Раді Вас бачити!

Коли я прокинулася відчула як мене щось інтенсивно коле. Повільно відкрила одне око, потім друге, вивільнила руку і протерла їх, але видіння не зникло. Поруч лежав великий сіамський кіт, який тупцяв по мені своїми лапочками. 

Я не знала чи то мені вищати від милоти чи то шипіти від злості. От же ж негідник, скільки просила не буди мене з самісьнького ранечку, а йому хоч би що. 

Вреднота чотирилапа. 

Нахабна котяча сіамська мордочка. 

І тварина ще та. 

Стоп зачекайте! 

Я щось пропустила чи не так? 

Елевонда. Ти повернулася Брігель. Невже знову усе забула. Ніколи не було і ось знову, як говориться. 

Голос, який пролунав у моїй голові, надзвичайно знайомий, та я справді не можу нічого згадати, якби не старалася. 

Вперше за довгий час я розумію, що нічого не розумію. 

Елевонда. Тоді повернись на початок, Брі і у тебе все вийде. 

Брігель. Ти…авторка? Правильно. 

Я запитую якомога обережніше, наче боюся злякати щойно з’явлену здогадку. 

Елевонда. Так! 

Вона не завершує думку, та я вже все відчуваю на собі. Це так дивно знову пройтися тим, що пережила і воно все водночас, наче й не зі мною. 

Усі події поступово вибудовуються у логічний ланцюжок і я можу зітхнути з полегшенням. А разом зі спогадами мені на гадку приходить одна геніальна ідея. 

Я розплющую очі і зустрічаюся з нахабними очима мого фамільяра. 

– Раночку, – кажу я, – чи не зволиш ти встати, щоб я теж могла? – кажу я вдавано привітно, а в голові уже вибудовується план. 

Він щось невдоволено муркоче, хоча перший почав мене будити. І хто після того ще годину дрихне, а я ще ні світ ні зоря на ногах? Правильно, це нахабне тваринчатко. 

Мій фамільяр ображено відсунувся, дозволяючи мені підійнятися з місця. 

– Дякую, – відказала я. 

На диво увесь день пройшов тихо і спокійно, хоча морально я готувалася до зустрічі з тією Дельфі, яка мене ненавидить? Хіба можна сподіватися, що авторка помилялається і я ще не повернулася на той початок. 

Але тоді де я знаходжуся?

Повернувшись в гуртожиток я вирішила ввести свій план в дію. Усміхаюся про себе і звертаюся до авторки. 

Брігель. Як щодо того, щоб ввімкнути Dogi Move, останнім часто надто нудно. 

Елевонда. І справді. 

Брігель. Як ти завжди робиш у своїх книгах – потрібно дрібку гумору перед тим як усе полетить в безодню. 

Елевонда. Ну треба ж щось хороше, щоб не було так сумно. 

– Реджі, мій улюблений фамільяре, – проспівала я і підійнявши його на руки почала крутитися з ним кімнатою і причитати.

Ну в сенсі, про те який він гарний, чарівний і розумний. 

Елевонда. Це я кожного разу, коли бачу Її Котичність. 

Брігель. Ти й тут виділилася. Серйозно тільки ти, мабуть, могла додуматися дати титул своїй кішці. 

Елевонда. Ну взагалі її звати Тигроня, а ми кличемо її Тигра і подібне. Але щоб ти знала у неї навіть манери є.

Брігель. Як скажеш. 

Десь наче читала, що коти дуже дратуються, коли до них надто вже лізти. А він у мене ще й сіам. 

Але це була лише перша частина. 

Відкрила ліктем двері у ванну і просковзнула всередину. 

– Що ти задумала, жінко? – заверещав він, чи точніше занявчав, так що чутно, мабуть, було на іншому кінці гуртожитку. 

Інколи мені здається, що істоти, які вміють лаятися найкраще саме коти. У нього такий багатий лексикон, що я не всі слова можу розібрати з його нявчання. 

– Тебе потрібно помити котячим шампунем, – відповіла я, наче нічого не сталося і вкинула його у ванну. 

Він подивився на мене як на абсолютну дурепу. 

– Потрібно буде – перетворюся на людину. 

Я подивилася на нього так само як він на мене раніше. 

– Тоді чи не значить це, що ти залишаєшся брудним як кіт, ну Реджі, ну будь ласка, – невинно всміхнулася і закліпала очима.

Ну хіба можна не дослухатися до такої милої мене. 

Він вистрибнув і побіг, заховавшись за Дельфі. 

– Твоя сестра збожеволіла, – сказав він. 

– Ну Реджинальдику, – протягнула я і далі знущаючись зі свого кота. 

Ні, це звучить так, наче я не знаю що зробила. 

А у мене ж був добрий намір. 

Елевонда. Може вже досить, помстилася наче. 

Брігель. Не досить. 

І продовжила ганятися за своїм котом всією кімнатою, а він майстерно ховався по усіх кутках, нарешті залізши під диван. 

– Реджі? – перепитала нажахано, – я ж несерйозно, просто образилася на тебе за все, ти ж не думаєш, що я справді…

Його очі видавали, що він справді купився на мою виставу. 

– Я більше так не буду робити, але й ти також, – сказала я твердо. 

Він повільно вибрався і сів поруч. Я легенько обережно його погладила і поклала перед ним руку. 

– Мир? – запитала тихо. 

– Мир, – муркнув він і поклав лапку, від чого я ледь не завищала від милоти. 

Усе ж таки немає нічого кращого на світі ніж мати кота. Ніколи не розуміла людей, які були здатні на те, щоб викинути чи завдати шкоду такому чуду. І усім іншим тваринам, авжеж, але котів я любила більше. 

Після чого я зайнялася усіма потрібними справі, а у кінці дня з успіхом пройшла перевірку. Що ж потрібно буде піти до Фарізе завтра і запитати про щоденник.

Та завтра не настало. 

Чи точніше не у цій реальності. 

Коли я прокинулася це вже був наступний день. 

Дельфі ще спала і я постаралася тихенько зібратися, усе ж не варто її тривожити. Після чого зайшла в телефон, і завмерла на місці. Субота. 

Але ж учора у цій реальності був понеділок. 

Я гарячково продовжила перевіряти далі, щоб знайти ще якісь зачіпки. Що? У цій реальності немає Еліс і Лисиці. Що це за місце, раніше я ж завжди знаходила їх, тоді чому тут їх не було. 

Точно може ж бути й інакше. 

“Еліс де Монт” 

Немає. 

“Елевонда…” 

Також. 

Ну хоча б Тесс, скажіть, що хоч вона тут є!? Але це також була марна надія. І навіть жодної їхньої книги, яку я знала. Відповідь була очевидною, я потрапила кудись не туди. Можливо у якесь близьке місце, але точно не у свою реальність. 

Я важко зітхнула і вийшла. Хотілося піти на кухню і чогось випити. 

– І куди ти це ти зібралася, дорогенька моя? – почула голос Дельфі, який звучав вельми неприємно. 

Не встигнула. 

Обернулася. 

– Чого тобі? – запитала непривітно. 

– Зробиш мені чай також, якщо вже йдеш, – відказала вона. 

Щось мені ця розмова не подобається. Щось тут явно не так, от тільки що саме? 

– Авжеж, – відповіла натомість. 

Настрою ні на що не було. А я ще тут збиралася…

І нарешті змогла покинути принаймні цю кімнату. На кухні не було ні кого і це відчувалося якось сумно. Я поставила чайник і насипала чаю в чашки. 

Через деякий час у приміщення зайшла сонна Дельфі вслід за нею йшов мій фамільяр. 

А чого це він за нею причимчикував. От же зрадлива котяча морда. 

– Ти йому двері закрила, він не зміг з тобою прийти. 

А перетворитися і самому відкрити, ліньки? Але я промовчала. 

– Вибач, Реджі, – сказала я винним тоном, – я більше ніколи не буду так робити. 

І почала його гладити, поки він не замуркотів. 

Але чому він не перетворюється? 

Гаразд, не буду завантажувати цим мозок. Ми сіли і почали мовчки пити чай, а фамільяр сидів поруч і хрумав свій корм. 

От це мені було незвичним, я думала що він їсть нормальну їжу. Цікаво, а блохи у нього також в наявності, коли він у котячій формі? 

– Ти якась сьогодні надто спокійна, задумала щось, чи що? – запитала Дельфі пильно дивлячись на мене. 

Просто думаю у який Тартар мене знову занесло. 

Елевонда. Здається я знаю, але говорити не буду, навіть не проси. 

– Захворіла, – відповіла їй я. 

І допивши свій чай покинула її на самоті. Потрібно спробувати заснути і прокинутися деінде. Це місце мені жахливо не подобалося. 

Заснути довго не виходило. Найбільшою проблемою був ранок і це заважало мені заснути, але потрібно було спробувати. 

Нарешті я відчула, що поринаю у сон. 

Коли я прокинулася знову за вікном йшов дощ і я здригнулася від грому і блискавок, які пронизували небо. 

Тоунс був поруч як кіт. Мабуть, знав, що я буду боятися. 

– Який же він милий і чарівний, усе ж таки, хоч і жахливо вредний, – прошепотіла я. 

Але він почув і розплющив одне око, спостерігаючи за мною. 

– Спи, – промуркотів він, – я буду захищати твій сон, – продовжив твердо. 

– Дякую, – пробурмотіла я і обійнявши його заснула далі. 

Коли я вкотре відкрила очі це був кабінет Хореографії і я видихнула з полегшенням. 

Це найбезпечніше місце у всьому світі для мене. 

Тоунс знову був поруч, цього разу як людина. То я знову там де й була, якщо він асистент. 

– Ти виглядаєш виснаженою, – здивовано промовив він. 

Я оглянула його кола під очима і втомливий вигляд і констатувала. 

– Як і ти. 

– Твоя прравда, – протягнув він і поклав голову мені на плече, – це знущання, а не робота. 

– Міг би стати якимось студентом, який спить на задній парті, – більш турботливо сказала я. 

Він нічого не відповів, тільки перетворився на кота і вмостився у мене на колінах. 

– Не міг, – нарешті відповів він, – це єдина посада, яку знайшов для мене батько, ой тобто тут він просто Фарізе, щоб я міг завжди бути поруч з тобою. 

Слова повільно доходила до мене. 

– Чекай що? Фарізе твій батько? – вражено вигукнула я. 

Якщо подумати, то я б уже не мала ні чому дивуватися, зважаючи на те чиєю персонажкою являюся. Але ви ж не забули оту фразу, яку я ляпнула не подумавши. 

– Так, – підтвердив Тоунс. 

– А в цій реальності він точно тобі просто знайомий…– пробурмотіла якось злякано. 

Він зміряв мене зацікавленим і схвильованим поглядом. 

– Просто знайомий, – підтвердив він і вже хотіла полегшено видихнути як він запитав, – що вже ти встигнула вчудити, моя кохано дружино? 

От скажіть мені, як я повинна це пояснити. 

Елевонда. Ти зможеш я в тебе вірю. Ну й читачі цієї книги впевнена також. 

– Ну цей…як би тобі пояснити…ну того…– не могла ніяк придумати нормальної відповіді, а потім випалила на одному подиху, – я сказала, що він мені подобається. 

– І це при живому чоловікові, – нахабно сказав він, тепер зрозуміла від кого у нього такий нестерпний характер. 

– Ну взагалі то, – не втрималася я від уїдливого коментаря, – у цій реальності я все ще панна Амаль. І можу собі це дозволити. 

Він позіхнув. І легенько вдарив мене лапкою по руці, не випускаючи кігті. 

– І чому мені дісталася така людина як ти? А взагалі чому я тут, – нарешті промуркотів більш серйозно, – хотів запитати чому ТИ досі ТУТ, – вимогливо глянув на мене і тепер дивлячись у його котячі очі так і хотілося відвести погляд першою. 

– А де я повинна була бути? – запитала з цікавістю я і відчула, наче підлога трясеться як від якогось землетрусу, якого в небі бути не могло. 

Він пильно подивився на мене, а потім перетворився назад і дістав якусь колбу з кишені свого халату. 

– Це зілля, – сказав він, – так і знав, що забудеш, – він з хвилюванням передав мені. 

Я оглянула його ще раз. У снах нікому не можна довіряти, навіть власному фамільяру. 

Елевонда. Випий. 

Голос авторки був вимогливим, але не наказовим, більше прохальним. Ну ось знову вона знає більше за інших, та навіть не збирається розповідати. Як же ж це дратує. У першу чергу сюжет, а потім вже все інше. 

Завершивши з можливими на даний момент перевірками я зробила ковток один, другий…

– Одного би вистачило, – сказав Тоунс. 

Його погляд був дивним, наче він прощався зі мною, наче дозволяв собі мене відпустити, хоч і не бажав цього. 

– Ми зустрінемося, коли прийде час, – сказав він з меланхолійною невластивою йому усмішкою, – а доти роби усе що вважаєш за потрібне, – він поцілував мене і я відчула смуток. 

Що за дурня, він же буде в тій іншій реальності. Чи той кого я зустріну не мій Тоунс? 

Та подумати про це більше я не встигнула. 

Сон накрив мене з головою так швидко, що я навіть не встигнула відреагувати. Як раніше, коли ще не вміла повністю усвідомлювати сни і вловлювати, коли грань зітреться. 

А наступний день я нарешті прокинулася на початку. 

Я повернулася у ту саму реальість, де Дельфі мене ненавидить, артефакти мій улюбений предмет, а архів для мене як прохідний двір. 

А ще, єдине у чому я краща за свою сестру це в тому, що змогла викликати фамільяра, а вона ні. 

Та чи не смішно те, що так довго бігла, аби знову повертатися у мою рідну реальність, яку я терпіти не можу. 

Та все ж лише тут я повністю можу дізнатися правду і цього разу я зроблю це.