Раді Вас бачити!

01 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Я прокинулась незадовго до світанку від відчуття важкості у грудях. Навіть очей відкривати не потрібно, щоб зрозуміти причину дискомфорту. Самідір у вигляді вовка лежав поперек мене, заважаючи вільно дихати. І що за звичка - спати на мені? Хай би у вигляді білки, все ж легше.

Спати, звісно, хотілось, та годинник показував, що до підйому залишилось п’ятнадцять хвилин. Цей час вже не врятує, а лише погіршить ситуацію. Наприклад, кошмар присниться - ті самі, що зачастили в моїх снах. Хоч би з них користь була як, наприклад, бачення майбутнього. Так ні. Просто кошмари. Начебто я - не я, і стою проти величезного війська одна. Мені не страшно, лише дивно. Хто настільки нерозсудливий, що ризикнув вийти проти мене? Та відповідь отримати не встигаю - прокидаюся раніше.

Обережно, щоб не розбудити фамільяра, вилізла з-під ковдри. Та марно - Самідір все одно прокинувся. Подивився на мене одним оком й далі пішов спати. Я не втрималась й почухала його за вушком, від чого вовк задоволено витягся.

На першому поверсі щось дзенькнуло. Злякалась не встигла, бо по кроках впізнала Вальдегора. Вампір повернувся вчора майже вночі з обіцянкою затриматись на тиждень. А ще сьогодні зі мною він піде до школи, де від декана отримає перепустку до шкільної бібліотеки.

- Ти вже не спиш? - запитав хлопець входячи до кімнати без стуку. - Тоді збирайся на тренування.

Я зітхнула. Так не хотілося виходити на засніжене подвір’я. Та, зібравши по крихтах волю, все ж натягла штанці. А завтра ще чекають два вихідних й продовження пересування до Гаяв-Тока з деканом. Минулого разу це зайняло майже тринадцять днів - за умові, що нам не заважали сніг та хуртовина.

Добре, що і пан Прієр, і пані Тош з розумінням ставились до моїх пропусків та погоджувались на заміну.

***

Поява Вальдегора в школи привернула до нього зайву увагу. Навіть Айша з компанією прийшла до бібліотеки, щоб подивитися на хлопця, вчитель якого врятував місто від демонів.

Те, що на місто намагались напасти демони за допомогою жерців, трималось в таємниці, але про спробу вторгнення все одно дізнався кожен мешканець Маг-Рівіка. Спочатку історії трохи різнились, та кінцівка у всіх однакова: місто врятовано. А от те, що саме я з Гором його врятували, вдалося приховати. Шпигуни є скрізь, тому не треба надавати перевагу ворогу.

Ми сиділи за столом великою компанією - це дозволило уберегти Гора від зайвого сусідства. Та все одно, проходячи повз, хтось та й зупинявся, щоб почати розмову, чим здорово відволікав від роботи.

- Айша сидить й так зубами скребе, що сюди чутно, - після чергової незапланованої перерви вимовила Ванда.

- Мабуть, уперше в житті не може придумати гидоту, - відірвавшись від книжки відповів Філл.

- Ой, а ви вже бачили нового голову Магічної Варти? - скориставшись миттю, запитала Олдрі. Здавалось, дівчина ледь стримувалась, щоб не порушити тишу.

- Ще ні, - відповіла я. - Але нам з Гором призначена на четверте число зустріч. Навіть уявлення не маю, до чого вона призведе. Сподіваюсь, цей хоча б не ненавидить усіх жінок.

- А ще сподіваюсь, що він буде магом. Це полегшить нам життя, - додала Фіона.

Усі з нею були згодні. По-перше, мага важче зачаклувати, а по-друге, він хоча б розуміє, що магія не завжди підконтрольна.

- Ята! - трохи голосніше вигукнула Олдрі. - Я щойно зрозуміла: ти тут вже майже рік. Так?

- Не майже, а рік. Як раз річниця.

- Ось! А коли в тебе день народження?

Я замислилась, адже відзначати день народження в компанії не любила. Чому? Не пам’ятаю.

- Розумієш, по-перше, в цьому світі трохи більше днів в році, аніж в моєму старому. А по-друге - не пам’ятаю коли, - з чесними очима збрехала я.

- Тоді давай хоча б річницю відсвяткуємо, - не здавалась люшитка.

- Дійсно, - підхопила ідею Улла. - Нам сьогодні не так багато й задали, встигнемо приготувати святковий стіл.

Ідея сподобалась всім, й, швидко зібравшись та поділившись на групи, розбіглись у справах, наказавши мені прийти до гуртожитку через годину. А я навіть рота відкрити не встигла, як залишилась сама в бібліотеці.

02 Морозія 157р.

Дикий Ліс

Зіваючи так широко, що от-от вивихну щелепу, я плелася позаду бадьорого декана.

Святкування, яке почалось в гуртожитку, поступово перенеслось до “Ведмедика”, а потім знову - до гуртожитку. Додому ми з Вальдегором потрапили далеко за північ, а о п’ятій ранку у двері стукав пан Лавер.

- Не відставай, - у спробі додати мені швидкості вигукнув чоловік. Дочекавшись, поки я наближусь, і розгорнувши трохи снігу, він вказав на плитку: - Це дуже схоже на залишки Снігового Шляху.

- Це той що проходить повз Енаріон?

- Так.

- У Террі також була така здогадка. Але якщо це справді так, то, судячи з відстані між Лумінелем та Гаяв-Током, має бути ще одне місто. Але ми навіть залишків його не знайшли.

- Арділаут. Місто, що цілком зникло в аномальній зоні. Як наблизимось до нього - треба буде пошукати. Може залишки портальної вежі знайдуться.

- А таке може бути?

- Так. Пам’ятай: цю портальну мережу створив Головний. Все, що на ній створили маги, має та зберігає особисту силу.

- Тоді чого в Лумінень нічого такого не знайшли?

- А ви шукали?

Я замислилась. Місто, звісно ми обстежили, та навмисно портальну вежу не шукали.

- А ти? - запитала я у відповідь.

- Шукав. І знайшов. Один фундамент.

- Її відновити можна?

- Так. Тільки потрібно знайти зниклі артефакти.

- А створити нові?

- Нові? Для цього потрібен дуже талановитий артефактор. Талановитий та сильний. Може, це ти?

- Знущаєшся?

- Трохи. Ну що, ходімо далі?

- Ходімо, - погодилась я, продовжуючи опиратися на палицю. Через товстий шар снігу не було видно куди йти, тож, щоб не зламати ноги, дорогу перевіряли посохами.

***

На ніч знов залишились в лісі. Й, звісно, це потягло за собою неприємність. Хоча й не таку небезпечну, як зустріч з химерою. Хуртовина вила всю ніч, тож з ранку ми ледь відкопалися. Це змусило декана відмовитись від подальшого пересування цього тижня.

04 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Зустріч із головою Магічної Варти відбувалась під особистим наглядом Тайрода Німідора. Я, до речі, й досі не знала, яку посаду займає ельф. А ще тут був незнайомий іллін, з яким замість знайомства ми перші хвилини витратили на те, щоб мовчки витріщатися один одному в очі. Я навіть встигла добре роздивитися їх колір - фіолетовий, що в поєднанні зі засмаглою шкірою та темним волоссям сильно привертало увагу.

- Це наш новий голова Магічної Варти Ріон Адейр та його помічник Кірос Еір Бранд, - не витримав ельф та порушив тишу. - А це Ятаар Лій-Фо Ольше та Вальдегор - поки що безпризвіщний.

- Безпрізвищний, кажеш, - промовив Айдер і гикнув.

Новий голова варти був високим і досить кремезним, як для санкора. Свої очі він жмурив, дивлячись на вампіра, від чого мені не вдавалось роздивитися їх колір. А ще я відчула, що він набагато старший, аніж виглядає - як і кожен маг цього світу, бо живуть набагато довше необдарованих.

- Ось дивлюсь на тебе, юначе, й бачу в тобі твою матір.

Я одразу відчула, як напружився Гор після такої заяви.

- Ви знали мою матір? - запитав друг, ледь стримуючись, щоб не виказати свою схвильованість.

- Так. Фанелла Майл була старшою донькою Каллана Майл, ерла Макрума, господаря острова Корк, розташованого не далеко від Ейсшорта. Вона закохалась та втекла з дому з чаклуном на ім’я Матс. Через два місяці їх наздогнали люди ерла та повернули до замку. Вже там, через тортури, Матса вбили, а Фанелла втратила ненароджену дитину, проводячи темний ритуал по воскресінню коханого. Нічого доброго з цього, звісно, не вийшло. Матс-немерець знищив всіх мешканців острова, а колишню кохану прокляв та залишив помирати на руїнах. Більше про нього ніхто нічого не чув.

- Але, судячи з того, що народився Гор, то Фанелла все ж вижила? - запитала я, коли чоловік замов.

- Так. Я знайшов її вчасно та врятував. На жаль, урятувати душу не вдалося. Фанелла стала темною відьмою, охопленою жагою помсти.

- І хто мій батько? - не втримався та запитав вампір.

- Це дуже дивно. Через ритуал воскресіння Фанелла втратила здатність народжувати. Але якби я особисто не бачив її вагітною у друге, то вважав би, що тебе всиновили. Та й схожий ти був на неї в дитинстві: ті ж самі губи, ті ж самі очі - тільки іншого кольору. Я все гадав, як так сталося, що вона тебе народила? А тепер дивлячись на тебе, розумію. Ось яке прокляття наклав на неї колишній коханець. Дитину від немерця - а точніше, від Юфуса Старбіт.

Це ім’я викликало у присутніх різноманітні почуття, але всіх об’єднувало одне - потрясіння. Я ж напружено намагалась здогадатися, де вже чула це ім’я.

Ох, йогпермар скислий! Це ж один із голів кланів вампірів!

- І як це їм вдалося? - не розуміючи, запитала я, адже немерці не розмножувались природним шляхом.

- Це загадка, на яку навіть досвідчені некроманти та цілителі не можуть дати відповідь. Отже, Вальдегор Старбіт-Майл, ерл Макрум… Хоча острова ти позбувся - його давно прибрала до рук корона - та титул збережено за тобою. Як ти став повноцінним вампіром? Бо коли останнього разу тебе бачив - ти був людиною?

- Якби знав, не шукав би відповіді сам. Та якщо мій батько був вампіром - скоріше за все, це він постарався. Коли й навіщо - не пам’ятаю.

- Наймовірніше, саме так й відбулося, - погодився пан Адейр. - А потім ви скуштували крові чужинці-драконихи - й знов змінилися. Як часто вам хочеться крові?

- Набагато рідше, аніж мені відривати голови, - не втрималась й відповіла я замість друга.

- Це в неї таке почуття гумору, - вліз Німідор, поки я ще якоїсь дурниці не ляпнула. - Ми вже не раз перевіряли хлопця - загрози він становить не більше звичайного мага-недоучня. Тож через це можете не хвилюватися - ні ви, ні ваш помічник.

При слові “помічник” іллін вдруге смикнувся. Не подобався йому цей статус, ой як не подобався.

- Якщо всі питання вирішили…

- Як померла моя мати? - перебив ельфа Вальдегор.

- Її забрали демони, - відповів голова. А сам при згадці відчув величезний біль. Я ледь стрималась, щоб не застогнати. - Подальша її доля мені не відома. На жаль.

Дійсно жалкує. Бо Фанелла Майл, попри все, Айдеру подобалась. Й він навіть був трохи закоханий в неї.

- Дякую, що розповіли. Можемо бути вільними? - запитав Гор.

- Так. Сподіваюсь не бачити твою подружку у Вежі хоча б до кінця року, - завершив розмову Німідор.

- А як я на це сподіваюсь, - відповіла я.

Попрощавшись, ми залишили вежу. І вже коли шли по вулицях, друг запитав, що на мене найшло. Відповідь одна: відчуття зверхності цього Кіроса зачепило й мене. От же індик роздутий. Ще одного Суфо нам не вистачало. Такої собі версії 2:0.

Хоч голова складав враження розважливого розумного, на нього вся надія.

09 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Бум!!!

На бібліотечний стіл приземлилась важка книжка, дозвіл на використання якої я випросила в магістра Стера ще на минулому занятті.

Філл здивовано окинув фоліант поглядом.

- Й що ти там хочеш знайти? - запитала Улла.

- Рецепт чорнил для копіювального артефакту. Магістр Стер каже, що в цій книжці має бути, - відповіла й обережно відкрила книжку. Змісту, звісно, тут не було. - Ніхто не знає заклинання пошуку інформації в книжках? Щось на кшталт: “потрібно зілля для чорнил”, - й хоп, книга сама відкрилась на сторінці триста дев’яносто чотири.

- Такого не існує, - зітхнувши, відповіла подружка, дивлячись на свою книжку. - А шкода, дуже було б корисно.

Дійсно шкода. Доведеться вручну шукати потрібну інформацію. Може, ще щось цікаве знайдеться.

***

Я помітила, що погана погода, навпаки, замість того щоб змусити розумних сидіти по домівках, іноді зваблює виходити в місто. Звісно, і привід був: нарешті лихоманка залишила Маг-Рівік, уже тиждень - жодного нового хворого. Сестри Тош ледь встигали обслуговувати відвідувачів, тому частенько кликали мене.

Мені дістався один із кутових столиків, де сиділо двоє. Закутані вони були по самі очі - наче в таверні холодно.

- Чого бажаєте? - запитала я, наблизившись до столика, й відчула знайомий запах парфуму. Важкого, солодкого. Аж ніс зачухався, і я ледь стрималась, щоб не чхнути.

- Глечик вина принеси. Червоного, - сказав чоловік не зводячи погляду зі своєї подружки.

- Зараз буде.

Я пішла за вином, а голову не лишала думка про запах. Вона настільки зайняла подумки, що я не одразу помітила негативні емоції спрямовані на мене. Лише на кухні звернула на це увагу.

І тут у голові склався пазл.

Згадала.

Саме ця жіночка сиділа навпроти мене на званій вечері у Санрея.

Аж холод по спині пробігся.

Відчуття небезпеки, що охопило мене, посилювалось чужою огидою та жадобою помсти.

Жах.

Як не хотілося, та довелось повернутися до залу з замовленням.

Та на цьому неприємності не зупинилися. Ця хуртовина принесла ще одну дієву особу цієї вистави. От кого-кого, а його я точно не очікувала побачити на волі.

Наврочив Німідор. Дупою відчуваю - побачимось як не сьогодні, то завтра. Бо не даремно Руперт Суфо підсів до пахучої дамочки з її кавалером.

На колишнього голову Магічної Варти присутні лише зверхньо звернули увагу й повернулися до своїх справ. Це мені не сподобалось. Я, звісно, чула, що з Суфо зняли чари, та не очікувала його звільнення з тюрми.

Зібравшись, я все ж підійшла та поставила на столик вино з келихами.

- Ще чогось бажаєте? - з натягнутою посмішкою запитала я, приймаючи плату.

- Принеси ще один келих і більше не турбуй, - відповів той самий незнайомий чоловік.

Я одразу відчула, як на мене спробували вплинути магією. Таке липке, гидотне відчуття. Влаштовувати скандал не стала, а виконавши замовлення, повернулась на кухню й вже з дверей спостерігала за компанією. Добре, що ніхто цьому не заважав. Навіть пані Тош, здавалась, забула про моє існування й не чіплялась з брудним посудом.

Просиділа трійка не більше пів години. Спочатку пішли дамочка та її кавалер. А через п’ять хвилин - і Суфо.

Я підійшла до столу, щоб забрати посуд, та помітила дивне: келихи були чисті, а вино в глечику - відсутнє, хоча чітко бачила, що вони до посуду навіть не торкалися.

Хотіла простежити за ними, та зміна ще тривала. Вмовила Самідіра - він досі насилу погоджується залишати мене одну.

10 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Запиваючи печиво чаєм, я очікувала, коли пан декан закінчить зі звітами й ми почнемо чергове заняття.

Скористувавшись наказом “Не турбувати”, я з дозволу господаря кабінету зняла чобітки й з ногами залізла в крісло. Ще трохи - і почуватимусь тут як удома, а декана сприйматиму як докучливого старшого брата.

Я вже встигла розповісти про несподівану зустріч у “Ведмедику”, а у відповідь почула, що з Суфо зняли всі звинувачування та звільнили. Хоча на посаді його не поновили й взагалі до варти не повернули. Та зустріч колишнього голови з особами, які намагалися приховати свою зовнішність, викликала стурбованість у Лавера - й не розуміння, як це прогледів Німідор.

- Я закінчив. Ти чай допила?

- Майже.

- Тоді на нас сьогодні чекає несподіване заняття.

- Сподіваюсь, не прогулянка Диким Лісом?

- Ні. Хоча ідея мені сподобалась. Буду вчити тебе телепортуватися не самій. А то дійсно й до весни не дійдемо до Гаяв-Тока.

Я від радощів аж підхопилась та ледь залишки чаю не пролила на килим. Вираз обличчя Калріна замінив сотню слів з приводу моєї незграбності.

***

Для тренування декан обрав один з найвіддаленіших майданчиків - якомога далі від зайвих спостерігачів.

- Для початку телепортуйся з цього кутка в протилежний. Хочу подивитися як ти це робиш.

На перший погляд - просте завдання, але змусило мене занервувати. Я ще ніколи не переміщалась на таку коротку відстань - метрів двадцять, чи шість з половиною ларків. Але все ж спробувала.

Про відвідання кабінету Німідора в найближчі два дні я вгадала: акурат приземлилась посеред нього. Й добре, що господаря не було на місці - а то пояснюй потім, як і нащо я тут опинилась. Затримуватись не стала й телепортувалась знов - цього разу вдало, саме в той кут, на який вказував Лавер.

- Чому так довго? - здивовано запитав іллін.

- Я трохи промахнулася.

- Як? Тут же по прямій, без перешкод. і де ти була весь цей час?

Запитав так, наче мене не було дві години.

- У кабінеті Німідора. На щастя там нікого не було.

- У кабінеті? Уявляю яка там зараз метушня. Через твоє вторгнення спрацювала сигналізація. Шкода, не бачу вираз обличчя Тайрода, - і голосно розсміявся.

Я і не знала, що він вміє веселитися. Думала, лише бурчати як дід старий.

- Давай ще раз. Сподіваюсь, без промахів.

Даремно. Я знов опинилась в кабінеті. Навіть злякалась, та хутко заспокоїлась - у вежі було тихо, схоже, мій візит залишився непомічений.

- Не хочу псувати настрій, та у вежі тихо, - одразу доклала я після повернення.

- Це дивно.

- Що - тихо?

- І це також. Твої портали якісь дивні. Як ти їх відкриваєш?

- Еееем, - протягла я, підбираючи потрібні слова, - я нічого не відкриваю. Я сама переміщаюсь.

Здається, декан гикнув перед тим, як щелепою вдаритись об землю.

- Але це не можливо. Лише боги здатні на це. Й деякі архімаги.

- Може, це бонус за спостерігача.

- Може… На сьогодні більше телепортуватися не будемо. Краще займемося відкриттям порталів. Отже, для початку потрібно зосередитись на місці, куди хочеш потрапити, а потім створити тимчасовий підпростірний прохід. Дивись, як це роблю я, й запам’ятовуй.

Декан махав руками, читав заклинання, розподіляв магічну енергію. Я уважно стежила. Потім пробувала сама - та нічого не виходило. Декан не здавався, але й за сьогодні так й не просунулись. Відкриватися портали в мене відмовлялися. Засвідчувались й одразу згасали.

Призначивши наступну зустріч, виснажений Лавер пошкандибав до свого кабінету, а я - на роботу, не менш втомлена.