Раді Вас бачити!

Архів знаходився у самому серці академії і являв собою кишеньковий простір у який потрапити можна було тільки з особливим дозволом. Я дістала з рюкзака перепустку від гарпії.

Мить мене засліпило світло порталу, який вікривався і ось я вже стояла по інший бік. Ніколи не перестану захоплюватися цим величезним приміщенням, який здавався схожим на справжній лабіринт.

Я підійшла до адміністраторки, щоб записати себе в спеціальний зошит і поставити підпис про свою присутність. За столом сиділа незнайомка.

– Вітаю, а де пані Ганна? – здивовано запитала я.

– Вона звільнилася, – не підіймаючи голови сказала дівчина, – від сьогодні я заміняю її.

Що у такому випадку може бути? Скоріше за все переді мною зараз розгорталися події, які відбуваються на початку детективів. Ця дівчина, мабуть, має працювати під прикриттям, щоб щось дізнатися і над нами нависла небезпека.

Ну або я надто багато передивилася і завчасно вигадую. Потрібно спостерігати за нею. Записавши потрібні дані я вирушила шукати потрібні матеріали.

Проходивши між стелажами я брала усе що мені потрібно і вже готова була піти до столу, але помітила незвичний зошит чи що? Я обережно дістала і передивилася. Папір був не той який використовувався в архіві. Менше насичений магією і скоріше всього залишений навмисно.

Я прогортала сторінки, але там були лише зовсім незрозумілі записи. Імена й дати. Що за дурня?

А в кінці було написано те, що змусило мене прикрити рота рукою, щоб приглушити свій крик жаху. Зошит впав на землю з моїх тремтячих рук і я жбурнула його ще далі від себе і побігла петляючи між добре знайомими рядами.

Подалі. Подалі від тих лякаючих слів.

Елевонда. На твоєму місці я б забрала той зошит з собою. Не думала, що він ще стане тобі в нагоді?

Брігель. Та знаю, якщо така річ трапилася мені то її не можна просто ось так залишати. Але я не готова.

Елевонда. Нехай. Не змушуватиму, головне, щоб потім не стало пізно, як зазвичай буває.

Вона права, але можливо я ще встигну це зробити. Але тільки не зараз і не сьогодні.

Я впала на м'яке крісло і почала машинально все перебирати. Мені подобалося робити щось в архіві, така монотонна робота заспокоювала мене, допомагала відволіктися від усього, що мене хвилює.

Але зараз думки раз по раз поверталися до тих слів.

“Ви знали, що кожного дня ви прокидаєтеся в паралельній реальності?”

Я не хотіла у це вірити. Якщо це правда, то до чого це може призвести?

“Зміни настільки непомітні, що зрозуміти це важко. Але одного дня стається… – далі ж слова обривалися, наче той, хто писав дуже поспішав, – втекти…не…можливо…як би…не старатися.

Втекти, але звідки? І якщо неможливо, то навіщо починати, навіщо старання, якщо це ні до чого не призведе, то який тоді сенс? Цікаво тільки, хто це написав.

Елевонда. Ну точно потрібно було його забрати.

Брігель. Зачекай…

Я злякано подивилася на стіл на якому зверху на манускриптах, які я прихопила лежав той самий зошит.

– Мамо рідна…він що за мною прийшов. Прилетів? Господи, уже зошити сталкерити навчилися – перелякано прошепотіла я, виймаючи з сумки воду.

Руки знову тремтіли, тому я пролила трохи на форму. Але я все одно буду передягатися тому це не страшно. Спробувала заспокоїтися, але для початку потрібно було про дещо запитати.

Брігель. Ти ж знала, спостерігачко.

Елевонда. Не називай мене так, бо звучить моторошно. Але скажу чесно, що я схилялася до варіанту, що з зошитом ми попрощалися вже надовго.

Вона зовсім не збиралася мені допомагати. Я навіть дещо образилася, але спостерігачі такі, що їй би це в останню чергу цікавило.

– Ну дякую, зошите, що сам прийшов, може ще й відкриєшся на потрібній сторінці, – попросила з деякою іронією.

“Спочатку вибачишся” – почула голос який невідомо належав чоловікові чи жінці.

– Вашу ж тераформацію. У мене вже дах їде чи це справді зошит.

“Я щоденник забутої студентки Академії, а не якийсь там зошит” – почула обурене в своїй голові.

– Щиро перепрошую, – промовила я зовсім нещиро, але моя сяюча усмішка все перекрила.

“Так значно краще” – почула вже точно чоловічий голос.

“То чому забутий?” – також перейшла на розмову подумки, усе ж це краще, ніж говорити самій з собою.

“А це тобі потрібно буде дізнатися самостійно” – почула я глузливий голос і я з подивом побачила як він піднявся в повітря і полетів кудись прямо.

Чекайте? Відколи це таке можливо. Я ж не можу зараз спати? День прокрутився в моїй голові і я побачила надто багато неспівпадінь. Але зараз потрібно взяти себе в руки і дочекатися вечора.

Наступні години пройшли у виконанні завдання без відволікань. Коли я подивилася на свій годинник був час йти додому, щоб поїсти переодягнутися і вирушити на медитації.

Я повільно піднялася з крісла і повільно пройшлася до потрібних стелажів, щоб поставити усе на місця. Переоблік було зроблено. Тепер потрібно буде здати копію і я вільна.

Коли я виходила за столом адміністрації нікого не було взагалі і лампа теж не горіла. Вийнявши свою ручку я поставила підпис і час коли я вийшла.

Дивно, але в академії вже було темно. І тільки тоді я згадала, що в архіві час тече інакше, аніж ззовні.

Швидко побігла у медитаційну.

– Ти запізнилася, Брігель Амаль, – почула я громовий голос викладачки.

– Вибачте, – знітилася, – я була в архіві і забула про час, – тихо сказала, але через відлуння усе було чудово чутно.

– Добре йди і сідай. Ми якраз розпочинали перевірку на реальність.

Я подякувала і кивнула. Взявши каримат я сіла в позу лотосу і приготувалася виконувати наступні вказівки.

– Що ж для початку простягніть руки перед собою і подивіться на них. Скільки пальців ви бачите? – запитала вона у нас.

Усе добре. Видихнула я, а потім з подивом побачила, що обриси руки починають розпливатися.

Та щоб його!

– Вщипніть руку. Чи відчуваєте ви біль?

– А що буде, якщо ні? – запитала я, приховуючи за цікавістю відчай, який мене охопив після того, як я не відчула звичний біль.

Вона усміхнулася і з теплотою промовила.

– Тоді це означає, що ви через якісь чинники, які можуть бути дуже різноманітними прокинулися не у своїй реальності, – пояснила вона заспокійливим тоном, – усе що потрібно це заснути і ви прокинетеся там де потрібно.

“Ви знали, що кожного дня ви прокидаєтеся в паралельній реальності?”

Шкіру обдало морозом. Затишна кімнатка зі стелею на якій світилися зірки, а стіни були приємного кольору більше не вселяла спокою. Я хотіла втекти, хотіла побігти, але знала, що у мене немає можливості. Хах. Чим довше я мовчу, тим підозріліше виглядатиму?

Але раптом почула неочікуване питання з іншої сторони залу. Дельфініум. Знову ти.

– Я так розумію, можна взагалі не прокинутися? – зі звичною іронією в голосі і глузливою посмішкою запитала вона.

– Ні, – похитала головою викладачкою, – це може статися тільки тоді, коли когось спеціально утримують у стані сну і не дають прокинутися…або якщо сон видається кращим за реальність, – усе ж додала вона, хоч впевнена, зовсім не хотіла нам таке говорити.

Отже, шанс проснутися у мене таки є, але чи буде це все ще моя реальність. Ту яку я знаю? Ті дурні набридливі слова не давали мені спокою, але щось всередині мене противилося тому, щоб це комусь говорити.

Хто знає, що за історія стоїть за тим щоденником?

У мене питання, але я збираюся знайти на них відповіді сама.

Далі пара проходить, як завжди, ми медитуємо і робимо вправи для того, щоб краще усвідомлювати себе уві сні. Це більше схоже на те, що у мене якийсь синдром через, який навіть, коли сплю все одно вчуся. Може мені усе ж піти до психіатра, який спеціалізується конкретно на цьому?

– До побачення! – нарешті пара завершується ми прощаємося, складаємо речі і нарешті можемо вирушати в гуртожитки.

Я йду на стоянку і розумію, що не можу знайти подруг. Дивно, наче ж бачила на парі, а зараз складалося враження, що я тут зовсім сама. Стала прохолодно не від вечірнього вітру, а від невловимого страху.

Я сама не розуміла, що саме мене лякає?

Те, що не прокинулася? Зовсім ні. Це було щось інше, але я до кінця не розуміла, що саме.

– Чого не сідаєш в машину? – почула голос Інни, – ти десь не тут була, скільки часу докликатися не могла, – фиркнула вона невдоволено.

– Ага, наче в транс впала, – підтвердили Флав і Фіа.

Я кивнула.

– Давайте сідати, поки усі не розібрали, – занадто явно перевела тему і ми сіли в одне з вільних.

На щастя їх залишалося ще багато. Не знаю чому не розповіла нічого дівчатам. Я довіряла їм, але не знала чи вони справді повірять мені. Що як я єдина, хто щось розуміє і можливо ще Дельфі.

– Як пройшла перевірка? – запитала, наче мимохідь.

– Та як завжди, – знизали плечима вони, – А в тебе як?

– На мить здалося, що не пройшла, але думаю це через втому, – усміхнулася я, сказавши напівправду, щоб вони не задавали зайвих питаннь.

Вони кивнули. Ми швидко прилетіли до гуртожитку і попрощавшись пішли у свої кімнати. Я ввійшла всередину, навіть не вмикаючи світло( не згадаю вже, яке там слово мало бути насправді) і перевдягнувшись одразу ж лягла спати. Цікаво, а завтра я прокинуся там, де потрібно, чи ні?

Елевонда. А от я дещо засмучена цим сюжетним поворотом, але потім усе стане на свої місця.

Брігель. Які ви добрі до мене.

Елевонда. Але ж ти поставила її на місце.

Брігель. Бо це був лиш сон.