Спочатку:
На сторінку книги
Більше нічого сказати не встигнула, бо в залу пройшов запрошений гість, а це означало одне час уважно слухати.
З того, що мені було відомо виступити мав хтось важливий у нашій галузі, але я й подумати не могла, що це буде Фінеас.
За здивованим поглядом Тоунса я зрозуміла, що він цього теж не очікував, ну або ж прикидається, щоб мене не образити.
– Тримайся, Брі, – на мить стиснув мою руку, – це усього лиш на годину може трохи більше.
Я вдихнула і кивнула.
– Спробую, – хоча це слово далося мені важко і підійняла погляд на сцену.
Я зможу. Просто зроби вигляд, що перед тобою хтось інший, Брі.
Він вийшов на сцену як справжній аристократ. У його рухах відчувалася велич і впевненість. Кожного разу, коли бачила його відчувала важкість і запаморочення, ніби у погляді його пильних срібних очей було щось ще.
Але я завжди не зважала на це.
– Вітаю шановану ректорку Асін, професорів і студентів. Я випускник 28 го випуску академії Суддів – Фінеас Тоунс!
Усі зааплодували я ж зробила це неохоче, тільки для того аби не викликати до себе небажану увагу.
– Це велика честь для мене знову стояти у цих дорогих моєму серцю стінах…
Та хто б говорив. Я ледь застукотіла пальцями по підлокітнику крісла, щоб хоч якось заспокоїтися.
Але з його розмови усе ж можна було винести дещо корисне. Те що читалося між рядків цієї мотиваційної промови. Ми можемо покарати невинних. Або відпустити тих, кого потрібно було б відправити стражам.
Стати суддею це не щось хороше, а надзвичайно складне поле битви.
Я розуміла це все давно і була готова до цього. Це нормально. Усі, хто відносяться до цієї сфери не завжди діють згідно своїм переконанням. А інколи навіть всупереч їм обирають вигоду і гроші.
От тільки…
Я вдихаю і видихаю, кладу руки на коліна і готуюся.
Наступною частиною була питання. Вже хотіла підійняти руку, але Тоунс не дав мені цього зробити, поглядом змусивши мене мовчати.
– Який був найскладніший випадок? – одна з однокурсниць поставила питання, а я внутрішньо напружилася.
– Я часто говорю, що у мене немає жодної справи, яку б я не виграв, та одна таки була… – він робить паузу, яка нагадує мені театральну. Та його голос засмучений, – справа № 34/89/87-К Інес Вельформі.
Я щосили стискаю долоні. Так щоб відчути біль і не робити дурниць. Ця жінка моя мама і саме через це я зненавиділа його до глибини своєї душі.
– Я не зміг виправдати невинну людину і через це досі відчуваю вину.
Його голос прозвучав щиро. Він продовжив тихо з прихованою втомою і шкодуванням.
– Це була надто заплутана справа і не було ні алібі, ні неспростованих доказів. Та я був впевнений у своїй правоті, – твердо сказав він.
Ну звичайно, усі ж справи адвоката Тоунса завжди були виграшними, а тут така пляма на репутації. Дивно, як він ще взагалі про це згадує. Я підняла руку. Зараз або ніколи.
– Студентко Амаль? У вас є питання? – звернувся до мене він і я зрозуміла – йому ж скоріше за все невідомо.
Навіть у шлюбі мама не змінила прізвище і можливо дядько Тоунса справді не знав, що я її донька. Хоча це здавалося дивним?
– Мені цікаво, що сталося з нею далі?– стараючись звучати зовсім не зацікавлено, навіть дещо манірно, запитала я.
– Вона втекла, – коротко відповів він, – і ніхто досі не знає про її місцезнаходження, – лаконічно зазначив.
Полегшено видихнула. Інформація співпадає і все ж…щось не складалося. Але повернуся до цього пізніше. Зайві розпитування ні до чого хорошого не приведуть ще й викличуть непотрібні підозри.
Наступні питання мене не стосувалися тому я спробувала слухати більш спокійно.
Коли виступ завершився я відчувала себе так, наче вижатий лимон або риба яку кинули на сонце. Ні жива ні мертва, якщо коротко.
– Дивно що ти запитала, – почула я тихий голос Тоунса за спиною і здригнулася.
– Цікаво ж, – стараючись не видати себе, відрізала я.
І чому не подумала про те, що він легко здогадається. Не хотіла йому все розповідати, не хотілося відкривати це.
– Вона важлива для тебе, – продовжив він ствердно.
– Я втомилася, – сказала щоб закрити тему, – якщо ваша ласка, лорде Реджинальде, чи не могли б ви залишити мене в спокої, – з вдаваною ввічливістю сказала я, щоб приховати роздратування.
– Добре, – усе ж здався він, – як захочеш розповісти, ти знаєш де мене шукати.
Я кивнула, ледь усміхаючись. Ми розійшлидся кожен у свій гуртожиток. Втомлено лягла на ліжко, не маючи сил, навіть переодягнутися.
Ще один навчальний день завершився.
Мені б варто було повчити щось, але очі самі злипаються і я не можу противитися цьому.
Я посплю лише зовсім трохи, а потім…зроблю все, що не встигнула раніше.
Елевонда. Мені все ще цей розділ не дуже подобається і хотілося б його розписати, але це не має ні часу, ні натхнення. Та й чим довше я щось редагую, тим більше мені перестає подобатися написане.
