Раді Вас бачити!

05 Листопарія 158р.

Маг-Рівік

Я провела в ліжку всі вихідні. Галеон цілеспрямовано залишився поряд - стежити, аби мене раптом не потягло на пригоди.

Після того, як я прокинулася на лікарняному ліжку в школі, мене ще кілька разів знудило. Один раз навіть здалося, що голова от-от лусне від болю. Потім ще добу ломило все тіло, наче при високій температурі. На диво, Леорі отруєння переносив легше: його лише нудило, але кілька днів поспіль.

Сьогодні ж я вперше повернулася до школи. На подвір’ї, на місці, де загинула дівчина, лежали квіти.

Штефа Мунк.

Ми жодного разу не перетиналися на заняттях, тому особисто не були знайомі. Лише чула, що вона приятелювала з Амірієн.

- Вона вивчала некромантію, - тихо промовила ельфійка, коли я підійшла, щоб висловити співчуття. - Я тебе не звинувачую. Розумію, що це не ти перетворила її на химеру… Але як я могла не помітити змін у ній? Як не змогла запобігти цьому? Навіщо мені дар передбачення, коли я навіть своїм друзям не встигаю допомогти?..

- Ти це мене питаєш? - сумно посміхнулася я. - Я й сама іноді шукаю відповідь. Якщо вже маєш велику силу, то чому не можеш одним рухом пальців урятувати цілий світ?

- Врятуєш, - сказала Амірієн, впевнено дивлячись мені в очі. - І не раз.

Я зітхнула, намагаючись вхопитися за віру в її словах. Хоч би вона мала рацію…

А сама замислилася: минулого разу для перетворення потрібен був каталізатор. То хто ж цього разу доклав руки? Чи, може, нова версія чудовиська вже не потребує сторонньої допомоги і запускає перевтілення самостійно?..

09 Листопарія 158р.

Маг-Рівік

За останні дні у місті знову бачили кількох химер. Їх, звісно, встигли знешкодити, проте й цього разу не обійшлося без жертв. Про один із випадків мені розповів Вільгельм: він саме патрулював вулицю, коли помітив, як одна з містянок раптово впала на землю й почала корчитися в судомах. Наступної миті її тіло вже втрачало людську подобу, розриваючи власну шкіру зсередини.

Місто тепер жило в постійному очікуванні біди. Тиша на вулицях була напруженою, мов натягнута тятива. Кожен крок викликав чиюсь насторожену увагу, кожен стогін чи крик здавався передвісником нового перевтілення. Люди дивилися одне на одного з острахом, ніби боялися, що сусід чи навіть близька людина ось-ось обернеться на чудовисько.

А ще місто поступово почали залишати розумні без магічної сили. Вони, наслухавшись гучних промов жерців псевдобогів, щиро вірили, що ті здатні врятувати їх від майбутніх лих. Люди пакували нехитрі пожитки й рушали світ за очі, сподіваючись знайти захист у новій вірі.

Дивно, але після тієї невдалої спроби в храмі я більше жодного разу не чула про послідовників “нової” релігії в нашому місті. Наче вони зникли без сліду - чи то втекли, чи то їхні надії розсипалися, як пил, чи причаїлися і чекають на щось.

На жаль, відшукати бодай якісь сліди, куди зник Беллатор, так і не вдалося. Я кілька разів поверталася до міста, де він колись ховав свою дружину, сподіваючись натрапити на хоч якусь зачіпку, але все марно - ні найменшого натяку. Наче сам бог війни просто розчинився в повітрі.

А як вийти на зв’язок з іншими богами - так, щоб не нашкодити ні собі, ні тим, кого я прагну захистити, - я навіть не уявляла. Думка звернутися до них здавалася водночас і небезпечною, і безнадійною: одне невдале слово - і наслідки можуть стати непередбачуваними.

От ходила я з головним болем від купи думок та нескінченних планів. Голова гуділа так, ніби там поселився цілий рій бджіл. І все частіше ловила себе на мрії: от би мати таку силу, щоб одним-єдиним ударом - раз! - і вирішити всі проблеми разом.

Але ж так не буває. Не існує в світі такої сили.

Хіба що в Головного… Та й то, як його покликати, я й гадки не мала. А може, й не варто зовсім? Бо хто знає, чого він зажадає натомість…

Пізніше, при розмові зі сніговим ельфом, я згадала про його знайому - Гарпину Магучі, та поділилася інформацією яку мені передав магістр Ланг. Вона з’явилася в колі в Лакаїрі, проте не затрималася там надовго: залишивши місто, вирушила далі, до Мілет-Дуна. Я попросила Наджи повідомити мене, якщо він почує про неї щось нове. У відповідь він кивнув і навіть пообіцяв, що за потреби надасть дівчині тимчасовий прихисток.

Райлі Ланг. Ще одна дійова особа на сцені мого життя.

Часом я ловлю себе на дивних думках: чому я взагалі до нього звертаюся? Чому довіряю йому більше, ніж, можливо, слід було б?

Тому що він став першим досвідченим магом, якого я зустріла в цьому світі? Чи тому, що від нього ніколи не війнуло брехнею, фальшем чи прихованим умислом?

Може, все разом. А може - щось інше, чого я ще не можу пояснити.

13 Листопарія 158р.

Дикий Ліс

- Ята, не лови гав! - гаркнув на мене Лавер, коли моя свідомість знову кудись поплила.

Ми відпрацьовували заклинання блокування, яким я мала “вимкнути” коло-портал у Доримі. Робота була надзвичайно тонка й вимагала повної зосередженості: найменша помилка - і портал у кращому випадку притягне чергову партію потраплянців, у гіршому - розірве їх на шматки й більше ніколи не зможе працювати як слід.

Насправді з цим завданням краще впорався б сам декан, та, на жаль, саме він не міг туди пробратися непоміченим. Звісно, можна було б залучити магістра Ланга, але той мав власні справи разом із Німідором.

На ельфа я була відверто розлючена: він заборонив Лаверу будь-яку самодіяльність і навіть близько не дозволяв підходити до потраплянців. Він що, дурний, цей Німідор? Чи просто зовсім не знає нашого декана? Калрін упертий, як сто мулів, а коли йому щось забороняють, не пояснивши до ладу причини, він сприймає це як виклик. Прямо як я. Тому не дивно, що ми не лише не зупинили спроби, а й пришвидшили їх.

Добре ще, що на нашому боці був фот Хейнн, який також мав серйозну розмову з головою Північної магічної гільдії. І після тієї розмови, за плітками, Німідор ледь не зруйнував Вежу у нападі люті.

- Ята! Скільки можна?! Де твої думки постійно блукають?! - Лавер знову вивів мене з роздумів.

Я зітхнула й винувато подивилася на нього.

Мені й справді було соромно. Іноді мої думки наче ставали моїми володарями: вони перехоплювали керування, тягли у бік, і скільки б я не намагалася зосередитися - інколи це ставало все важче. А зараз, коли на кону було стільки життів, така неуважність могла коштувати надто дорого.

Вдих - видих. Вдих - видих. Жодних зайвих думок. Лише я, тренування та заклинання.

- Я готова. Давай ще раз.

- Сподіваюсь, - відповів Лавер і кивнув. - Повторюй за мною:

“Ду:нім ан коса:н,

ґласім ан ко:марга,

ніл ска: на сп’йорад ин ан е ф’р’а:ґр’т.

Ду:нім ан к’йоркаль,

шта:нім ан т-ам,

ні в’ей тӯс, ні в’ей д’ер’ах л’ ф’є:к’а:ль.”

Слова були важкі, чужі, але звучали, мов удар молота об камінь. Я відчувала, як кожен склад наче має власну вагу, змушуючи повітря довкола тремтіти просто від звука голосу.

Переклад звучав простіше, і я навіть змогла скласти в риму:

“Шлях закриваю,

Знак запираю,

Ані тінь, ані дух не пройде.

Коло замикаю,

Час зупиняю,

Ні початку, ні кінця не буде.”

Я повторювала слова і водночас рухала руками, немов намагалася викресати у повітрі невидимі руни. Кожен жест мав своє значення: різкий - наче замикання дверей, плавний - ніби зав’язування вузла. І все це - поки що без використання магії, лише підготовка, лише відпрацювання.

- Вже краще, - похвалив Калрін. - Але спробуй менше розтягувати слова. Говори коротко, рубай їх. В тебе буде лише один шанс, а практики нуль. Зрозуміла?

- Так.

Ось у тому й проблема: практикувати заклинання мені доведеться вже безпосередньо в підземеллі, коли коло почне відкриватися. Жодного часу на підготовку чи проби - лише один шанс, і він або вдасться, або обернеться катастрофою.

***

Моя вимова, задовольнила слух декана лише десь за годину, проте повертатися до міста чоловік не поспішав. Замість цього він переніс нас обох до кола, над відновленням якого працював фот Хейнн. Калрін пояснив, що мені корисно буде хоча б поспостерігати - сам процес здатен навчити більше, ніж десяток сухих лекцій.

Окрім елмета там був ще й Янг, який розповів цікаві новини: дракони, незважаючи на своє вічне прагнення не втручатися у справи “інших”, усе ж погодилися допомогти - на випадок, якщо раптом активується коло не в Лакаїрі, а десь у них. Ба більше, Янгові навіть дозволили на власні очі побачити храм, який і досі залишався неушкодженим, та артефакт переміщення, що зберігався в його стінах. Дивно, але я раніше зовсім не сприймала ці кола як артефакти. Чому - й сама не знаю. Мабуть, мій перевтомлений мозок просто відмовлявся будувати нові порівняння та чергові здогадки.

Робота з відновлення просувалася добре: колони вже стояли на своїх місцях, а малюнок на підлозі майже як новий. Лишалася лише стеля. І це мене трохи збентежило, адже саме ця частина в Доримі була відсутня. Ні, звісно, якась стеля там була, але губилася десь високо у темряві, наче її й не існувало.

Я з відвертим задоволенням затримала погляд на Галеоні, який разом із Ронаном, Беваном та Лурком тягнув важку кам’яну плиту. Братам-близнюкам навіть довелося перевтілитися у свою другу, “демонічну” іпостась, аби зрушити з місця ту каменюку. А щоб підняти плиту вище, тут же спорудили спеціальний важіль - бо користуватися магією в цьому місці було суворо заборонено. Телепортуватися також доводилося лише на відстані, й то з обережністю.

- Не так я уявляв собі життя шукача пригод, - промовив Алків, важко переводячи подих, коли підійшов до мене. Його обличчя виражало втому, та й решта хлопців виглядали виснаженими.

Я навіть посміхнулася куточком рота, згадавши, як щось подібне вже чула від Гела.

- Отож бо й воно, - відповів Кріон, витираючи піт із чола. Перевертні в підніманні каменюки участі не приймали. - Хоча якщо й це переживемо та виживемо, буде що розповідати на старості.

- Ага, - буркнула я. - Як світ рятували… таємно…

А чи буде в мене та старість?

Я зітхнула. У Галеона вона точно буде, а ми замість того, щоб проводити більше часу вдвох, витрачаємо його на щось інше - небезпеки, пошуки, битви, нескінченні обов’язки. А час він такий підступний: спочатку здається, що його ще безліч, а не встигнеш і кліпнути - й уже минули роки.

Я відкинула ці сумні думки й повернулася до спостереження за фот Хейнном. Чоловік саме перевіряв, чи правильно ліг дах, обережно проводячи рукою по камінню.

Ще на крок ближче.

15 Листопарія 158р.

Маг-Рівік

Сьогодні довелося затриматися в бібліотеці через курсову з рун. Я завершувала вивчати цей предмет, тож до іспиту належало ґрунтовно підготуватися. Можливо, колись, у більш спокійні часи, я знову повернуся до цього курсу й занурюся в нього глибше. Але реальність нині така: хотілося охопити якомога більше напрямів - хоча б їхні основи.

Через затримку я поверталася додому пізно. Зірка давно сховалося за обрієм, а важкі хмари затулили і зорі, і супутник. Добре, що вулиці освітлювали магічні ліхтарі з теплим золотавим сяйвом, проте я все одно не помітила калюжу. Крига, що вкривала її тонким шаром, тріснула під моєю вагою, бризки холодної води потрапили на чобіт. Я тихо вилаялася й швидше підтягнула плащ до шиї. Температура впала, мабуть, до нуля. Шкода, що не захопила рукавичок: довелося ховати замерзлі пальці в кишені.

Зима поступово вступала у свої права.

Місто пізньої осені мало свій особливий настрій. Кам’яні вулиці вже давно не вкривало багряне й мідне листя, а вітер не ганяв його між темними фасадами будинків. Дерева стояли голі, хіба що ялинки могли похизуватися яскравим вбранням. Дим з димарів підіймався вгору, розчиняючись у низьких хмарах, і в повітрі стояв запах мокрої деревини та вогкості. Крамниці вже давно зачинилися, лише подекуди крізь вікна таверн пробивалося тремтливе світло, чути було гомін і сміх тих, хто ще не поспішав додому. Десь далеко гавкнув собака, й відлуння загубилося в лабіринтах вузьких вулиць.

Усе місто здавалося застиглим між двома світами: ще не зима, але вже й не осінь.

Та гуляти не було часу - мене вдома чекали.

Сьогодні, нарешті, Галеон залишився в Лісовому Будинку, а решту своєї команди залишив у Гаяв-Току. Лавена ж залишилася ночувати в гуртожитку у своїх подружок-одногрупниць.

Нарешті ми зможемо побути вдвох. Коша, звісно, не рахується.

Я взагалі не розуміла, де він мешкає? Де спить? Адже він завжди ніби був у будинку, і водночас його там наче й не було. Може в нього існує свій підпростір?

Дорога, як на зло, вирішила випробувати мою витримку: чергова калюжа виявилася глибшою за попередні, і холодна вода все ж таки хлюпнула мені у чобіт. Лаятися було вже пізно - залишалося лише стискати зуби й уважніше дивитися під ноги.

Останнім часом я все частіше втрачала увагу, наче її хтось непомітно перехоплював. Думки розсипалися, ковзали вбік, і я не раз намагалася розібратися з цим дивним феноменом, та щоразу - безуспішно.

Я лише переконувала себе: сподіваюся, це мені здається… і не більше.

Остання калюжа змусила мене бути уважнішою: тепер я дивилася не лише під ноги, а й по сторонах. І саме завдяки цьому помітила: по стіні будинку, в кількох кроках від мене, майнула дивна тінь. Вона ніби ковзнула поверхнею каменю і зникла у темному дворі.

Підійти ближче? Перевірити? Або бодай постукати у двері?..

Я завмерла на місці, проте здоровий глузд узяв гору. І що я скажу? “Вибачте, я бачила, як щось темне прослизнуло на ваше подвір’я”?

Мене ж приймуть за божевільну.

Тож я лише прискорила крок і рушила далі додому. Але тепер намагалася не втратити жодної дрібниці - ловила кожен звук, стежила за кожним рухом тіні навколо. Відчуття було таке, ніби сама ніч дивиться на мене й чекає слушного моменту.

Дивна ніч.

Та найдивніше полягало в іншому: коли я відчинила двері, то з подивом усвідомила - я вже давно не блукала вулицями нічного міста. Зазвичай телепортувалася одразу на подвір’я Лісового Будинку.

То чому ж цього разу я пішла пішки? Що змусило мене зробити цей крок?

Невже знову хтось намагається захопити владу не лише над моїми думками, а й над тілом?

Від цієї думки мене охопив холодний жах.

23 Листопарія 158р.

Валкойн

Забравши мене одразу після занять, декан переніс мене до столиці Кельтар. Звісно, без жодних пояснень. Цього разу пан Тілл повів нас не за межі міста, а навпаки - до затишної корчми, вікна якої ледь світилися у вечірніх сутінках, випромінюючи тепле, приглушене світло.

Зайшовши всередину, я одразу кинулася до каміну, намагаючись зігрітися. В цій частині світу вже панувала зима: сніг мерехтів на вулицях, мороз щипав за обличчя та пальці рук. Для мене це не стало приємним сюрпризом - я була одягнена не по погоді. Тепло каміну здавалося єдиним притулком від суворої пори року, а запах диму та смаженого м’яса з травами додав таверні особливої затишної атмосфери.

Окрім нас і корчмаря всередині не було нікого.

Дивно. У таких місцях завжди знаходився хоча б один відвідувач - хтось сидів за столиком, пив ель чи пиво, їв просту гарячу страву й нарікав на дружину або набридливого сусіда. А тут - тиша, лише потріскування полін у каміні.

Зігрівшись, я пересіла за стіл і вмостилася на стілець, з якого мої ноги, зовсім не короткі, звисали майже до підлоги. Я вже встигла забути, що кельтари у своїй країні часто надають перевагу своїй другій іпостасі, тому меблі тут були розраховані на них, а не на звичайних людей.

- То що за таємнича терміновість? - першим порушив мовчанку Лавер.

- Пам’ятаєте ту печеру, де знайшли… камінь? - запитав пан Тілл, дивлячись на нас обох.

- Так, - майже одночасно підтвердили ми з деканом. А потім я окремо уточнила: - Вона знову має вигляд, як і раніше?

- Дивовижно, але ти вгадала. Всі камінці на місці. Окрім артефакту.

- Але до чого така загадковість? - не витримав декан. Останнім часом він був настільки зморений, що, здавалось, ось-ось засне посеред коридору школи. Тож тепер намагався скоротити час на все, що не стосувалося кола-телепорту. Навіть частину своїх обов’язків перекинув на помічника.

- Тихіше. Не поспішай, - спинив його пан Тілл. - У тій печері були помічені деякі… розумні. Я залишив хлопців спостерігати: вдень вони чергували під землею, а вночі - на горі. На всяк випадок. Телепортуватися вони ще не вміють. Так от, вчора зранку вони повернулися й повідомили: хтось там таки побував. І пройшов повз них непомічений. Як і повз охоронні заклинання.

Декан одразу кинув на мене підозрілий погляд.

- Не я! - поспішила виправдатися я. - Чесно. Мені навіть на думку не спадало, що туди можна повернутися. А про “відновлення” я жартома сказала.

- Я їй вірю, - втрутився пан Тілл. - Бо хлопці помітили не лише чиюсь присутність. Ті розумні намагалися витягти один із камінців.

- І що, вдалося? - здивувався декан. - Без наслідків?

- І так, і ні, - задумливо відповів Тілл. - Схоже, печера має властивість самовідновлення. Тож усе начебто лишилося на місці. Але…

- Не тягни, - втомлено перебив Лавер. - Я ніч не спав і зараз готовий махнути рукою на все.

- Судячи з вигляду, ти тиждень не спав, - видав Тілл. - Але гаразд, скажу прямо. Зал після кожного відновлення трохи змінюється. Першого разу кількість камінців ми навмисне не рахували, але коли повернулися знову, їх було рівно тисяча сімсот двадцять вісім. Тепер же - на дванадцять менше.

- Нащо вони? І кому знадобилися?! - навіть трохи збадьорившись, вигукнув декан.

- Та тихіше ти, - буркнув Тілл.

Дивно. Чоловік довіряв корчмарю, але чомусь переховував нашу розмову від нього.

- Не знаю. Але чую нутром: їх вирвали не заради прикрас. Ну що, дівчино, скажи: де той, що ти минулого разу взяла? - запитав він в мене.

- У мене із собою, - відповіла я і витягла камінець із браслета, поклавши його на стіл.

Він змінився. Став гладкішим, наче я день і ніч його полірувала. Трохи зменшився в розмірі, але засяяв яскравіше, ніж раніше.

- Сховай його поки що, - сказав Тілл. - Сподіваюся, ці камені не принесуть шкоди більшої, ніж світ уже має.

Я кивнула, погоджуючись. Як і декан.

Чоловіки продовжили обговорювати, як краще захистити це унікальне місце, а я слухала їх украй неуважно. Мою увагу притягнула хуртовина за вікном: сніг кружляв у світлі ліхтарів, перетворюючи ніч на танець білих примар. Шибки раз по раз тремтіли, немов хтось невидимий стукав у них, вимагаючи впустити холод усередину. І серед тої сліпої заметілі я, здавалося, знову вловила чиюсь тінь. Чорна пляма мигнула поміж білих вихорів - то був силует чи лише примха утомленої уяви?

Серце стиснулося. Чи то галюцинації від постійного очікування біди, чи знову той самий невідомий, котрий уміє ховатися так майстерно, що лишає по собі лише натяки на присутність.