Спочатку:
На сторінку книги
Дельфі у кімнаті не було. Вона пішла кудись навіть нічого не сказавши і я вирішила, що це чудова нагода відправитися назад в Артуріум. Сподіваюся дядечко Фінеас уже знайшов усі необхідні докази.
Прокинулася на дивані, турботливо вкрита пледом. Піднявшись з місця я пішла на пошуки Тоунса, але не знайшла.
І куди це він дівся?
Почула як дзвонить телефон і пішла його шукати, бо взагалі забула куди його востаннє клала у цій реальності.
Невідомий номер.
Знову. Вони у мене не викликали хороших спогадів, але все ж завагавшись лиш на мить я прийняла виклик.
– Брігель Амаль слухає. Хто це? – стараючись тримати тон рівним і впевненим відповіла я.
– Це Фінеас, у мене є для вас хороші новини. Можете зараз підійти у мій офіс? – запитав він.
– Так, авжеж, – швидко відповіла.
– Тоді до зустрічі, панно Брігель, – сказав він, завершуючи розмову.
Так швидко я не збиралася ще ніколи в житті, якщо не рахувати ті дні, коли я запізнювалася на пари в Академії Сновидінь. Тут я була надто дисциплінована, щоб щось таке собі дозволити. Та й та, хто відноситься до еліти має бути бездоганною і прикладом для наслідування.
Зірвавши з вішака перший ліпший светр, натягнувши інші джинси і накинула поверх куртку. Вже на ходу я натягнула шапку, шарф і застебнула куртку ледь не забувши про взуття.(у сенсі застебнути, а не взути)
До офісу Фінеаса я забігла за рекордні п'ять хвилин і тепер стояла віддихуючись перед кабінетом.
Нарешті зібравшись, постукала.
– Заходьте.
Я пройшла всередину, скинула одяг і сіла на крісло. Він ледь всміхнувся, простягнув мені чашку з гарячим зеленим чаєм і тарілку зі шматком чізкейку чи чогось подібного.
– Ви не повинні були так бігти, мабуть, і поснідати через мене не встигли, – його голос був щиро схвильованим і дещо з виною у голосі.
– Не переймайтеся, – махнула рукою я і взявши ложку почала їсти.
Розсмакувавши я завмерла. Сир, вишні і гарбуз. Це ж були зібрані усі мої улюблені смаки разом. Невже він пам'ятає мене? Невже він знає, що я його племінниця з іншої реальності.
– Надзвичайно смачно. Де можна таке купити? – запитала я щиро й безпосередньо.
Запивши зеленим чаєм я здивувалася ще більше. Не надто гарячий, але й не теплий та сама ідеальна температура за якої він справді має чудовий смак.
За іншої краще узагалі не пити бо він тоді стає ніяким.
І точно, листків не забагато і не надто насичене, що теж могло б все зіпсувати.
Але я вирішила промовчати.
Він довго не відповідав, а потім нарешті сказав.
– Я готував сам.
– Тепер зрозуміло від кого у Тоунса такі чудові навики, – усміхнулася я і додала, – і все ж можна мені до вас приходити. Ніхто краще не готував.
Усе ще більше сходилося. Правду кажучи я колись навіть надибала на секретну книгу рецептів мого дядька. Тільки ж там жодне слово здавалося незрозумілим. Не інакше як він магією якоюсь користувався.
– Дякую, – сказав він тоном людини, яка не знає як реагувати, коли її хвалять.
Елевонда. Це як я.
Брігель. Та ну серйозно.
Елевонда. Так і є.
– Я знайшов ключові докази і Інес буде виправдано.
– А Інгрід? – запитала я, наче мимохідь і приховуючи надію в голосі.
Чи можна виправдати мою маму насправді?
Він важко зітхнув, його очі потемніли і відчувалося, що слова даються йому важко.
– На жаль ні. Усе залежить лиш від Елері.
– То ви знаєте її? – запитала з цікавістю.
– Авжеж, – усміхнувся він.
А я відчула, що уся ця ситуація мене насторожує. Надто вже дивним було те, що скількох людей посилають в академію Суддів. Чи вона щось типу бази практики, яких є декілька стандартних.
Але тоді, яка з цього вигода самаму Тенебрісу?
Серйозно я вже зовсім нічого не розумію.
– Так, – відповів він на моє питання, – вона була непоказною дівчинкою, завжди зі всіма ввічливою, але замкненою. Мало говорила, але допомагала іншим. А от зовнішність узагалі не можу пригадати. Тільки пальто її чомусь запам'яталося.
Він говорив і говорив, а у мене склалося відчуття, наче він чи все ще під дією того зілля чи прийняв його зараз. Коли ти хочеш щось згадати, але в реальності повністю сумніваєшся у власних словах.
– Вона просила про допомогу. Вона казала, що тільки я можу це зробити.
– А ви що?
– Я не встигнув. Мені просто забракло часу.
Я відчула як серце стиснуло. Якби ж тільки…дядько також потрапив у часову петлю як я…усе могло б бути інакше. Мама і Елері були б врятовані, Дельфі не потрапила б у пастку, а я…не стала б ученицею Академії Сновидінь.
Справжньою причиною чому я туди поступила було відчайдушне бажання дізнатися, що ж сталося з моєю мамою. Хто це зробив і навіщо? І тепер маючи майже усі відповіді, чи можливо й справді усі я не відчувала нічого.
Але попереду ще був суд і його теж потрібно пережити.
– Що це дасть? – ратом неочікувано для самої себе запитала я, одразу ж прикривши рот рукою.
Та, авжеж було пізно.
– Це взагалі якось вплине на іншу справу? – вже сміливіше запитала я, навіть не переймаючись, що видам знання більшого.
Він ледь всміхнувся і підвівшись зі свого місця пройшов до вікна.
– Ви зрозумієте усе, щойно суд завершиться.
– Гаразд, – неохоче кинула я, відчуваючи себе абсолютно безглуздо.
– Що ж, а тепер перейдемо до справи, – перевів він тему і простягнув мені якісь документи.
Я здивовано глянула спочатку на нього, потім продивилася їх і знову перевела погляд на нього.
– А можна пояснення? – запитала з нерозумінням.
– Це документи, які ти маєш підписати як свідка, якщо ти це хочеш авжеж? – у кінці його тон став більш м'яким і теплим.
Я кивнула.
– Я впевнена у своєму рішенні. Я не хочу просто сидіти і чекати, поки все завершиться – мені потрібно перебувати у епіцентрі цього тайфуну.
І хай нас благословлять Вищі сили.
– Ви рішучі як і ваша матір, тільки ж знаєте, що такий характер ні до чого хорошого не приводить.
Я знову кивнула. Потім взяла ручку і все ж уважно прочитавши майже усі пункти – підписала.
– Готово. Чи є щось ще?
Він обернувся до мене і подивився якось інакше. З повагою чи що? Чи це з підтримкою? Я була не з тих, хто дуже добре вміла розуміти вирази обличчя інших.
– Тепер потрібно підготувати вас до самого виступу, – сказав він, – Думаю ви розумієте Брігель, що суд це не іграшки і він не такий яким могли бачити його у книгах.
Цікаво, а суди з дорам можуть мені чимось допомогти? А у мене ж у дома навіть була папка з важливими цитатами на ноуті. Тільки тепер хіба за методом Еллі можна згадати, що там було.
Елевонда. Дякую, що нагадала. Треба буде щось переглянути аби суд списати.
Елевонда. Я таки й я справді переглянула.
– Але головне вам не потрібно панікувати і жодним чином показувати ваш страх чи будь які емоції – їх краще узагалі залишити за порогом, – ледь всміхнувся він наче збирався підбадьорити.
Точно. Чого це я? Ніщо мене не зламає і не виб'є з колії. Навіть така важлива подія.
– Думаю це варто сприймати як корисний досвід у моїй практиці, чи не так? – відповіла я вже заспокоївшись і одразу засмутилася, – це ж ніяк погано не вплине на мою кар'єру?
Деякий час він мовчав дивлячись у вікно, а тоді впевнено сказав.
– Це не варте вашого хвилювання.
– Чудово? Про що мене можуть запитати…
Він хитає головою.
– Можливо те саме, що й я, а можливо інше. Важливіше як ви повинні вести себе на суді.
– Здогадуюся, – буркнула я.
Наступні декілька годин я сиділа у кабінеті дядька і розбирала з ним різні варіанти сценаріїв того, що ж може бути на суді, який мав бути уже завтра.
З одного боку я була рада, що все нарешті завершиться з іншого страшенно боялася напартачити.
Але коли Тоунс приїхав до мене я уже була ледь жива і як той вижатий лимон.
– Дядько! – тон Тоунса був дуже невдоволеним, – ти не міг хоча б на день пізніше той суд зробити.
– Племіннику. Як ти можеш так говорити про надзвичайно важливу справу.
– Та хоч материкового маштабу. Глянь що тепер з Брі. Як ти хочеш, щоб вона завтра ще й виступила.
– Тому просто тримай ключі від машини і відвези її додому.
Сперечатися Тоунс не став і ми вирушили додому. Хоча втомлена я так в машині і заснула.
