Раді Вас бачити!

Цей день настав і я зрозуміла, що зовсім не впевнена чи готова до нього. Суд Інес. Тепер, коли я памятала про свою справжню реальність не до кінця могла зрозуміти чому авторка вирішила вписати цю сцену. 

Вона ж не виправдає мою маму насправді. Але...мама точно була тут. І направду я вже не розуміла узагалі нічого. 

Перевіривши свій вигляд разів з двадцять, я сіла на заднє сидіння авто дядька Фінеаса, примостившись поруч з Тоунсом, який вирішив поїхати, щоб забезпечити мені моральну підтримку. Заперечувати я не збиралася. 

Суд був однією з небагатьох гарних архітектурних будівель Артуріуму. Велика на диво світліша за всі інші і простора всередині вона вселяла страх впереміш зі дивним внутрішнім спокоєм. Ще зовсім трохи і я увійду у це місце з зовсім іншою роллю. Але для цього необхідно виправдати мою маму. 

 – Запамятайте, Брігель, головне це впевнено відповідати на поставлені питання. Ви ж знаєте усі ваші слова і реакції можуть і будуть використані проти того, щоб виграти справу, – дядько Фінеас ще раз сказав найважливіше правило для мене і я відчула себе дивно від того, що фразу, яку я часто чула в дорамах такого типу була сказана особисто мені. 

– Не хвилюйтеся, – рішуче заявила. – Я нізащо не підведу вас! 

Після чого дядько провів в залу суду і ми зайняли свої місця. Я сіла на крісло перед трибуною і окинула оком тих, хто мали бути проти мене сьогодні. Прокурорів було двоє – старший чоловік з дещо неприємною зовнішністю і надто гострим поглядом від якого стало не по собі. 

Жінка здавалася добрішою на вигляд, але зовнішність могла бути оманливою, зважаючи на слова дядечка. 

Інгвар Дюшель і Шелла Морен, могли витрясти усю душу з тих кому задавали питання, бо робили це так, що навіть, якщо невинний – повіриш у те, що скоїв злочин. Страшні люди. 

Повернулася назад, де сиділи позивачі. І важко зітхнула. Здається цей суд зібрав усіх тих, хто має зуб на Фінеаса. 

Овнер дель щось там, бо його прізвище я так і не змогла запамятати, настільки важко його було вимовити. Отже цей чоловік був давнім недругом дядька. Ще з академії вони готові були в буквальному сенсі вбити одне одного, а в майбутньому їхні битви стали на рівні закону. 

Перший завжди програвав справи другому і лише ця стала виграшною. Мабуть, саме тому Фінеас, настільки хотів взяти реванш не міг дозволити Овнеру виграти, хоча б один раз. 

А ще причина полягала у тому, що й в мене. 

– Усім встати, – я мимоволі піднялася з місця, ледве стримавши звичайний вираз, бо чесно, хоч і чекала на ці слова – вони застали мене зненацька. 

Та й Фінеас говорив, що Вельрен Асшес принципова людина і тоді був на боці мами...але доказів не вистачало. 

Що ж...сподіваюся я зможу допомогти. 

Поруч з ним сиділи чоловік і жінка, праворуч і ліворуч від нього відповідно, їхні імена я не знала.

– Можете сідати, – голос судді здався добродушним.

А далі що? Мене відразу почнуть допитувати чи ще дадуть декілька хвилин морально підготуватися. Це ж потрібно забути про щось таке важливе. 

Здається ще щось говорили, але знову почала слухати коли почула.

– Починається розгляд Справи № 34/89/87-К Інес Вельформі, – голос Вельрена вже не здається добродушним він повністю зосереджений.

Чи не варто почати мені боятися за себе. 

– Ваша честь, – почула я голос прокурора, який був ще гіршим, аніж його зовнішність, – Ця справа вважається закритою. 

Нагадувало звук, коли риплять старі двері. І мені прийдеться його слухати. 

– Вона поновлена через появу свідка і нових доказів, чи не вам це знати? – холодно зазначив суддя. 

– Ваша честь, – цього разу це був адвокат Овнер, – дозвольте допитати свідка. 

– Дозволяю. 

Я здригнулася, але спокійно дивилася на нього, коли він підійнявся зі свого місця і підійшов до мене. На його губах застигла неприємна посмішка, наче він вже наперед був переконаний у своїй перемозі. Перетопчитеся. Я зроблю усе, щоб виправдати маму, принаймні у одній з реальностей. 

Я більше не боялася. Рішуче дивилася йому в очі без жодної краплини страху. 

– Ви Брігель Амаль, демонесса А рангу, донька Інес Верфольмі, яка навчається на Суддю Сердець в Акадамеї суддів і являєтеся нареченою Реджинальда Тоунса, – запитав він і я прямо таки відчула підставу. 

– Так, все вірно, але останнє не стосується справи, – чітко і впевнено як вчив мене дядечко відповіла я. 

– Чому ж, – заперечив він, – авжеж стосується. 

– І яким чином? – я ледь всміхнулася і класичним тоном авторки відповіла, – я знайома з Фінеасом Тоунсом лише як з адвокатом моєї матері, а не дядьком мого нареченого, – тихо, спокійно і без жодної інтонації. 

Якщо подумати, то якщо скопіювати звичну поведінку авторки або ж тієї іншої Дельфі, то суд уже не здається чимось настільки страшним. Я відчула себе значно більш впевнішою. 

Елевонда. Не впевнена, якби було потрапила б я в суд насправді. 

Брігель. А я так. 

Він аж відступив на крок від такого мого тону. 

– Це не стосується справи, – підтвердив і суддя також. 

Сподіваюся далі Овнер буде краще думати над тим, які питання задавати. Бо я так просто себе в образу не дам. 

– Добре. Чому ви надаєте свої свідчення лише зараз, а не тоді, коли відбувалися події справи, адже на той час ви вже були повнолітніми. 

– Я не мала доказів, які могли б підтвердити мої слова, – з ноткою смутку відповіла я. 

– Отже ви стверджуєте, що у день інциденту ваша мати не могла скоїти злочин, бо перебувала у іншому місці. 

– Так, – підтвердила я і краєм ока подивилася на Фінеаса. 

Ваш вихід дядечку, прошу більше не підведіть ні мене ні маму. 

– Ваша честь, – він підвівся з місця і сказав, – дозвольте надати докази, які підтвердять слова свідки. 

– Так, дозволяю, – сказав суддя. 

Правду кажучи, я досі не знала, які там саме докази будуть. Він сказав, що побачити зможу лише в залі суду. Чому не розуміла, але, мабуть це важливо і хто я така, щоб сперечатися. 

Це були фотографії. 

На диво, не чорно білі, які зазвичай робили в Артуріумі і точно земні. Але ще більше я здивувалася, коли зрозуміла, що поруч з нею весь час був ректор. 

Я завмерла на місці. Забула як дихати, бо й подумати не могла, що...підтвердженням невинуватості моєї мами у цій реальності буде зрада з тим, хто винен у цьому всьому. Що за маячня тут твориться? 

Елевонда. Я не знаю, що тут відбувається так само як і ти. 

Або я щось не так зрозуміла. 

Наступним доказом була роздруківка витрат з картки. 

Власне усе те, що могло вказати на дату і місце. І здається тепер я почала розуміти. Ці докази з мого реального світу, а отже чи не могли б вони виправдати маму там? Чи я чогось вже зовсім не доганяю? 

– Панно Брігель, жінка на фото справді ваша мати? – запитав у мене адвокат. 

– Так, – ледве вичавила я. 

– Ви впевнені? 

– Так я абсолютно у цьому впевнена, адже на ній той самий одяг у якому вона була, коли ми бачилися востаннє. 

Фінеас окинув мене невдоволеним поглядом і я зрозуміла, що ляпнула щось не те. Але ж я бачила її раніше...

Трясця, але ж це був день, коли Елері подала заяву. Це ж потрібно було так облажатися. Ти ж сама собі казала як потрібно себе вести, а тут. Та бо це все через те, що мене не попередили. 

Кращого виходу, аніж сказати, що мені стало погано я не придумала. Тут навіть прикидатися не довелося. 

На коридорі дихати стало легше. 

Дядечко був розлючений і здавалося хотів спопелити мене поглядом. 

– Ти здуріла Брігель!? Якого милого ти витворяєш!? Вже зовсім не важлива справа стала, чи що!? – і ще з безліч нецензурної лексики від якої я б хотіла провалитися під землю. 

– Ви не попередили мене про фотографії. Чи точніше, що там на них зображено, – перервала його я холодно. 

Він замовк і глянув на мене уже більш спокійно. 

– А що з ними не так, – не зрозумів він, – просто Інес, – хоча, мабуть хотів назвати її Інгрід, зважаючи на коротку паузу.

Я похитала головою і розповіла, що бачила. 

– Вибач, не знав. Але тепер справа ускладнюється, Брі. І ми повинні зробити усе, щоб виграти. 

– Я спробую. Я досягну цього, – твердо відповіла. 

Коли перерва завершилася усі повернулися на свої місця, а я приготувалася вислухати шквал запитаннь, який полетить на мене далі. 

І чому ж не можна було сказати, щось більш схоже на правду, але не слово в слово. Але що вже говорити. Тепер варто приготуватися. 

– Не хвилюйся, у мене є ще докази, але цього разу це наш єдиний шанс, – сказав мені Фінеас перед тим як сісти на своє місце. 

Наступні питання на диво були схожими до тих, що задавав дядько ще тоді і я відчула деяке полегшення. 

Тепер потрібно зачекати. 

– Ваша честь, – почала прокурорка, – ця справа знову заходить у глухий кут, а свідчення доньки підсудної лиш підтвердили її вину. 

Мені вартувало надзвичайних зусиль не підскочити зі свого місця і не почати з нею сваритися. Моя мама не винна. Це все підлаштував той клятий Морфей. 

Елевонда. Зачекай. Дядько на твоїй стороні. 

Так, правильно. У нього був запасний план, а можливо й декілька залежно від різних чинників. І думаю цей план він почав складати ще давним давно. Отже, варто просто спокійно чекати далі. 

Овнер знову неприємно посміхнувся, глянувши на дядька, мовляв здаєшся? 

– Ваша честь, – повільно підвівся зі свого місця Фінеас, який виглядав напрочуд розслаблено, наче все склалося саме так як він того хотів, – у мене є ще один беззаперечний доказ. Лист Елері у якому вона просить вибачення у леді Верфольмі за те, що підставила її, – він промовляв слова з паузами, бажаючи насолодитися ефектом, який точно викличуть його слова. 

Я подивилася на нього вражено і з полегшенням. Цікаво це правда і навіть не підроблений, але тоді чому...Хоча здається я вже знала відповідь на своє питання. Поки Морфей залишається на волі моїй мамі безпечніше у вязниці. Якби дивно це не звучало? 

– Дозволяю надати, – здається навіть суддя не очікував на такий розвиток подій. 

Я почула як люди почали перешіптуватися і відчула як дихати стає важче. Невідомо чому та коли багато людей починало говорити одночасно я впадала у дивний стан, який межував з божевіллям чи чимось подібним. Ну або панічною атакою. 

"Її підставили" 

"Але цього не було в справі" 

"Як він знайшов..." 

"Цей доказ був надійно схований" 

Я спробувала вдихнути повітря, але голоси лунали звідусіль і мені здавалося, що ще трохи і я втрачу свідомість. 

Елевонда. Синдром телепата або ж телепатична лихоманка, ось що в тебе насправді. Коли багато людей думають одночасно, а твій психологічний стан нестабільний ти їх всіх чуєш. 

То ось у чому вся суть. Це думки. І що б я без неї робила? Раніше ніхто не пояснював про таке явище. 

– Тиша в суді. 

Знову щось пропустила? 

Мені передали лист, заяву і якийсь конспект, написаний почерком Елері. 

– Панно Брігель ви ж вмієте надзвичайно точно визначати кому належить почерк, тому перевірте чи це справді писала Елері. 

– Так, але ж я причетна до справи, – здивовано відповіла я. 

– Ви перемогли на міжнародному конкурсі. Ніхто не зробить цього краще ніж ви, – якось неохоче визнав суддя, – а ви...як майбутня суддя, маєте у першу чергу думати про жертву. 

– Гаразд. 

Я взяла листки і почала зосереджено їх розглядати. На перший погляд вони були однаковісінькі і здавалося, що я зараз граю в гру знайди 10 відмінностей. 

Але провівши пальцем по кожному рядку я побачила, що буква у трішки відрізняється. 

– Ваша честь, – підвела погляд я, – ці записи були ж зроблені приблизно в один період, тобто почерк не міг змінитися? – поставила запитання. 

Елевонда. Коли в мене змінювався почерк, то всі літери, а не якась одна. Це ж не логічно. 

– Так, лише дата листа невідома. 

– Дякую. 

Я продовжила дивитися далі, а всі здається навіть дихати перестали, очікуючи на мої слова. У заяві деякі букви були як друковані і це могло видатися звичайним збігом обставин, але інші були писаними і теж відрізнялися. Що ж до листа, то тут було очевидно одразу, бо цей почерк я бачила ледь не кожного дня у моєї сестри. Продивилася один раз, другий, нарешті з подивом відповіла. 

– Заява підроблена, ваша честь. Не може ж таке бути, що ніхто не подумав перевірити її на справжність? – обурилася я. 

– Моя клієнтка особисто переді мною її писала, – у тон мені сказав Овнер. 

Я важко зітхнула і продовжила далі, добивши усіх. 

– І лист також не був написаний Елорі, – після чого я пояснила усім присутнім, що саме не збігається у кожному з записів і чому жоден з цих доказів не належить їй.

Залу суду огорнула тиша. 

– Ваша честь, чи не значить це, що від самого початку заява була не дійсна, а звинувачення безпідставні, – почав говорити Фінеас і чомусь його тон нагадав мені про якогось проповідника зі стажем. 

Суддя мовчав, а тоді сказав. 

– Оголошується перерва.

Знову. Вийшла в коридор і підійшла до вікна. Там як завжди було похмуро і я обернулася, коли почула голос Фінеаса. 

– Чудово впоралися, – похвалив він. 

– Ви очікували на цей розвиток подій, чи не так? – запитала з легкою усмішкою. 

Він кивнув. 

– Скажу направду я невпевнений чи не має чогось і в Овнера, але потрібно сподіватися, що цього разу виграємо ми, – сказав з чесністю за яку я була вдячна. Хоча єдине чого хотіла це додому і щоб все завершилося. 

Перерва здавалося тягнулася вічність, та ось нарешті дозволили зайти. 

– Усім встати. 

Та я ж навіть сісти не встигнула. 

– Суд, розглянувши матеріали справи №34/89/87-К, встановив, що ключові докази сторони обвинувачення є недійсними.

Я затамувала подих.

– Заява та лист не можуть бути визнані автентичними. Обвинувачення ґрунтується на підроблених матеріалах.

Тиша була абсолютною.

– Леді Інес Вельформі визнається невинною. Справу закрито. Наступна №31\14\09 К...

Я завмерла на місці. Не було ні радості, ні полегшення лише втома. Здається слова лунали десь здалеку і я не до кінця їх розуміла. Виправдали? Тепер вже точно? Тепер вже направду? То я можу йти? 

Відчувала як мене огортає втома. 

Хтось допоміг мені встати, щось сказав та я не чула слів. Перебувала чи то у трансі, чи то в абсолютній прострації. Чи вже в кінець збожеволіла? 

– Брігель ти змогла це зробити. Ти молодець! 

Тоунс, зрозуміла я. 

– Мабуть, – тихо кинула я і додала, – хочу додому. 

– І навіть святкувати не будете, панно Амаль, – почула радісний голос дядечка, – я навіть уже продукти замовив. 

– Ви готуєте? – я в мить оживилася і зовсім забула про свій стан, – а вина у вас часом немає? – запитала. 

– Навіть бренді є, якщо вам потрібно щось міцніше...

Ми поїхали в будинок дядька у якому я авжеж не мала нагоди побувати пізніше. Вечір пройшов у обговренні справі зі смачною їжею. І я відчувала себе щасливішою. 

– І все ж таки, цього не сталося без вас, панно Амаль, – сказав Фінеас, коли проводжав нас додому, – Дякую. 

– Як і я вам, – промовила я з усмішкою. 

Небо було як завжди сіре, та вперше за довгий час я відчула спокій, коли вийшла на вулицю. Зачекай, мамо, ще зовсім трохи і я виправдаю тебе і в нашій справжній реальності. 

Зачекай сестро, ще трохи і ти будеш вільною. 

Просто зачекайте на мене.