Раді Вас бачити!

“Якщо я ще раз запропоную, ти ж погодишся?”

Тепер, коли я все знала мала змогу впевнено відповісти бажано для обох. Це було дивно і не те чого я хотіла у житті. Та водночас напрочуд правильно. Адже це ж інша реальність і вона не має впливу на справжню. 

І також тут я можу зробити це зараз і принаймні деякий час насолодитися подружнім життям з Тоунсом. Як тільки вона почне навчатися у Академії Творців доль про особисті зустрічі з кимось можна забути на наступні сім років. 

Це навіть не стосунки на відстані в звичному розумінні цього слова, адже навіть телефонувати нікому вона не матиме права. 

Це буде справжнім випробуванням на міцність, яке рідко хто проходив до самого кінця. 

Тоунс…Чи варто тепер називати його Реджі? Хоча ні, Тоунс значно звичніше. 

Він грав свою роль ідеально і вів себе з іншими як бездоганний аристократ з іншими і це викликало деякі підозри. Можливо він таки не завжди мій фамільяр, але допитуватись не стала. 

Зважаючи на мої знання, я просто могла знову про щось забути, а така відповідність була на руку для нас обох. 

Сукню мені знову допомагали вибирати Елейлі і Іві які мали стати моїми Енгальше чимось схоже на дружок, якщо порівнювати з моєю реальністю. Але значення мали дещо інакше. 

Отже, спочатку ми декілька годин перебирали каталоги. Мабуть, те що мені сподобалося найбільше – весільна сукня не була білосніжною. Не знаю чому, та ніколи не ходила виходити заміж у такому кольорі. 

Білий здавався мені надто блідим, ніяким, а ще здавалося, що я не заслуговую бути у такому. Наче я грішниця якась. 

Та й чомусь проводити таку подію у демонічному світі видавалося правильним. 

– Можливо ця? – звернулася до мене Елейлі, яка виглядала не менш втомливо як я. 

Я похитала головою. Занадто відкрита я в такій замерзну і захворію. 

– Не знаю, ти як узагалі? – запитала аби нарешті поговорити про все у такий важливий день. 

Я не любила невирішені питання. 

– Втомилася, як і ти, мабуть, – проговорила вона дещо невдоволено. 

– Ти хіба не хотіла зайняти моє місце? – запитала прямо, – я чула, що ти мала заручитися з Тоунсом, якби не я. 

Вона декілька миттєвостей пильно дивилася на мене, а потім дзвінко розсміялася. 

– Вибач мила, це усе через мій характер, але я нічого не маю проти тебе. Більше того, – на цьому її голос стишився і вона прошепотіла, – я зустрічаюся з Левертом. 

Я вражено подивилася на мене, а інформація довго не хотіла завантажуватися. Здається я багато чого не розумію, добре, що хоч інші мені все кажуть. 

– О демони, а я думала, що він з Іві, – зізналася я, відчуваючи себе безглуздо. 

Цього разу розсміялася вже згадана. 

– Він мі зведений брат, – пояснила вона заспокоївшись, – спільна мати, різні батьки, – додала ще трохи згодом. 

– Неочікувано, – усміхнулася з полегшенням, але зловила незрозумілі погляди дівчат. 

Та втім вони більше нічого не сказали, і ми продовжили роздивлятися сукні. 

– Як щодо цієї? – вказала Іві. 

– І справді, – додала Елейлі, – виглядає непогано. 

Мені вистачило лиш одного погляду, щоб визначити. 

– Це вона. Ідеальний варіант, – відказала я. 

Сукня була не надто яскрава, але й не за темна, фасон чимось нагадував – русалка. А золоті візерунки були достатньою прикрасою. Поверх був чорна накидка також розшита візерунками. І усе це чимось нагадувало мені китайські весільні сукні. 

Тепер залишалося лиш підібрати взуття і прикраси. 

Але це вже завтра…

Приготування тривало цілий тиждень, бо як виявилося основна підготовка до весілля тривала увесь попередній місяць. 

Це було якось сумно. 

Насправді диво, що мене просто не поставили перед фактом, як це часто було в Артуріумі. Шлюб – це не через кохання, просто вигода і формальна церемонія. 

Та я не мала скаржитися, адже жити я ж тут не збиралася. Хоча вважала це жорстоким. 

Сьогодні ж я знову зустрілася зі стилістками мьоельше Велеріс, які вкотре почали чаклувати над мою зовнішність, перетворюючи мене на ще гарнішу. 

Я знову вражено дивилася у дзеркало і не могла повірити у те, що це правда. 

Повірити не можу, наскільки це гарно і нереально. 

Хоча фактично, я й знаходжуся уві сні. 

Тоунс чекатиме мене вже в залі, а я в супроводі Елейлі і Іві зайду трохи пізніше. 

– Ти дивовижна, – сказали в один голос. 

– Дякую, – усміхнулася, спробувавши приховати нервовість, – нам вже час? 

– Час, – кивнули вони. 

Вони відчинили переді мною і я ступила туди, де на декілька метрів простяглася суцільна темрява. 

Це називався так званий шлях очищення або роздумів, подейкували, що якщо наречена не зможе його пройти, то не гідна вийти заміж за свого нареченого. 

Та й в принципі після такого вона може заміж не вийти. 

А якщо боїшся темряви, то що тоді робити. 

Для цього і є Енгальше. Вони виступають провідницями, тими, хто повинні допомогти нареченій дійти в потрібну залу без страху і без бажання втекти чи обернутися. 

Правду кажучи, ці декілька метрів здавалося тягнулися цілу вічність як то часто буває. Мені хотілося здатися я думала, що роблю помилку, що й справді не варта такого, що…

– Ми прийшли, – і в цей момент мені почулося, чи вони справді назвали мене інакшим іменем. 

Ні, думаю це вплив кімнати, і мені лиш здалося. 

Тепер час підготуватися до наступної частини. 

Я впевнено пройшла всередину і ледве стрималася, щоб не заплющити очі від світла, яке після темного коридору здалося неймовірно яскравим. 

Підійняла погляд і зустрівшись очима з Тоунсом згадала слова з однієї пісні. Цього разу, англійської. 

I see you

You see me

How pleasant

This feeling

І відчула як тривога, страхи і сумніви відступають. Заради цієї миті справді варто було дійти аж сюди. 

Я впевнено подолала останні метри і опинилася поруч з ним. 

– Ми провели її крізь коридор Очищення і тепер передаємо її тобі. Захисти її і оберігай, – Елейлі і Іві ледь кланяються і відступають. 

Тоунс відповідає і стає навпроти. 

Тепер настав час самої церемонії. Цікаво, чи хтось міг би здогадатися як вона проходитиме. 

– Наречено втричі вклоніться мьоельше Валеріс, фьоельше Еверріху і реенше Фінеасу. 

Тобто присутнім представникам мого майбутнього нареченого. Єдине щастя, що кланятися не потрібно так як в корейських дорамах часів Чосону інакше весілля прийшлося перервати, бо я б втратила свідомість. 

Зараз я просто склала руки перед собою і схилилася перед кожним з названих. 

Після чого мала б бути черга Тоунса, на цьому моменті той, хто вів церемонію підозріло затнувся, але відразу ж продовжив. Яким же було моє здивування, коли я побачила сестру. 

Невже…але як вона змогла пройти? 

Та це зараз важливішим було пережити наступну частину. Прости мене грішну Господи й помилуй, але я виходжу заміж в демонічній країні і якщо не послідую їхнім звичаям, що тоді буде? 

Мабуть, час починати подумки говорити “Отче наш” 

Я важко зітхнула і спробувала не видати себе після наступних слів. 

– Хай прийме цей союз Велика Сімка на чолі з правителем Тенебрісу Люцифером. 

Матінко Господня. Мені ж не прийдеться зараз щось говорити. Не сказати, що я якась там дуже побожна, але ну моторошно. 

– І хай прийме цей союз наш Творець. 

Елевонда. Так вони називають Бога. 

Брігель. Принаймні, дихати легше стало. 

Тепер клятви. Як можна здогадатися вони далеко не схожі на звичні нам “любити в горі і радості…” Значно складніші і значення яких не може бути оскаржене. 

– Панно Амаль, перед…і усіма присутніми людьми чи погоджуєтеся ви стати дружиною майбутнього лорда Тоунса і слідувати за ним часи спокою і часи сум'яття. Бути йому найвірнішою соратницею і тією, хто не зрадить за жодних обставин. Чи визнаєте цей союз добровільним і беззаперечним? 

Він поклав свою руку мені на голову і я відчула деякий тиск. 

– Визнаю і погоджуюся, – сказала я твердо. 

Тепер була черга Тоунса. 

– Майбутній лорде Тоунсе…– початок був схожим і я його прослухала, зосередившись на наступних словах, – чи погоджуєтеся ви чути і дослухатися до неї, бути вірним їй до кінця днів і захищати її від усіх зовнішніх чи внутрішніх загроз. Чи визнаєте ви слова цієї клятви добровільними і беззаперечними. 

– Визнаю, – сказав він з усмішкою дивлячись на мене. 

Елевонда. Здається тепер я розумію чому на Тенебрісі немає розлучень. Як на мене з такими клятвами це якось безглуздо. 

Це лякало та водночас вселяло спокій і впевненість. Вони не здавалися порожніми, а саме цього я й потребувала. Їхні клятви надавали гарантію. 

– Панно Амаль відсьогодні ви стаєте членкинею роду Тоунс, і називати вас будуть леді Брігель Аделаїда Тоунс. 

Моє серце на мить завмирає, щоб в наступний момент почати битися із шаленою швидкістю. 

Леді Тоунс. 

Так дивно. І вкотре скажу наскільки ж правильно.

А ще ви навіть не уявляєте наскільки велику вигоду це несе. Раніше я була у цій реальності…як би це пояснити…не привязана до неї. У мене фактично не було жодної підтримки і здавалося у будь який момент просто залишуся десь на периферії. Самотня і забута. Ага, і ніяк не зможу завершити дипломну роботу. 

Тепер за мною стіною стояв один з найвпливовіших родів Артуріуму і це було для мене великою честю і удачею. Бо понад усе на світі я боялася, що наші шляхи з Тоунсом розійдуться і вперто трималася за нього, наче він був якорем для мене. 

– Паничу Тоунсе ви стаєте законним чоловіком для леді Тоунс і отримуєте звання Лорда Тоунса. 

Ну точно. У магічних світах було популярним те, що хлопець, який є багатим спадкоємцем може отримати титул лише після одруження. Пішло це все скоріше всього з Аві. 

Я усміхнулася йому широко і щиро. Більше ніщо не зможе нас розлучити у цій реальності. 

– Церемонію завершено, – оголосив чоловік, який її проводив і можна було полегшено зітхнути. 

Усі присутні починають аплодувати і я проходжу у свою кімнату, щоб перевдягнутися. 

Що було найбільш нелогічним це те що тепер сукня була значно складнішою, хоча тканина була зручною. 

Повернувшись назад я підійшла до Тоунса і з усмішкою почала говорити з гостями. 

Цікаво скільки ще прийомів мені доведеться відбути. 

До кінця вечора я уже настільки втомлена цими беззмістовними розмовами, що хочу тільки прийти і впасти на ліжко. Сподіваюся у цій реальності поняття “першої шлюбної ночі” немає. 

– Брі, ти як? – запитує Тоунс схвильовано. 

– Мене вистачить тільки на те, щоб попрощатися із родиною, – пробурмотіла я. 

– Так потрібно було раніше сказати, ми могли б спокійно піти, – важко зітхнув він і вклонившись сім'ї вирушили додому. 

На жаль, перевдягнутися тут я не могла і вже в цій сукні мала їхати. І це було надзвичайно незручно. 

– І що далі? – невпевнено сказав Тоунс. 

Я спробувала усміхнутися, бо думала, що у нього є план, а виявилося він також не знає, що узагалі далі робити з цим шлюбом. 

У сенсі, потрібно було, хоч у чату спитати, що це таке і як далі діяти. Це ж…

– Я можу бачити як в тебе у голові крутиться механізм. Будемо вирішувати проблеми по мірі їх надходження, – заспокоїв мене Тоунс. 

Я недобре усміхнулася. Гаразд, моя головна проблема зараз. 

– Тоді допоможи мені зняти цю кляту сукню, – попросила я. 

Він аж зробив крок назад, а потім його обличчя прояснилося. 

– Ти знаєш як це двозначно прозвучало, – промуркотів він, наблизившись до мене і спочатку зняв накидку і вона впала вниз. 

Його зрачки збільшилися, коли він побачив кількість роботи. Але неочікувано вирішив промовчати і зосередитися на сукні. 

– Отже це розстібнути, це розвязати…стоп чому воно тільки більше заплутується. Серйозно, який притрушений це вигадав, – невдоволено бурмотів він. 

Мабуть, дизайнерка хотіла, щоб до першої шлюбної ночі не дожили ні я, ні Тоунс. 

Хоча так і бути заради страждань мого фамільярчика можу і я помучитися. Треба тільки вдихнути повітря. 

– Готово, може подякуєте, моя кохано дружино? 

До якої ж степені нестерпне створіння. Я розплющила очі і побачила, що залишилася тільки майже прозора сукня до якої Тоунс лізти не наважився. І правильно зробив. Не заслужив. 

Елевонда. Він допоміг тобі скинути цитую “ту кляту сукню” Хоч похвали бідолаху. 

– Яке полегшення, – відказала я і все ж промовила, – дякую, мій коханий чоловіче, – власне звучало це не дуже.

– Завжди будь ласка, – а він навіть не образився, і продовжив, – у чиїй кімнаті будемо спати? 

– Та..ти взагалі…збожеволів, чи що? – мені аж дихати стало важче. 

– Я сказав щось не так, – подивився він на мене таким милим і невинним поглядом якого з роду не мав. 

Правда, що на що тільки не підеш аби отримати бажане. 

– Мені взагалі то більше подобається моя кімната, – додала вже більш щиро із усмішкою. 

– Як і мені, – погодився він. 

Ми стояли і дивилися одне одному в очі і навіть не збиралися здаватися. І байдуже, що мені вже навіть холодно стало у цій тканинці. 

Усе втратило значення. 

Бо у наших очах читалося, хто перший відведе, той програв. А я не збиралася ділити свою кімнату з кимось. Мене узагалі дратує чужа присутність, окрім Дельфі хіба що. 

– Чому ти погодилася? – раптом запитав він. 

Правда його точно образить. Не скажу, що це було мені вигідно інакше він не втратить пильність, а я все ще мрію про помсту цьому нахабі. 

– Ти ж запропонував мені вдруге, а у нас була домовленість, – відповіла я і легко віддзеркалила питання, – а ти чому? Це знаєш цікавить мене значно більше. 

Він замовк на мить, а тоді тихо сказав. 

– Я ж уже дав тобі відповідь. Це тому що ти мені подобаєшся Брігель. 

І знову цей блиск у його очах. Я не просто йому подобалася, це одержимість. Він виглядав як той, хто може вбити чи померти заради мене і це викликало внутрішній неспокій. Скільки він замовчує і навіщо? 

– Гаразд. 

– Ти відвела погляд, – усміхнувся він, – досить тут стовбичити пішли спати. 

– По черзі. Один день твоя кімната, інший моя, – сказала свій вердикт я. 

– Як скажеш, – швидко погодився він і обережно взявши мене за руку, потягнув у кімнату. Що ж, мабуть, для мене ніколи не буде нічого більш дивного, ніж спати в чиїхось обіймах. 

Та це так спокійно, що я вирішила не пручатися і не скаржитися. А зважаючи на втому єдине, що я зараз хотіла це спати. 

Наш перший ранок разом почався не з кави і зовсім не спокійно. Бо ми лише прокинувшись пообіді згадали, що забули, що у нас сьогодні зустріч з юристом для підписання договору. 

Церемонія була важлива для аристократії і для магії. Але насправді більше, ніж клятви у Тенебрісі, а особливо в Артуріумі цінували договори. 

Чи точніше договір був письмовим підтвердженням того, що ми говорили вчора. 

Тому тепер ми навіть не встигнувши, принаймні щось обговорити швидко зібравшись мчали у кабінет нотаріуса. У якому ми вже як хвилин десять мали бути. 

Хоча ми ж відразу після весілля може нам і нічого не скажуть. 

Тепер опинившись у кабінеті ми сиділи і перечитували договір. Тоунс швидко пробігся очима і поставив підпис. Цікаво свій чи справжнього? 

Нічого нового не знайшовши я вже хотіла підписатися, коли почула голос авторки. 

Елевонда. Зачекай. Можна я зроблю це за тебе. 

Дивно. Що вона задумала? Але погодилася. У голові зявилися слова і я здригнулася. То увесь цей час Еллі легко могла керувати моїми діями. 

“Вона взяла ручку і поставила підпис. Легко вивівши потрібні ініціали. Після чого він засвітився золотим і Брігель передала договір” 

Це точно був не мій. Але чий тоді і навіщо це було потрібно робити авторці. 

Та змінити вже нічого неможливо. Залишається лиш чекати того як будуть розвививатися події далі.