Спочатку:
На сторінку книги
Коли я прокинулася тебе вже не було. І що ж це у ефермному лісі померло, що ти зробила це раніше за мене. Припіднялася на ліктях і зрозуміла, що ліжко акуратно застелене.
“Дивно. А як же звичний безлад, який залишався після тебе?”
Ти не любила докладати зусилль. А я так і не зрозуміла навіщо навчаєшся, якщо не бажаєш цього робити? Чи усе ж була причина про яку ти так і не розповіла?
Я повільно встала з ліжка і з подивом оглянула напрочуд порожню кімнату. Босоніж спустилася з ліжка і почала відкривати, шафу з одягом і шухляди. Тут теж не було жодних речей.
Нічого не розумію. Якби ти вирушила додому, то точно б сказала мені про це? Та й ми ж жили в одному будинку, якби сталося щось з батьком чи мачухою мені б змушені були повідомити.
Куди ж ти могла так раптово зірватися?
Тремтячими руками відкриваю шухляду і вмикаю телефон. Давно вже цього не робила, батереї недостатньо для того, щоб можна було робити це, коли заманеться.
Важко зітхаю і стискаю долоні від безсилля. Чому не можна вмикатися швидше!?
Нарешті головний екран світиться і я стараюся пригадати чотири заповітні цифри та вмикала його занадто давно, щоб пам'ятати. Яку ж я дату обирала... Може спробувати ту, коли ми вперше зустрілися?
14.01
Я полегшено видихаю, коли все виходить. Наступним кроком знайти потрібний номер і сподіватися, що слухавку візьмуть.
Через декілька хвилин, які тягнуться для мене як вічність, чую приємний голос моєї мачухи, хоч і не називаю її так уголос.
– Вітаю, матінко, – через мовчання тепер мій голос звучав дещо хрипло, – Дельфі повернулася додому? – одразу запитую те, що мене цікавить.
– Ти про що? – з нерозумінням перепитала, – вона має бути в академії. Я ж просила тебе слідкувати за тим, щоб вона навчалася як слід, – з натиском відповіла вона.
– Тоді вибачте, що потурбувала, можливо я просто панікую безпричинно, – тихо мовила, виклик завершивши.
Не хотіла знову слухати про те, що я їхня єдина надія. А Дельфі…усього лиш мрійниця, яка нерозуміє реалій їхнього світу.
Власне з останнім я й сама була цілком згідна. Що поганого у тому, щоб нічого не відчувати? Що такого жахливого, щоб карати тих, хто вирішив кохати когось? Навіщо страждати через якусь маячню?
Краще слідувати системі і старанно навчатися, щоб у майбутньому стати Суддею Почуттів.
І все ж…куди ти поділася, Дельфініум?
Прийняла душ, ледве вклала в зачіску своє густе кучеряве волосся з яким без твоєї допомоги було дуже важко впоратися. Одягнула строгу форму і прихопивши сумку з підручниками і зошитами вибігла у коридор.
На першу пару я ледве встигнула через хвилювання за тебе, за це могла б отримати покарання.
День пройшов, наче увісні, я машинально записувала лекції, відповідала на задані мені питання. Ти єдина причина, яка могла вибити мене з колії.
Я записувала теорії у своєму блокноті, але жодна з них не здавалася вірною.
– Студентко Амаль, ви лекцію слухаєте чи дурнею страждаєте? – звернулася до мене професорка Самсін.
Я повільно закрила блокнот і підійняла на неї байдужий як і у всіх погляд.
– Так, я слухала. А що? – відповіла холодним тоном, наче вона хтось набридливий.
– Тоді дай відповідь на питання, – вона задумалася, щоб вигадати для мене щось складне і продовжила, – що ти повинна зробити, якщо закохаєшся у когось?
То це те саме її фірмове питання, яке деяких змушувало проявляти справжні еомції. Але не в мене. Можна авжеж сказати – що цього не станеться, та це не та відповідь, яка її влаштує.
– Якщо таке трапиться, я повинна негайно вирушити в лікарню і випити спеціальні ліки, які знищать це непотрібне почуття, – чітко і беземоційно промовила я, наче говорила про щось звичне і додала тихіше, – якщо ж це не допоможе, потрібно здатися в суд і чекати на власний вирок.
Та вона все ще дивилася на мене з насмішкою і очікуванням.
– Або…– я небажала говорити третій варіант, не хотілося згадувати про сумне і все ж моє мовчання могло створити проблеми, – втекти у іншу реальність, – неохоче вичавила я.
– Чудово. Ви як завжди підготовлені, – схвально посміхнулася вона і пішла до наступного студента.
– А ти непогано впоралася, – почула я шепіт за спиною.
– Як і завжди, – додала якась дівчина.
Імена моїх однокурсників так і не збереглися в моїй пам'яті. Тут не можна було створювати жодних зв'язків, щоб коли прийде час когось здати, не відчувати докорів сумління.
Шкода, що інші не завжди думали так само.
Я встала зі свого місця і навіть не обертаючись, вирушила з примішення на наступну пару.
– Але ж і самовпевена, мабуть, і за людей нас не вважає, – почула холодний голос однієї з дівчат.
– Ну, – протягнув хтось, – не звертайте на неї уваги, вона для нас вже втрачена.
Я теж не буду зважати на те що ви говорите і залишуся вірною своїм принципам до самого кінця.
Біля аудиторії стояли інші студенти, але чмусь ніхто не заходив всередину. Дивно. Я вже майже підійшла до дверей, коли мене зупинила дівчина з паралельної групи.
– Там зачинено.
– У сенсі? – не втрималася я, а обіцяла собі, що не буду ні з ким говорити.
– Професор Сильфід раптово звільнився, – пояснила вона, – і нікому невідомо чи буде пара взагалі?
Я вдячно кивнула. А він був схожий на відповідальну людину, а тепер…як можна просто так звільнитися, не маючи ким себе замінити. І тепер це повністю руйнує мій ідеальний графік.
– Я до ректорки, – сказала рішуче і обернулася, щоб побігти до її кабінету.
Не дивно, що за моєю спиною знову почулися перешіптування. І чому їм всім ніколи не набридає когось обговорювати? Я такого не розуміла і вважала це нижчим своєї гідності.
Насправді хотіла дізнатися ще одне важливе питання. Куди ти поділася, Дельфі?
Кабінет ректорки зустрів мене тишею приймальні, у якій рідко можна було когось зустріти, тому я постукала у двері тричі.
– Заходьте.
Я пройшла у це лякаюче приміщення, яке змушувало відчувати важкість на душі, наче воно давило на мене, оголюючи усі мої справжні відчуття.
Але я відкинула це. Високо підняла голову і зустрілася з її золотими очима.
– Пані Ассін, чи не можна дізнатися про місцезнаходження адептки Дельфініум і чи буде у нас пара, яку вів професор Сильфід? – швидко і чітко вимовила я.
І тільки зараз я зрозуміла, що це надто дивний збіг. Водночас зникли. Ні, ні, ні…Ти ж не через нього зникла, а він через тебе?
Вона ніяк не відреагувала, тільки подивилася на мене як на ту набридливу комаху, яка потурбувала її спокій.
– Пари не буде, можете вирушати у гуртожиток, йди і передай це іншим.
Повірити не можу, ось так просто. Я не ступила ні кроку і залишилася стояти на своєму. Я не вийду звідси поки не почую, хоча б щось схоже на правду.
– Дельфініум Амаль вирушила за моїм особистим дорученням, – нарешті пояснила вона, – а от професор Сильфід повернувся у свою рідну академію.
“І тобі раджу”
Почула я дивні слова у своїй голові і здригнулася. До чого це взагалі було?
– Дякую вам, пані Ассін, тоді якщо для мене немає жодних завдань я піду, – ледь вклонилася я.
Швидко вирушила до потрібної аудиторії, щоб передати іншим повідомлення.
– Ректорка сказала, що пари не буде і ми можемо вирушати в гуртожиток, – останні слова заглушив радісний крик присутніх.
От же телепні! Якщо ми не вивчимося, то як ми потім будемо правильно судити інших.
( То ти думаєш, що можеш виїхати на одній теорії, чи що?)
Вважаючи, що мій обов'язок виконаний я обернулася і посткотіла підборами у інший бік. Не хотілося перебувати з цими жалюгідними невдахами ще хоча б мить.
Пройшовши декілька метрів я вловила знайоме рожеве волосся і завмерла.
– Дельфі! – покликала я з надією, – Дельфі! – ще раз, але вона не обернулася, наче вела мене кудись за собою.
Я біжу за тобою, але не можу наздогнати.
Я кричу, зриваючи голос, але ти не чуєш мене.
Я натикаюся на когось і навіть не вибачаюсь, хочу побігти за тобою.
“Дельфі? Де ж ти, Дельфі”
А потім...я відчула що кудись стрімко падаю, а світ починає швидо миготіти перед очима. Останнє, що відчула це як хтось підхоплює мене не даючи впасти.
Свідомість покинула мене.
