Спочатку:
На сторінку книги
Я прокидаюся. Різко. Від того, що хтось з силою тормошить мене за плече. Розплющую очі і бачу над собою Дельфініум.
– І чого розкричалася. Цікаво, що ж тобі такого наснилося, що ти так відчайдушно мене кликала, – уїдливо і з насмішкою говорить вона.
Я важко видихаю, приходячи до тями. На жаль, це був лиш сон. А я живу у зовсім іншій реальності.
– Як шкода, що ти не зникла насправді, разом із професором Сильфідом на пару, – прошипіла я, встаючи з ліжка.
Згадую, що ми навчаємося в академії Сновидців і бажаю впасти назад і спати далі.
Тепер перспектива кардинально змінюється. Вона ідеальна і зразкова учениця, яка завжди і скрізь займає перші місця, а я так…тінь ідеальної Дельфініум Амаль і та з кого вона знущається.
– Чого застигла? – звертається вона до мене сердито, – я тобі не допомагаю, але якщо щось не так, Сильфід і мене зїсть.
Я киваю і швидко йду у ванну. Беззаперечно послухавши її.
Вдягаю форму приємних відтінків від темно синього до білого. Поверх одягається жакет. Вона зручна і з легкої тканини.
Хапаю сумку і ми виходимо з нашої кімнати. Я одазу ж поспішаю до своїх подруг. Мені не потрібно хвилюватися за них і я можу вільно спілкуватися з ким забажаю.
Спочатку потрібно побігти сходами наверх, де знаходиться стоянка невеликих літаючих машин.
І тільки тоді, коли я зручно вмощуюся згадую, що моє ліжко не застелене, а речі безладно розкидані ще з вечора.
Цікаво вона відчувала себе так само як я у тій реальності, коли змушена була прибирати за нею? Хоча не важливо, ця зміюка цілком на це заслуговує.
Здивовано дивлюся, коли згадана сідає поруч зі мною і спокійно починає налаштовувати магічне керування.
– А де Флаверлі? – з нерозумінням запитую її.
І в честь чого таке щастя мені прилетіло? Хоча це чудова нагода, щоб розпитати її про все, що мене цікавить.
– А знаєш ти якраз мені й потрібна, Дельфі, – тихо кажу я.
– Чого б це? – недовірливо зиркає на мене, так, наче я у неї гроші зібралася позичати.
Хоча каюсь справді часто так робила, бо мені давали значно менше кишенькових грошей.
– Для початку вибач, я більше не буду створювати проблем і завжди сама прибиратиму, – мило й невинно всміхнулася я.
– Справді цікаво, куди тебе занесло, що ти вирішила змінитися? – з тривогою глянула на мене вона.
– У світ, де немає лиш тебе, – співучим тоном, наче в жарт сказала я.
Але це була правда. Проєкт не міг розголошуватися і ніхто, навіть самі куратори не могли знати у який світ ми потрапили.
– І друге, ти часом не закохана чи зустрічаєшся з Сильфідом? – тихо перепитала я.
Я впевнена, мені не почути правду, але, якщо моя здогадка правильна, то у цих двох реальностях усе має більш менш співпадати.
– Той клятий покидьок, – прошипіла вона, не гірше за змію, – навіть бачити його не хочу і тобі не раджу в нього закохуватися.
– Тільки не кажи… – я не стрималася і навіть спробувала її обійняти, але вона відштовхнула мене.
Її погляд стає холодним, а усмішка знущальною.
– Ти ж не подумала, що ми тепер подруги. Ти усього лиш невдаха, Брігель, – я здригаюся і відчуваю незручність.
– Я знаю. Знаю, – фиркаю, – сама ж припхалася, хто зна навіщо, – обурююся.
Вдихаю і видихаю. Тобі просто потрібно пережити цей день, Брігель.
– Це добре, що ти знаєш своє місце, – ледь всміхнулася вона і зараз скидалася на справжнісіньку психопатку.
Мушу визнати ця Дельфініум мене лякає майже до відчуття панічної атаки. Господи, хай ця дорога якнайшвидше закінчиться і ми потрапимо в академію Сновидців, яка розташована на спеціальному небесному острові, який можуть бачити лише обрані.
Пам'ятаю, яка була щаслива, коли отримала запрошення до неї. Як робила закордонний паспорт, щоб поїхати ще у невідому тоді Україну.
Як знайшла багато друзів і як мене захоплювало навчання.
А потім, якою нещасною була, коли цій Дельфініум теж прийшло запрошення. Я проплакала цілу ніч через цю новину. Вона обігнала мене в навчанні в одну мить і швидко перестрибнула курс.
Я більше не була єдина донька в академії Сновидців, а встигнути за нею не могла…і просто здалася.
Цікаво…та Дельфі мене ненавидить?
Я повертаюся від своїх роздумів і повертаю голову до неї. Я була б більш щаслива, якби вона зникла у цій реальності…а ще краще…померла.
Шкода, що у цій реальності я не можу здати її варті. Шкода, що за почуття не можна покарати насправді.
Я зціпила зуби і стиснула долоні. Мені потрібно протриматися ще 3…2…1.
Магічне авто зупиняється прямо на стоянці і я швидко піднімаюся з свого місця і вистрибую назовні.
– Флаверлі! Інно! Фіоно! – голосно покликала я своїх подруг, які саме виходили з авто.
– Брігель! – кожна з них обійняла мене і я поспішила з ними до аудиторії, залишаючи позаду ненависну Дельфі.
Я полегшено всміхнулася. Ось і все. Я в безпеці. Вона більше не зможе ображати мене поки знаходжуся в компанії подруг. Як добре, що вони не покинули мене і тепер у мене був захист від нападків.
– Вона знову знущалася з тебе, Брі? – занепокоєно запитала Фіона.
Тільки й змогла, що неохоче кивнути.
– Чому ти це терпиш! – не витримує Інна.
Я важко зітхаю. Ми проходимо світлими коридорами, які так контрастують з тою академією. Тут завжди гамірно і чутно сміх, а там тиша.
– А що така жалюгідна невдаха як я може їй протиставити, – відчуваю, що говорю холодніше, ніж мала.
Але це ж правда. Принаймні мене змусили повірити у те, що це справді так.
– Але мила наша, це не так, – Флав, стискує мою руку, і тихо додає, – я знаю наскільки багато зусиль ти витрачала для того, щоб стати найкращою. Ти сиділа за книгами тоді, коли інші гуляли. Ти сиділа над ними поночі, коли уже всі давно спали. Та ти жила в бібліотеці! – вона говорить тихо, хоча розумію вона хотіла кричати про це.
Власне як і я, але хто захоче слухати.
– Пішли краще на пару, бо Сильфід нас закопає, – переводжу тему я, відчуваючи смуток, – і дякую, за те що пам'ятаєте мої забуті старання, – я стараюся усміхнутися.
– Правда, правда, – погоджуються подруги і ми швидко йдемо в кінець коридору, де знаходиться аудиторія Артефакторики.
Щастя, що хоч не алхімії, інакше з таким жахливим настроєм у мене б точно щось зірвалося і добре, якщо тільки котел з зіллям, а не вся лабораторія.
Ми вже мали зайняти звичні місця в кінці, але я шарпнула Фіону за рукав і поглядом вказала у протилежний бік.
Вона переглядається з іншим і вони дивляться на мене здивовано, але слухняно йдуть і ми сідаємо біля вікна, так що це вийде одразу за Дельфі. Сьогодні я хочу помститися їй і вважаю, що час нарешті зробити це.
Якщо я покажу хороші результати мені напишуть рекомендацію для вступу у загадкову академію Творців Доль. Там вчать писати долі інших. Тих, хто уже їх створює сам.
І саме туди я хотіла потрапити.
Дзвінок продзвенів раптово і я ледве встигнула покласти усі речі на парту.
Двері відчиняються і здається, що я чую вітер від цього. Хоча ходять чутки, що він не людина. Усі встають.
– Добрий ранок, професоре Сильфіде!
– Доброго, сідайте, – байдуже говорить він, а потім звертає свій колючий погляд прямо на мене, – я бачу у вас перестановка відбулася. Бажаєте відповідати, Брігель? – усміхається він, наче зовсім у це не вірить, але водночас…
“Професор Сильфід повернувся в свою академію. І тобі раджу”
Повірити не можу, що саме це і значили ті слова.
Елевонда. Мені цікаво вона хоч знає, що відповідати. Я думала писати цю книгу без розмов з персонажами, але…
– Так, – голосно й чітко відповідаю я, встаючи зі свого місця знову.
– Ну тоді, ласкаво прошу, пройди до дошки, – з усмішкою, яка нічого доброго не віщує.
І все ж вони з Дельфі чудова пара. Хоча якщо навіть він її не зміг витримати, тоді вже не знаю кому її сплавити можна.
Правду кажучи я не готувалася. Але адреналін і бажання помсти змушували мене робити дурні речі і тепер ніхто не знав, до чого це призведе.
– Ти зможеш, Брі!
– Успіху, Брі.
– Покажи, що ти зможеш!
Цього разу я теж чула шепіт, але у цій реальності мене завжди підтримували. У цій реальності я знала ім'я кожного і принагідно могла їм подякувати. Усе ж, щоб не сталося я завжди обиратиму цю реальність.
Це, мабуть вперше за останні роки, коли я стояла біля Сильфіда так близько.
– Ну, що ж сподіваюся ви приготувалися, – прошепотів він зловіще.
Аякже. Цілу ніч, очей не зімкнула вчила усе на пару. Насправді ж мала щось типу побачення. Чому типу пояснювати надто довго.
– Що ж якою була тема домашнього завдання? – запитав він з очікуванням.
Я відвела погляд, наче там за вікном були не хмари, а знаходилася відповідь на його питання.
