Раді Вас бачити!

Коли я прокинулася це вже була кімната в гуртожитку Академії Сновидінь. Мені знадобилося декілька хвилин аби прийти до тями. Чесно я так і не зрозуміла раділа я тому, що нічого не відбулося чи надзвичайно шкодувала. 

На жаль, другий варіант таки переважив. 

Сьогодні мала відбутися та сама зустріч і я страшенно нервувала. Я яка завжди була дуже впевненою в собі тепер розуміла, що не знаю як себе поводити. 

Одна справа телепатично балакати з людиною, яку ти не бачиш і не факт, що ви взагалі зустрінетеся, зважаючи на плачевні здібності авторки до усвідомлення снів. 

Хоча…на першому курсі майже всі такі були. 

Це потім вже все вивчаєш, і починає виходити. 

І одяг не могла ніяк підібрати. 

– Куди ти так ретельно збираєшся? – запитала мене Дельфі зі свого кутка. 

– А то ти весь час була там? – здивовано витріщилася я спершись на дверці шафи. 

– Ну так. То куди? – її тон був абсолютно байдужим, але я знала, що вона щосили приховує цікавість. 

– Важлива зустріч, – туманно відповіла я.

Сестра важко зітхнула, а потім з виглядом знавчині моди піідйшла до мене. 

– Чоловік чи жінка? 

– Молода дівчина двадцяти років, має замкнутий характер і чимось схожа на нашу Сел, але дуже ображається коли їх порівнювати, – чесно відповіла після того як авторка підказала вік. 

Сестра кивнула. 

– Що ти хочеш отримати з цієї зустрічі? – поставила вона наступне питання, а я зрозуміла, що не маю на нього відповіді. 

І справді чого я вирішила з нею зустрітися? 

– Деякі відповіді, – лаконічно відповіла, закусивши губу. 

Дельфі задумливо перебирала одяг, а тоді уточнила. 

– Ти знаєш, яку кольорову гаму обере твоя співрозмовниця?

– Це перша зустріч. Уявлення не маю, – відчула себе ще більше не у своїй тарілці. 

Вона подивилася усе ще раз, а тоді витягнула звідти світло сірий светр про існування якого навіть я не знала і бежеві штани. 

– І куртка. А зачіску…можна розплести. Отже, ти маєш виглядати так, щоб складати спокійне ставлення людини з якою б хотілося спілкуватися. Не надто яскраве і цілком нейтральне, – пояснила вона свій вибір, – ти не маєш виділятися на її фоні, щоб вона не бачила в тобі загрози. 

– Не погано. І звідки ти це все знаєш, сестро? – захоплено запитала я. 

– Цікавлюся у вільний час, – невизначено пробурмотіла вона. 

Я пішла у ванну перевдягатися, але добре знала, що запитаю повернувшись. 

Вона покликала мене, щоб розчесати волосся і вкласти мої кучері у щось нормальне. 

– Вибач, що запитую, та що пов'язує тебе з Арвіном? Чи ти не можеш відповісти? – я старалася не рухатися, але за те могла чудово бачити її вираз обличчя у дзеркалі. 

Він не змінився. Отже, це питання було безпечним. А інше…щось писало у щоденнику та згадати, що там відбувалося не могла. Наче пам’ять стирала усе як тільки поверталася сюди. 

Елевонда. Справді? 

Брігель. Поясниш усе пізніше. 

Елевонда. Ти ж можеш і в Елсі усе запитати. 

– Чому ж не можу? Просто ти не питала раніше, – відповіла Дельфі чи то ображено чи то полегшено, – він з якогось дива вирішив, що я його якась там пара і ми просто повинні одружитися, – обурено сказала вона і ненароком зачепила моє волосся. 

– Боляче! – скрикнула я. 

– Вибач, – зітхнула вона, – і ти навіть не уявляєш як він мене дратує. 

– А як щодо професора Сильфіда? – питання зірвалося майже мимоволі. 

Сестра спохмурніла. А потім тихо майже погрозливо відповіла. 

– Готово, вдалої тобі зустрічі. 

– Я ж усе одно все дізнаюся, – пробурмотіла тихо і невдоволено. 

– Ти щось сказала? 

– Ні, дякую за допомогу я побігла, – сказала і швидко взулася, на ходу накинувши верхній одяг шапку і рукавички. 

А от тепер залишалося провернути дещо те, що я не уточнювала раніше. Кожного разу, коли ми покидали наш острів могли опинитися у іншому місті. При тому гуртожиток завжди знаходився у одному. 

Найчастіше я цим способом не користувалася, але зараз це було необхідністю бо рідне місто авторки було на заході, де я була не часто. 

Усе що потрібно це полетіти на острів, а потім стрибнути вниз, думаючи куди я хочу потрапити. 

Приземлившись я декілька миттєвостей оцінювала обстановку. Ще не зовсім розібравшись перейшла дорогу на інший бік поки мене не переїхала жодна машина. 

Після чого заплющила і знову розплющила очі. 

Тепер потрібно було відкрити карти і подивитися куди мені йти. 

– То вулиця Лесі Українки, якраз поруч, – радісно пробурмотіла я. 

То я ще й потрапила куди потрібно. Впевнено направилася куди мені потрібно. І випадково ледь не пройшла потрібне кафе. 

Мені воно чогось не одразу кинулося в очі. 

Усередині було не так і багато людей, а ще надзвичайно приємно і затишно. Грала приємна музика і це місце ідеально асоціювалося з авторкою. 

Я не знала як вона виглядає, але одразу впізнала. 

Вона піднялася зі свого місця коли побачила мене. Я на мить зупинилася аби роздивитися ту, яку уявляла зовсім інакше. На вигляд була нижчою за мене, а ще здавалася мініатюрною. Її темно русяве волосся було коротким.

– Анастасія, але для мене більш звично, коли називають Еліс, – її голос рівний і тихий без жодних емоцій, який я чула щодня. 

Та вона не відштовхувала, навпаки її хотілося обійняти. 

– Брігель Амаль, але думаю тобі й так це відомо, – сказала я у відповідь. 

Ми сіли і декілька хвилин сиділи мовчки поки чекали на замовлення, яке я попросила замовити мені заздалегідь. Чомусь знала, що вона прийде першою. 

Невпевнено підійняла погляд і придивилася до її сірих очей, які спочатку видалися мені мертвими і відчуженими. Тепер я змогла роздивитися, що окрім сірого відтінку в них був ще й жовтий і це надавало відчуття містичності. 

Брігель. Вам там не дивно це все писати, авторко. 

Елевонда. Якби я писала від третьої особи, то так, але ж я пишу від твого імені, то яка мені різниця. Наче це вперше?

Брігель. І точно, згадала. 

– Я уявляла тебе трохи інакше, – нарешті вирішила порушити мовчанку першою сказала я. 

– І як? Розчарована чи ні? – з цікавістю запитала вона спершись на руки складені в замок. 

Я похитала головою і зробила ковток лате з великої бірюзової чашки. 

– Якщо порівнювати з вашим портретом згідно аури і енергії яку ви маєте, то все співпадає, – відповіла. 

Її погляд одразу ж став більш живим, наче вона почула про свою улюблену тему і тепер хоче це обговорити. 

– Я здогадувалася, що ти вмієш читати аури, але не була у цьому до кінця впевнена, – сказала вона. 

– То ви не планували…– почала було я і змовкла згадавши, що Еллі щось наче говорила, що й сама не до кінця знає сюжет. 

– Ніхто з нас не думав чим обернеться сюжет цієї книги. Він найбільш непередбачуваний і коли здається, що ось нарешті рівний шлях – усе знову розбивається і знову незрозуміло, що і як писати, – поділилася вона своїми думками. 

А я відчула себе дивно. Мабуть, я не найкраща героїня, яка могла у них бути. 

– Мабуть, я завдаю вам занадто багато клопоту, – з виною у голосі сказала я. 

– Та ні, що ти, – заперечила вона, – що я, що Тесс можемо буркотіти скільки душа забажає, але це не означає, що нам не подобається писати ту чи іншу книгу. Ми щиро любимо усіх наших героїв, хоч не завжди хороші чи ідеальні, – тепер з виною говорила вже вона. 

Я промовчала, обдумуючи почуте. Це добре. Я не зробила нічого поганого. 

– Просто справа у часі, – продовжила вона і погляд її знову змінився, чи точніше аура стала темнішою, – ми можемо не встигнути і це гнітить. Це надто важливо для нас, а сюжет постійно вислизає і не хоче триматися, – її голос спокійний як завжди, тільки енергія коливається. 

– Я можу чимось допомогти? – сказала після деякого мовчання. 

Ось так називається, а спочатку це я йшла, щоб отримати відповіді і тепер знову хочу комусь допомогати. І що зі мною не так? Як усе взагалі могло так обернутися?

Вона задумливо дивилася на мене. Наче розраховувала рівень моєї безнадійності. Але я не могла відвести погляд була у ній щось таке, що притягувало. Не магнетизм, щось більш глибше і небезпечне. Усім своїм виглядом вона, наче хотіла сказати, щоб від неї трималися якомога далі. 

Та це не видавалося можливим. 

“Анастасія Сесіл” 

“Я знайома з Деймларіоном два роки” 

Елевонда. Я забула про це наисати. Чаттерн. 

Брігель. Ну то напишеш пізніше, що вже. 

Елевонда. І справді ця ж сцена ще буде. 

Здається я починала розуміти. Тільки з того, що мені було відомо Еліс ненавиділа самі згадки про таке знайомство. Мабуть, теж усе розуміла і знала більше, ніж Еллі. 

Еліс. Так і є. Я знаю більше, ніж вона може собі дозволити. 

– То ви весь час могли читати мої думки. 

Вона з усмішкою показала планшет. Усі мої слова вже були там. 

– Але коли ви встигли? – прошепотіла я якось злякано. 

– Не це зараз важливо, – тон її голосу також змінився, – я вирішила як ти можеш допомогти. Ти грала, коли небудь в ТП?

Time Princess. Швидко розшифрувала я і кивнула. 

– Чудово тоді ти знаєш, що у якийсь момент там завжди було потрібно вибрати арку якою ти йдеш, – вона говорила як запрограмований робот. 

Зараз для неї важливий лише сюжет. 

– Я не буду обирати між мамою і сестрою. 

Вона подивилася на мене щиро ображено і здивовано. 

– Не думала що справляю враження такої людини. Як взагалі…ти могла подумати про таке, – обурено сказала вона. 

Еліс. Чи ти про таке реально думала. 

Елевонда. Я думала ти про щось глобальне. 

Еліс. Ні, ти точно ще дивніша, ніж я. 

Елевонда. Але по факту, арка ж її мами мала йти в наступній книзі, а в цій…

Еліс. Не вона. Там інше. 

Я знала, що вони обговорювали щось телепатично, але почути не могла, та й нехай. 

– Тоді між чим? 

Вона прогортала сторінку на планшеті вниз і показала мені план. Від такого перфекціонізму, аж пересмикнуло. Здається її життя навчало краще, ніж Елу і вона не те що не дозволяла собі сцену пропустити, а ще й писала плани, як на випадок апокаліпсису. 

– Ви різні…надзвичайно різні, – тихо сказала. 

– Можливо це трішки занадто, – сказала вона, зрозумівши мою реакцію. 

Елевонда. А мені можна твій план. 

Еліс. Ти ж усе в голові тримаєш, спробуй це виписати і готово. 

Занадто було мяко сказано. Розписані усі варіанти включно з якщо я піду туди, а наприклад Дельфі туди, то чи зустрінемося ми у якійсь точці. Тому не дивно, що я була вражена. 

– Тепер слухай уважно. Зараз у нас все летить в дельту, а ми хочемо це зупинити, – пояснила вона, – отже, для початку щоденники і Елері Ферд. Залишаємо чи розглянеш пізніше. 

– Це стосується головних арок. 

– Типу того, – кивнула вона, – Добре, тоді давай далі розпишемо твій графік.

 Вона дістала з сумки зошит і ручку. Я пересіла до неї ближче, бо раніше сиділа напроти. Еліс важко зітхнула ,а потім рішуче взялася за план. 

Еліс. І не думай, що зможеш отримати готовий план за просто так. 

Елевонда. Здається я таки маю ідеї. Принаймні ми маємо підвести все до того самого розділу. 

Еліс. Тоді потрібно ввести декілька розділів з Фарізе. 

Елевонда. І не забути про її фамільяра. Ти вже знаєш коли вони мають зустрітися?

Еліс. Чим раніше тим краще. 

Мабуть, не має нічого більш дивного, ніж сидіти поруч з авторкою і допомагати їй у створенні плану сюжету над книгою про себе. 

А ще тепер я могла зблизька бачити її почерк і це було справді дивно, ще й зважаючи на те, що вона лівша. 

– Тепер…– вона підняла погляд на мене і почала говорити, – спочатку суд над Інесс і в Артуріумі. 

Елевонда. Перед чи після. 

Еліс. Ти сцену у поперередньому розділі як завершила. 

Елевонда. Ще не визначила. І точно куди ти вписала наставництво?

Еліс. Ще ні. 

– Далі, що б ти хотіла робити? – запитала з цікавістю, але й не терплячістю. 

– Зрозуміти, хто такий Реджинальд? – протягнула я. 

Елевонда. Ми врятовані. 

Еліс. Я точно, а от ти, якщо зможеш навести лад в нарізках зі сцен. 

Елевонда. Думаєш не зможу? 

– Прекрасно, – протягнула вона, виглядаючи щасливою. 

– Отже залишається тільки щоденник з Дельфі, правильно? – перепитала я, радіючи, що з мене є користь. 

– І ще Хореографія. Ну у цій частині, – зітхнула вона, – а і точно дочитавши щоденник Дельфі чи ще раніше ти вирішиш, щоб усе зрозуміти потрібно аби Сильфід став твоїм наставником. 

Елевонда. Тобто і це все? Але ж наставництво сюди теж відноситься і що там ще було. 

Еліс. Заспокойся Тесс, дихай. Ти як завжди хочеш запхати усе на світі в один розділ як це можна сказати. Але ж ніхто не змушує. 

Елевонда. Знову ж таки. Я нічого зовсім не розумію. 

Еліс. Спробуй зупинитися і подумати. 

– І коли мені краще це зробити, – запитала натякаючи на сюжет. 

– Після випускного в академії Суддів, – навіть не роздумуючи відповіла вона, – планувалося як розділ 12.4, але тоді почалася арка з твоєю мамою і вже як вийшло. 

А тоді вона допила свою каву, хоч я була впевнена, що вона вже давно це зробила і запитала ще дещо. 

– Ти б хотіла зустрітися зі своїм фамільяром? 

– А я можу? – невпевнено запитала. 

Вона тихо розсміялася, прикривши рот долонею. 

– Слухай, у яких ти тільки реальностях не прокидался думаєш зустрітися з фамільяром така вже низька ймовірність. 

– Ну ні, направду я вже з ним зустрічалася, чи не так? – попросила підтвердження я. 

Вона кивнула. 

– Ти завжди була розумна тоді, коли не треба, – сказала вона. 

– Це рахувати як те, що ви мене похвалили? – запитала з цікавістю. 

– Думай як забажаєш, – у своєму репертуарі відповіла. 

– Тоді найближчим часом, – нарешті озвучила я. 

Вона подивлася на мене якось дивно, мовляв, а хто потім буде скаржитися Елі на те, що вона щось не так написала. 

Тоді так і буде. Що вже зробиш? 

– Як щодо сьогодні? – запитала вона тоном дівчини на рецепшині, коли вона записує тебе до лікаря. 

– Може хоча б завтра? – благально попросила я. 

– Ні, – заперечила вона. 

І я не могла зрозуміти чи говорить вона правду чи жартує. 

– Слово головної героїні закон для мене, – ледь всміхнулася вона, – та й сцена має бути епічнішою, – пробурмотіла вона, – не хочеш пройтися? – звернулася до мене. 

– Ні, але дещо є, чи можна змінити події в другій частині? – запитала підійнявшись з місця після неї. 

– А що вже там Тесс вигадала? 

Елевонда…

Еліс. Ясно. Може почекаєш поки настрій не стане нормальним. 

Елевонда. Навпаки. Це буде ідеальна арка! 

Еліс. Вірю. 

– Нічого хорошого, – буркнула я невдоволено, – але зважаючи на твій погляд вона тобі усе вже пояснила і ти не проти такого розвитку подій. Еншарде?

– Узагалі так, сюжет повинен бути цікавим, а я у Тесс впевнена. Вона завжди знає, що писати навіть, якщо усе летить кудись в дельту і Тартар, – сказала вона твердо, не бажаючи відступати. 

Елевонда. Ти диви, невже я щось хороше про себе почула? О це так топ неочікуваних поворотів сюжету. 

Еліс. Бо ця арка залежить від тебе. 

Елевонда. Тоді на тобі перша. 

Еліс. Тоді третя що на Лисиці? 

Елевонда. Було б чудово, але як вона? 

У її очах не було жодного співчуття. Наче те що станеться зі мною ніяк її не стосується. 

Ясно, отже з нею домовитися не вийти. Потрібно тільки сподіватися, що до коли настане час викладати книгу у місті Тесс нарешті буде гарна погода. 

– Ходімо тоді, – відказала я. 

– Я вже заплатила, – сказала Еліс і пішла з приміщення. 

Я одразу здригнулася від холоду, хоч і була тепло одягнена. А потім сталося дещо незвичне. Еліс простягнула руку і прямо перед нею з'явилася мила руденька лисичка. Невже це та сама Лисиця? 

Вона підняла її з землі і поклала у сумку, як носять котів чи собак. 

– Вибач, Лис, – сказала вона з теплотою і виною у голосі, – зараз пройдемо в парк і зможеш бігати. 

Я не коментувала, мене більше здивувало те, що вона усе ж таки має емоції, а не те що її тінь має такий вигляд. 

Ми швидко пройшли вулицею у самий кінець, чи точніше на її початок, потім повернули на іншу вуличку назва якої мені було дещо важко вимовити, перейшли дорогу і аж тоді потрапили в парк. 

– Можна, – вона обережно, наче та була дорогоцінною, опустила Лисицю на землю. 

Вона важко зітхнула. 

– Вже два роки така і уявлення не маю як їй повернути людський вигляд, – засмучено кинула вона, дивлячись за її Тінню, яка весело ганялася поруч. 

І справді складалося враження, що навіть розум як в тварини. Узагалі я чула деякі чутки про Еліс, але не думаю, що вона захоче щось розповідати. тому я запитала дещо інше. 

– Це правда, що ти наша майбутня Хранителька? 

Вона йшла на декілька кроків попереду мене різко зупинилася. 

– Хто я така, щоб нею ставати? Лиш усе руйную до чого доторкаюся, – її голос звучав так, що мене аж морозом пройняло. 

Лисиця, мабуть, також зрозуміла що щось не так і почала шарпати її лапою за пуховик. 

Я не була природженим психологом і точно не знала як на це відповісти, але здається починала дещо розуміти. 

– Ти моя улюблена авторка. І Лисиця, коли вона раніше писала замість тебе, – почала я, набравши повітря перед тим як виголосити довгу тираду, – Не думаю, що ти найкраща людина, але як ти можеш бути такою жахливою як себе вважаєш, якщо навіть персонажів не вбиваєш. Хоча здається, яке ми маємо значення? Дуже мало інших авторів сприймають нас не як частину себе, а як справжніх людей, які просто живуть у інших реальностях. І знаєш, якщо вже обирати Хранительку, то краще це будеш ти. 

Вона знову ледь всміхнулася і подивилася на мене інакше. 

– Мудра, розумна і вперта як усі мої героїні. Я рада, – у її тоні звучало те про, що часто говорила авторка, наче вона набагато старша за свій справжній вік. 

– Що ж усе якось надто сумно, тобі не здається? – а ще я тільки зараз помітила, що інколи вона змінює голос. 

Спеціально чи ні не впевнена, бо це навіть слух не різало, а сприймалося цілком природньо і правильно. 

– Сьогодні у тебе заплановане повернення в академію Суддів і ти там затримаєшся на деякий час, не проти? – вона легко перевела тему назад до книги. 

І виглядала інакше. Наче її попередні слова не мали жодного значення. Або просто миттєва слабкість. Лисиця дріботіла поруч і мабуть була щаслива, якщо я правильно зрозуміла вираз її мордочки. 

– Та ні. А коли буде хореографія? 

– Не впевнена, десь запхнемо. Ще ти маєш на пари ходити, а то читачі забудуть, що це взагалі то академія. 

Вона говорила про це так просто, наче вирішує, що потрібно купити в супермаркеті, а не сюжет книги. Але мене це не ображало. 

Прогулявшись парком і навіть відвідавши деякі атракціони, бо я їх дуже любила ми попрощалися цілком собі хорошими знайомими. 

– Пиши, якщо відчуватимеш, що падаєш у прірву – допоможу, – сказала вона на прощання і я відчувала, що її слова щирі, – я вчилася на психології і з допомогою одних моїх знайомих вже працюю. Але так і бути з персонажки гроші не візьму. 

Я дозволила собі усміхнутися. А тоді раптом про дещо згадала. 

– Якщо вам потрібна буде тиша, прекрасний краєвид і чисте повітря двері мого будинку завжди будуть відчиненими для вас, – сказала я, маючи на увазі її і Лисицю. 

Елевонда. Аж сумно стало. 

Брігель. А раптом ви таки навчитеся подорожувати снами і ми з вами зустрінемося. 

Елевонда. Ага точно

Після цього таким самим способом повернулася назад, хоч цього разу це було дещо складніше, бо робила вперше.