Спочатку:
На сторінку книги
У місті було темно і йшли ми зі своїми ліхтариками, наче якимось темним непроглядним тунелем. Та це був лиш початок.
На місці, де раніше не було нічого тепер простягся прозорий портал чи купол.
– Ти готова? – запитала Кліта з деякою насмішкою і мабуть, щиро впевнена, що я відступлю.
Вибач, таких божевільних як я ще варто пошукати.
– Час. Тринадцята година чекає на нас, – відповіла і першою зробила крок за межу.
Вона пробурмотіла щось нерозбірливе і пройшла за мною.
Усе було навіть більш лячним, ніж я бачила на візуалізаціях до книги. Я відчула як на мозок давить атмосфера і відчула фізичний тиск.
Позаду вже нічого не було і тільки зараз усвідомила, що опинилися у пастці з якої не існує зрозумілого виходу.
Але я знала у першу чергу варто дістатися Ратуші, якщо усе піде згідно сюжету, авжеж.
Я озирнулася довкола та зрозуміла, що її не видно.
– І що тепер далі робити? – скептично запитала Кліта, показуючи свій справжній характер.
– Як там казала одна моя знайома. Усе ще потрібно це йти вперед, – сказала я, цитуючи мою дорогу авторку.
Кліта кивнула, усе ще не довіряючи мені, та мої останні слова змусили її глянути на мене інакше, з повагою чи що.
О, невже вона також була якоюсь там колишньою персонажкою Еллі. Щастя, якщо так, бо це мені дуже на руку.
Елевонда. Я мала через головну героїню звести її з чоловіком у одній з моїх книг.
Брігель. Не погано, то вона вам завдячує тим, що має сім'ю.
Елевонда. Ну якось так.
Я дозволила собі заплющити очі і рушити навмання. Напрямку у нас немає, тому сподіватися можна лише на те, що тут раптом з'являться тіні. Головне, щоб це не були ті створіння з якими билися головні герої “Тринадцятої години”
– То ти немаєш жодного плану, навіщо ти тоді тут узагалі? – запитала мене Кліта згодом.
– Хочу дізнатися правду, – відказала я.
– І навіщо вона тобі? – знову скептицизм і іронія, наче я говорю щось безглузде.
– Бо гадаю це може бути важливим для мене, – відповіла тихо.
Вона глянула на мене прискіпливо, а потім додала.
– Ти впевнена, що готова до того, що дізнаєшся? – запитала цього разу з погано прихованою турботою.
Я знизала плечима. Я ні в чому вже не впевнена правду кажучи, тому не можу точно стверджувати. Та чомусь це питання вперто не давало мені спокою і я не перерставала про нього думати.
Є щось ще.
Усе не так просто.
І чомусь я просто зобов'язана усе дізнатися.
– Я спробую, – відповіла я твердо.
– Тоді добре, я буду поруч, коли ти зрозумієш, – сказала вона з якоюсь материнською усмішкою.
І авторка також.
Ми просувалися крок за кроком через цю темряву і жахливе відчуття безвиході і безнадії.
Ніде нічого і нікого не було і здавалося ця темна вуличка якою ми йшли не має кінця краю.
Поруч з Клітою попри все було спокійно, можливо через те, що вона була єдина людина тут, а можливо причина була інакша.
Нарешті я з подивом побачила попереду великий годинник. Ратуша.
Вона була зовсім близько, здається пройди ще декілька кварталів і зможеш пройти у неї.
Усе повторилося.
Тіні.
Еквіліфарфи чи як їх там правильно назвати.
І поява Елая.
Цього персонажа я й чекала. Заради нього пішла у це місце. Тому що зараз перед нами стояв єдиний, хто міг усе пояснити. Але його слова замість того, щоб прояснити усе – навпаки заганяли в глухий кут.
– Що ви щойно сказали? – перепитали ми в один голос.
– Це авторка. Ту яку ви називаєте Тесс чи Елевондою чи байдуже яким іменем, на ній частина вини, бо вона написала неправильне завершення, – повторив він ще раз чітко і беземоційно.
Елевонда. Дійшло. Там я написала, що він перетворився на те золоте світло, а вона змогла пройти. Але вони мали, або двоє зникнути або двоє пройти і ніяк інакше.
Та світ здавалося не вірив його словам.
Шерімаль шеасхарше.
Вона не винна.
Чи точніше лише частково.
Адеже ці події відбувалися вічність тому назад і вважати, що лише авторка…безглуздо.
Тут має сенс враховувати безліч інших факторів, подій і передумов. Хоча його слова теж не зовсім маячня, зі спойлерів сюжету я знала – зміни кінцівки призведуть до різних події.
Пройдуть двоє – світ більше не буде поперднім.
Розчиняться – світ поступово повертатиметься до того яким має бути.
Видіння пройшли перед моїми очима швидко і легко, наче тільки чекали свого часу.
Я знайшла відповіді, які шукала.
Ось я стою перед дзеркалом і розумію, що колір моїх очей став червоним.
Ось дізнаюся про те, що Елейлі і Леверт це ніхто інші, як переродження Ельвірейн і Елая.
Я бачу й інші видіння і відчуваю, наче покидаю реальність, блукаючи ними.
Елевонда. Тобі не можна це робити. Ти ж не я.
Слова авторки повертають мене і я декілька митей страюся сфокусуватися на зовнішньому світі.
– Ти як? – занепокоєно дивиться на мене Кліта.
Озираюся довкола і розумію, що тут нікого немає. Мені від самого початку здалося, чи я таки бачила правду? Запитально дивлюся на Кліту, сподіваючись, що вона усе прояснить.
– Ми зустріли фрагмент пам'яті Елая.
– О, але його слова все ж не пояснили його дій, – якось розчаровано відповідаю я.
– Дуже багато чого пояснили, – протягнула Кліта, – справа у тому, що той, хто переродився не був Елаєм, а лише частинкою його душі.
Я здивовано подивилася на неї. Це місце було не найкращим для того, щоб щось обговорювати, тому ми ще швидше направилися до Ратуші.
– Хіба можна перероджуватися фрагментами? – обережно поцікавилася я, хоч уже мала приклад.
– Душа це дуже…як би тобі сказати…вона має багато різних частинок і саме це дозволяє існуванню паралельних версій, які фактично схожі, та водночас мають і відмінності, – пояснила вона тихо, спочатку озирнувшись довкола.
– О, зрозуміло, – кивнула я, – то чи не хочеш ти сказати, що увесь цей хаос натворив інший фрагмент Елая, – не знаю як в інших, але у мене мозок зараз зламається.
За цей час ми дійшли до місця призначення і я розчинила двері. На відмінну, від книги нам не прийшлося стрибати механізмами і це насторожувало. Якщо усе не так як повинно бути, то як ми виберемося.
А я обіцяла. Та й авторка говорила про другу частину. А знаючи її вона не буде ще раз писати те ж саме, отже, причина інше.
Кліта потягнула мене на сходи і почала швидко ними йти, так що я ледве встигала за нею.
– Це та реальність у якій він працював у архіві і в її кабінеті можна знайти якісь відомості, які можуть нам допомогти.
Цього разу була моя черга дивитися скептично, та часу сперечатися не було.
Ми пройшли всередину і почали метушливо все перебирати. Має ж щсь бути серед усього цього мотлоху.
Я зупинилася на мить і уважніше все розглянула. Кабінет давно не використовувався і скрізь був шар пилу. Кліта відійшла вбік і мабуть, вловивши хід моїх думок почала також прискіпливо озиратися.
– Знайшла, – сказала вона з азартною усмішкою, яку я у неї ніколи не бачила, – от уже не думала, що ти змусиш мене виконувати мою роботу й тут, – без злісті сказала вона і відкрила одну з шухляд, якою здається часто користувалася.
Там було порожньо, але поводивши рукою Кліта знайшла прихований механізм і змогла відкрити задню стінку, де й лежали документи, якісь справи і ціла пачка фото.
– Думаєш це все? – запитала з цікавістю.
– Думаєш це обманка? – перепитала вона.
– Не знаю, – знизала плечем, – але поки ти нишпорила там я дещо знайшла, – справа про яку ти говорила ще тоді на парі.
Її погляд ураз змінився.
– То вона була тут, – якось благоволійно запитала вона.
Елевонда. Я вже й забути про неї встигнула, а тут на тобі. ( Це згадувалося у справі 2.1.
Брігель. Це було ще на самісінькому початку, тому спробуй ще пам'ятати.
– І знаєш, що найдивніше, – відказала я, – тут пише, що жодного закляття не було, а визнали їх невинними через свідчення інших. То ти обманювала? – запитала з деяким тиском.
– Я казала правду. А ти можеш взяти і дослідити її, думаю тобі буде корисно, – усміхнулася вона якось недобре.
Часу на суперечки не було. Його взагалі було обмаль.
– Нам треба бігти, – цього разу вже я потягнула її, коли побачила, що стіни починають якось дивно мерехтіти, а простір наче стирається.
Вона кивнула.
І ми швидко покинули приміщення. Кліта поводилася дивно, наче кожен прохід у Ратуші був їй добре відомим і це дивувало. Вона швидко провела нас до того самого циферблату, навіть попри те, що здавалося увесь простір зараз просто проковтне нас.
– Розпитувати я так розумію немає сенсу, – сказала я тоном людини, яка вже давно звикла до того, що це безглуздо.
Вона важко зітхнула.
– Можливо колись за інших осбставин…– розвела руками вона, а тоді додала, – я виросла тут, але змушена була покинути це місце і тепер дещо шкодую. Та попри все рада, що вчинила саме так, – усе ж сказала вона і я глянула на неї дещо здивовано.
– Дякую.
Елевонда. І справді неочікувано. А тепер скажи “я не вмію танцювати”
Брігель. Я не головний герой з “Небесного айдола”
Елевонда. Просто скажи.
А що якщо це активує інший спосіб, щоб вийти звідси. Ну точно, у оригіналі вони танцювали, але ми з Клітою…та ну краще не ризикувати життям одна одної, бо думаю кожна з нас має свою обіцянку.
– Я не вмію танцювати, – голосно сказала і з подивом зрозуміла, що вона зробила теж саме.
Вона пильно подивилася на мене, наче це я тут виглядаю найбільш підозріло, але промовчала. Цілком можливо, що вона здогадалася про підказку авторки.
Перед нами відкрився внутрішній світ циферблату, ні, ну інакше й не скажеш. І нашим завданням було з першого разу налагодити весь механізм.
Після довгих суперочок, що куди поставити і хто краще грав головоломки ми нарешті дійшли згоди і все запрацювало.
– Вийшло, – полегшено зітхнула я.
– Так, ми впоралися, – наче сама у це ще не до кінця вірила відповіла вона.
– І все ж яку кінцівку ти обираєш? – запитала вона з цікавістю.
– Ту, де все відбувається поступово, – пояснила я, – та моя знайома говорила, що не має сенсу те, що ти отримуєш тут і зараз усе потрібно досягнути поступово.
Вона ледь всміхнулася і кивнула.
– Її правда. Це й було правильним рішенням від самого початку.
Я спочатку не зрозуміла, а потім з жахом усвідомила, що моє тіло перетворюється на золотий пил. Як і Кліти також.
Я відчула як мене накриває хвилею страху, а якщо ми переродимося, а якщо більше не прокинемося, а якщо…
Та її погляд був цілком спокійним і меланхолійним, наче усе відбувається правильно і так як має бути.
Я заспокоїлася і зажмурилася.
Я більше не відчувала нічого, перетворилася на якусь суцільну енергію чи щось подібне, але імена змушували мене мчати вперед до світла в кінці тунелю.
У мене є ті, заради кого варто жити.
У мене є ті, заради кого я з радістю його віддам.
Тому мені потрібно потрапити назад.
– Брігель. Брігель, – почула я оклик Кліти десь здалеку.
Я повільно розплющила очі. Це знову була вулиця по той бік порталу. Ми стояли і дивилися одна на одну декілька хвилин.
А потім полегшено розсміялися. У нас вийшло і ми змогли.
А завтра я дізнаюся ще один дивовижний факт – світ змінився і ніщо більше не буде попереднім, навіть, якщо ці зміни поступові і на перший погляд незначні.
