Раді Вас бачити!

Це було незвично. Ось якими словами я могла це все розпочати і навіть не знаю якими усе завершиться. 

А ще це було вельми некомфортно. Мені було сумно спостерігати як усі бігають, долають перешкоди, обіймаються при перемозі і засмучуються при програжі. 

Потрібно було не погоджуватися до кінця. 

Я не могла всидіти на місці. Хотілося бути зі всіма, відчути цю командну атмосферу змагань, а не оце все. 

Ніколи не подобалося бути на місці журі чи фанатів, я любила бути тою, хто бере участь у всіх можливих завданнях на скільки вистачить сил. 

І як я взагалі буду суддею там? Я ж взагалі не терпляча. 

Дельфі і дівчатам було веселіше. Кожна з них відповідала за окрему команду і їхні коментарі було цікавіше слухати, ніж навіть спостерігати за всім. У цей момент вони забули про всі суперечки і з величезним запалом обговорювали усе. 

Я ж мусила за всім уважно спостерігати, а потім оголошувати переможців. 

– У першому змаганні перемагає перша команда, у другому – четверта, у третьому – друга і у четвертому – третя, – мій тон звучить вдавано піднесено, а на обличчі застигла усмішка. 

А це був лише перший рівень. 

З кожним наступним мені стає все важче, але я старанно виконую свою роботу. 

Нарешті змагання завершується, остаточні переможці названі, а призи видані я підіймаюся зі свого місця і спускаюся вниз. 

– З тебе вийшла чудова суддя, – хвалить мене Кораліна, з поглядом неочікувано сповненим поваги. 

– Дякую, – ледь всміхаюся. 

Елевонда. А це цікаво спостерігати за тим як тіні набувають форми. 

Брігель. У сенсі? 

Елевонда. Спочтаку вона мала бути просто однокурсницею. Це нагадує манхву "Вижити в любовному романі" коли героїня спочатку бачила персонажів як тіней. 

Брігель. Сподіваюся тут не буде зомбі? 

Елевонда. Точно ні. Принаймні найближчі роки. 

Прийнявши усі схвалення і обговоривши цікаві і смішні моменти усі вирушають назад в гуртожитки, щоб переодягнутися. моменти ми вирушаємо на ярмарку. Я нарешті вічуваю щастя від того, що можу пройтися, бо від сидіння у мене вже все тіло затерпло. 

– Куди підемо спочатку? – з усмішкою запитую у Дельфі, яка стоїть поруч. 

Вона мовчи простягає мені програму фестивалю. І коли лише встигнула її взяти? Уважно переглядаю усе і починаю складати наш план на сьогодні. 

– Ми просто повинні побачити ілюзорне шоу, а потім підемо скуплятися і їжа...о і ще просто необхідно зайти до гадалки і взяти участь бодай у одному конкурсі, а ще... – я продовжую щось захоплено говорити, а сестра уважно слухала, хоч можливо це й дратувало її, – і насамкінець ми повинні запустити ліхтарики з бажанням. 

– Гаразд, гаразд, – закивала вона, – а тепер ходімо досліджувати цю ярмарку. 

Цей парк, який ще вчора був таким звичайним зараз став таким різнобарвним, що здається наче це зовсім інше місце. До усіх дерев підвішені яскраво оранжеві гірлянди. 

Брігель. Чи все ж помаранчеві? 

Елевонда. Думаю немає різниці. 

А скрізь стояли різні ятки і невеликі сцени, які готували до виступів. Що ж...якщо я не змогла взяти участь у змаганнях, то відірвуся на повну тут. 

Хоча ярмарка буде тривати довше, ніж усе інше, але не у моєму характері відкладати на завтра те, що можна зробити уже сьогодні. 

Але куди ж піти спочатку? 

– Здогадуюся про що ти думаєш, – протягнула сестра, – але благаю тільки не конкурс співів, я не вмію це робити. 

– Я планувала йти на майстер клас магічного печива, дурненька, – усміхнулася я у відповідь. 

Не дурна, на ті самі граблі вдруге наступати не буду. Хоча правду кажучи, навички співу Дельфі ще ненайгірші, як бувало у деяких. 

– Я рада, що ти дбаєш про мене, – промовила вона чи то радісно, чи то навпаки скептично. 

Але мені було байдуже, бо на ярмарці настрій має бути чудовий. 

Ми пройшли до одного з наметів над яким був напис, який я шукала. Ніщо так не допомагає відволіктися від чогось поганого як зайнятися улюбленою справою. 

Усередині усе було розставлено і ми зайняли вільні місця поруч одна з одною. 

– Сабріно! – радісно сказала я, побачивши мою дорогу знайому з їдальні. 

– Прийшли, – махнула рукою вона, – інші будуть зовсім скоро. 

Узагалі місця потрібно бронювати заздалегідь, що я й зробила...в останній момент авжеж. Добре, що Сабрі усе передбачила і залишила їх для нас. Ось за що я її люблю. А особливо за те, коли вона нам залишає порції, ще й теплі, якщо ми десь запізнюємося. 

Коли усі, хто мали приходять, Сабрі розпочинає. 

– Сьогодні у нас буде дещо незвичний майстер клас, ви маєте працювати в командах, мінімум з двох людей, – вона сяюче усміхається, а я підходжу на крок ближче до Дельфі, наче її у мене має хтось відібрати. 

Елевонда. Гаразд, не буду з тебе знущатися.

Брігель. І кого ж ти хотіла до нас прилаштувати. 

Елевонда. Можеш вгадати, Брі. 

Але вгадувати я не хотіла, та й часу не мала. У готуванні я була не така вправна як Дельфі, тому більше допомагала їй. Це було найбільше, що я могла зробити. 

Час від часу я виконую її прохання і ми злагоджено усе швидко завершуємо. Я щасливо роблю його різних форм у стилі осені і нашої академії і починається запікання. 

Тепер можна зняти наші фартухи і подивитися як там справляються інші. 

Я помічаю знайомі обличчя і махаю рукою в знак вітання. 

А чого це я? Невже через цю чудову атмосферу забула, де знаходжуся? Пам'ять моя летагранна, як говорилося в одній реальності у якій встигла побувати уві сні ще на третьому курсі. Тобто, канула в Лету, якщо дослівно. Але на щастя Дельфі не звертає увагу і я полегшено видихаю. 

– Можна на цей фестиваль забути, що ми мало спілкуємося з іншими? – не втрачаючи нагоди запитую я. 

– Чого б і ні? – ще дивніше наскільки легко погоджується сестра. 

Печиво готове уже через декілька хвилин. А це означає, що тепер ми можемо обмінятися з іншими і спробувати. 

– Твої навики покращилися, Астер, – похвалила другокласницю, яку запам'ятала з минулого року. 

– Дякую, Брігель, – тихо відповіла вона, мабуть, відчувши ніяковість. 

Усе ж я була не остання людина тут. 

– Зате тобі, Флав краще узагалі не наближатися до плити, – ледве розсміялася Дельфі і потягнулася за склянкою соку, який тут можна було взяти. 

Я взяла половину, яку вона залишила мене і не втрималася від вигуку. 

– Та воно ж пекуче! 

– У кожного різні смаки...– протягнула вона, але спробувавши наше, засмучено додала, – і як можна його робити настільки ідеальним. Це просто їжа богів. 

Це просто їжа від людини, яка вигравала на багатьох кулінарних шоу. Моя усмішка мимоволі стала гордою за те, що маю таку сестру. 

– Нічого у тебе все вийде, – натомість підтримала її. 

Місце наповнюється сміхом, затишком і щастям. Ми обговорюємо і визначаємо переможця. І хоч усі одностайно голосують за нас – переможцями стають інші. А нам дають окремий приз, бо ми усе ж таки зовсім інший рівень. 

Точніше Дельфі, а я так в комплекті з нею. 

Елевонда. Не хвилюйся. Я наприклад в принципі більше люблю підготовку інгредієнтів, а саме готування мені нудне. Тому кожному своє. 

Брігель. Повірити не можу! Ти насправді підтримала мене. 

Ми виходимо і вдихаємо свіже вечірнє повітря. Зовсім скоро почнеться шоу ілюзій, тому за цей час хочу прикупити деякі дрібнички. 

– Ну як стало легше? – запитую у сестри, – я помітила, що останнім часом ти трішки надто в собі, тому хотіла, хоч так допомогти, – пробурмотіла дещо невпевнено. 

– Так це допомогло мені звільнитися від думок, які не давали спокою. Дякую, Брі, – вона обійняла мене і я з радістю зрозуміла, що вона говорить правду. 

Ми продовжували свій шлях далі. 

Ніколи ще парк не здавався таким довгим і просторим. У одній ятці я купила собі прикраси. 

– А тобі мабуть підійшов би цей амулет, – сказала я, біля наступної. 

– Повірю тобі на слово, – сказала Дельфі, приймаючи подарунок, – ну як мені? – запитала застебнувши на шиї. 

– Чудово, – усміхнулася.

І сподіваюся, що якщо він і не зможе захистити її повністю, то принаймні призупинить поганий вплив на неї. Я відчувала, що щось не так, лише не могла осягнути, що саме. 

Далі я зайшла прикупити фігурки, бо дуже любила різноманітні статуетки. 

– Вам найкраще підійде ось ця, – тихо промовила невідома жінка за прилавком простягаючи мені милу фігурку феї Сновидінь. 

– Я так давно хотіла її отримати, – благоволійно приймаючи її, наче це було щось надзвичайно цінне. 

– Ти чого застигла на одному місці? – покликала мене Дельфі і я здивовано заозиралася довкола, – а звідки ти статуетку взяла?

Переді мною нічого й нікого не було. Але в руках усе ще залишилася фея, як ознака того, що я не божевільна. 

– Подарунок, – тихо шепнула я, – думаю нам більше не потрібно йти до гадалки. 

Дельфі полегшено видихнула. Вона не дуже любила те місце і була щаслива, що не повинна заходити у той намет. 

Далі ми пройшли на ту стежку, де були розташовані ятки з їжею. Ми насолоджувалися теплою свіжо спеченою випічкою найдивніших форм і з надзвичайно різними смаками. 

Брігель. А тут часом немає корейської їжі? 

Елевонда. Не планувалося, а що? 

Брігель. Взагалі ні? 

Елевонда. Добре, вмовила. 

Я засяяла, коли побачила місце, яке хотіла відвідати. Авторка, найкраща. Яка ж я рада, що саме вона про мене книгу пише, а то спробуй тим, хто не в темі пояснити, що ти насправді хочеш. 

– Магія не інакше, – пробурмотіли ті, хто стояли поруч. 

А цю частину потрібно було продумати краще. І всі точно здогадаються…

– А це смачно, – сказала Інна, сідаючи навпроти, – як це називається? 

– Це токпоккі, – відповіла я після чого почала пояснювати, що воно таке і з чого його роблять. 

– Зрозуміло, – кивнула вона, хоч ясно було що це не так. 

– Ілюзії починаються, – перевела тему вона і я обернулася, щоб краще усе роздивитися. 

Можна було навіть не підійматися з місця, звідси усе було прекрасно видно. 

І все ж щось змусило мене встати і наче зачарована підійти до самої сцени. З тих, хто мали виконувати шоу я впізнала тільки Сіетла і Кору. Цікаво вони таки зустрічаються чи ні, якось мимохідь подумала я? 

Хоча це питання було зовсім не важливим.

На мить завмерла, коли заграла знайома пісня. Це в мене на телефоні чи це вже виступ? 

Але ні, можливо це вже був початок ілюзії. 

Я захоплено дивилася на сцену. Мене завжди дивували і водночас лякали ілюзії, а після прочитання книги тим більше. 

Вони робили химерні і чудернацькі речі, навіть не застосовуючи ні зайвих рухів, ні слів. 

Це наче німе кіно. Вистава, яку не кожен зрозуміє. 

Дим, мабуть, символізував сни. Птахи, наче зі скла – спогади. Світло вогнів – надія на краще, а тіні – минуле, яке завжди поруч. 

– А тепер запрошуємо на сцену Брігель Амаль! – я не одразу зрозуміла, що назвали мене, лише коли підштовхнули вперед, невпевнено ступила наверх сходами. 

Брігель. Що це все значить? 

Елевонда. Історія, яка скоро стане відома. 

От тільки моя чи Дельфі? 

Мене одразу ж окутав цей ілюзорний дим і я відчула як щось бачу. Те що не мала чи навпаки – повинна? 

– Брігель, – обережно взяв мене за руку Сіетл, – що ти зрозуміла з цього видіння? 

Не знаю чому та зараз його образ нагадав мені лиходія з однієї історії і я здригнулася. Тільки не Сіетл! Він не може бути поганою людиною, правда ж…

Елевонда. Це неврахований персонаж, уявлення не маю чого від нього очікувати. 

Брігель. Це заспокоює. 

Елевонда. Та й думаю він тут через вічне правило моїх книг – завжди повинен бути ілюзіоніст. 

– Шляхи життя незвідані – і у кожній ілюзії може бути частина правди, – я змахнула рукою, ледь розсіявши дим. 

Грати у чужій виставі не хотілося. 

Погляд Кори і Сіетла був дивним. Мабуть, я сказала не те, що вони хотіли почути, але й сценарію мені ніхто не давав. Звідки я мала знати. 

Вклонившись я спустилася, дозволяючи іншим пройти і побачити щось своє. 

– Тепер мені потрібно щось випити або заспівати, – сказала повертаючись до Дельфі. 

– Чому узагалі пішла туди? – зміряла вона мене скептичним поглядом, бо на її думку це все дурня для дітей. 

Я цю думку не поділяла але й заперечувати не збиралася. Для мене ж краще буде. 

Сестра встає і сама тягне мене до потрібної сцени. Це був конкурс, де потрібно розповісти найабсурднішу історію. І щоб довго не думати я просто згадала історію з манхви “Не така вже й другорядна героїня” трохи її переробивши. 

Це допомогло відволіктися від дурних думок, після чого я направилася до іншої сцени і телепатично передавши, яку саме пісню хочу грати наблизилася до синтезатора. 

Я заплющила очі. 

Почулися перші акорди. 

І я заспівала. 

– Вона наче з Японії, настільки чиста вимова, – почулося захоплене з натовпу. 

Знали б вони скільки часу я на це витратила. Але я була щаслива, що мої зусилля не були марними. 

Завершивши з виступом ми з Дельфі пройшли у єдине місце, яке ще не відвідали лавку у якій готували – хмарний глінтвейн сновидінь. Його можна було скуштувати лише тут, але минулих разів я не встигала туди потрапити. 

А насамкінець було запускання ліхтариків. 

Я довго думала над тим, що саме хочу загадати. Відпустила ліхтарик у небо і невідривно дивилася над тим як він летить кудись вверх. 

– Що ти загадала? – з цікавістю запитала Дельфі, спостерігаючи за своїм, – і чому у тебе ще один ліхтарик? 

– Якщо я скажу – воно не збудеться, – ледь усміхнулася я, а потім тихо продовжила, – а це…для знайомої, яку я колись зустріла у своїй подорожі. 

Елевонда. Тільки не кажи що…

Брігель. Не хочете загадати бажання, авторко? Хоча я завжди можу викоирстати як ще одне для себе. 

Дельфі кивнула, наче погоджуючись, Еллі мовчала. Це згода? Тільки на що? 

Елевонда. Одного разу один мій знайомий персонаж запитав, мене про те, що я хочу насправді. І я зрозуміла, що не маю відповіді на це питання.

Її тон був настільки беземоційним і рівним, що викликав майже фізичний холод. Аж захотілося більше закутатися у шарф, який купила на ярмарці. Але вона ж завжди говорила так багато про свої книги…хіба це не бажання? 

Елевонда. Це необхідність, Брі. Ціль, мета, називай як хочеш. 

Брігель. Звучить сумно. Так, наче ти ненавидиш писати. 

Елевонда. Ні, що ти. Просто інколи це втомлює, а так я в житті не буду робити те, що мені не подобається. Але ти про дещо мені нагадала. 

Я відпустила ліхтарик швидше, аніж почула відповідь. Запізно, подумавши про те, що ми знаходимося у різних просторах. І все ж сподівалася, що навіть так усе здійсниться. 

Постоявши так, ще декілька хвилин я обернулася, щоб йти у гуртожиток. Час готоуватися до осіннього балу, який і закриває цей фестиваль.