатне змусити керівництво школи скасувати іспити. Тому після здачі заліку з геології я засіла в бібліотеці разом з Бірою - готуватися до наступного випробування. В нас із нею був спільний проект, який ми мали презентувати завтра. Артефакт уже два тижні був готовий - залишилася лише промова.

- Ай! - скрикнула укнаєрка, привертаючи до нас увагу оточуючих.

- Що трапилось? - запитала я у подружки. - Тобі зле?

- Ні, - ледь тягнучі голос, промовила дівчина, потираючи скроні. - Хвилинку - і все поясню. Як же болісно... Я знаю, де зараз перебуває той перевертень, що облив дівчат зіллям.

Я аж очі вилупила. Минув тиждень, за цей час чого тільки не передумали: і що заклинання злетіло, і що хлопця вбили... А тут - на тобі.

- Він десь недалеко. Точніше сказати не можу. Схоже, заклинання не так добре до нього “причепилось”, як хотілось. Що будемо робити?

- Якщо не підемо зараз, то знов упустимо. Але ж…

- Промова - то лише промова. Артефакт справно працює. Зробили ми його самостійно. Невже не зможемо й розповісти без підготовки?

- Звісно, зможемо.

- То ходімо.

Ми й пішли. Зібравши речі та здавши книжки, вилетіли з бібліотеки, наче за нами гнались малурськи слизняки. Тварини не дуже небезпечні, але мало приємні. Тому й не помітила, на черговому повороті з розгону врізалась у Вільгельма. І не просто врізалась, а збила того з ніг. Сніговий ельф, мабуть, вирішив, що падати самому буде нечесно - прихопив і мене. На землі ми опинились вдвох. Він - знизу, я - зверху, міцно притиснута до його грудей.

- Вибач, ми поспішаємо, - промовила я, намагаючись підвестись.

- Я бачу. І впевнений, що не в мої обійми.

Нічого собі - Вілл вміє жартувати? А завжди ж ходить такий відморожений, наче не просто сніговий ельф, а сніговий ельф з крижаним серцем.

З обіймів мене, звісно, відпустили, а я допомогла підвестись.

- Так куди так поспішаєте?

- Треба де с ким зустрітись. Терміново. Пробач, та подробиць не буде.

- Таємниця вашої компанії? Я розумію. Допомога не потрібна?

- Ні. Дякую. Ми побігли.

До шкільних воріт ми дістались вже без пригод, а от за ними зупинилися - Бірі потрібно було зосередитись, щоб вирішити в якому напрямку рухатись далі.

- Туди, - махнула вона ліворуч.

Цього разу бігти ми не стали. І натовп заважав, і ризикували промахнутись із черговим поворотом. Десь кварталів за десять я помітила, що за нами слідкують.

От же ш… Ельф сніговий недоморожений. Лайки на нього не вистачає. Чого поперся за нами? Пригод на сраку не вистачає? Так в нього все життя попереду. Он, вторгнення демонів не за горами - буде де себе проявити в якості героя-рятівника.

Я, звісно, попередила Біру, коли та в черговий раз зупинилася, щоб визначити напрямок. Подружка теж вилаялася й запропонувала пройти крізь крамницю-майстерню одних знайомих: зайти через головний вхід, а вийти - з чорного. Чим ми й скористалися.

***

Сигнал привів нас до міського парку - зеленого, напівзатіненого й наповненого вологим ароматом рослин. По посипаних піском доріжках неквапом прогулювалися мешканці, шукаючи прохолоди й полегшення від спеки. Ми прошли повз них майже непомітно, зосереджені лише на одній цілі.

Перевертня ми виявили у корчмі, що ховалася в протилежному кінці парку, під широким навісом старої гіллястої верби. Усередині було гамірно, пахло смаженим м’ясом і хмелем. Юнак сидів у компанії кількох таких самих хлопців - галасливих, самовпевнених, з лукавими усмішками на обличчях. Їхня поведінка свідчила: вони почувалися у своїй стихії.

- Привіт, - мовила я, підходячи хлопця й поклавши свою руку йому на плече. Рух був навмисний і впевнений - такий, що позбавляв його змоги хутко втекти, якщо б раптом захотілося.

Він упізнав мене. Але ані тіні страху - лише зухвала, самовдоволенна усмішка, та сама, якою підлітки дивляться на світ, коли вважають себе розумнішими за інших. Мовляв, гляньте який я крутий, що навіть дівчата самі підходять знайомитись.

- Поговоримо, - я промовила якомога спокійно, хоча в голосі недвозначно лунало попередження. І щоб хлопчина не мав сумнівів, легенько оскалилась, демонструючи свої зуби.

- І про що, цікаво?

- Про нашу минулу зустріч.

- Щось я її не пам’ятаю. Мабуть, не вразила… - почав було знову усміхатись, та зойкнув, коли я трохи сильніше стиснула йому плече. Того дивись, ще трохи - і кість зламаю.

Гуморист бісів.

Не чекаючи, поки він отямиться, я витягла перевертня з-за столу, як цуценя за комір - однією рукою, без церемоній і жалості. Штовхнула його до виходу, не давши й рота розкрити. Мої дії, звісно ж, не сподобалися його приятелям. Троє з них одразу ж встали, загородивши мені шлях - плечем до плеча, мов стіна, зі стиснутими кулаками і напівоголеними іклами. Очі блищали загрозливо.

Біра не розгубилася. Вона обережно ступила трохи вбік, розкрила долоню й почала формувати заклинання.

Я напружилась, готуючись у разі чого перетворити цю вуличну виставу на повноцінну битву.

Та не встигло й дійти до справжньої сутички, як у справу втрутився сторонній голос:

- А що ви тут влаштували?! - пролунало з глибини зали.

Це був господар корчми - здоровезний чоловік з руками, як діжки, та очима, в яких одразу читалося одне: якщо хтось тут зіпсує йому вечір - винесе обох, разом із меблями. У темряві такого легко сплутати з ведмедем - великим, дуже злим ведмедем.

- Нічого такого, що може зашкодити вашому закладу, - швидко й голосно промовила я, намагаючись не дратувати і без того сердитого чоловіка. - Лише хочу поговорити з цим юнаком. Без галасу. Без бійок.

Я свідомо трохи притишила голос, вкладаючи в нього емпатійне заспокоєння. Чоловік, вочевидь, уже встиг уявити, як дві дівчини гамселять його постійних клієнтів. Та мої слова подіяли.

- От вийдіть і там розмовляйте, - пробурчав корчмар й вказав на двері.

Двічі повторювати потреби не було - вийшли всі: і я с Бірою, і перевертні.

Обравши місце, де не було сторонніх, ми зупинились, і я відпустила юнака. Даремно - той одразу поліз в бійку. Добре, що його приятелі не втручались, навіть коли цей “герой” опинився на землі.

- Ким ти себе вважаєш, ящірка облізла? - буркнув юнак, підвівшись на ноги і озирнувшись на друзів. Переходив до образ, аби не виглядати приниженим.

- Ким би не вважала - тебе це не стосується, - спокійно відповіла я, хоча у самої ледь хвіст не виліз. Образа мене не чіпляла, лише дратувала.

Те, що він знав мою расу, не здивувало. Після того, що було на площі хіба що сліпий не помітив моєї луски.

- А від тебе мені потрібні лише відповіді. Де ти взяв те зілля? Та хто тобі вказав, на кого його вилити?

- Так я тобі й розповів…

- Ти справді дурень, чи прикидаєшся? - уточнила я. - Можеш перед своїми друзями й далі зображати з себе героя. Але не зі мною. Відповідай. Чи ти не розумієш, що накоїв тоді?

- Я викрив кількох монстрів, що переховувались серед нас, - з викликом відповів він. - Ви мені маєте бути вдячні.

- Молодець, візьми з полиці цукерку. Хто тобі дав зілля?

Я втрачала терпець і ледь стримувалась, щоб разів так три не прикласти співрозмовника обличчям об землю. Стримувалась, бо розуміла: це навряд чи допоможе розв’язати тому язика, лише спровокує його приятелів на бійку. Калічити нікого не планувала, а без цього впоратись із шістьома перевертнями навряд чи вийде.

- Тебе це не стосується, - продовжив опиратися хлопець.

- Помиляєшся. Ще й як стосується. І навіть…

- Не лізь не у своє діло. Я не зобов’язаний перед тобою звітувати. Якщо з цим не згодна - змусь мене. Ну, що будеш робити? Катувати? Магією чи фізично?

Естетично.

Я злилась. Перевертень мав рацію - змусити його розповісти все, що мені потрібно, без тортур навряд чи вийде. А привести вагомі аргументи, щоб переконати в необхідності поділитися інформацією, я не могла. У мене їх просто не було. Варіант “Я спостерігач головно й прийшла в цей світ його врятувати від демонів” не підходив. Хоча…

- Невже ти хочеш, щоб в цей світ прийшли демони? - зробила останню спробу.

- Не хочу, тому не заважай нам.

О, це цікаво.

- Кому це “нам”?

Й коли здалося, що я підібрала ключ до язика, юнака гукнув наближаючись до нас, чоловік. Судячи з запаху - також перевертень.

- Тідор, де ти маєш зараз бути?

- Та де завгодно, лише не тут, - ледь тихо відповів той.

Та його почула не лише я - в чоловіка від нахабства око смикнулось.

- Щоб через десять секунд я тебе тут не бачив.

Приховану загрозу відчула не лише я чи юнаки, а навіть Біра. Подружка злякалась, хоча й зовні трималась.

- А ви! - це вже чоловік звернувся до нас, бо молоді перевертні хутко залишили парк. - Не лізьте не у свої справи.

- А такі ж вони й не “свої”? - не витримала й запитала. - Як на мене, вони вже давно “мої”. То, може, ви дасте відповідь на запитання? Чи ви й є та сама відповідь?

- Нахабне дівчисько. Користуєшся тим, що тобою особисто опікається Німідор, і пхаєш свій ніс туди, куди не треба.

Я на секунд тридцять розгубилась. То ось як проявляється опіка голови Магічної Гільдії? Ворогу таку опіку хіба що побажаєш. Та поки збиралась, що сказати, чоловік розвинувшись пішов. Я хотіла було за ним піти, але мене за руку схопила Біра.

- Не йди. Я знаю хто це, - тихим голосом промовила укнаєрка.

- Й хто?

- Гедмарк Халті. Голова клану Юту-Гхейм-Халті. Я знаю де вони мешкають. Скоріш за все, там живе й Тідор. Потім оберемо час і навідаємося до нього ще раз. Коли він буде сам.

- Переконала, - відповіла я, вже трохи заспокоївшись.

- Повертаємось до школи?

- Так.