Раді Вас бачити!

Усе завершилося, а отже можна їхати додому. Хоча за бажанням можна було залишитися в Україні, але пропустити свята ми не могли. 

Тому зараз монотонно складали речі і я, мабуть, вдесяте перевіряла чи нічого не забула. Навіть, якщо уже всі шафки, тумби і полиці були порожні. 

– Якщо ти перевіриш ще раз ми просто запізнемося, – невдоволено сказала Дельфі і грізно додала, – або взагалі поїду без тебе. Будеш сама в гуртожитку. 

– Звучить як якийсь містичний сюжет, – не стримала усмішки я, – або горрор. 

Ми востаннє на цей рік подивилися на нашу кімнатку, зачинили двері на ключ і поспішили на низ. Там здали наш ключ і сівши у наше таксі, яке викликали заздалегідь відправилися в аеропорт. 

Узагалі літаки відновили свої рейси ще через рік після закінчення війни. Тому весь час у нас були дуже веселі подорожі додому, як охрестила їх сестра. Хоча правду кажучи, усе було не так вже й погано. Усього лиш одна пересадка в польщі…і кілька годин стояння на кордоні, а ще перевірки на митниці, які дуже її дратували. 

Тому так зараз прямий рейс був даром небес. 

Сівши на свої місця ми приготувалися до польоту. 

– Зіграємо в щось? – запитала сестра. 

– Як щодо відгадування слів, коли відома тільки перша і остання букви. 

Вона кивнула у передчутті того, що обов'язково мене переграє. Я вже хотіла сказати щось ще, але саме в цей момент мені прийшло повідомлення. 

З подивом побачила, що це відповідь від Еліс про яку вже встигнула забути. 

Швидко відповіла, що зараз лечу додому і вона погодилася зустрітися опісля моїх канікул, але в її рідному місті. Я відповіла згодою і ввімкнувши режим польоту зосередила свою увагу на сестрі. 

Коли ця гра нам набридла ми продовжили грати дораму на якусь букву. Цього разу була “Я” 

– Я вкрала першу шлюбну ніч герцога. 

– Я стала шеф кухаркою тирана.

Елевонда. Звучить ніби не назва, а перше про тебе і Тоунса, а друге про Дельфі і Сильфіда. Хоча в моїй реальності в цієї дорами інша назва. 

Брігель. І коли б я встигнула. А от щодо тих двох, а якби вона справді йому їсти готувала. 

Елевонда. А у нас тут вже невідомо які теорії складені. 

Брігель. Ага і носить йому в контейнерах як в корейських дорамах. 

Елевонда. І слідкує за тим щоб він з голоду не вмер за своїми артефактами. 

Я не втрималася і відчула як ще трохи і почну сміятися на весь літак. Відправившись через транс у підсвідомість і насміявшись вдосталь я розплющила очі. 

Елевонда. І ти не повіриш, але я раз не могла заснути і реально про це написала. 

Брігель. Серйозно? 

Елевонда. І більше того ти ще потрапиш в цю альтренативну реальність. 

Ось це так сюжетний поворот. Дожартувалися, називається. Але цікаво чи авторка справді напише повну книгу. Бо я щось сумнівалася. 

Елевонда. А взагалі ви ніколи не думали грати дорами на останню букву?

Брігель. Та ні, навіть не задумавался, а ти як до цього дійшла. 

Елевонда. Чого не вигадаєш, коли сон взагалі не йде, а спати хочеться. Та й взагалі з назв можна складати цілі речення. 

Брігель. У сенсі. 

Елевонда. Ну як щось в стилі “Ти вийдеш за мене” 

Брігель. 

Елевонда. “Одружишся зі мною?”

Брігель. А ви про цю у нас першої назви немає. Чекайте, це ж та сама телепатична розмова, яку я використала в минулому. 

Елевонда. Навіть я була вражена твоїй креативності. 

Я швидко запропонувала ідею Дельфі і вона охоче погодилася. Тільки додала умову, щоб назви не повторювалися. 

– Вийдеш заміж за мого чоловіка, – сказала, коли мені випала ця буква. 

– Ти навіть ні з ким не зустрічаєшся, – підколола мене сестра і продовжила вже серйозно, – хай буде “Адже це моє перше життя” 

Елевонда. Я в кінці як її дивилася зрозуміла, що подивилася її зарано. 

Брігель. Підтримую. 

– Я знаю, але…– відповіла так, наче це не назва, а просто репліка. 

– “Епоха юності.”

“І” І що взагалі на неї є. На думку нічого не спадало при тому, що була впевнена, точно ж щось дивилася. Я вперто старалася щось згадати, але не виходило. 

– Так швидко здаєшся? – з насмішкою запитала сестра, мовляв сама ж запропонувала, а тепер що. 

– Ні, авжеж, – заперечила я вперто і звернулася до авторки.

Елевонда. Одна І…Я, друга І…А. Ще одна, але повну назву згалати не можу. 

– Ну точно “Ієрархія” – радісно сказала я. 

А ось так тобі, що тепер скажеш. 

– “Я прийду до тебе за гарної погоди” – хоча тон сестри був таким, наче вона мені погрожувала. 

А що як почати використовувати це як свою мову шифру. Не така вже й погана ідея. 

– “Джине, здійсни бажання”, – сказала назву однієї з моїх найулюбленіших дорам року. 

Яка потрапила у цей список перш за все через героїню психопатку, а ще тут цікаво подана тема бажаннь і їхнього здійснення. Власне те про що й Еллі говорила. 

– “Як у кіно” – не задумуючись продовжила Дельфі. 

– Опівнічна фотостудія, – нарешті сказала. 

– Скло ще те, навіть у мене сльоза прокотилася, – тихо відповіла сестра і зрозуміти чи вона чесно чи це сарказм і продовжує, – Я не робот. 

– Я рада, – не втрималася від усмішки і продовжила, – ну “Таксист” 

– Ти й усе інше, – протягнула сестра.

– Експрес курс з романтики, – відповіла швидко вже здогадуючись, що скоріше за все вирила собі яму. 

– Клієнти з того світу, – майже проспівала сестра вже передчуваючи мій програш. 

Я не знаю. Цього разу я точно не знаю. І авторка здається також. Хоча ні…ми прийшли до однієї і тієї самої думки одночасно і я з переможною усмішкою відповіла. 

– Універсальний дворецький. Здаєшся сестро? – запитала з цікавістю. 

Ні на цю букву таки щось було, але чи згадає вона ось у чому питання. Я знала, що Дельфі не з тих, хто дозволить себе обіграти і тепер могла спостерігати за тим як вона вперто намагається щось згадати. 

– То що здаєшся? 

Кожна з нас знала, що це просто гра і від програшу чи виграшу іншої нам не буде ні холодно ні тепло. Але це все одно гра і приємніше виграти, аніж програти. Ну чи за можливістю завершити усе нічиєю. 

– Йондо, – тихо сказала вона і аж рука сама потягнулася до вимкненого телефону, щоб перевірити, чи вона її не вигадала. 

Вперше чую. Ось так і дізнатися щось нове можна. 

Елевонда. Є. І скажу тобі чесно я тут багато що не дивилася. 

Брігель. Неочікувано. 

Елевонда. Ну в нас же не реальність “Мобіус” додаткових діб завдяки часовій петлі немає. А навіть якби й таке існувало насправді, не думаю, що сприймала б часові петлі. 

Брігель. Як я тебе розумію. 

– Одружишся зі мною, – тихо прошепотіла я. 

– З тобою? – перепитала сестра, – Точно ні. Що взагалі на цю букву є…а точно – “Юридична школа”. 

Гра продовжилася. І якщо ви думаєте, що ми її завершили до того часу як сів літак, то ні. Ми навіть не одразу зрозуміли, що уже якби то вдома. 

– Продовжимо як будемо летіти назад? – запитала сестра з цікавістю. 

– Тільки головне десь записати, на чому ми зупинилися, – підтримала її я. 

Ми вийшли з літака і я відчула, що в голові дещо паморочиться. Ми повільно йдемо з аеропорту, бо я не люблю тут надовго залишатися. 

Вдихаю на повні груди холодне повітря Осло. Підіймаю долоню і ледь всміхаюся. 

– Перший сніг, – тихо прошепотіла я. 

В Україні я його ще не бачила, тому знала, що вдома він цілком вже може йти. Та чому кожного разу це викликає у мене дитячу радість? 

Я любила свій дім, хоч тут у рідному місті здавалося холод був завжди. 

Елевонда. Це тобі просто пощастило. У мене цього року навіть літа занадто теплого не було. Але це краще ніж спека.

Я теж любила таку погоду більше. Хоч це й змушувало вдягатися значно тепліше, аніж хотілося. 

Сестра теж посміхалася.

– Я рада знову бути тут. Навіть дихати легше стало. 

Киваю. Тут немає нікого з академії, а отже можна почуватися вільною, бо ми нікому нічого не зобов'язані. Яке полегшення, що принаймні тут сестра зможе відчути спокій. 

Раніше вона подзвонила, щоб нас забрали і незабаром перед нами зупинилася машина і звідти вийшли мій батько і мама Дельфі. 

На мить я навіть забуваю, що повинна говорити нашою рідною норвезькою мовою. 

Дельфі вітається першою, приховавши свої справжні емоції. Я знаю вона завжди рада їх бачити, та чомусь кожного разу звучить майже беземоційно.

– Hei, mamma… onkel.

Я ж не стримуюсь – радісно обіймаю тата й тітку Мар’яну.

– Pappa… tante Marianne.

У цій реальності мені не потрібно було називати її мачухою, бо насправді вона була дружиною мого дядька, який помер в авто, ой тобто в авіакатастрофі. 

Тато бере наші валізи кладе в багажник. Тітка дещо сердиться, що ми не почекали в аеропорту, а мерзли на вулиці. 

– Vi ville gå, mamma, – тихо пояснює Дельфі про те, що ми хотіли пройтися. 

Адже сидіння все ж втомило, особливо, якщо зараз знову будемо. Сідаємо на задні сидіння і вирушаємо додому. 

Я з цікавістю спострерігаю за містом. Чи не змінилося воно за той час, коли ми його не бачили? На літні канікули ми бувало, що не поверталися взагалі. Чи є ж у цьому сенс, якщо навчання завершувалося в червні а починалося на початку серпня. 

Узимку були свята і пропустити їх було для нас злочином. Та й відчувалася самотність, коли усі їдуть, а ми мусимо залишатися. 

Елевонда. Я тут подумала, а хіба у вас не мало би бути порталів? 

Брігель. Вони нестабільні, а ще дорогі як збитий літак. Чи є сенс ризикувати? 

Елевонда. Хіба якщо комусь захотілося нестандартного самогубства. 

Брігель. От бачиш. 

Ми купили деякі подарунки, які збиралися віддати згодом. 

– Hvordan var flyturen din? – запитує тато через деякий час. 

Тобто, як пройшов наш політ. Та нормально. Але ж тоді вони почнуть непокоїтися, що насправді усе було погано, а я просто хочу щось приховати. 

Мабуть, це через смерть дядька. Бо коли ми їздили автобусом, а потім могли знову їхати іншим вони були спокійнішими. 

Елевонда. Насправді він не помер. І ти його дуже добре знаєш.

Брігель. Про що ти? 

Елевонда. Фінеас твій дядько, якщо не віриш запитай. 

Брігель. А чому ти так раптом мені це розповідаєш? 

Елевонда. Я ще раніше мала. Просто...там в спойлері сюжету ти шкодувала, що не дізналася цього раніше. А я не хотіла, щоб ти відчувала себе як я, коли шкодую про ненаписані книги або про ще щось. 

Брігель. Тоді дякую. Це важливо для мене. 

Я шарпаю Дельфі за рукав і вона підіймає голову. Киває і тихо шепоче, щоб сказала їм як є та й все. 

– Vel ... det var gøy, – протягнула я, згадавши гру, і продовжила, – Vi fant opp et nytt spill, så alt er flott. – завершила я, пояснивши, що нам було весело і все чудово, а отже, хвилюватися немає про що. 

Елевонда. На німецьку за вимовою схожа. 

Брігель. Ви її вчили? 

Елевонда. У школі. І через це дещо шкодую, що пішла в коледж. 

Брігель. Не думали ще й цю вивчити. 

Елевонда. Ні дякую.

Запановує мовчанка. Батько повертається до дороги і ми їдемо у передмістя, де й знаходиться наш будинок. 

Він двоповерховий, приємного жовтого кольору, у який ми його перефарбували не так і давно, стоїть на віддалі від інших. Прикрашений святковими гірляндами. А ще у нас є вихід до озера з однієї сторони, а позаду нас ліс. 

Тому лисиці є нашими частими гостями. 

– Дім, милий дім, – усміхнулася щиро і першою поспішила усередину. 

Далі це зробили тітка і Дельфі про щось перемовляючись, останнім тато заніс наші валізи. 

– Як приємно, знову бути тут, – я скидаю верхній одяг, роззуваюся і радісно кручуся нашою затишною вітальнею. 

Панорамні вікна відкривають чудовий краєвид назовні, електричний камін дарує тепло, а підлога з підігрівом дозволяє ходити лиш в шкарпетках. 

На відміну від Дельфі я терпіти не можу тапочки. 

– Ти як мала дитина, – говорить своє коронне сестра, потягуючись, – я так втомилася і хочу спати. 

Сестра йде наверх, а я проходжу на кухню після того як мию у ванні руки. Мені більше хочеться випити какао і подивитися дораму. Через підготовку до екзаменів і поїздки додому я пропустила закінчення “Родини Тайфун” 

І тепер планувала додивитися ті дві серії, які залишилися. 

Елевонда. Спойлер потрібен? 

Брігель. І коли ти додивилася. 

Елевонда. Сьогодні. У сенсі в мене 2 грудня. 

Брігель. І що все закінчиться добре. 

Елевонда. А ти сумнівалася?

Я то ні. Швидко усе зроблю і починаю шукати щось смачненьке для себе. Цікаво Дельфі справді вже ляже спати? Я була зовсім не втомлена ще й енергії з'явилося більше, ніж завжди. 

 – Hvordan går det med studiene? – у приміщення зайшла тітка. 

– Takk, alt går bra, – усміхнувшись відповіла я. 

Усе жахливо і котиться кудись в дельту чи Тартар, але краше просто промовчати і розпитати дещо важливіше. 

Елевонда. За замовчуванням вони й далі говорять норвезькою. 

– Ким був мій дядько насправді? – змірявши її зацікавленим поглядом запитала я, – Фінеаррен Амаль чи краще називати його Фінеас Тоунс? – я уважно спостерігала за її реакцією, щоб дізнатися кому я можу вірити насправді. 

Тітка Мар'яна важко опустилася на стілець, наче ноги її не тримали зовсім. 

– Ти бачила його? – прошепотіла вона тихо, – як він? – у її тоні була вина за щось чого я не могла зрозуміти і визнала, що повинна відступити. 

Справа мого дядька точно не те у що варто лізти…принаймні зараз вона точно не на часі. 

– Я не повинна була говорити так різко, – опустила погляд додолу я і міцно обійняла тітку.

І як можна було бути настільки безтактною. Ця моя жахлива риса ні до чого хорошого не призведе.

– Ти зустріла свого дядька? – почула я питання тата, який немомітно пройшов всередину. 

– Була справа, – невизначено сказала я, не бажаючи продовжувати цю тему, все ж основні відповіді були отримані, – я допомогла йому вирішити одну справу. Дядько Фінеас – адвокат, – додала чомусь ще тихіше. 

Тіткa тепло всміхнулася, наче згадавши щось тільки їй відоме. Це було дивно, що я змогла його зустріти зараз, бо пам'ятала його зовсім погано. 

– Мій брат як завжди весь у справах, – невдоволено пробурмотів батько, – я завжди йому говорив…власне не важливо. Але я певен, що він знав про те що станеться з ним, а ще раніше з Інгрід. 

Мама. Тут її звали інакше як і всіх з моєї сім'ї відносно Артуріуму. Її ім'я болем відгукнулося в серці. 

– Чому ти так думаєш? – здивовано підійняла погляд на тата тітка. 

– Він попросив мене подбати про тебе і Дельфі, – відповів він тихим і рівним тоном. 

А мене все цікавило чому ж насправді тато і тітка Мар'я одружилися, а це як виявилося було останньою волею дядька. Сподіваюся одного дня я зможу у нього про це вільно запитати і все дізнатися.

– Твоє какао готове, – сказав батько, вказавши на плиту. 

Я без зайвих питань взяла чашку і почимчикувала наверх. Усе одно мені ніхто більше нічого не скаже, а почула вже й так вдосталь нового. І, мабуть, не варто про все розповідати Дельфі. 

Хтозна чи зможе вона ще раз потрапити у ту реальність, хоча було б чудово якось перевірити що їй відомо. Адже вона ж теж деякий час була там, тільки не зрозуміло з якою метою. 

Я пройшла в свою затишну кімнатку.

– Яке щастя мати своє місце, а не жити з кимось, – радісно сказала я. 

І зручно вмостившись у своєму кріслі почала неспішно пити какао з печивом, яке знайшла ще до розмови і тепер з насолодою вмокала його і їла. І ні це не псує смак, а навпаки робить печиво ще смачнішим. 

Елевонда. Розумію. 

Брігель. Ну принаймні хтось не дивиться на мене як на божевільну. 

Елевонда. 

Допивши какао я прийняла душ і переодянувшись вирішила спуститися за новою порціє какао і печиво ледь не зіткнувшись в дверях з сестрою. 

– Я вниз. 

– Я з тобою, – сказала вона. 

Захопивши собі смаколиків і дві чашки какао ми вирушили дивитися дораму. І я ж хотіла ще одну почати дивитися, але то вже завтра. 

– Починаємо. 

– Так, – я натискаю, щоб відео почало йти і ми занурюємося в перегляд. 

Що ж для когось час точно втратить значення. Але зараз це не важливо. Важливі справи чекатимуть завтра, а сьогодні відпочинок.