Раді Вас бачити!

Сьогодні я встала зранечку і першою побігла в душ. Це ж не гуртожиток, де я живу тільки з сестрою. Тут тепер ще двоє людей долдається. 

Після цього спустилася на кухню і почала готувати собі сніданок. Поставила чайник і почала дивитися, що є в холодильнику і в тумбах. 

 – Сир і сметана – є, печиво також. 

Я дістала глибоку миску і вкинула туди сил, накришила печиво, додала ложку сметани і насипала ложку цукру…ні краще з половиною і все перетерла разом. Ідеально. 

Елевонда. А з варенням не пробувала? 

Брігель. А воно їстівне? 

Елевонда. Однозначно. Вишні найкраще. 

Ну от і чому вона раніше не сказала. 

– Знову продукти переводиш, – скептично зазначила сестра, тихо пройшовши на кухню і насипаючи собі в чашку чай. 

– І тобі доброго ранку, – усміхнулася я, змірявши її невдоволеним поглядом. 

– Ikke krangle om morgenen, jenter. (Не сваріться з самого ранку дівчатка) – сказала тітка. 

– Vi krangler ikke, – швидко сказали разом і привітно всміхнулися. 

Тітка насипала пластівці і нагрівши молоко залила ним. 

Останнім на кухню прийшов тато. Він був ще сонним і тихо привітавшись зробив собі чашку кави. 

– Har du jobbet hele natten igjen?(Ти знову працював усю ніч) – сказали ми з тіткою одночасно обуреним й схвильованим тоном.

Він кивнув, дещо навіть зіщулившись під нашими поглядами. 

– Et viktig prosjekt. Det må fullføres så fort som mulig. (Важливий проєкт. Його потрібно завершити якомога швидше)

Я скривилася. Тато керував власною фірмою, яка надійшла йому після смерті дядька і тепер більшу частину часу був зайнятий і втомлений. Це завжди засмучувало. 

Ще й ця його дурна риса контролювати все. 

Але я як завжди лиш тихо сказала. 

– Vær så snill, ikke overanstreng dere. Det vil ikke gagne noen. (Будь ласка, не перевтомлюйся. Це не принесе нікому користі) 

– Greit, datter, – постарався усміхнутись він і з винуватим тоном додав, – Så snart jeg er ferdig, skal jeg hvile( як тільки завершу відпочину) 

Точно, так і повірила. Але чомусь настрій таки підійнявся від цієї обіцянки. Сподіваюся, що цього разу усе буде як він говорить. 

– Det skal jeg sørge for, – додала тітка. 

Сідаю на один зі стільців і починаю їсти. Щоб там не говорила моя сестра, але це смачно. 

Роблю ковток чаю і ледь не випльовую назад, коли чую здавалося надзвичайно просте питання від тата. 

– Hva er planene dine for i dag? (Які у вас плани на сьогодні?)

Я завмираю, стискаю долоні і зовсім не знаю, що відповісти. 

– Jeg skal gå en tur, – відповідає сестра, переймаючи увагу на себе. – Likevel har jeg ikke vært i Oslo på lenge, – на цьому її роль завершується. 

Вона сказала, що хоче прогулятися, бо давно не була в Осло. 

Я роблю вигляд, наче не почула питання і спокійно допиваю чай. Коли сніданок завершується і за звичкою забираю порожні миски, щоб помити. 

Мені подобається це робити – вода завжди мене заспокоювала і зараз ставши ближчкою до своєї стихії я нарешті вирішила сказати. 

– Jeg skal besøke moren min. (Я збираюся відвідати маму) – мій голос тихий і приглушений водою і я сподіваюся, що мене не почули. 

Але ні. Чую здивований вигук тітки, занепокоєний тата і слова Дельфі. 

– Det var åpenbart. (Це було очевидно)

Так. Правда. Я завжди ходила до мами, коли приїздила додому. Тільки чомусь тітка і тато завжди дивувалися цьому факту як вперше. Хоч це давно стало чи то звичкою чи то дивною надією, яка ніяк не збиралася помирати. 

Що одного дня мама розповість правду. Перестане говорити цю нісенітницю і пояснить усе як було. І цього разу вона справді вірила, що розмова буде інакшою. Адже вона прийде не зовсім з порожніми руками. 

– Enig, – нарешті відгукується тато погоджуючись, – Du har allerede bedt om et besøk( Ти вже подала запит на відвідування?)

Я кивнула. 

– Ja, klokken 14.00, – відповіла. 

День пролетів швидко і ось уже підійшов час збиратися. Я метушливо бігала по своїй кімнаті, підбираючи одяг і перевіряючи декілька разів чи все я взяла. Поспішно спустилась вниз де на мене вже чекав тато.

– Klar for dette? ( Готова до цього?)

– Som alltid, – спробувала усміхнутися я.

Сівши у машину ми вирушили до в'язниці Хальден. Вона не була такою як їх зазвичай зображують. 

Ми пройшли в кімнату очікувння і через декілька хвилин до нас вийшла жінка років сорока. Вона була як завжди гарна і зовсім не виглядала втомлено. 

– Mamma, – я міцно обійняла її і відчула як по обличчю течуть сльози. 

– Brіe, datter, – її реакція була така ж сама як і моя. 

Протягом останніх дев'яти років це було місце у якому відбувалися наші зустрічі. І кожно року я сподівалася, що наступного побачу її вдома. 

– Ердене, рада тебе бачити, – обернулася вона до батька, та в її словах не було справжньої радості. 

– Інгрід, – тихо назвав її імя. 

Ніяково відступила крок у бік. Інколи мені здавалося, що між моїми батьками ніколи не було жодних почуттів. А можливо вони й зовсім жили разом лише через мене. 

Чи правильніше кожен у своїй роботі? 

Зітхнула засмучено і сіла у вільне крісло. Чути розмову батьків не так і хотілося, але слова тата змусили прислухатися. 

– Як довго ти збираєшся тут залишатися? Умови тут звичайно чудові нічого не скажеш, але… 

Вона невдоволено склала руки на грудях і зітхнула. 

– Мені не можна повертатися, – твердо сказала вона, – тут я принаймні в безпеці. 

Тепер мені стало ще більше цікаво дізнатися правду, бо я й уявити не могла, що ж там такого сталося, що мама обрала в'язницю.

– Та дівчина зникла одразу як надала заяву, тобі щось відоме про це? – продовжував монотонно допитуватися тато. Вкотре. 

Вона важко зітхнула, а тоді тихо відповіла. 

– Я заховала дещо в тій академії…

Я не втрималася і підійнялася з місця, виймаючи з сумки порожню папку. 

– Я знайшла це у кабінеті хореографії і якраз захотіла спитати у тебе, що з нею робити. 

Вона подивилася усередину і на диво полегшено зітхнула. 

– Це оманлива схованка, справжня у іншому місці, – уперше за весь час, малахітові мамині очі зблиснули життям.

Вона щиро всміхнулася, наче побачила щось найрадісніше у своєму житті. 

– Тепер все буде гаразд, – прошепотіла так, наче у неї з плечей впала гора як мінімум, – і все ж це лише початок. 

– А як щодо щоденника Елері? – запитала не втрачаючи нагоди. 

Мама здивовано підійняла брову, наче не розуміючи про що я говорю. Після мого короткого пояснення про усі мої справи попередніх днів вона спохмурніла. 

– Тобі не варто було у все це лізти. Ні заради мене, ні заради твоєї сестри, – сказала занепокоєно. 

Я все це знала й сама, але нічого не могла зробити з тим як йшли події у моєму житті. Це було те, що неможливо було вже спинити, лише змиритися і використати на свою користь. 

– Гаразд, – нарешті сказала мама, – тепер не залишається нічого іншого, аніж все тобі пояснити. 

Лаконічно як завжди повідала, що у академії розгортаються дві змови, одна з яких тягнеться навіть у академію творців доль і в корпорацію снів. Колись вона взяла це завдання чомусь наївно вирішивши, що може з усім впоратися самостійно. 

– У академії є як наші союзники так і вороги, тому будь обережна інакше завершиш як я. 

– А хто саме? – запитала з тривогою, тільки зараз зрозумівши куди насправді втрапила. 

Усе було значно небезпечніше, ніж я думала спочатку. І значно більше усього було пов'язане між собою. 

Хмари темнішали над нами. 

– Ти повинна все зрозуміти сама, інакше це не матиме сенсу, – похитала головою мама, – ти можеш бути у цілком добрих відносинах з тими кого я вважаю ворогами. 

Здається авторка говорила щось схоже тільки вже не могла згадати як там було дослівно. 

І все ж було ще одне відкрите питання. 

– Що ти дізналася про ректора і як? – запитала я нервово склавши руки на колінах. 

Тато спохмурнів, мама напружилася. Вони переглянулися між собою і нарешті я все ж почула відповідь. 

– Архів. У ньому є всі відповіді, – тихо промовила мама, але я б не радила тобі туди лізти. Хоча хто ж мене послухає, – скрушно сказала вона. 

Я зітхнула. Але чим була краща моя мама, коли у все це вплутувалася? Мабуть, це у нас сімейне і передається по жіночій лінії. 

– Я думаю, що Дельфі це теж відомо. Та й складається враження, що усім крім мене, – невдоволено і дещо ображено пробурмотіла. 

Мама відвела погляд, наче сподіваючись, що ось саме зараз прийде наглядач і скаже, що зустріч завершена. 

– Останнє. Чи зможу я знайти щось на Тенебрісі. Я зустріла дядька Фінеаса, – швидко протараторила я, ледве встигаючи робити паузи між словами. 

– Що? – здивовано вигукнула мама і подивиася на мене наче бачила вперше, – як тебе туди взагалі занесло? – і я зрозуміла, що через свій тон вона хоче приховати страх за мене. 

– Дипломна робота, – пробурмотіла я. 

– Клятий покидьок, – прошипіла мама, – це він все зробив, Хель би його забрала, – мама стиснула долоні і тато приобійняв її прошепотівши щось заспокійливе. 

– Наша донька сильніша, ніж ти думаєш, вона зі всім впорається, – сказав він і я вдячно посміхнулася. 

Мама вдихнула і видихнула, а тоді додала більш діловим тоном. 

– Так. Фінеас знатиме, що з цим робити. Ти можеш йому довіряти він повністю на нашому боці, Брі.

І все ж ще щось чого я не знаю. Мама назвала його Фінеасом так природно, наче саме завжди тільки так і зверталася. Але ж вона мала знати його під іменем Фінеаррен. 

Невже мені від самого початку казали не правду. 

– Ти скоро покинеш це місце, мамо. Обіцяю, – сказала, обійнявши на прощання. 

– Не перенапружуйся заради мене. Та й Дельфі також не варта таких старань, – зітхнула вона зі смутком. 

– Я знаю, що роблю. Та й я не сама, – рішуче заявила я. 

На моєму боці навіть сама авторка цієї книги. Дельфі. Тато. Тоунс перший і другий. Інна, Фіа, Флав, Сіетл, Кора і Сел. І ще багато тих про кого я можу навіть не знати. 

І поки на моєму боці є інші люди я зі всім справлюся, адже якщо щось трапиться зі мною є ті хто продовжать мою справу і лиходії не залишуться не покараними. 

– До зустрічі, на волі, мамо, – тихо сказала я. 

Тато сказав декілька слів на прощання і ми покинули в'язницю. 

 Після розмови ми відправилися додому. Заходити кудись я не хотіла.