Спочатку:
На сторінку книги
Ця справа затягнулася і залишила я її насамкінець. Та я знала, що обов'язково спробую знайти Таймрімез чого б мені це не коштувало.
І це потрібно зробити якнайшвидше, бо далі у мене почнеться практика, а отже й часу не буде. Та й тепер, коли я стала леді Тоунс більше не зможу робити, що мені заманеться. Отже, єдиний мій шанс це у нас так званий медовий місяць.
– Я хочу попросити Кліту піти зі мною в одне місце, гаразд? – звертаюся до свого чоловіка, коли п'ємо каву зранку.
Ми так і залишилися на нашій квартирі, бо це місце було єдиним, яке повністю належало нам. У якому я відчувала себе комфортно і спокійно. Це було єдине місце тут, яке я могла назвати домом.
Тоунс підіймає свій погляд на мене і запитує.
– Чого б це? Та й хіба в нас не мав би бути
Як усе ж таки дратує ця його посмішка, яку він більше навіть не старається приховати.
– Бо це моя справа. Тому не втручайся, – я не просила, мій тон став схожим на наказовий.
Він знітився і подивився на мене засмучено. Чи точніше нагадував кота, який випрошує їжу.
– Ти досі ображаєшся на мене.
– Мені потрібен час і простір, – чесно зізналася я, не давати ж моєму бідному фамільяру марних надій, – і так маєш бути вдячним, що я не виганяю тебе спати на килимку.
Тут я мала на увазі нашу справжню реальність. Ображати я не мала наміру, але слова злетіли швидше, ніж я встигла їх зупинити.
– Справедливо, – важко зітхнув він, – гаразд прокатаємося Тенебрісом і так і бути заскочеш в місце, яке хочеш відвідати, – як завжди погодився на мою забаганку він, – єдине ти впевнена, що Кліті можна довіряти? – резонно зазначив він.
Я ледь всміхнулася, гріючи руки об чашку. Знав би він куди саме його людина, хоче піти, то останнє що його хвилювало це Кліта. Хоча можливо тоді б він не відпустив мене вже точно.
– Ти ж знаєш, тримати ворогів потрібно ближче, ніж друзів. А вона можливо ще й з нашої реальності, – прошепотіла я найбільшу таємницю.
На мить очі Тоунса стали жовтими і він подивився на мене так, наче вже готовий рятувати мене від невідомо чого.
– Думаю не варто нагадувати про те, що ти повинна бути надзвичайно обережною, – наголосив він, ставши враз серйозним.
Я кивнула. План був готовий і я швидко озвучила наші подальші дії. Він підстрахує мене, якщо раптом щось піде не так Тоунс не залишить мене саму.
Підготовка до подорожі була недовгою. Що там узагалі збирати, якщо у цьому світі майже нічого немає. Серйозно у свій реальний медовий місяць зганяю на якісь Мальдіви чи Гаваї як би банально це не звучало. Головне, щоб там було тепло і багато сонця. Нічого так не хочу як цього.
Колись Тенебріс був кращим. Чи точніше, коли була Хранителі до їхніх міст можна було легко віднайти доступ.
Кіберпанк місто.
Той же Таймрімез у який я прагнула потрапити.
Столиця у якій говорили, що небо повністю червоне, а хмар не існує.
Гармоніум. Де все існувало у ілюзії щастя.
Свій власний стімпанк.
І багато багато інших які були втрачені.
Зараз доступним був лише Артуріум який за весь час став достатньо великим, щоб на машині можна було їздити хоч тиждень, щоб об'їхати весь.
Власне це й здавалося мені дивним. А чи не демон заздрості насправді зрадник? Якщо подумати, то саме він зараз має найбільшу вигоду.
Елевонда. Не думаю. Бо він також покинув своє місто і повернутися зміг лише через Рену. Хоча…ось тут я не знаю. Бо офіційно зрадником був твій знайомий професор Амаранте, демон Сновидінь, який прикидався ще одним демоном Ліні.
А це важлива інформація…мені й на гадку не спадало, хто саме переді мною. Але ж не схоже було, що Беатріс його недолюблювала. Або вони прикидаються? Серйозно у цьому їхньому сеттингу розібратися це звичайно потрібно мати час нерви і терпіння.
– Брі, ти точно все зібрала? – покликав мене Тоунс і я виринула з роздумів.
– Так, – кивнула я зрозумівши його реакцію.
Я взяла лише один свій рюкзак у який поклала зовсім небагато речей, щоденник, хоч і не збиралася його читати і тільки найнеобхідніше.
– А якже…, – почав було він і замовк так і не продовживши, а потім додав, – мінімалізм зараз в моді.
Я кивнула з усмішкою. Ми спустилися і він з усмішкою показав мені новеньку машину. Чорна, як і більшість тут, але модель явно з кращих. Він прочинив мені двері і я сіла на зручне сидіння. Це вже навіть щось схоже на сучасний салон. Навіть радіо є, підмітила я. Цікаво, що слухають у Артуріумі.
– І що вже я пропустила? – майже проспівала я.
– Це наше авто на якому ми будемо їздити на практику. Правда чудово? – запитав він сідаючи поруч.
– Неймовірно! – радісно сказала я, – але чекай у тебе є права? – запитала з цікавістю, адже знала, що він тільки мотоцикл водить.
Тоунс подивився на мене як на дурненьку, а потім відповів з лукавою усмішкою.
– Це ж не реальний світ, тут нікому це не важливо. Вмієш – їздеш? Невже справді забула? – здивовано запитав він і подивився на мене, наче шукав там щось приховане.
– Просто забула, – буркнула я.
Він завів двигун ввімкнув обігрів і радіо. Що ще потрібно для щастя? Бо правду кажучи я була впевнена, що ми поїдемо на мотоциклі і якби я не любила цей транспорт та він був незручним для довгих поїздок. Особливо взимку, коли тут ставало нестерпно холодно.
– Маршрут цікавить, чи твої справи важливіші? – іронічно запитав мене Тоунс і я невдоволено глянула на нього.
Інколи він вміє дратувати так, що мені хочеться погрожувати йому розлученням, якби в Артуріумі це взагалі було можливим.
– Інколи ти такий нестерпний знаєш, – протягнула я втомлено, – що вже там в тебе?
Елевонда. Ти ведеш себе інколи так, що жодний чоловік не витримає таку дружину як ти.
Брігель. Ой та все зі мною так. Я ж можу і нормальною бути.
– Знаю, – мовив він без жодної краплі совісті.
Я дістала телефон і зателефонувала Кліті.
– Що? – її здивуванню не було меж, коли вона почула про що йде мова і куди саме я хочу потрапити, – ти збожеволіла, Брі.
– Не хочеш – не йди, – відрізала я, – але тоді піду зовсім сама.
Вона важко зітхнула, мить промовчала, а тоді швидко уточнила.
– Адресу. І чекай на мене.
Я не змогла стримати переможної посмішки. Ще трохи, ще зовсім трохи і ця таємниця буде розгадана. Не знаю чому, та я вважала що це допоможе мені не тільки тут, а й матиме якесь значення для мене в цілому.
Кліта примчала так швидко, наче реально телепортувалася, хоч це у нас неможливе.
– І чого ти її не зупинив? – з докором звернулася до Тоунса як тільки той відчинив їй двері.
Він важко зітхнув і відрізав.
– Я не втручаюся у справи моєї дружини, Кліто, – він дивно виділив її імя, наче знав більше, ніж могла я.
Справедливо. Якби я йому все розповідала, то й він не мав би лазівки для недомовок.
Вона презирливо глянула на нього і вже хотіла відповісти, але я зупинила її потягнувши з вітальні.
– Він не має знати куди я збираюся, – зашипіла я.
– То він не знає? – якось задоволено усміхнулася вона.
Я кивнула.
Вона мовчала, наче роздумувала над тим, а чи не повідомити Тоунсу усе зараз і подивитися на його реакцію. І я щосили сподівалася, що вона не зробить хибний вибір.
– Гаразд, – нарешті після довжелезної паузи сказала вона, – коли йдемо?
Ось тут я не знала, що відповісти, бо зовсім не думала над цим.
– Та хоч зараз, – знизала плечима я і вона подивилася на мене як на дурненьку або на божевільну.
– Ти хоч розумієш куди хочеш нас затягнути, – вона струснула мене і погляд її став нажаханим. – Це місце називають проклятим і втраченим, іти туди не підготовленими це просто самогубство! – вона ледве не кричала ці слова ,але стримувалася, щоб Тоунс не почув.
Я підійняла на неї байдужий погляд і відштовхнувши Кліту тихо прошепотіла.
– Але я знаю куди йду і впевнена чого очікувати, – припечатала її, – нема чого мене повчати.
І важко зітхнула. Щось у нас все починалося погано, бо здається характери наші зовсім не схожі. Можливо я зробила помилку, вирішивши йти з неї, краще б розповіла усе Тоунсу, та й вже б що було.
– Здається я ще й помру раніше часу так і не повернувшись додому, – пробурмотіла вона, а потім відповіла зосереджено, – гаразд, покладуся на тебе, але тільки цього разу.
– Як і я, – простягнула їй руку, яку вона потиснула.
Сьогодні ми усе ж не вийшли. Я поблукала містом з Тоунсом, шукаючи будь які зачіпки до того, де б міг бути вхід у Таймрімез. З того, що я знала через Леверта з яким нещодавно звязувалася маячок миготів тут.
От тільки, навіть натяку на це місто не було. Чи то я неправильно шукаю?
– Далі ми не зможемо пройти, – заговорив Тоунс, відволікаючи мене від думок, – згідно з чутками ми біля колишнього Таймрімезу, – задоволено шкірячись запитав він.
Я здивовано глянула на нього. Тільки не кажіть, що цей пронира вже в курсі того куди його дружина збирається вляпатися.
– Он як, – байдуже відповіла я і ввімкнула звичний режим наївної ідіотки, – це дещо засмучує, але що поробиш.
Він проникливо усміхнувся і ледь схилив голову.
– І ти не збираєшся мене похвалити, я ж тебе привів до місця у яке ти хотіла. Чи думала я не знатиму куди саме ти збираєшся. Моя кохана Брі, – то он який він насправді мій фамільяр. Що ж характер у нього нестерпний, нічого не скажеш.
– Не буду запитувати як, але я вдячна, – щиро відповіла і підійшла ближче погладивши його по голові, – ти молодець.
Він подивився незадоволено, а тоді притягнув мене ближче і поцілував. Я знала, що він це зробить, тому у нього зовсім не вийшло застати мене зненацька.
– Ти навіть не будеш мене відмовляти, – прошепотіла я.
– Ні. Просто повернися цілою і неушкодженою і це все що мені потрібно, – він відступив на крок і подивився якось так дивно і незрозуміло.
– Обіцяю, – сказала я впевнено.
Чого б мені не коштувало я повернуся до тебе. Я завжди буду повертатися до тебе, де б я не знаходилася і як би важко не було дістатися до тебе.
– І цього вистачить, щоб я була щаслива, – навіть сама не усвідомила як промовила завершення фрази вголос.
Він не став розпитувати. Здається, усе й так зрозумів.
Близько до опівночі мене розбудила Кліта і сказала, що якщо я хочу потрапити у Таймрімез, то потрібно вирушати вже.
Ну серйозно. Йти поночі зовсім не хотілося, але вибору у мене не було.
Елевонда. Але ти все ще впевнена, що хочеш туди йти. Ризикована мадам ти в нас.
Брігель. Ну я ж приблизно знаю, що мене там очікує.
Елевонда. Добре, але я тебе попередила.
Та й Кліта говорила те саме.
