Раді Вас бачити!

06 Лютерія 158р.

Маєток Мілада

Повністю втратити свідомість у мене не вийшло, тож я добре чула, все що відбувалось навколо. На жаль, лише чула - відкрити очі так і не вийшло, як і проронити хоча б якогось звука чи чинити опір. Нас із друзями ще вчора розділили. Їх безпритомні тіла потягли в один бік, мене - в інший, точніше до підвалу. Ще й кайдани начепили та прикули до стіни. Дурні. Щойно я поверну контроль над тілом - рознесу тут усе до самого фундаменту.

А до цього залишилось небагато - магія поступово повертається. Її якраз вистачило, щоб створити освітлювач такої яскравості, щоб заплющеним очам стало болісно. Одна біда - вкритися лускою поки не вдавалось. Без неї я почувалася безпорадною, наче немовля. І це не просто дратувало - це розлютило.

Почувши наближення кроків, я погасила світло. Не варто давати переваг - хай далі вважають мене непритомною.

Двері зі скрипом відчинилися, й до кімнати зайшли двоє.

- Як бачите, мій господар, план спрацював, - впізнала я голос торгаша. - Вона дійсно прийшла на допомогу. Мої шпигуни одразу доповіли мені, що вона прибула в Мілет-Дун. Залишилось лише розставити пастку.

То це була пастка? Лавену навмисно вкрали, щоб змусити мене прийти їй на допомогу? Ото декан зрадіє, коли дізнається - чудовий привід влаштувати мені двох годину лекцію про відповідальність та безпеку.

- Я таку пастку для неї приготував… - з гордістю протягнув Мілад.

- Мене не цікавить, як саме ти заманив її сюди, - холодно перебив його інший голос. Незнайомець розмовляв загальною мовою без жодного акценту. - Головне - результат.

А от мене якраз дуже цікавило.

Що такого є в цьому будинку, що мій компас привів нас саме сюди? Це ж не просто збіг. Стрілка крутилася, мов шалена, коли ми були біля воріт. Тож щось, або хтось, її сюди тягне. Але що? Лавена? Артефакт?

І ще одне…

Як, біса їм у хвіст, вони дізналися про компас? Звідки в них інформація? Я ж не хизуюся ним щоразу, як виходжу на прогулянку. Хтось стежив? Хтось зрадив? Чи, може, його відчуває той, кого я ще навіть не бачила?

Запитання роїлися в голові одне за одним, а відповідей - нуль. І це злило навіть більше, ніж кайдани на руках.

- Так. Завісно…

- Що з її супроводом? - знову перебив незнайомець.

- Не хвилюйтесь. Вони про неї ніколи не згадають.

- Дуже на це сподіваюсь.

- Дивна парочка. Ельф й…

- Парочка?! Тобто їх було лише двоє? - розлютився чоловік. Аж мене торкнулось. Нарешті! Хоч щось ще відчуваю.

- Так, - ледь вимовив Мілад. - Вони втрьох прийшли сюди.

- Дурень. Їх з Норграду вийшло четверо, разом з дівкою. Де ще один?

- Гадки не маю. До маєтку ніхто більше не наближався...

- Накажи негайно знайти тих двох, що були тут, й вбий їх. З самого початку треба було це зробити, а не чистити пам'ять й відпускати.

Отже, друзі живі. І в безпеці. Яке полегшення. А те, що про мене не пам’ятають - то це не на довго. Взагалі дивно: про Віткара цей чоловік знає, а от про Террі - ні. Тим паче - ні слова про Галеона з Наджи. Той, хто слідкував за мною, погано виконував свою роботу. А ще - де Самідір?

- Ти ще тут? Залиш нас вдвох й мерщій виконувати наказ. А не то сам через тортури помреш, - перейшов на погрози незнайомець. - І прослідкуй, щоб нас не турбували.

- Звісно.

Двері грюкнули. Ми залишились вдвох.

Підійшовши ближче, чоловік болісно схопив мене за волосся, піднявши обличчя.

- Оце і є посланник Головного? - зневажливо кинув він, звертаючись у порожнечу. Не до мене ж, бо я за його логікою мала весіти в безтямі. - Жалюгідно. Ну що, багато вже встигла доповісти своєму господарю?

Він нахилився ближче, аж його дихання вперлось у щоку. Мені так хотілося відкрити очі й хруснути йому носа, але м'язи все ще не слухались.

- А він? - продовжив той зі зневагою. - Міг би обрати хоч якусь красуню. Ефектну, мов богиню. Витончену... - він зупинився, мабуть роздивлявся наче товар на базарі. - А не цю... жалюгідну потвору. На неї й дивитись огидно.

О, який комплімент. Питання “що саме огидно?” залишилося без відповіді - запитати я все ще не могла. Я висіла, мов туша, та з кожним словом його голосу в мені росло щось гаряче. Ні, не сором. Лють. Луска ще не проявилась, але десь у кістках уже було знайоме поколювання.

- Може, вона й не посланник? - пробурмотів він сам до себе. - Може, це просто якась невдала приманка? Лялька, щоб перевірити, хто на гачку?

О так, ти точно вже на гачкуя. От тільки не знаєш, що наживкою був ти сам.

- Ну і де твої чудеса, розумна? - прошипів він і ляснув мене по щоці, не з ненависті навіть, а швидше з нудьги. - Агов? Покажи мені хоч щось, будь ласка, бо я вже починаю засинати.

Я ледве стрималась, щоб не всміхнутись. Не зараз. Зачекай трохи. Я ще не все згадала. Але вже відчувала, як в мені щось зміщується. Як темрява всередині хруснула й почала повертати мені контроль.

- Мовчиш? - гмикнув він. - І правильно. Так краще. Без твого голосу хоч не так ріже вухо.

І от тоді - нарешті - пробігла перша іскра. Тепла, знайома. Магія.

Я знала: гра почалась.

Зрештою, він вирішив, що ображати непритомну - марна справа, і нагородив мене черговим ляпасом. Спершу здалося, що зламався ніс, та на щастя - ні. Але відбулось дещо куди приємніше: я відчула, як по тілу пробігла луска.

- Якого?.. - налякано вирвалося в нього. Віе кинувся зривати з мене одяг. - Цього не може бути! Вона ж має бути повністю непритомна! Без магії!

Сюрприз! От би ще трансформуватися - одразу розмріялась я.

Схоже, розумний був не надто розумний. Бо єдине, на що спромігся - ще кілька разів болюче вдарити по обличчю.

- Як? Як?!! Що ж далі робити?..

Ці питання тільки підтверджували мою здогадку щодо розумових здібностей даної особи.

І це він не знає, що моя магія поступово повертається. Якби знав - може, й дрина притяг, щоб завдати більше шкоди.

Виплеснувши свою злість, він нарешті залишив мене на самоті, голосно грюкнувши дверима на прощання. Сподіваюсь, що на прощання. Бо більше не хочу мати справ з цим садистом.

07 Лютерія 158р.

Маєток Мілада

Про те, що пройшла доба, я дізналась від чергових відвідувачів - учорашнього і ще якогось новий. Вони вголос обговорювали, що за цілу добу я так і не прибрала луску, яка заважала проведення ритуалу. Що саме за ритуал - так і залишилось невідомо, проте я дізналась, що вбивати мене не збираються. Моя передчасна смерть може привезти до появи ще одного спостерігача, - вишукуй його потім. Та найбільше вони боялись появи самого Головного, бо пастка на нього ще не була готова.

Оце так плани! Цікаво, Лавер про них знає? Чи хоча б здогадується? А Німідор? До речі! Як я могла забути - що з Лавеною? Сподіваюсь, її тут дійсно не було, і то просто компас зламався. Бо якщо її через мене вб’ють… Навіть думати болісно. До речі, що з Террі та Гором? Чи їх наздогнали? Та якщо так, то що з ними зробили?

По щоці пробігла сльоза, яку одразу злизала язиком. Солона, наче…

Що?!

Не одразу, але я зрозуміла, що до мене поступово поверталась здатність рухатись. Очі давно були розплющені - просто в кімнаті темрява. Добре, що мої тюремники вже залишили мене в спокої й двері міцно замкнули за собою.

Я створила невеличку освітлювальну кулю, поступово збільшуючи її яскравість, щоб не осліпнути й водночас роздивитись, де я.

Нічого собі “хороми”!

Невеличка, кам’яна кімната мала вузьке ліжко та двері. І більше нічого. Якщо не вважати гака, на який я була підвішена.

Ох, йо-йо… Разом із можливістю рухатись до мене повернулись і всі ті “приємності”, що супроводжують коли довго не рухаєшся. М’язи, що не працювали добу, зрадницьки нили й тремтіли, наче кожен з них отримав персональне прокляття. Здавалося, що моє тіло пронизали сотні тисяч дрібних, злісних голок, які влаштували карнавал болю.

Та найбільше дратувало не це. Я страшенно хотіла в туалет. Дивно, як взагалі протрималась.

Стримавши крик, я зробила спробу звільнитися від кайданів й впасти хоча б на кам’яне ліжко. Минуло майже пів години - і я вже міцно стояла на ногах. Кайданів не позбулася, але змогла вирвати зі стіни гак. Шуму при цьому було, ніби вагон із металобрухтом перекинувся.

Позбутись від кайданів, коли вони перед очима, а не над головою - значно простіше. Наступними були двері. Очікувати, доки сюди прийдуть вартові перевірити джерело шуму, також не наважилась, а повністю обернувшись драконом рознесла двері на маленькі шматки.

Яке ж це було задоволення - спостерігати за виразом облич трьох сірошкірих здоровил-охоронців. А які емоції? Здивування, наляканість, приречення. Мммм, смакота.

- Що тут відбувається?... - вигукнув Мілад. Побачивши мене, попри засмагу, зблід наче перший сніг. - Чого стоїте? Затримайте її негайно, та закрийте знов в підвалі.

Охоронці розуміли, що простіше це сказати, аніж зробити. Та зітхнувши, вирішили виконати наказ. Чоловіки були сильними, але їхній зріст та габарити лише заважали в тісному коридорчику. Мої розміри після перетворення також збільшились, але я виявилась спритнішою - змогла вивернутися та вирватись на поверхню, при цьому добряче подряпавши сірошкірих.

У дворі на мене також чекали. Торгаш не став витрачати зайвий час на спостерігання, як мене ловлять, побіг за допомогою.

- Пам’ятайте, вона нам потрібна живою! - вигукнув чоловік, у голосі якого я впізнала садиста.

Я тільки хотіла відлетіти, та вирішила витратити тридцять секунд, щоб подивитися на того, хто вважає мене потворою.

Вище середнього зросту, замотаний в чорний одяг до самої маківки. Якби обличчя не перекосило від злоби, то його, мабуть, можна було б назвати вродливим. А так - нічого особливого. Поруч із Террі здавався б сірою мишкою.

Випустивши на прощання вогонь і розправивши крила, я піднялася в небо. Та далеко не відлетіла, а зупинилась біля того дерева, де ми з друзями вирішували, як потрапити до маєтку. Звісно, мене відпускати просто так ніхто не збирався, - і вже хвилин через п’ять я вже спостерігала загін вершників.

Сподіваюсь, що в маєтку нікого з охорони не залишилось, бо дурень-торговець та його господар навіть гадки не мали, хто в них стоїть в стайні.

Уроки з телепатичного зв’язку з фамільяром не пройшли дармна. Ще в першу добу полону я змогла зв’язатися з Самідіром та вмовити його нічим не видавати себе - і це стало в нагоді, хоча впертий вовко-кінь поривався мене рятувати. А от зараз він міг з легкістю змінити звіра й перевірити маєток на наявність моїх друзів, поки я відволікаю цих придурків.

Садист був в перших рядах, хто наблизився до мене. Чоловік, не зупиняючи коня, читав якесь заклинання, від якого захотілось спати. Та цього разу мені одразу вдалось його позбавитись, чим ще більше його розізлила.

Дозволивши їм під’їхати якомога ближче, я спершу використала заклинання вітру - і здула вершників на землю, чим тут же скористались їхні коні, розбігшись в різні напрямки. Не даючи часу садисту оговтатись, я за лічені секунди влаштувала невеличкий землетрус. Щоправда, у моєму розлюченому стані не вийшов зовсім не “невеличкий”, тож землю вкрили досить глибокі тріщини, в які попадали переслідувачі.

На цьому не зупинилася: скомбінував воду з повітрям, я вкрила всіх кригою. Така собі здоровенна скульптура вийшла. Якщо ніхто не допоможе їм зараз, то до завтра розтануть -, і може хтось виживе.

Добре хоч коні встигли врятуватись. Мабуть, вони розумніше за своїх господарів.

***

Повернувшись до маєтку, щоб завершити справи, я приземлилась на його подвір’ї. Частково повернувши людиноподібний вигляд, почала озиратися в пошуках ворога, та замість нього побачила дівчат, яких нам показували, а також двоє дітей - років по три-чотири, не більше. І, звісно, тут була прислуга та особистий гарем торгівця. Охороняв їх велетенський шаблезубий вовк.

- Це все? - запитала я у фамільяра. Отримавши кивок у відповідь, продовжила, дивлячись на артефакт: - А компас усе на щось вказує. Ти тут прослідкуй, а я ще раз сходжу подивлюсь.

Не зважаючи на його незадоволення, я ще раз обійшла маєток. Добре, що він не був таким уже й величезним.

В одній із кімнат, полиці якої були забиті книжками, стрілка компаса раптово завмерла, а сам артефакт почав нагріватися. Я також завмерла, намагаючись хоч щось відчути, та все було марно. І тоді з компаса несподівано вирвався промінь, який чітко вказував на одну з книжок. Звісно, я її дістала, та на жаль, відкрити не змогла - заважало якесь заклинання.

Книжка була стародавня: вся обкладинка списана не знайомими рунами. Що ж в ній такого, що мій артефакт хотів мені її показати? Розбиратися на місці часу не було - я просто засунула книжку до браслета. Вважати це крадіжкою не стала, а назвала компенсацію за моральні збитки.

Чи саме ця книжка була приманкою для мого компаса - цього я, мабуть, ніколи не дізнаюся. Але щойно я її дістала, артефакт “заспокоївся”, тож я вирішила не спокушати долю й припинила блукати маєтком у пошуках чогось іще. Pі спокійною совістю повернулась на подвір’я. де на мене продовжував чекати Самідір. Ще одною компенсацією став одяг - замість зіпсованого садистом. У мене, звісно, був запасний, заговорений, та моя дракониха не встояла перед шовковими сорочками, легкими, наче повітря.

Щойно Дір прийняв вигдял коня, до нас підійшла одна з дівчат - перелякана до втрати свідомості. Збиваючись, вона про щось говорила, але, на жаль, я її не розуміла. Хвилин за п’ять до неї приєдналась її подружка по нещастю. Ця виявилась кмітливішою: простягнула мені руку й вказала на браслет. Я уважно огледіла прикрасу й зрозуміла, чого від мене хочуть - щоб я зірвала з них браслети. Це був артефакт, що поєднував у собі багато функцій: придушення волі, відстежування та ще чогось. Головне - самі дівчата зняти їх не могли.

З першого разу, щоб не нашкодити, в мене не вийшло. Але зрештою я звільнила теперт уже колишніх рабинь. Відчула, що виконала все можливе, й збиралась залишити це місце. На мою біду, здобувши волю, дівчата - не питаючи - вирішили йти за мною. Сперечатись не стала: хочуть - хай йдуть. Мені ж головне - своїх знайти. Компас нарешті “прийшов до тями” й чітко показував, що і Террі з Гором, і Лавена - на півдні.

08 Лютерія 158р.

Хатдар

На щастя, моїх друзів не встигли ані наздогнати, ані знайти. А ще добре, що закляття на них довго не протрималось, тож щойно згадавши про мене, вони вирішили повернутися. Цього разу діяли обачніше - об’їхали маєток з іншого боку. Сплеск моєї магії привернув їх увагу, змусивши хлопців ризикнути та наблизитись до епіцентру події.

Крижиний витвір моїх чарів їх вразив. А "гарем" - так ельф назвав дівчат - викликав здивування та не розуміння, що з ним робити далі.

Учора нас наздогнали й інші учасники місії визволення. Отримавши повідомлення про затримку, шукачі вирішили все ж затриматись в Алвріді та дізнатися куди могла подітися ельфійка. Довіри до магічних компасів у Наджи, як виявилось було не багато. Я не образилась - тим паче, що цього разу він мене справді підвів.

Цього ж дня на нашому шляху трапився невеличкий храм богині Ейгнетти. Ми з чистою совістю залишили колишніх рабинь. І хоча довіри до жерців в мене не було, Наджи запевнив, що саме тут діти в безпеці. Ейгнетта не входила в Велику Дванадцяту, а її послідовники ніколи не виступали проти магів.

Сьогодні ми стали табором біля невеличкого селища Хатдар. І не ми одні - саме тут мав відбутися великий, щорічний аукціону работоргівців.

Звісно, грошей у мене було достатньо, щоб чесно перемогти на торгах. Але я вирішила обдурити й того хто буде продавати, й того хто буде купувати. По-перше, Лавену викрали. По-друге, мене хотіли використати в якомусь ритуалі. Та все ж деякі гроші довилось витратити, щоб придбати “квитки” на цю подію.

Весь натовп вести не стали - і зайву увагу привернемо, і запам’ятають нас краще. Тож на лавці нас сиділо лише четверо: я, закутана з ніг голови в шовковий плащ, Террі, Гор і Віткар - усі, хто після цієї події мав повернутися на північ. Філла ж вирішили залучити для наступного кроку в плані.

Дівчат людської раси виводили по одинці. Потім повністю роздягали, крутили, смикали за волосся, показували зуби, мацали за груди чи сідниці. Але понад усе мене обурив вік. Років дванадцять-тринадцять, не більше. А яка гидотна хіть сходила від покупців… Я, мабуть, і за місяць не відмиюсь від неї.

Звісно, мені захотілось рознести це зборище. Та я стрималась. Работоргівля в цьому світу була цілком законна. На кожній дівчині красувалось татуювання рабині, що наносили майже одразу з народження.

Години через три почали виводити “ексклюзивні” товари. Кого тут не було: і чистокровні, і напівкровки - іллінки, хеди, дінорі, інті, соліенки, чи ще якась нова для мене раса. А от кого не було - так це ельфієк, ні чистокровних, ні хоч четвертушек. Тож коли вивели Лавену, натовп захоплено заревів. Налякана, обурена, приречена - вона навіть не здогадується, що порятунок близько.

Сидячий поруч Террі тихеньку, щоб не привертати зайвої уваги, чаклував. Його задачею було змусити Лавену подивитись на мене. І коли йому це вдалося - розгубленість дівчини як вітром здуло. Обмінявшись зі мною поглядом, вона вирішила кинути цьому пришелепкуватому світу виклик. Вирівнявши спину, зі зверхністю дивилась в обличчя кожному, хто називав ціну чи просив показати цілісність зубів. Купив її якійсь невисокий, товстий чоловік, що нагадував слимака в яскравому одязі.

Сидіти до кінця ми не стали - майже одразу залишили торги.

***

- Лавену купив Рудхаб, наглядач гарему Імріана, - доповів Наджи. - Зараз Філлігран проводить з ним перемови, щодо вручення “подарунка” - тож ось одяг й нумо перевдягайся. А ми поки зачекаємо надворі.

Мені сунули в руки сувій тканини й залишили саму. Розгортаючи його в тиші, я змірковувала, як бути далі.

Взагалі, план із “подарунком” на перший погляд, здавався божевільним. І ті, хто не був посвячений в таємницю про спадкоємство Дикого Лісу, завзято виступали проти. Звісно, прилетіти та вкрасти Лавену було простіше. Але… Завжди є “але”.

Напередодні Атарільдо знов побащів віщий сон, у якому серед скарбів йому привидівся камінь-артефакт від головної портальної арки Гаяв-Току. Ці скарби належали нікому іншому, як тсарьку Імріану. Добре, що Террі бачив цей камінець не в підземному сховищі, а як частину декоративної композиції в одній із кімнат. Тобто, забрати його можна буде не так уже й складно. Саме тому мені й потрібно було потрапити до цього “тсарька”.

Сон ельфа прийшов дуже вчасно. І в мене закралась підозра, що це не перше видіння, пов'язане з артефактом. Ім’я Імріан уже згадували, коли ми лише починали планувати місію з порятунку. Цей тсарьок надто захоплювався всім незвичайним, тож припущення, що саме він виявиться тим купцем, виникло одразу. Але тоді Атарільдо промовчав - мабуть, не до кінця був впевнений. Його віщі сни не завжди точно вказували час: подія могла відбутися й зараз, й через сто років. Саме над усуненням цієї вади він і працював, навчаючись у свого дядька.

***

Обране вбрання нагадувало мінісукні мого старого світу. Коротка спідниця оголила ноги до самої сраки, а з вирізу ледь не вистрибували груди. Добре хоч спина була прикрита - а точніше, татуювання на ній. Зазвичай його не було помітно, але хто знає, як воно відреагує на чужу магію. Якось Улла влітку, коли відпочивали на узбережжі, помітила, що малюнок сяє, коли я чаклую.

А ще я раділа, що тканина не просвічується, бо дивлячись на мене в такому вигляді, Віткар червонів, Галеон незадоволено сопів, а Террі ледь стримував сміх. Лише Гор із Наджи сперечались, як краще замаскувати мою магічну силу. З цим питанням допоміг Філл. Одногрупник зняв з себе тоненький браслет, який до цього носив на плечі, й передав мені.

- Він тимчасово заблокує твою магію. Якщо його вдягне сторонній і натисне цей камінець - сама вже не зможеш.

- Тобто це маю зробити особисто я? - для уточнення перепитала ще раз.

- Так. Але пам’ятай: поки не натиснеш на камінець, це просто прикраса, - додав Філл.

- А якщо хтось здогадається нащо він? - запитав Віткар.

Дуже доречне питання, між іншим. Дійсно, раптом хтось впізнає?

- Не хвилюйся. Це особлива річ. По-перше, її зробив мій прадід для своєї дружини. Навряд чи ми зустрінемо когось, хто був з ними особисто знайомий. А по-друге - його бачить лише той, хто його активував.

- Але зараз ми бачимо його всі? - наче з язика зняв питання Галеон.

- Це тому, що він не активований.

- Мене не це більше хвилює, - ледь тихо сказала я.

- А що? - розгублено запитав однокласник, не розуміючи, що ще мене бентежить.

- Чи погодиться Рудхаб взяти до гарему мене. На відміну від тих, кого тут продавали, я справжня велетня - та ще й застара.

Через слова та погляди Мілада з садистом нещодавно мене відвідав комплекс неповноцінності, який мовчав майже весь час, відколи я потрапила до школі. Тоді мені було байдуже, як я виглядаю. А от зараз - ні. Нагадавши про себе, комплекс постійно свербів мозок, й змусити його замовкнути повністю не виходило.

Ну от, знов подумки кудись не туди пострибали.

- Повір, ще й як захоче, - запевнив Наджи.

Новий знайомий саме допомагав затягувати пояс на талії поверх довгої, прозорої туніки, яка мала чи то підкреслити, чи то приховати, оголені частини тіла. На неї я навіть не звернула увагу - надто вже була шокована сукнею, під якою взагалі не передбачалось жодної спідньої білизни.

- Головне - пам’ятай, - сказав він, оглядаючи кінцевий результат, - що ти не дракон, а квартеріонка-шамса.

Я здивовано подивилась на нього. У мене в групі була шамса, щоправда чистокровна. Але все одно. Єдине, що в нас з нею єднало - це колір волосся та високий зріст. З Террі в неї й то більше. Як не як, далекі родичі - даремно ж шамсів серед людей ще називають сонячними ельфами.

- Хто твій батько - не знаєш, - продовжив Нажди. - Жила відлюдькувато з тіткою. В рабство потрапила через борги. Ікла та пазурі зайве не демонструй. І намагайся поводитись більш залякано, збентежено, приречено. Не зводь очей від землі - лише за наказом. Лишається сподіватись, що сьогодні вночі ви обидві будете спати вільними.

- А як я на це сподіваюсь... Мене надовго не вистачить, і бажання відривати голови нікуди не зникло. А ще боялась, що вони знають, хто я, і не замислять влаштувати жертвопринесення.

- Я теж. Той жрець, з якого ти зробила крижану статую, на жаль більше нічого не розкаже.

- Проте не забувайте, що в тому маєтку був ще хтось. Кого я не бачила - але запах добре запам’ятала.

09 Лютерія 158р.

Саквен, Палац Імріана

На жаль, вирішити всі питання одним днем не вийшло.

Вчора мене й ще п’ятьох дівчат, включаючи Лавену, переправили телепортом до міста Саквен, що розташоване на березі річки Овар. Неочікувано, але нас одразу не повели до тсаревича, щоб той зміг оцінити останнє поповнення. Залишивши на жіночій половині, нас передали жінкам-вартовим, а ті - служницям, щоб нас помили, розчесали, натерли мазями, кремами та підстригли нігті. Погодувати нас забули - або не захотіли. Для сну виділили одну кімнату на всіх, підлогу якої була застелили суцільним матрацом.

Звісно, ми з Лавеною лягли спати поряд та трохи пошепки поспілкувались рідною мовою, щоб ніхто не зміг підслухати. Я коротко пояснила план наших дій.

Сьогодні нас розбудили майже на світанку й знов потягли митися-чесатися. Видали новий одяг, а після цього нарешті погодували - фруктами та несолодким чаєм. Так і з голоду зачахнути можна. А потім почали розпитувати. Акцент у цих жінок був ще сильніший, ніж в Мілада, і я їх взагалі не розуміла. Добре, що Лавена за час полону встигла трохи вивчити місцеву мову.

- Вона запитує, що ти вмієш, - переклала подруга, коли черга дійшла до мене. - Співати, танцювати, грати на музичному інструменті?

Від несподіванки аж завмерла. Грати я точно не вмію на жодному інструменті обох світів. Танцювати - хіба що “сільські” танці, яким мене навчив Террі. А от співати… От зі співом усе складніше. З одного боку, виходить наче й непогано. З іншого - я не знаю, чи збереглися гіпнотичні властивості при “включеному” браслеті. Та ще й жодної місцевої пісні не знаю.

Я глянула на сиву жінку, обличчя якої було вкрите мереживом зморщок. Її сухорляве тіло прикрашав яскравий одяг і ціла миска намист - із дерева, напівдорогоцінного каміння та мушель. А от на одному з кістяних пальців красувався золотий перстень із величезним смарагдом. А ще мені не сподобався її погляд - в ньому було щось загрозливе. І це мені не здалось. Мабуть, мою емпатію жоден артефакт не здатен змусити “замовкнути”.

Обмінюватись поглядами не стала, пам’ятаючи попередження від Наджи.

- Кажи, що вмію співати, - відповіла я, сподіваючись, що просто зараз не змусять продемонструвати це вміння і в мене буде трохи час згадати хоча б одну пісню з минулого життя, яка могла б підійти до цього світу.

Лавена повторила мої слова.

Наступне питанням стосувалось моєї цноти. І от тут я дійсно “зависла”. Бо навіть гадки не мала, чи можна її якось підтвердити, якщо збрехати. А щодо доказів наявності - я була ще менш упевненна.

Жінці набридло чекати на відповідь і вона незадоволено вилаявшись, пішла далі.

- Нас обізвали шльондрами, - тихенько пояснила Лавена, при цьому чомусь дуже засмутилась.

Я уважно подивилась на неї, щіро не розуміючи такої реакції. Але подружка більше нічого не промовила. Про що ж вона замовчала?

***

Увечері нас, разом з іншими невільницями, зібрали в великому залі, більше схожому на оранжерею з басейном посеред. Там вже були інші дівчата. Одягу на всіх майже не було, а той що мався, був настільки прозорий, що здавалось, навіть від павутиння було б більше користі.

Не витрачаючи зайвого часу, я почала оглядати приміщення в пошуках артефакту. У коридорах, якими ми йшли, його не було помічено. На жаль, і в кімнаті - теж. Шкода. Схоже, без нічної вилазки не обійтись.

Скрип дверей змусив мене припинити пошуки й зайняти одне з найвіддаленіших місць, щоб менше мене було помітно. Лавена вмостилася поряд.

Тсаревич Імріан урочисто увійшов, у супроводі Рудхаба, жінки, що раніше обізвала нас “шльондрами”, мага та охорони.

Влаштувавши свою дупу на гору подушок, тсаревич приготувався до огляду новеньких.

Охоронці спочатку випхали наперед переляканих чотирьох дівчат-підлітків, а потім - і нас.

Я, не підіймаючи високо голови, намагалась роздивитися педофіла. А як ще можна назвати людину, яка тягне в ліжко неповнолітніх? Звісно, я розуміла, що в цьому світі не діють закони попереднього, та змиритися з цим не могла. Розум відмовлявся розуміти, що може бути привабливим в ледь сформованому тілі підлітків.

Сам Імріан був досить струнким, молодим чоловіком. Високим - як на людину. Його темна, рідка борода погано переховувала шрами від віспи й наполовину згнивши зуби. Дивно. Невже шкода грошей на лікаря, чи мага? Он, стоїть - чекає чогось за спиною свого господаря.

Доклавши про кожну з дівчат, жінка замовкла. А Імріан, піднявши свою дупу, підійшов до нас ближче. Звісно, найбільше його цікавила ельфійка, але на сьогоднішню ніч він обрав одну з людських дівчат. Як потім пояснила Лавена, йому не терпілось позбавити їх всіх цноти.

У вибраної дівчини почалась справжня істерика, яку миттєво припинив маг, застосувавши заклинання підкорення. Хотілось врятувати не лише подружку, а й усіх. Але я розуміла: це протизаконно й може спричинити міжнародний конфлікт. Навіть за крижану статую, мене можуть засудити - коли дізнаються, хто її автор.

10 Лютерія 158р.

Саквен, Палац Імріана

Дочекавшись півночі, я потихеньку встала й прокралась до дверей. Ті, звісно, були зачинені, тому вирішила ризикнути. “Вимкнувши” браслет, я скористалась магією, сподіваючись, що її не відчує місцевий маг. Спочатку, пам’ятавши про охоронців, що з зовні стирчали перед дверима, наслала сонне заклинання, а потім відімкнула замок. Наступним кроком було вкритися лускою - бо спати нам належало голими, одягу для цього не передбачалось.

Обережно зачинивши за собою двері, я притулила охоронців до стіни - два тіла на підлозі могли викликати невчасну, зайву увагу. Скориставшись заклинанням нерухомості й переконавшись, що ніхто не падає, обрала напрямок та рушила на розвідку.

Маєток майже весь спав, лише одного разу ледь не натрапила на патруль охоронців у коридорі. Поблукавши деякий час, дісталась апартаментів тсаревича. Звісно, непомітно прокрастись всередину не вдалося, тому, скориставшись перевіреними сьогодні заклятттям, відправила чергових вартових до країни сновидінь.

Спочатку була гостьова - вся в низеньких диванчиках, подушках, килимах. На стінах - малюнки. На столиках - квіти, їжа, скриньки. За гостьовою - спальня, де поряд із ліжком на підлозі лежала дівчина. “Обраниця” спала зачарованим сном, тож за її пробудження я не хвилювалась. А от самого господаря кімнати не було. І це й добре - не треба додатково чаклувати, і погано - може повернутися будь-якої миті.

У спальні артефакту не було - як і у ванній кімнаті та гардеробній. Несподівано я почула голоси й, заховавшись серед штор, які були крізь - на вікнах, на стінах, просто звисали зі стелі - сподівалась, що мене завчасно не викриють.

Тсаревич разом з магом про щось голосно сперечались. Я їх не розуміла, лише покладалась на емпатію. Імріан щось намагався довести, та виходило погано. Зрештою, або підкріпити свої слова, він підійшов до стіни та відчинив приховані двері. Як я їх раніше не помітила? Навіть не здогадалась, що вони можуть існувати.

Дорахувавши до сотні, я наважилась вийти зі схованки та прослідкувати за чоловіками. Одразу за дверима в ніс ударив неприємних запах поту та сперми. Схоже, хтось полюбляв себе задовольняти, поки тсаревич був з черговою рабинею. Намагаючись про це не думати - зосередилася на завданні.

Короткий коридор привів мене у значно довший, із купою дверей. Добре, що всі вони були відчинені та мали між собою переходи. А ще добре, що це була бібліотека. Тсаревич із магом стояли поряд з однією з шаф з розгорнутою книгою в руках і продовжили свою суперечку. Я ж, нагостривши вушка, почала пошук, переходячи з однієї кімнати до іншої.

Артефакт знайшла на невисокому постаменті - точніше, в руці з мармуру. Все це охоронялося магією. Я трохи покрутилась поряд, намагаючись зрозуміти, як краще нейтралізувати закляття, одночасно лаючи себе за те, що уявляла себе великою чаклункою. На довгі розмірковування часу не залишилося - гочно забив гонг, привертаючи увагу всіх мешканців маєтку.

Цікаво, що трапилось? Хоча… нащо мені чужі проблеми? Тож не довго думаючи, я схопила артефакт, не зважаючи на захисні закляття та пастки, які не змусили себе чекати. До гонга долучився дзвін, а з руки вирвався дим. Закривши рот і ніс вільною рукою, я щосили кинулась тікати з місця злочину. Та покинути його не поміченою не вийшло - маг із тсарком рухались в тому ж напрямку.

- Ме хеде? Мінь ен атта?! - одночасно й здивовано, й налякано запитав тсарьок.

- Вашин. Танінум несф алдем, - відповів маг.

Звісно, я нічого не зрозуміла, та зупинятись, щоб з’ясувати, не збиралась.

У спальню тсарька я прибігла першою - й мимоволі звернула увагу, що дівчини тут більше не було. Замість неї - озброєні охоронці. Вступати в бійку в планах не було, тому зробила перше, що спало на думку - телепортувалась. І, звісно, з першого разу потрапити куди треба не вийшло. Добре, що в підземеллі дварфіф нікого не зустріла.

На щастя, з другого разу я потрапила саме туди куди планувала - в оранжерею. Тут також нікого не було, тож я, видихнувши, сховала артефакт-камінь у браслет. Наступним кроком було повернутись до спальні, де на мене чекала Лавена. А ось тут чекав неприємний сюрприз.

Окрім дівчат, у кімнаті вже був тсарьок з магом, жінка, ім’я якої так і не дізналась, та наляканий до інфаркту Рудхаб.

- Що тут відбувається? - запитала я у подружки рідною мовою. Вона стояла в небезпечній близькості від тсарька.

- Тебе шукають, - відповіла та.

Те, що ельфійка посміла без дозволу говорити та ще й незнайомою мовою, не сподобалось Імріану, й той її щосили вдарив по обличчі.

- Гррррхх, - загарчали я, одразу повністю трансформувавшись.

Це на хвилину налякало всіх присутніх і змусило їх відступити на кілька кроків. Лавена - молодець - не злякалась, а навпаки, підірвавшись, кинулась під мій захист.

- Вилазь в вікно, - промовила я, радіючи, що в них не було скла, лише решітка, яку з легкістю вибила хвостом.

- Тут високо, - оцінила відстань подружка.

- А ти не стрибай. Лише сядь на підвіконня й ні за що не тримайся.

Може, мій план й здався божевільним, та Лавена виконала все без зайвих питань. На пояснення не було часу - маг, оговтавшись від страху, почав плести заклинання. Добре, що він не помітив, як моє було вже готово. Скористувавшись заклинанням вітру, я здула ельфійку з підвіконня, наче пір’ячко. ЇЇ зляканий крик був майже не чутний.

Я ж також не барилася й вистрибнула у вікно, розправила крила, щосили ними замахала й вчасно перехопила подружку, яка вже почала падати.

Лавена верещала недовго - доки не змогла міцно обхопити мене руками й ногами. Можна було б на спину пересадити, але там заважали гребні, що йшли вздовж хребта.