Раді Вас бачити!

Чи є сенс уточнювати, що все знову повторилося? Думаю, ні. П’ята петля. Чомусь було відчуття, що це остання і найважливіша. Хоча я завжди знала, що петлі це один день, але щоб це був цілий тиждень…це було надто дивно. 

Ось чому я вирішила запитати про це в Тоунса. Здається у минулих петлях я зосередилася на інших сюжетних лініях і зовсім забула про нього. Хоч він щиро хвилювався про мене. 

– Мені потрібна твоя допомога!

– Сподіваюся ти не попросиш мене, щоб я організував тобі зустріч з моїм дядьком, щойно прокинулася, – натягнув усмішку він, а я зрозуміла, що не розумію про що він говорить. 

– У сенсі просила про зустріч? – здивовано подивилася на нього, після того як він допоміг мені сісти. 

– Було таке. Ледве очі розплющила і одразу так і сказала, ще й таким наказовим тоном, що я не зміг ослухатися, – тихо сказав він, абсолютно серйозно, хоч і виглядав так, наче сам перестає вірити у свої слова. 

– На коли була запланована зустріч? – дещо тремтячим тоном запитала я. 

Тоунс пам'ятав про те що сталося на самому початку. Можливо саме це спровокувало події петлі. ( У сенсі події, які сталися в той день, а не те що він памятав)

– Майже перед самим випускним. І це стосувалося справи твоєї мами Інес. 

– Я сказала тобі? – щиро здивувавшись запитала, адже повірити не могла, що справді відкрила цю таємницю. 

– Так, коли ми шукали докази, – ледь всміхнувся він. 

– А що сталося далі? – запитала уже здогадуючись, що він скаже. 

– Я прокинувся на тому самому місці і у той самий день. Вп'яте, якщо бути точним. Це ж те про, що ти хотіла запитати? – проникливо запитав він. 

Я вражено ахнула. Він пам'ятав дні петлі. Усі, а я й здогадатися не могла, що прирекла його на щось таке. Відчула не характерну для себе вину перед ним. 

Але чому ж він, якщо скоріше за все здогадувався не сказав їй. Чи це вона була надто зайнята читанням щоденника і усім іншим, що навіть не звернула уваги на одного з важливих людей тут. А їй і так можна сказати, що не було. 

– Брі? Усе гаразд? – замість того, щоб злитися на неї він в першу чергу хвилюється. 

Серце мимоволі починає битися. І вона вперше за весь час дивиться на нього. Не повз чи крізь. Підіймає очі і зустрічається з його. 

Тепер прочитавши щоденнк Дельфі вона й сама почала дещо краще зрозуміти. 

Вона теж не знала, коли це все почалося. Може й від самого початку, але прикритися звичайною грою на публіку було безпечніше і легше. 

Зайві емоції лиш псують життя. 

Елевонда. Ну все час просити в лікаря зілля. 

Ваша правда, авторко. 

Елевонда. Але ж тобі невимовно цікаво дізнатися, що станеться, якщо усе вийде з під контролю. 

І знову в точку. Стовідсоткове потрапляння. Гра може стати навіть цікавішою, якщо вона не буде зовсім штучною. І все ж ще зарано. 

– Я просто дещо важливе зрозуміла, ось і випала трішки з реальності, – проговорила я зі своєю звичною невинною усмішкою. 

А тоді додала вже абсолютно щиро. 

– Пробач мене. Це все точно через мене, а я дурепа навіть не подумала поцікавитися як там поживає мій найкращий партнер і чи знає щось про це, – з виною у голосі сказала вона. 

“Точно ви могли скільки тижнів провести разом, а тепер що” – прошепотів внутрішній голос і вона відчула, що починає думати про щось явно не те. 

Брігелю. Ні. Про. Що. Таке. Я. Не. Думала. 

Елевонда. Гаразд повірю. 

Брігель. Авторко! 

Елевонда. Я вже років десять як авторка. 

Брігель. Будь ласка, не нав’язуй мені жодних непотрібних думок. 

Елевонда. Сюжет від твого імені, не від третьої особи. Це наклеп, альдерін. 

Я мала на увазі, що ми справді могли б щось знайти за минулі тижні. А тепер що. 

– Мені потрібно на нашу таємну квартиру. Є багато невирішених справ. Ти допоможеш мені? – повернувши самовладання попросила я. 

Мій тон був звичним – рівним і беземоційним. І я могла полегшено зітхнути. Небезпека минула. Я змогла знову думати про справи, а не потрібні почуття. 

Він кивнув. 

Цього разу мене навіть виписали швидше чому я була надзвичайно рада, після чого я швидко зібрала потрібні речі з гуртожитку. І вже була готова виходити, але потім таки не витримала і швидко написала записку для Кліти. 

Не знаю чи пам'ятає вона минулі петлі, але йти не попрощавшись було не у моєму стилі. 

Тепер спустилась вниз і сіла на мотоцикл позаду Тоунса. Саме цей транспорт був найбільш популярним в Артуріумі. Я як завжди щасливо усміхнулася від адреналіну, який приходив під час поїздки. Міцніше обійняла Тоунса. Хоча цього разу він їхав значно повільніше, ніж він може. Брудні і сірі вулиці змінювали одна одну аж поки ми не наблизилися до непримітного багатоквартирного будинку. 

– Ти як. Голова не паморчиться, нічого не болить, – одразу запитав він, а потім додав зі своєю звичною лукавою усмішкою, – свідомість втрачати не збираєшся, Брі. 

Ось у такі моменти я починаю думати, що він мені взагалі не подобається. Це ж потрібно бути таким ідеальним, а потім як щось ляпнути. 

Елевонда. Навіть зелені прапорці можуть мати свої мінуси. 

Отож то, не може існувати ідеальних людей. І взагалі він не дотягує до моїх стандартів. 

– Усе чудово. І ні не збираюся, – буркнула я і демонстративно швидко почалапала вверх. 

– Я не хотів тебе образити, моя кохано Брі, – сказав він, наздогнавши мене. 

Невже він навчився ходити швидше. О це так! А як же правила їхньої аристократії. Чи це він заради мене? Я відчула як моя самооцінка мимоволі підіймається вверх. 

У голові заграла якась дивна мелодія, яку я точно колись чула. Ще й мова схожа на ту, яку була в записнику Дельфі. Точно потрібно буде його переглянути. 

Квартира була на третьому поверсі з пяти. Невелика, але надзвичайно затишна. Навіть шкода, що ми з Тоунсом просто не можемо залишитись тут назавжди. 

Думаю багатьох дивує чому я досі називаю його на прізвище, якщо усіх інших просто на ім'я. Але я й сама пояснити собі не могла. 

Елевонда. Тут немає нічого дивного, Брі. 

То може я себе просто накручую. Я повільно пройшла до поличок заставлених книгами і провела пальцями по них. На пальцях залишився шар пилу. Потрібно прибратися, якщо не хочу задихнутися найближчим часом. Не те щоб я мала алергію на пил, просто обожнювала порядок у всьому. 

А от на кухні навпаки усе було зовсім інакше. 

Холодильник і полички заставлені справжніми продуктами. Я щасливо всміхнулася. Жити можна. 

– Ти тут лише на тиждень? – запитав він ставши за мною, зосереджена в своїх думках я навіть не почула, коли він це зробив. 

Він був надто близько. Хоч би не почув як моє серце б'ється? Я згадала про свою улюблену персонажку, яка могла померти і фраза про це змусила ритм поступово прийти в норму. 

Обернулася до нього і тихо прошепотіла. 

– Можу й на довше, якщо не виженеш. 

Якби я захотіла могла б його легко поцілувати. Усього лиш потрібно піднятися навшпиньки. Але це якось несправедливо. Потрібно краще дізнатися чи можуть у цю нову грати двоє? Але щодо цього пізніше. Зараз важливіше дістати докази. 

Або краще прочитати щоденник. Може це мене відволіче. 

– Я…Я в душ, – сказала перше, що прийшло в голову і швидко втекла. 

Ризик. Коллапс. Катастрофа. 

Він проводжав мене зі звичною усмішкою. Невже для нього це нічого не значить? От же. Після того як знайду докази точно влаштую йому веселе життя, за його погану поведінку. 

Я пройшла у ванну кімнату і ввімкнула холодну воду. Чи точніше ледь теплу? Наспрвід була й гаряча, але краще використаю її для того, щоб помити голову. 

Вода була крижана. 

Але саме це мені й зараз потрібно було, щоб заспокоїтися. 

Елевонда. А що будеш робити як простудишся. 

Брігель. Не дурна ж. 

Поступово я зробила воду теплішою. Вийшла через хвилин десять. Надягнула топ і короткі шорти. Поверх накинула кофту. Вона була достятньо довга, щоб могло скластися враження, наче я лише в ній і вдягнута. Закрутивши волосся в рушнику. 

– Я зробив твою улюблену каву, – сказав Тоунс і так і завмер біля столу. 

А що не потрібно було мене дратувати. 

– Дякую, – ледь всміхнулася я, сідаючи на стілець. 

Після цього я пішла у свою кімнату і знову відкрила щоденник. Крім тексту пісень більше нічого не змінилося. 

А якщо вони також мають якийсь сенс і можуть відкрти віидіння. Фейспалм. 

– Брі, щось сталося? 

– Витратила час бо довго дещо доходило, – коротко відповіла я і показала йому сторінку, коли він сів поруч. 

Накрив мої плечі пледом, мабуть, хвилювався щоб я не змерзла. Вдячно усміхнулася і продовжила. 

– Ось ця пісня схожа на ту, яка стоїть у Дельфінки на дзвінку. Але в жодній з них мені зовсім не знайома мова, – засмучено відповіла я. 

І назва також була знайома "Blue moon" Тільки я не могла зрозуміти звідки знаю. 

Елевонда. Але було б звичайно. Якби ви розшифровували, а потім виявилося б що вона просто так як я записує пісні, які ніяк не можуть вилізти з голови.

Брігель. Сподіваюся ти так не зробиш. 

Елевонда. Та ну навіщо. Все мені вже цікаво, що там далі. 

Він декілька митей дивився на текст. Його погляд був здивованим, мабуть, і сам не знав що це значить. 

– Ну точно, – на його обличчі знову з'явилася ця дивна лукава усмішка, яка йому правду кажучи взагалі не личила, – він провів рукою і почали проявлятися букви. 

I salui kkeuchi wado

Nan dasi ireonaya hae

Jeo haneul huimihan bit

Geu soge naui honeul dama

Like fire

Початок я вже чула раніше і з моєю пам'яттю змогла легко наспівати. Кожна буква була виведена надто ретельно. Так як ти в житті б не писала. Отже, ці рядки були такими важливими для тебе, сестро.

– Tto dasi taeeonado

Neol dasi chaja bichwojulge

I will be the light

For you in the dark, – прочитав Тоунс після мене. 

Як для людини, яка вперше бачила текст його вимова була напрочуд гарною. Я зміряла його зацікавленим поглядом, але він промовчав. 

– Тепер переклад, – мовив він, відволікаючи мою увагу. 

Це й справді зараз важливіше. 

Навіть коли це життя закінчиться,

Я мушу знову піднятися

Слабке світло в небі

Вклавши в нього свою душу

Як вогонь

Я тихо прочитала переклад, відчувши як душу накриває дивне відчуття. Це так гарно, що моя душа сповнилася тепла і незрозумілої туги невідомо за ким. 

Навіть якщо я перероджуся,

Я знову знайду тебе і освітлю тебе своїм світлом.

Я буду світлом

Для тебе в темряві

– Цікаво це вона про нього писала, – пробурмотіла я невпевнено. 

На серці було важко. Це були слова, які я ще не до кінця розуміла. Які я не знала як насправді пояснити. 

З моїх очей чомусь покотилися непрохані сльози. 

– Брі, давай краще прочитаємо далі. 

Я хотіла витерти сльози і кивнути, але вже опинилася у наступному видінні. 

“Це був кабінет професора Сильфіда. І цього разу була наша академія Суддів. 

Дельфі сиділа на його парі щосили намагаючись приховати нервовість. Та я знала, що ти відчуваєш, бо чудово вивчила. Це показувалося у дрібних деталях, на які інші не звернули б увагу. Та не я. Ти крутиш ручку, малюєш на полях і ти то загинаєш, то розгортаєш край зошита. 

Ти думаєш над чимось і стараєшся вирішити чи робити щось непоправне. 

Я помітно напружуюся. 

– Спокійно. Усе гаразд я поруч з тобою? – з подивом чую голос людини, якої не могло тут бути. 

Здивовано обертаюся до Тоунса, який виглядає так, наче кожного дня у ці видіння потрапляє. Дивина. 

– Ти зовсім не вражений, – тихо промовила аби щось сказати. 

– Бо я знаю, що це таке. Адже сам і наклав ці чари, моя кохано Брі, – ледь всміхнувся він. 

– Ну точно, – нарешті згадала я, адже через усі ці події зовсім забула, – це ж ти його мені передав. 

А отже, цей спогад найближчий до тих подій. Відчула, наче зараз ми стоїмо перед важливим відкриттям. Мимоволі вклала свою руку в його. Не те щоб я надавала великого значення цьому жесту просто не хотіла залишатися сама. 

Нарешті пара завершилася. 

Я здригнулась, коли почула власні слова того дня. Це була наша остання розмова. 

– Тримайся, Брі, – тихо шепнув він, – ця сцена скоро завершиться. 

Я зітхнула. Хто ж ти такий насправді, Реджинальде Тоунсе, якщо вмієш і знаєш щось таке? 

– Ходімо Дельфі, – мій голос збоку звучить зовсім чужорідно, наче й не мені належить. 

– Я маю дещо запитати у професора, наздожену тебе згодом, – вона говорить своїм звичним тоном і я йду. 

Якби ж я лише більше звертала увагу, якби я могла змінити минуле, я б. 

 “Навіть, якби я повернулася у минуле я б нічого не зробила” 

У голові виринають слова, які належать Еллі, тільки лиш не можу згадати, коли вона могла мені їх говорити. 

І я розумію, що вона права. Частково, авжеж, та це все одно не багато змінює. 

Коли за мною закриваються двері вона спускається вниз. Вона виглядає так, наче йде на страту. Наче зараз їй буде оголошено вирок. Та все ж її очі палають вогнем. Вона впевнена у своєму рішенні. 

Професор Сильфід сидить за своїм кріслом і підіймає свій погляд, коли вона кличе його. 

– Панно Дельфініум, вам щось потрібно? 

Вона декілька хвилин мовчить, а потім випалює на одному погляді те від чого моє серце завмирає. 

– Ви подобаєтеся мені, професоре Сильфіде, – він декілька митей дивиться на неї, а потім відбиває ритм по столу і нарешті починає говорити. 

Що!? Мій шок у шоці. Вона серйозно це сказала вголос. Я б точно не змогла. 

Елевонда. Вона неймовірно крута. 

– Панно Дельфініум…

– Якщо ви збираєтеся відмовити, прошу зробіть це в кінці навчально року. 

Він підіймає руку наче хоче доторкнутися до неї і так завмирає. У його темних очах відображається вир емоцій, наче він бореться з собою. Невже ваші почуття усе ж взаємні. Та чомусь це здавалося малоймовірним. 

– Я змушений відмовити вам зараз, – зрозуміло, що слова даються йому невимовно важко, наче це останнє що він хотів сказати, – бо у кінці навчального року мене вже не буде в академії. 

Сестра здається готова впасти і він встає з місця і вчасно її підхоплює. 

– Чому? – запитує вона здавлено.

Він обіймає її в жесті підтримки і тихо говорить так, що я ледве можу розчути слова, хоч і так стою поруч з ними.

– Так склалися обставини. 

– Це ж не через мене? – запитуєш ти рваним тоном, зі щирим сподіванням, що це правда. Чи усе ж таки ні?

Він відступає крок назад. 

Ти так і залишаєшся на місці, наче більше не знаєш, що тобі робити далі, наче усе що так довго будувала вмить зруйнувалося. 

Мені було так шкода тебе, так хотілося наблизитися…я зробила це швидше, ніж подумала. Швидше, ніж встигнула усвідомити, що мяко стискаю твою руку. 

Навіть, якщо ти мене не бачиш я завжди буду з тобою, сестро. 

– Якщо не у цій реальності ми все одно зустрінемося знову. Ля денальт ель тенебріс, – прошепотів він знайомою мені мовою, яка зараз звучала чужорідно. 

Знову. 

– Так. Я буду вашим світлом скільки потрібно. 

У цій фразі щось більше. Ця фраза знову нагадує мені ту пісню. Можливо саме у цьому вся суть. 

Сцена завершується і я знову розплющую очі в квартирі. Тоунс сидить поруч і міцно стискає мою руку.

Цього разу у голові зовсім не паморочиться. Я з подивом завмираю, коли починає проявлятися текст. 

“Чи було мені боляче від таких слів? Ні. Чи була я засмучена? Також ні. Я не знала як назвати це відчуття, та й мабуть, не хотілося. А ще я зрозуміла, що поруч хтось завжди є. Тоді коли мені найбільше потрібна підтримка. І я хочу відшукати її. Ось чому я прийняла доленосне рішення і пішла за ним.”

Дивно. Вона швидше за все говорила про мене, але навіщо мене шукати? Я ж завжди була разом з нею. 

Повертаю голову до Тоунса і зустрічаюся з його таємничою усмішкою і поглядом. 

Він лиш жестом вказує на наступну сторінку, мовляв ти знайдеш відповіді пізніше. 

Цього разу це не сцена. Ти знову пишеш про те як їй пощастило мати таку сестру я. Тільки у мене немає сил вірити твоїм словам. Чомусь ці слова завдають мені болю і я не хочу читати їх. Чи мене просто зараз цікавлять лиш ті самі сцени…я вже готова перегорнути як раптом мій погляд завмирає. 

“Я вчуся жити у реальності професора Сильфіда. Досі не можу повірити, що він виконав це моє невеличке прохання, але направду мені вона дуже подобається. Тут вдосталь сонця і небо блакитне, навіть без жодної хмаринки. Це так гарно, що кожного разу я не можу відірвати свій погляд. 

Та й навчання дається мені так легко, наче я все своє життя пробула там. Єдине…чому у мене таке відчуття, наче я про щось чи про когось забула? Усе надто ідеальне…наче я сплю.”

Я перечитую рядки декілька разів, але мозок вперто не хоче вловлювати суть. 

Елевонда. Вона спить. Вона у іншій реальності, де тебе не має. Складається враження, що ви не можете перебувати в одній. 

Я знервовано кусаю губу і стукаю пальцями по поверхні щоденника. Ні. Це не сон. Тут щось інше, і здається це щось значно страшніше і небезпечніше. 

Наче хтось посилає їй це видіння. 

Я важко зітхаю.