Раді Вас бачити!

Коли пропуск нарешті був у мене в кишені я відчула, наче він має значну більшу вагу, ніж я могла собі уявити. Та й уперше за весь час робити це було складно. 

Невпенено крок за кроком я наближалася до того самого місця, де б мав бути вхід у архів. Нічого надзвичайно. Я вийняла пропуск і важко зітхнувши торкнулася ним до спеціальної панелі. 

Переді мною відкрився сяючий портал і я попри тремтіння від хвилювання прошмигнула всередину. 

За мить моя постать розчинилася у ньому і пройшовши короткий коридор, який лише тепер зрозуміла, що він наче висів над островом відчинила важкі двері Архіву. 

За столом сиділа пані Ганна. А саме місце абсолютно відрізнялося від того, що бачила раніше. Ну точно! Можна було б і здогадатися, що архів зараз спокійно може виглядати інакше. 

– Добрий день! – невпевнено відповіла я, – мене послали за матеріалами, але тут…

Я окинула поглядом приміщення ще раз, тут були звичайні книги яких безліч можна було знайти у звичайній бібліотеці. 

І навіть близько не видно ті давні манускрипти. Навіть запах приміщення був інший і чомусь неприємний. 

– Ох це, – вона натиснула на, мабуть кнопку, за столом і все почало змінюватися. 

Я завмерла. Вдихнула знайомий запах і блаженно усміхнулася. Комусь це місце здалося б надто непривітним і зовсім не атмосферним та я любила його понад усе на світі. 

– Дякую. 

Я розписалася в зошиті відвідувань, але цього разу я затримала свій погляд на трохи довше. Навмисно виводячи свої ініціали старанніше, ніж завжди. Хоча Брігель Амаль було надто коротке. 

Лі Єна. 

Адам Коннер

Сімона Альфрі 

І ще багато інших, але чомусь з подивом усвідомила, що майже усі імена видаються незнайомими. Може це…з іншої реальності? Ну цілком же може таке бути…Та й не так багато вона розмовляла з молодшими це те ж був хороший варінат. 

– Вибачте, чи можна мені продивитися, хто заходив у архів накінець сімнадцятого листопада? – попрохала я, невпевнено. 

– Це не конфіденційна інформація, тому так. 

Я швидко пролистала листки. На щастя, можна було уважно вчитуватися в рядки, щоб не пропустити потрібний. 

– Кельсіда, адміністратор. І дата та сама, яку я шукала, – пробурмотіла зовсім тихо, а тоді вголос додала, – не знала, що тут ще хтось працює, – вдавано спокійно сказала я, але авжеж у цьому приміщенні це прозвучало як вигук. 

– Ця дівчина працює у нічну зміну, не знаю, що вже у неї за обставини, – з деякою жалістю і щирим співчуттям проговорила вона. 

Але ж навіщо в академії у якій не можна залишатися після півночі – нічна зміна? 

Розпитувати не стала. Краще зробити вигляд, що я нічого не чула і нічого не бачила, задля власної безпеки. 

Я подякувала за відповідь і обернувшись направилась досліджувати секції. 

– Панно Амаль, – раптом окликнула мене жінка, – вона дещо залишила для вас у третій секції, номер 344. 

– Дякую, – кинула я коротко і швидко простукотіла підборами до потрібного місця. 

Хоч би це був той зошит, тобто щоденник. Хоч би мені й справді залишили саме його. 

Я дісталася потрібної полички і почала передивлятися у пошуках чогось незвичного. Нарешті побачила те що й шукала. 

– Ну що щоденнику, – пробурмотіла я з якоюсь кровожерливою посмішкою, – тільки спробуй цього разу втекти – кину у воду, або порву, поріжу чи спалю. 

Він затріпотів листками і захотів вирватися, але я тримала достатньо міцно, щоб він міг це зробити. 

Пройшовши до свого улюбленого місця. 

Ще раніше задля видимості я прихопила деякі важливі манускрипти, які справді хотіла переписати, але цього разу для себе. 

І роклавши все, придавивши зошит якимось важким трактатом. 

Насамкінець ввімкнула лампу і блаженно опустилася у крісло. Як же ж тут чудово було відпочивати від усього на світі. Тут було тихо і спокійно. 

Розстебнула взуття і відчула полегшення. 

 – Отже, щоденник, – прошепотіла я, відчуваючи себе останньою дурепою, бо раніше ніколи не зустрічала живі предмети і тепер це відчувалося дивно, – я відпущу тебе, але якщо ти пообіцяєш не втікати одразу.

– Гаразд, – прохрипів він. 

Я випустила його на волю і він почав чхати, чи що. Пояснити інакше цей дивний рух я не могла. 

– Чого припхалася взагалі, – проказав він невдоволено. 

– Відзвітувати! – з сяячою усмішкою відповіла і прошепотіла зовсім тихо, – Елері Ферд, це вона тебе написала. 

Він кивнув вражено, наче думав, що я справді не зможу це дізнатися. Розповівши іншу інформацію я глянула на нього. 

– А тепер будь добрий поясни мені, що значить це – кожного разу ви прокидаєтеся у іншій реальності…Не міг би ти відкрити мені доступ до інформації, яка має йти далі, – благально попросила я. 

І не на таке пішла б якби потрібно було.

– Забери мене звідси. У мене алергія на пил, а тут здається не витирають роками, – сказав він, глянувши на мене зверхньо. 

Але ж…

– Я чула, що тебе принесли сюди лиш сімнадцятого, зараз усього лиш кінець листопада. Ти щось надто перебільшуєш…– пробурмотіла відчуваючи підступ. 

Що як він зникне, одразу як я його заберу? Або підстава полягає ще у чомусь іншому. Ні, цей вибір потрібно робити обережніше. 

Елевонда. Хоч вибір?

Брігель. Так як у візуальних новелах. А ти можеш? 

Елевонда. Авжеж. Ти довіряєш щоденнику чи ні? 

Я замислилася. Мабуть, варто обрати усе ж довіру, бо це може допомогти мені більше. 

Брігель. Най буде так. 

Елевонда. Гаразд. Тепер ти виконаєш його прохання. Так. Ні. Подумаєш. 

Брігель. Третє, авжеж. 

Мені подобалося обирати варіанти. Єдине, що цікавило, а чи не програю я у кінці? 

Елевонда. І останнє. Ти прочитаєш щоденник зараз? 

Зараз? Я уважно подивилася на щоденник і відчуваючи невідомий порив, обережно протягнула до нього руку. 

– Якщо ти скажеш мені правду, ми покинемо це місце.

– Мене може забрати тільки той, хто не належить конкретній реальності, – нарешті відповів він, – таким чином та блакитноволоса забрала мене і перенесла сюди. Вона обіцяла, що ти витягнеш мене з цього місця раз і назавжди. 

– Тоді чого ми чекаємо? – змовницьки усміхнулася я, відкриваючи сумку, – застрибуй. 

– Зачекай, – зупинив мій ентузіазм він, – нам не можна йти через головний вихід, – ніхто не повинен дізнатися, що я тут. 

– Але ж саме, пані Ганна, направила мене до тебе, – не зрозуміла я, – як мені знати, що ти не хочеш затягнути у якусь пастку, – резонно зазначила. 

Він роздратовано зашурхотів, мабуть, не маючи аргументів на цей рахунок або вважав дурепою. 

А тоді звідти вилетів неведикий листок, більше схожий на той який з блокнотів. Я підійняла його ще до того як він опустився на землю, хвилюючись, що він зникне. 

Хоча там було лиш три слова, які я й так знала. “Архів – це серце” 

“Я тут подумала, а що якщо Ректор може все бачити

У сенсі? 

Ну як в дорамі “Пані Інкогніто” через камери. Що якщо є місце з якого він за всім спостерігає” 

Згадала одну розмову з Еллі. Чи не хоче мені сказати ця записка, що сама Архів є цим місцем. Я швидко заоззиралася по всіх кутках у пошуках камер, але якби навіть були, то точно приховані. 

Наче випадково скинула ручку зі столу і опустившись на коліна почала дивитися чи під столом нічого не має. І з жахом усвідомила, що там є щось схоже на підслуховуючі прилади, які я бачила в дорамах. 

– Гаразд. Йдемо до пані Ганни, – сказала я вголос, а тоді жестом вказала, щоб щоденник вів мене куди вважає за необхідне. 

Тепер, коли я про це думала стала помічати більше предметів, яких тут не мало б бути. Відчула як мені хочеться звідси чим швидше втекти. 

Щоденник впевнено летів все далі і далі, тільки у йому відомий напрямок. Я слухняно йшла за ним, але все одно оглядалася у пошуках шляхів відступу, на всяк випадкок. 

Ми пройшли в кінець де було щось схоже на драбину, яка тягнулася кудись до стелі. 

– Мені справді потрібно туди лізти? – запитала я дещо напружено. 

Не сказати, що я боялася висоти, але чомусь мене більше влаштував якийсь таємний прохід, а не це. 

Невпевнено почала підніматися вище і з кожною сходинкою, чи як це правильно називається я була все ближче до стелі і все далі від підлоги. 

Нарешті я побачила, що зверху знаходиться люк. Обдивившись усе я змогла побачити те, що шукала ще раніше. Камеру. Може наостанок зламати їм одну. 

– Рано, ти сюди ще повернешся? – сказав він, зрозумівши, що я замислила. 

Єдине, що я не очікувала – це вільного падіння, одразу після того як вийду з люку. 

Я заверещала чи то від переляку чи то від захвату. У вухах шуміло, а дихати було важко від того, що я знаходилася поза островом. 

Сказавши чари я повернула собі контроль над польотом і спустившись трохи нижче почала роздумувати куди мені тепер взагалі летіти і де я знаходжуся. 

– Щоденник? – запитала я, зазирнувши в сумку і полегшено усвідомивши, що він нікуди не зник, а чемно сидів на місці. 

– Ти трішки не там вийшла, але надалі краще проходити в архів зайцями. 

– Наче я за вхід заплачу, – не стрималася від уїдливості я і швидко додала, – так далі куди? 

Він вистрибнув і почав опускатися першим. На мить я навіть зупинилася у небі, ще ніколи не випадало нагоди бачити острів зверху. 

Та й уваги не дуже звертала, скажу направду. 

Тепер тільки побачила, що фактично його займала лише академія без жодних зайвих деталей, і чітко можна було побачити прозорий купол. Який раніше захищав нас під час війни. 

Пройшло уже два роки як вона завершилася, та навіть зараз ще буває прокидаюсь від кошмарів. 

Цей купол і справді не видавається таким, який міг нас захистити. Та нам ніколи не дозволялося покинути академію. Під час тривог нам завжди казали просто продовжувати навчатися далі, бо покидати це місце ще більш небезпечно. 

Це була правда. 

Прозорий купол, переливався на сонці усіма кольорами і я невпевнено підлетіла ближче. Торкнулося рукою і одразу ж відсахнулася – її обдало струмом і не відносилася до чарівників вже б точно була мертвою. 

– Чого стоїш там, нам не сюди? – покликав мене щоденник невдоволено. 

– Узагалі вже можна вертатися в гуртожиток? – згадала я, хоч і все своє взяла з собою, для вечірніх пар. 

– Знаю, – відказав він, – але ти повинна знати, де можна потрапити, якщо тобі потрібно буде, – пояснив він уже трохи добрішим тоном. 

Я кивнула. І з цікавістю послідувала за ним. 

Ми облетіли майже весь острів. Який тепер мені видавався надто непривітним і неживим. Нарешті знайшовши потрібний люк я зі спокійною душею повернулася в гуртожиток. 

Хоча за ці декілька годин так втомилася, що уже нічого не хотілося.

– Ну як? – з порогу запитала Дельфі, яка чекала на мене весь цей час, – щось є?

“Можна” – запитала подумки, сподіваючись, що щоденник погодиться. 

“Тільки не те, що тобі” – погодився той. 

– Є! – радісно сказала я, показуючи щоденник. 

Сестра обережно взяла предмет у руки. Цього разу він мовчав, але дозволив їй його прогортати і не пручався. 

– Я його десь бачила, – пробурмотіла вона невпевнено, – але як завжди у такому випадку неможливо згадати де, – засмучено завершила. 

“Можна їй сказати” 

“Так. І уважно дивись за реакцією. Твоя сестра точно не така якою ти її вважаєш” 

“Не наговорюй на неї” – обурилася я. 

– Це щоденник Елері Ферд, – сказала вголос і справді звернула увагу на її вираз обличчя, хоч думала про зворотнє. 

Але Дельфі вміла триматися, наче була якоюсь аристократкою чи акторкою і для неї було звичним показувати емоції тільки тоді, коли це необхідно. 

– Зрозуміло, – її голос не здригнувся і залишився байдужим. 

Єдине, я вловила незначне коливання аури, вона обманювала. Я спробувала видихнути. Вона останнім часом тільки цей робила, тому мені інколи так і хотілося з силою струснути її за плечі і змусити її сказати правду. 

Але я не могла. 

Вона моя сестра і сама ж говорила, що в усьому буду її підтримувати. Чи можна так легко відмовлятися від своїх слів? Ні. 

Тому я повинна чекати. 

Хоча…там в академії Суддів я так і не прочитала щоденник Дельфі. Може там будуть потрібні мені відповіді. 

Елевонда. Так. Але не думаю, що вони тобі сподобаються. 

Брігель. Байдуже. Я просто прочитаю його. 

– То ти згадала щось? – запитала через трохи, наче просто дала їй час на роздуми. 

– Ні, – заперечила вона. 

– Добре, повірю тобі на слово, – сказала тим самим тоном, який означав – ти ще можеш сказати правду. 

Та вона не почула мене. І я ображено забрала у неї щоденник і відповіла з деяким смутком і розчаруванням. 

Коли ніч наступає і Дельфі нарешті засинає я виходжу і йду на кухню. Так, не найкраще місце, але нічого краще придумати не можу. 

Я не хочу, щоб хтось ще дізнався написане в щоденнику. Для обережності обдивилася усе в пошуках прихованих камер. 

Відкриваю першу сторінку і починаю читати. І одразу ж закриваю, бо розумію – ще одна сторінка і я почну шарахатися від кожної тіні. 

“Коли я вперше потрапила у цю академію, мої очі світилися від щастя. Я не могла стримати захват і радість від того, що опинилася у такому місці. Та й навіщо. 

Я завжди мала веселий і життєрадісний характер, який вміло приховувала під маскою загадковості, чи чогось типу того. Та все ж швидко стала душею компанії. 

Мені подобалося навчатися, тому я швидко стала найкращою.

І ось коли настав час обирати наставника я вирішила спробувати свої сили і стати другою ученицею професора Сильфіда. Першою як мені стане відомо потім була дівчина з десятого випуску. 

Усе йшло своєю чергою, і все здавалося надто чудовим, та потім…мої друзі пішли в архів і більше не повернулися. 

Мені страшно. Я не знаю, хто їх забрав…” 

Я здригнулася. 

Вона написала імена і це були саме ті, які я бачила. Не дивно, що ці люди здалися мені незнайомими…їх просто не було. 

Отже, Елері не була першою…вона стала наступною. 

Заховавши щоденник я швидко вийшла і прошмигнула у свою кімнату. Зараз спати, а про це все я подумаю завтра. 

Елевонда. Те відчуття, коли спочатку цей і попередній розділи мали бути одним. Не дивно, що Брі мені скаржилася на те, що вона там вже засиділася. 

Брігель. І чому відразу не можна було розділити. 

Елевонда. Я ж не знала, що так буде.