Раді Вас бачити!

Я прокидаюся в кабінеті Хореографії і полегшено усміхаюся. Це моє найулюбленіше місце у якому я відчуваю себе найбільш спокійно. Ще трохи і сюди має прийти Тесс, сподіваюся цього разу вона теж тут буде. 

Її присутність надавала якусь внутрішню впевненість, чи що?

Я більше не скаржуся на її слова після тієї зустрічі з Морфеєм. Адже вона точно може знати більше і авжеж може підготувати мене до майбутніх подій. 

Вона єдина, хто достеменно знає, що чекає на мене. І щоб зі всім справитися мені необхідно дослухатися до її порад. 

Хоча це не означає, що інколи мене не дратує її поведінка. 

Тесс сидить у позі лотоса і перегортає мікс на ютубі, вишукуючи тільки щось їй відоме. 

– Чаттерн, – невдоволено пробурмотіла вона. 

Тепер, коли їй не потрібно приховувати свою дотичність до Аві, словечка з тієї реальності проскакують у неї постійно. Власне як і в мене самої. 

Після цього вона починає стукотіти пальцями, явна ознака того, що вона над чимось напружено думає. 

Тоді вона підійме свій погляд на мене, щось собі зрозуміє і скаже назву пісні. 

– Знайшла, – радісно усміхається вона, – Tell me( Say it) з дорами “Найкращий хіт” 

Це ж який ще рік був. Неочікувала, що авторка в темі. 

– Ти її дивилася? – вражено скрикую я, забуваючи, що тут хоч шепотом скажи, усе чутно буде. 

– Та щоб тебе, – роздратовано шикнула вона, – Починала, але в автоперекладі, а це ще той окремий вид мазохізму, якщо ти розумієш про що я. Хоча інколи трапляється і нормальний. 

Одного разу з цікавості вирішила глянути. Більше я такого не робила. 

– А ще я почитала спойлери і мені не сподобався сюжет, але планую колись завершити. 

Кивнула. У мене такий цілий список є. Як тільки усе завершиться візьму собі імпровізовану відпустку і хай тільки спробує хтось мене зачіпати. 

– А пісня я так розумію в твої улюблені ввійшла. 

– Ага і чудово підходить для тебе зараз. Усе ж плавність і переходи у тебе досі не виходять, – пояснила вона. 

Я приречено кивнула та все ж відчула якусь підставу. Яка полягала усього лиш у тому, що танцювати мені прийдеться самій від початку до кінця. 

– Я сьогодні хочу просто посидіти і подивитися, – відповіла Тесс зі своєю звичною усмішкою, – я вже скільки під неї танцювала, що можу танець з заплющеними очима прописати. Тому сьогодні я тільки підспівую. 

І все ж її тон здався мені дивним, наче вона щось приховує. 

Вона ввімкнула музику, а я спробувала проготуватися і сподівалася, що таки зможу її вмовити. 

– Are you ready? – запитала вона у мене фразу з пісні такою неприємною усмішкою, що мені захотілося її штурхнути. 

– Ready, ready, – буркнула я і змушена була почати танцювати. 

А вона й справді все точно знала. Декілька швидких кроків, потім різко перемкнутися на повільніший темп від чого я ледь не перечепилася, але швидко вирівнялася. 

Тесс мовчала. 

Цікаво я роблю все правильно, чи вона готує тираду, щоб сказати все що думає, пізніше. 

Знову швидше і я перемикаюсь на інший стиль, хоча у мене не виходить так легко як це робить Тесс. 

Тепер повільніше. 

Далі схоже як я танцювала тоді, коли вчилася і там в того клятого Морфея. Нарешті я повністю розслабляюся і дозволяю своєму тілу рухатися так як хочеться, так я воно саме знає, а не так як я думаю. 

– Непогано, – вона сплескує в долоні і ледь всміхається, – хоча так стало лише в кінці. Плавність і легкість варто підтягнути. З швидкістю усе майже гаразд, але ти все ще надто багато думаєш. 

Я важко зітхаю. Це ж потрібно так вміти, щоб і похвалити і наче насварити. Але це було справді неочікувано, що вона не тільки критикувати вміє. То для мене ще не все втрачено. 

Відчуваю як усмішка сама мимоволі з'являється на обличчі. 

– І все ж з тобою усе гаразд? – запитала я пильно глянувши на неї. 

– Я засмучена і роздратована. Власне як завжди, – ледь всміхнулася вона і замовкла. 

– І що ти хочеш приховати? – запитала я не втримавшись. 

Вона мовчала, та дивилася надто відчужено і так наче крізь мене. Я здригнулася і опустила очі додолу, так безпечніше. 

– Просто чи не роблю я все дарма, Брі? – нарешті промовила вона і звучало це ще більш беземоційно, ніж завжди. 

Я хотіла щось сказати, та одразу ж зупинила себе, зараз я повинна просто слухати, бо Тесс не цікавить моя відповідь. Їй не потрібне заперечення, вона з тих, хто якщо вже щось вірила, то довести протилежне уже неможливо. Залишається лише мовчки погодитися з її правдою. 

– Останнім часом я думаю про це постійно. Вкотре. І як завжди я просто повинна дочекатися, коли цей дурнуватий стан пройде, – сказала вона тихо і рівно. 

– І часто в тебе так? – поцікавилася. 

– Періодично. Інколи накочує такий стан, не завжди з однакових причин, але я щиро ненавиджу це відчуття. 

– Яке? – продовжила чомусь стишивши голос. 

– Безнадії і втоми. Наче мене придавлює до землі якоюсь плитою, – так само сказала вона. 

А тоді підійняла зі свого місця і ледь всміхнувшись додала. 

– Але ще більше я ненавиджу комусь щось розповідати, тому досить з тебе, – більш різким тоном сказала вона. 

Невже думала, що я не відстану якщо чогось мені не розповість. Ну власне так і було б. 

Я здивовано дивлюся на неї.

– Ну ти ж хотіла побачити, чи не так? 

– Та невже, – сплескую в долоні, – і чому так різко змінила свою думку. 

– Я просто хочу, щоб ти розуміла, ось і все, – знічено говорить вона, а тоді говорить, – ну що вмикай. 

Здається я розуміла чого вона чекала. І можливо моя теорія цілком таки правдива. 

А ще тільки тепер я дещо зрозуміла, на що не звернула увагу. Вона не зупинялася жодного разу за танець. Могла лиш сповільнитися. 

– Ви й в житті такі чи не так? – ледь всміхнулася я. 

– Так, це інакше ти знаєш, що стається. Тому я маю бути швидшою, я зрозуміла це коли вчилася керувати вітром, – відповіла вона і додала вже інакшим тоном, – а взагалі, дорогенька моя, твій час вчитися ще не завершився. 

Я не стрималася і розсміялася. 

– Ти зараз дуже нагадуєш Кесседі, в курсі? – на що вона лиш кивнула. 

– Я занадто довго її знаю. А тобі не час відлинювати. 

Раніше я не питала була впевнена, що просто маю робити, що вона скаже. Ага, це було усього лиш на початку цього розділу. Але все ж чому? Як це зможе мені допомогти перемогти Морфея. 

Я все ж не витримала і озвучила свої сумніви. 

– Яка ти смішна Брі, – зміряла вона мене незрозумілим поглядом, – танець допомагає навчитися швидше рухатися, краще ухилятися і вчасно діяти. Ось чому це найважливіше на Аві, – вона говорила так, наче пояснювала дитині звичні речі, але у її тоні не було уїдливості, радше смуток. 

Її правда. Вона все сказала правильно і жодне слово точно більше не підлягало сумніву. 

Я піднялася з місця і почала вивчати те, що про що вона мені говорила. Якщо я зможу рухатися швидше – жодний уламок мене не зачепить. Ні не так, я б відчула, що він падає ще до того як це станеться. 

Здатність ухилитися – не дозволить тим незрозумілим ланцюгам зачепити мене. 

А якщо я зможу швидко приймати рішення – це зможе врятувати життя усім. 

– Ти вже надто стараєшся, – не витримує вона. 

– Можливо, – погоджуюся. 

– На сьогодні досить, думаю тобі варто відпочити, – ледь всміхається вона. 

І справді лише зараз відчуваю, що майже не маю сил ні на що більше. 

– Брі як ти й казала колись мені – усе що тобі потрібно це просто вдихнути і видихнути. Цей світ ще не все сказав тобі. 

– І чим ти мене добєш? – звичним тоном звертаюся я. 

Вона опускає погляд і важко зітхає. Нарешті приймає рішення і заявляє. 

– Відповідь ти знайдеш в дорамі “Надзвичайна ти” 

– Та я ж дивилася її ще коли вона виходила, а це було давним давно, – дещо обурююся я, а потім дякую принаймні за таку підказку. 

Вона йде і залишає мене наодинці. І справді їй же ж тут більше робити нічого. 

У мене вийде здогадатися. Просто потрібно згадати сюжет і все стане на свої місця. 

Цікаво він прийде? 

Я відчуваю, що невідривно дивлюся на двері і здивовано прислухаюся, коли чую дивний звук. 

Наче хтось шкрябає двері. 

Невже хтось совість має? І це ж кіт? 

Я відкриваю двері і ледве стримую посмішку – переді мною стояв сіамчький кіт, який невідривно дивився на мене своїми великими салатовими очима. 

– Заходь уже як прийшов, – я махнула рукою, запрошуючи його всередину. 

Він швидко поки я не передумала застрибнув всередину і вистрибнув на вікно. 

– Тільки не кажи, що тобі соромно і ти боїшся зі мною бачитися у людському вигляді. 

Він авжеж нічого не сказав, тільки застрибнув мені на коліна і почав муркотіти, наче хотів забрати усі мої тривоги. 

Я невпевнено погладила його. Потім зробила це ще раз…

А тоді й сама не помітила як заснула під його ритмічне муркотіння.