Заплющивши очі я вже звично перейшла в академію Суддів.
І прокинулася в тій дурній палаті.
Тільки не кажіть, що петля не завершилася?
– Ти прокинулася? – запитав Тоунс, який стояв біля вікна.
Є змінна.
– Усе завершилося? Це нарешті не петля? – запитала я і з полегшенням відчула, що мій голос нормальний.
– Якби тобі сказати, – протягнув він обертаючись до мене, – ми повернулися туди, де й були, але це точно наступний день.
– Яке щастя. Мені потрібно терміново зустрітися з твоїм дядьком, – згадала попередню розмову.
– Ти знайшла докази? – запитав він таким тоном, наче знав про те, що я живу на дві реальності.
– Нам ще потрібно дещо перевірити і щоденник, супроводиш мене? – запитала чітко і діловим тоном.
Я говорила так, наче нашого вчора не було взагалі. Спочатку справа, а потім усі ті міфічні чи справжні почуття. Зараз вони не грали жодної ролі.
– Авжеж. І допоможу чим зможу, – лаконічно зазначив він, на мить його очі стали сповнені смутку, але він одразу натягнув стандартну усмішку аристократа.
За це розуміння я була йому вдячна. Про це не варто говорити тепер у нас немає часу.
Мене виписують одразу ж і ми їдемо у гуртожиток, щоб я могла зібрати речі.
– Ти повернулася? Так швидко? – здивовано запитує мене Кліта, натягнувши радісну усмішку, хоча погляд її дивний.
– Не хвилюйся я лиш речі зберу, – кинула я і почала робити те про що сказала.
Вона знітилася і опустила очі додолу. Її тон змінився.
– Я…вибач. Не хотіла, щоб це так звучало, просто здивувалася та й усе, – прошепотіла вона правильно розставляючи акценти, щоб наче вже я стала винною.
А потім вона зробила дещо ще більш неочікуване, підійшла і легенько обійняла мене.
– Я рада, що ти тут. Без тебе було надзвичайно сумно, – її вигляд став таким милим, що я зовсім забула, що у нас було щось схоже на сварку.
– Гаразд. Ми ж наче подруги?
– Авжеж, – швидко кивнула вона.
– Тоді це не має значення, – спробувала усміхнутися, а тоді мій тон став змовницьким, – я хочу дещо доручити тобі. Дізнайся про Дельфініум Амаль і Елері Ферд. Впораєшся?
Це була перевірка. І якщо у неї вийде мені допомогти…тоді я зможу з чистою совістю попросити у неї ще дещо.
– Тільки не кажи, що тебе знову десь не буде, – протягнула вона.
Раніше в петлях я лежала в лікарні десь три дні. Отже вони у мене є в запасі, щоб усе встигнути і як ні в чому не бувало повернутися до навчання.
– Офіційно я ще дні три валятимуся в лікарні, – сказала я, – а неофіційно – не важливо. Головне через три дні я знову повернуся в стрій.
Вона з ентузіазмом кивнула.
Зібравши усі речі я вийшла з гуртожитку на виході зустрівшись з Івельгрін.
А у минулому саме від неї і отримала конспекти. Написати з пам'яті чи просто попросити знову?
– Брігель, а чому тебе так рано виписали? У тебе ж стан був таким, що у мене ледь серце не стало, – вона говорила як завжди емоційно жестикулюючи.
– Думаю вона попросила Тоунса, ось і все, – а тепер це вже був голос Елейлі від якого я подумки скривилася.
Вони що під дверима чатували поки я вийду.
– Твоя правда, Елейлі. Рада, що хвилюєшся, Іві, це напрочуд мило з твого боку, – защебетала я, приховуючи свою щиру неприязнь до першої і майже стерпність до другої.
Вона навіть не подала виду, що щось не так. Але я добре знала ця змія закохана в Тоунса і він мав з нею одружитися, а тут явилася я. І ще й не пощастило, що я була аристократкою.
І демонессою на диво А рангу тільки без здібностей, бо вони були заблоковані. Елейлі ж тим часом мала усього лиш В. Тільки скоріше родина Тоунс знала про це від самого початку. Ось чому дозволили ці заручини.
А я лиш завдяки петлям зрозуміла як збудований наш світ і від чого усе залежить.
– Так навіть краще, – відповіла Елейлі і з незмінною усмішкою простягнула мені гарно загорнутий пакунок, – це тобі, мали нести в лікарню, але ти прийшла сама.
– І що це? – з вдаваною щирою цікавістю запитала я.
– Земні солодоші які ти так любиш.
– Ви найкращі леді Вейрінгарт, – радісно відповіла.
Хоча насправді грала втомливу виставу. Іві тим часом простягнула ті самі конспекти і цього разу моя радісна реакція не була фікцією.
Нарешті змогла спуститися вниз і збиралася телефонувати Тоунсу, що ми можемо зустрітися, коли майже зіткнулася з Левертом.
Серйозно? Усі в один день. А не занадто?
Я натягнула сяючу усмішку і привіталася з ним, наче нічого й не трапилося.
– Куди ти так летиш, Брі, що навіть людей довкола не бачиш? – сказав він.
– Потрібно завершити деякі справи, – відповіла частину правди.
– О! Я можу чимось допомогти тобі? – запитав він зі щирою участю.
Я декілька митей роздумувала над цим. Він і справді знав більше, аніж усі інші, а отже, міг достеменно усе дізнатися.
– Яка ціна твоєї інформації, – пильно глянувши йому в очі запитала.
Він вмить змінився. У його очах блиснуло щось небезпечне і мені захотілося відступити крок назад.
– Отже, знала. Або здогадувалася, – а тоді він простягнув візитку, яку я інстинктивно взяла.
Елевонда. Місцевий лідер інформаційної гільдії.
Здавалося, що авторка проспівала ці слова. Ну у всіх історіях вони мають бути.
– Буду радий побачити тебе. І тоді обговоримо ціну, – після цього навіть не попрощавшись швидко пішов далі, а я здивовано дивилася йому вслід.
От тобі й маєш, другорядні персонажі, яких тільки імена будуть згадані десь там раз.
Але тепер я дізналася дещо нове і можливо трохи неочікуване.
Нарешті взявши телефон я зателефонувала Тоунсу.
– Я готова. Ти де?
– Вже…– він зробив паузу, – як хвилин десять чекаю на тебе.
Мені здається чи я чую його голос надто близько? Підійняла погляд і справді побачила, що він наближався до мене.
– Вибач, мене затримали і все трішки затягнулося, – сказала опустивши телефон.
– Так, ти могла й попередити, – але злості у його голосі не було, лиш звичайна констація факту.
Важко зітхнула і чемно почимчикувала за ним назад. Через деякий час вони знову їхали на мотоциклі, але цього разу не на квартиру.
– Леверт і для мене інформацію шукає. Тому в одній з минулих петель я дещо знайшов, – швидко пояснив він.
– І що це? – запитала зацікавлено, передчуваючи те, що розгадка вже дуже близько.
– Сейф. І випереджаючи твоє питання, зберігати речі у якому можна сто років.
– А ну точно, – протягнула я, – все ніяк не звикну в якому світі ми живемо.
Він ледь розсміявся і різко повернув у якийсь провулок, після чого проїхавши ще декілька метрів – зупинився.
– Ми приїхали.
Це був непримітний магазинчик, як і всі довкола. Чула, що у земних світах вони могли бути дуже великими і там могло бути безліч різноманітних товарів. Але не тут. Це більше нагадувало світ, який лише нещодавно почав відновлюватися після постапокаліпсису. Ну або просто антиутопію.
Усередині було безліч дверцят з кодами, а в кутку сидів немолодий чоловік і щось переглядав у світі лампи.
– У нас бронь на імя Інес Верфольмі, – сказав Тоунс.
– Дата 29 лютого 1889 року або близькі до неї, – додала, коли він обернувся до мене.
У нашій реальності рідко віталися. Не було сенсу, бо сказати добрий день чи ранок було неможливо. Надто вже похмура атмосфера безнадійності.
Чоловік навіть голови не підняв лиш переглянув свій журнал і буркнув.
– Нема такої.
Елевонда. Тоді перевір Інгрід.
Тоунс уже хотів щось сказати, але я зупинила його і з надією запитала.
– Як щодо Інгрід?
Той пролистав ще раз і задоволено кивнув.
– Так, – а потім повернувся до стіни і простягнув мені ключ.
Я полегшено зітхнула. Так просто. Навіть жодних паролей, які прийшлося вгадувати б.
Взявши ключ і стиснувши його як щось найбільш дорогоцінне, я пройшла до комірок шукаючи відповідний номер.
2470. На всяк випадок запамятала, бо раптом це число матиме якесь значення.
– Звідки ти дізналася про це ім'я? – запитав Тоунс з цікавістю і підозрою.
– А я не знала, воно саме з'явилося у голові, – ледь всміхнулася я.
Це навіть не було обманом. Тепер залишилося лиш дізнатися про те, що ж заховане у комірці.
Тремтячими руками відкрила її і витягнула звідти паперовий пакет для документів усередині було порожньо, якщо не рахувати записки.
– Спеціально для тебе залишила екземпляр ще й тут. Впевнена ти знатимеш, що з цим робити, дівере. І, прошу приглянь за своєю племінницю ти ж її знаєш встряне куди завгодно, – прочитала я вголос.
– Це якийсь шифр? – здивовано перепитав Тоунс, не зрозумівши жодного слова.
– А що як твій дядько, це перший чоловік моєї мачухи? – прошепотіла я, розмірковуючи над цим.
– Справді? – глянув на мене Тоунс таким поглядом, наче я сказала найбільшу нісенітницю, яку тільки можна, – тоді яким чином вона вважається вдовою?
– Таким самим, що про мою сестру не всі пам'ятають, – з розпачем відрізала я.
Він нічого не сказав тільки потягнув мене з приміщення.
– Ти знаєш, що з цим робити далі чи не так? – запитав швидко.
Я кивнула, хоч і не була до кінця впевнена.
– Правду кажучи, я й сама в це не дуже йму віри. Та й він точно не знав, що я донька Інес.
Тоунс зупинився біля мотоцикла, а потім різко обернувся до мене. Його очі сяяли.
– Інгрід! – сказав він, щосили стараючись не викрикнути свою здогадку, – не Інес, ось у чому суть. Він знає саме її, а з Інес вони можливо просто однофамільці.
– Хочеш сказати, що у якійсь іншій реальності є схожа справа і там мою маму звати саме так і твій дядько – мій дядько. А моя мачуха – тітка. Тоді моя сестра – донька Фінеаса? – з кожним наступним словом мої очі ставали все більшими, а я говорила так, наче відкрила якусь таємницю Всесвіту.
Ні! Я не можу у це повірити.
Елевонда. У правду ти ще більше не зможеш повірити, але залишу це на кінець.
Брігель. Мені навіть уявити страшно.
– Не впевнений, але мабуть так, – на противагу мене Тоунс був уособленням спокою.
– Щось то занадто, – пробурмотіла я.
– Тоді може додому? – запитав Тоунс співчутливо.
– Ні, віддамо усе сьогодні, а тоді вже й повернемося, – сказала я з рішучістю в очах, хоч і з втомою у голосі.
Ми примчали за мить і вже через декілька хвилин Тоунс відкривав переді мною двері в адвокатську контору його дядька.
Чомусь складалося відчуття, наче ще трохи й впаду просто на підлогу посеред коридору. Але присутність Тоунса надавала якоїсь внутрішньої хоробрості і зберігала останні залишки спокою.
Перед самими дверима я вдихнула, видихнула і тільки тоді подумала про те – а чи пам'ятає Фінеас нашу розмову? Якщо ні, то мені прийдеться пояснювати усе ще раз?
Тоунс постукав у двері, а потім повернувся до мене.
– Ходімо, Брі? – його голос був серйозним як ніколи раніше.
– Ходімо, – чітко відповіла я.
Ми відчинили двері і пройшли.
Я вже хотіла вклонятися, але Фінеас зупинив мене жестом руки.
– Не потрібно, панно Амаль. Чув від свого племінника, що ви маєте втішні новини, щодо справи, яку я вважав вже втраченою, – він говорив як завжди офіційно, та зараз у його тоні вчувалася повага.
– То ви не пам'ятаєте, що я вже була тут? – усе ж запитала я.
– Памятаю. Чудово, що й ви також, Брігель. Прошу сідайте, – звернувся він до нас з Тоунсом.
Він відсунув мені стілець і я вдячно опустилася на нього. І так трималася на ногах, хіба силою волі.
Після того Тоунс сів поруч.
– Але дядечко тут усього лиш записка зовсім незрозуміла для нас з Брігель, та можливо ви щось знаєте? – він простягнув йому нашу знахідку.
Він продивився записку і на мить його обличчя спохмурніло потім він поглянув прямо на мене і серйозно запитав.
– Звідки це у вас?
– Наш інформатор направив нас у одне зі сховищ і там у комірці з номером 2470, який я запам'ятала, на випадок, якщо це матиме якесь значення, – я склала руки на колінах і старалася відповідати чітко, щоб мій голос не тремтів.
– Ви справжній скарб, панно Брігель. Цінуй її, племіннику, – він говорив зі щирою радістю в голосі і я вперше за цей день відчула, що скованість проходить.
– Я вам про це безліч разів говорив дядечку, – не залишився у боргу Тоунс.
– Твоя правда, я передам це твоїй матінці і батьку.
Елевонда. Вони існують! Я ж не одна думала, що у нього тільки дядько?
Я ледве стрималася, щоб не розсміятися вголос. Це ж треба таке сказати! Ні…Потрібно подумати про щось сумне. А хоча…
Я не стала приховувати усмішку, яка так і рвалася з мене просто знайшла їй інше застосування.
– Щиро вам вдячна за те, що ви нарешті мене визнали. Сподіваюся на вдалу співпрацю.
Моя усмішка стала милою і доброзичливою. А я встала зі свого місця і цього разу простягнула руку першою.
– Авжеж, панно Амаль, – погодився він, потиснувши її.
Тепер усе точно буде добре, коли така людина як він повністю на моєму боці.
