Раді Вас бачити!

Сьогодні був той самий день. Я мала піти до декана і попросити назначити мені Наставників. Уявляю його реакцію, коли він почує. 

Мабуть, у якийсь момент я збожеволіла, якщо додумалася до такого. 

Зелений чай, корвалмент і зілля спокою на основі валер'янки вперто не хотіли діяти. 

У навушниках грало "Uptown Funk"

І навіть, якщо я вважала цю пісню одну з найбезглуздіших, які я слухала, але якщо вона могла надати мені хоч краплю впевненості, то що вже. 

Те що я збиралася зробити, точно викличе злість в Дельфі і все може призвести до повернення у ту саму жахливу реальність. І це я ще щось наговорювала на авторку. 

А сама то що? 

Поки не втратила усю свою рішучість я підійшла до кабінету декана і постукала у двері. 

– Студентко Амаль, щось трапилося. 

– Я хочу обрати наставників, – на одному подиху випалила я. 

– Більше ніж одного, – здивововано глянув на мене професор Таер. 

Вів вів нумерологію, яку я перестала відвідувати, бо вона видалася мені надто складною. Ну не хотіла я тут вчитися так само як в академії Суддів. 

Так, я божевільна, ледве стрималася, щоб не мовити це вголос. Та просто прийміть мій вибір. 

– І кого ж ви обрали? – опанувавши свої емоції тихим і рівним тоном запитав він. 

– Професор Сильфід і професорку Інес, – прошепотіла тихо, адже усім було відомо, що ці двоє на ауру одне одного не переносили. 

А протягом своїх студентських років і зовсім кожна їхня зустріч завершувалася сваркою. Вони лаялися між собою так, що деякі фрази стали ледь не крилатими. А ще це змушувало усіх вірити, що перед ними розгортається історія того самого кліше “від кохання до ненависті” 

Але ні…

Виграли ті небагато людей, хто зробили свої ставки на те, що вони не зійдуться. 

І тепер я вирішила стати ученицею цих двох і опинитися між всіма можливими вогнями і ще й підвісивши над собою дамоклів меч. 

І де авторка, коли варто мене зупинити. 

– Ви зараз серйозно!? – не втримався і голосно розсміявся професор. 

Я кивнула. 

Він подивився на мене ще раз і почав перевіряти, а чи не сон це. Ось що називається зламати йому мозок. 

Я невпевнено зробила крок назад, але вирішила, що як почала, то таки закінчу цю справу. 

– Усе буде гаразд, якщо ніхто з них про це не дізнається, – стишеним і проникливим тоном проговорила я, не зводячи погляду з професора. 

Він гмикнув, зовсім не будучи впевненим у тому, що моя авантюра матиме успіх. 

– Хочете заробити? – раптом запитав він у мене, і я здригнулася від цього дивного питання. 

– Як? – зустрічне запитання вилетіло з мене швидше, ніж я встигнула подумати. 

І тільки потім згадала, що я ж маю стипендію і кишенькові гроші. Серйозно. 

– Спробуйте їх примирити, – а тоді додав з насмішкою в голосі, – але це ще жодному студентові не вдалося. 

Усього лиш. Це не видавалося мені аж таким складним завданням. 

– Єдине питання навіщо? 

– Вони обіцяли повернути гроші, якщо хтось зможе це зробити. Та й знаєте в академії нудно, от усі й розважаються як можуть, – усміхнувся він. 

Я важко зітхнула…а він видавався цілковито іншою людиною. Відчула дрібку розчарування у нашому декані. 

– Я зроблю це, – кинула я обертаючись, щоб йти до виходу, – а ви будьте ласкаві складіть договори. 

– Тоді до зустрічі, студентко Амаль, ви підете зараз до них?

Я лиш кивнула і тихо зачинила за собою двері. Спочатку я пройшла в лабораторію, адже сама там найчастіше можна було знайти професорку Інес. 

Пройшовши всередину я ледь не зіткнулася з кимось. 

– Вибачте, – тихо шепнула я і побігла далі. 

За великим стосом якихось матеріалів я не встигнула роздивитися хто це, та й правду кажучи мене це мало цікавило. 

Елевонда. Ні, що б краще роздивитися. А то, хто потім буде винною? А авжеж, а не ти. 

Брігель. Чого б це? Та й хто він такий. 

Елевонда. Та так. 

Я обернулася назад, але було вже пізно, за ним навіть шлейфу аури не було. Перевертень, чи що? 

Я пішла далі. Зараз важливішим було знайти професорку Інес, а не задумуватися над…

Я завмерла, коли мене пронизала здогадка…яку одразу ж відкинула, хоча впевнена вона ще не даватиме мені спокою довго. 

Вона була там, де й очікувала її знайти. Я завмерла на порозі, не бажаючи відкволікати професорку від важливої справи. Добре знала, якщо відволікти, то уся академія може злетіти кудись в космос. 

Або ще гірше накликати на всіх якесь страшне прокляття або перетворити у якесь страшне створіння. 

Тому я стояла так тихо, щоб навіть дихання моє було майже не чутне. 

Вона швидко нарізала потрібні для зілля листки, корінці і подібне. Доливала якісь субстанції і все перемішувала. 

– Тричі проти годинникової стрілки, – пробурмотіла вона, виконуючи потрібні дії, – тепер додати тертий порошок асгафесу. 

Я повільно зробила декілька безшумних кроків назад. 

Корінь асгафесу з реальності перевертнів був смертельним для людей. А ще викликав жахливі галюцинації...які змушували інших божеволіти вбиваючи інших або ж накласти на себе руки чи щось подібне. Я налякано відступала від дверей, бо якщо вона дізнається, що я це чула…мені кінець. 

Але тепер я ще більш впевнилася у тому, що просто повинна більше дізнатися про цю жінку, адже вона може бути небезпечною. 

Через деякий проміжок часу я знову прийшла до дверей.

Вона уже завершила зілля і виглядала повністю задоволеною собою. 

– Чудово. Це теж завершено. Думаю, він буде задоволений моєю роботою. 

Цікаво, хто такий цей він. Не схоже, що це згадка про її чоловіка. З того, що мені було відомо той не відносився до цієї сфери. Може вона зробила те зілля, бо їй погрожували? Зовсім не зрозуміло. 

Але що уже. 

– Професорко Інес, – покликала я.

– О це ти, Брігель, – широ всміхнулася вона, – що привело тебе сюди? – тепер вона знову нагадувала людину, яку я поважала і якою захоплювалася. 

Можливо мені лиш здалося або слова її були накликані ілюзією. 

– Станьте моєю наставницею, – мій голос звучав твердо і рішуче. 

– Тоді буду рада співпрацювати з тобою, Брігель. Чого ти саме хочеш у мене навчитися? – поцікавилася вона. 

Мабуть, мені щось причулося. Останнім часом я надто багато завантажена усіма турботами, от і стається таке. 

 – Я давно захоплююся вашими вміннями, – пояснила я дещо зніяковіло, – і тому бажаю навчитися того чого й ви, – сказала уже більш впевнено. 

– Мені це буде радістю. У які дні тобі зручно приходити в лабораторію, – одразу ж запитала вона. 

Неймовірно як у неї виходить розуміти мене з пів слова. Давно я уже ні з ким не спілкувалася так легко й невимушено. Я відчула себе, наче вдома. І як після цього…

– Думаю найкраще буде понеділок, середа і п'ятниця, якщо вам підходить і я не буду вам заважати.

Вона усміхнулася і поправила свої колби з зіллями на одній із полиць. 

– Я завжди рада тобі Брігель, – сказала вона і її тон видався мені дивним. 

У мене ж не було жодних видатних здібностей, я точно не була найкращою у цьому. Я запитально і з нерозумінням глянула на неї. Не смішний жарт. 

– Твоя наполегливість і бажання досягати поставлених цілей, – пояснила вона, – мені імпонують такі люди, – тихо зазначила. 

– А он воно як, – протягнула я, аби щось відповісти і відчула, що зовсім не знаю як продовжити розмову. 

Помітивши мою незручність, вона кивнула з веселістю з голосом. 

– Тоді до середи, – сказала вона. 

– А так, авжеж, – все ще перебуваючи в прострації відповіла я. 

І пройшла до виходу. Коли я уже була готова переступити поріг, вона тихо сказала. 

– І Брігель те що ти бачила не є правдою, – у її голосі був непереборний смуток і я навіть відчула докір сумління за те, що могла подумати про неї погано. 

– Я вам вірю, – легко кинула я і швидко покинула приміщення лабораторії. 

На коридорі відчула, що й дихати мені стало якось вільніше і пройшла далі виконувати наступний пункт завдання.

Попетлявши коридорами, наче якась шпигунка я пробиралася до потрібного кабінету. Добре, що сьогодні вихідний і у академії не було студентів. Але все ж був шанс, що я натраплю на Дельфі. 

Відчуття, ніби перед тим як маю скоїти найважчий злочин або найбільшу зраду. Я знаю, що ти не заслуговуєш на мій обман, але я повинна дізнатися, що тобі загрожує і спробувати домогти. 

Хоч знаю, що ти не будеш від цього щаслива. 

Але зате я зможу спати спокійно. 

Озирнувшись декілька разів, я прошмигнула всередину і згадавши, що взагалі то знаю чари невидомості відчула себе дурепою. І чому я постійно забуваю, що живу в магічній реальності. 

Прошепотіла потрібні слова і вже сміливіше спустилася добре знайомими сходами. Двері на мій превеликий подив були відкриті і я обережно спустилася вниз. Такий досвідчений артефактор як професор Сильфід, мабуть, вже знав про мій прихід ще з порогу, якщо не раніше. 

Але усередині було порожньо. 

Я сіла на одне з м'яких крісел і залишилися чекати. Усе одно вже прийшла, то чого повертатися. 

Цього разу, не перебуваючи уві сні я змогла роздивитися приміщення значно чіткіше. Безліч артефактів найрізноманітніших форм і призначень стояли на поличках, лежали на столі і були підвішені в повітрі. Стіни виявилися наче з дерева, хоч його тут і не могло бути. 

Я піднялася з місця і пройшлася зацікавлено усе оглядаючи. А потім побачила, що за стелажами виявляється є двері. Наблизилася ближче і притулилася до холодної стіни. Там хтось розмовляв, але на їхній превеликий жаль я не була тою, хто відчує докори сумління від підслуховування когось. 

Елевонда. Ну всі це вже знають

Я затамувала подих, щоб краще розчути голоси. 

– Усе зроблено в кращому вигляді, – почула спершу жіночий, який був змінений магією або зіллям і через це я не могла розпізнати його. 

– Так ти чудово впоралася, – а цей здається належить професору Сильфіду. 

– Справді, – протягнула вона з іронією, – сподіваюся ти виконаєш свою обіцянку, – додала з натиском. 

– Авжеж, – промовив той і я засумнівалася, що це усе ж той про кого я думаю. 

Такий тон аж ніяк не міг належати холодному і саркастичному Сильфіду. Хоча звідки мені знати. 

– Гаразд, тоді до зустрічі, – я почула кроки, які віддалялися і швидко перемістилася й сама. 

Відчула як мене огортає хвилею дежавю. Схоже вже було. Тому я зупинилася, зняла чари невидимості і сіла в крісло, склавши ногу на ногу. 

Через деякий час він прийшов і я встала аби привітатися. 

– Ви ж Брігель, молодша сестра Дельфініум, якщо мені не зраджує пам’ять, – подивився на мене дещо здивовано, наче й зовсім не розумів чому я тут. 

Але це була правда. У цій реальності ми не були знайомими і бачилися лише декілька разів. 

– Мені приємно, що ви знаєте хто я, – ледь всміхнулася і випалила на одному подиху, – я тут бо хочу, щоб ви стали моїм Наставником. 

Це вперше коли я бачила скільки емоцій у цього незворушного чоловіка. 

– А ще, – додала я згодом, – мені відомо, хто ви! – вирішила вже повністю добити його. 

Цікаво, що він на це скаже. Відправить мене звідси, звинуватить у шантажі чи погодиться. Я з очікуванням дивилася на нього, він у свою чергу пропалював мене задумливим поглядом своїх насичених темно синіх очей. 

Мабуть, якби я була на місці Дельфі, то закохалася б у нього, але наставництво ставило на цьому хрест. Тому я не витрачала час на непотібні думки. 

Здригнулася від того, що навіть не задумуючись почала думати як в академії Суддів. 

– У мене є лише одне питання, чому ви обрали мене, якщо навіть не зволили відвідувати мій предмет, – з деяким натиском сказав він і я відчула себе зніяковіло. 

Тому що я…

Справжня причина мала залишитися у тіні якомога довше. Правда, згадала я. Саме вона може стати справжньою зброєю. Адже у мене вона ж є. 

У тій іншій реальності мої очі сяяли невимовним щастям, коли я створювала артефакти, у ній я насолоджувалася цим і раділа кожному новому артефакту, який був моїм власним. 

Захват від того що я вмію щось краще, ніж та Дельфі. 

То чому я повинна придушувати цей талант, якщо я маю можливість. 

– Я хочу створювати артефакти, – щиро і з рішучою усмішкою сказала, не відводячи погляду від його очей. 

І хай це буде моєю правдою. 

Він кивнув. 

– Гаразд, я зроблю для вас виняток, – після кількох хвилин роздумів сказав він, – а тепер марш звідси, я надішлю вам повідомлення у телеграм, коли вирішу у які дні ви зможете приходити. 

– Дякую вам, щиро дякую! – не приховуючи свою радість відповіла я. 

Настрій у мене одразу покращився і я щасливо почимчикувала на вихід. А потім на мить зупинилася. Говорити чи ні. Врешті обернулася і кинула на прощання. 

– У іншій реальності ви сказали мені, що я можу робити все, що я забажаю і пояснили, що являєтеся творцем моєї долі. 

І не очікуючи на відповідь швидко покинула приміщення. 

Після цього знову повернулася до декана і повідомила, що завдання виконано. 

– Як ви це зробили? – не приховуючи здивування, запитав він, – підписуючи потрібні документи, – У Сильфіда за весь час викладання було може лише двоє учнів, а ви третя. 

– Як шкода, – сплеснула долонями я і повністю серйозно видала, – а я була впевнена, що буду першою. 

І зробивши довгу дещо театральну паузу пояснила. 

– Усе що я зробила це сказала правду. Тому думаю він просто побачив мою щирість, – усміхнулася я. 

– Що ж тоді бажаю вам успіху, – сказав декан, маючи на увазі інше і я важко зітхнула. 

Попрощавшись я покинула приміщення і після цього сівши в авто нарешті покинула острів. Залишатися тут на довге, ніж потрібно я не любила. Це надавало відчуття втоми і дискомфорту. 

Може тут і справді щось не так, чи я надто багато собі надумую? 

Елевонда. Тут ні в чому не можна бути певною. 

Брігель. Рада тебе чути. Тепер я відчуваю себе спокійніше. 

Елевонда. А взагалі тепер цей розділ відчувається дивно. Хоча може це через те, що я довго не знала куди його приткнути і тепер складається враження, що й не потрібно було. 

Брігель. А зараз ви надто багато думаєте. 

Елевонда. Я в принципі надто багато думаю.

Брігель. Здається я починаю розуміти.